Слухати:
Надія Степула: Культура національних меншин в Україні - якою вона є сьогодні, на початку третього тисячоліття? Чи з’явилися нові тенденції в контексті минулого та сучасності, примітні твори і яким стають взаємовпливи цих культур та культури чільної?
Політолог, кандидат філософських наук Сергій Грабовський нагадує, що «Україна розташована у Європі. І не просто у Європі, а в її географічному центрі. І, звичайно, українці як європейський народ у більшості своїй прагнуть побудувати життя у себе в країні за взірцями західних сусідів, запозичивши у тих політичні стандарти».
При цьому Україна, як переконаний Сергій Грабовський, «є державою постколоніальною, яких у Європі буквально одиниці, з числа тих, що зростають на уламках колишньої Югославії. До таких держав усі сучасні європейські норми просто не надаються, бо їхнє застосування нерідко тягне негативні наслідки».
Як усе це відбивається на особливостях розвитку культур національних меншин? Сергій Грабовський пояснює далі.
Сергій Грабовський: Не треба далеко ходити. Якщо у “нормальних” країнах етнічні меншини нерідко мають певні труднощі у стосунках із розвиненою і потужною загальнонаціональною культурою, то у постколоніальній державі серйозні труднощі становлення має передусім національна культура, а от етнічна меншина, яка поселилася тут у колоніальні часи і представляє колишню метрополію, таких проблем не має, хоча б тому, що її зазвичай продовжує підтримувати ця метрополія.
І взагалі поняття культурного імперіалізму і неоколоніалізму ввели в науковий обіг не марксисти і не українські буржуазні націоналісти, а солідні західні дослідники майже півстоліття тому.
А одна із чільних тез цього дослідницького дискурсу говорить про те, що населення колишньої колонії продовжує дивитися на себе очима метрополії...
Утім, саме цей чинник об‘єднує наразі культури власне українців та більшості етнічних меншин України, навіть тих, котрі мають свої держави, таких, як поляки, румуни чи угорці.
Бо коли по всій Україні домінують московські мас-медіа, котрі пропонують блатні пісні, балачки про агресивний блок НАТО і телефільми з дебільними чи, щонайменше, простацько-жлобуватими хохлами, то це впливає на підсвідомі настанови та вчинкові орієнтації не тільки етнічних українців, а й угорців чи румунів України.
Не випадково-бо у своїй масі представники цих етнічних меншин, матірні держави котрих є членами НАТО, підтримують ті партії, котрі проти членства України в НАТО і за зміцнення так званого “слов‘янського братерства” у боротьбі із “зажерливим та агресивним Заходом”.
Що ж стосується культури російської етнічної меншини, то тут є своя і дуже складна проблема. У самій Росії національна культура містить як імперську, колонізаторську складову, так і демократичну, антиімперську.
На теренах же України російська культура, яку її іпостась не візьми: від релігійно-духовної до науково-історичної представлена майже виключно імперською складовою.
Іншими словами, подолання колоніальної спадщини важливе і в цьому плані.
Таким чином головним для культури етнічних меншин сучасної України, як і для власне української культури, видається подолання колоніальної спадщини, і саме це зробить ці культури співзвучними європейським взірцям та дасть можливість їм для вільного розвою.
Надія Степула: Унікальну багатонаціональну культуру Києва висвітлює альманах “Єгупець”.
Про особливості цього видання розповідає його редактор Мирон Петровський.
Мирон Петровський: Ми намагаємось відбити у цьому альманасі не саме єврейське життя, а київське. Життя, де різні громади співіснують і перетинаються.
Ми гадали, що то має бути єврейським виданням, але коли ми озирнулись, то побачили, що людей, які читають єврейською, тутешньою єврейською, ідишем, таких людей немає, і немає людей, які пишуть цією мовою. Ця мова перейшла у статус, сказати, мертвих, завдяки спільним зусиллям Гітлера, який знищив читачів, і Сталіна, який знищив письменників.
Отже, ми вирішили, що “Єгупець” буде не суто єврейським альманахом, а альманахом київським з легким єврейським акцентом. Оце і національна, і культурна орієнтація альманаху.
Мушу зазначити, що люди, які працюють навколо цього видання, – це люди без прагнення до якоїсь користі, віддані культурі і літературі. Працюють вони за ламані гроші, а то і просто без цього. Принаймні, гонорар платити ми не можемо, у нас просто немає коштів на це. Отож ідуть до нас люди або такі, які хочуть просто надрукувати свій твір, або люди з якихось ідейних міркувань.
Надія Степула: Багато представників національних меншин в Україні стали вихідцями з неї, котрі досягли вершин у різних галузях культури і науки. Серед них і відомі лауреати премії імені Нобеля в галузі фізики, хімії, літератури.
Велика кількість письменників також ніколи не покидали України, долучившися своєю творчістю, зокрема й україномовними творами, до чільної національної культури.
Окремі представники національних меншин спробували проаналізувати життя цих меншин у своїх творах. Показовими в цьому плані є Нобелівський лауреат Агнон, який отримав найвищу літературну нагороду за книгу про галицьких євреїв ще в минулому столітті.
Інший представник єврейської спільноти в Україні, історик, нині відомий у світі фахівець з історії євреїв у Східній Європі, викладач університету Бен-Гуріон в Ізраїлі Шимон Редліх уже в нинішньому столітті написав книгу, яку презентував і в Києві - «Разом і нарізно в Бережанах”.
Історик досліджує те, що об’єднано в слові «пам’ять», але зізнається, що покладання при записі минулого тільки на пам’ять містить у собі безліч пасток.
«Жертвами спроби забути минуле» називає Шимон Редліх багатьох героїв своєї книги: українців, поляків і євреїв, котрі мешкали в одному древньому українському місті, ніби в одному домі, живучи там разом і нарізно.
Шимон Редліх вважає, що майже ефемерне «разом» зробив реальним «нарізно» час війни (йдеться про Другу Світову, і автор пише це слово з великої літери - “Війна”) та Голокосту.
“Разом і нарізно в Бережанах” – це не просто історія українсько-єврейсько-польських стосунків першої половини минулого століття, прожита й проаналізована автором. Це ще й книга, яка вмістила у собі несподівано-очікуваний погляд на таку історію, книга актуальних питань, на котрі можна відповісти, тільки зламавши історичні та моральні стереотипи минулого.
Книга Шимона Редліха «Разом і нарізно в Бережанах» сповнена лірики, інтелігентного і дивовижно тактовного потрактування фактів історії, але й так само інтелігентно повертає свого читача до ситуацій жорстоких. І дає зрозуміти, що відсторонитися від цих ситуацій, котрі були, ні примусове, ні непримусове забування не допоможе.
Поєднавши у своїй книзі історіографію з історіософією, Шимон Редліх виступив не тільки очевидцем описаних ним подій, а й інтелектуальним «гідом» у світ, що містить у собі безмежжя світів.
Книга ”Разом і нарізно в Бережанах” – то маленький ключ до розуміння історії: місцевої, регіональної, світової. Але це і великий ключ до розуміння того, що є історія безумств і історія розуму, історія помсти й історія примирень…
Мрідула Гош народилась в Індії, зростала в інакшому культурному середовищі, тим не менше достатньо комфортно почувається в українській культурній традиції і живе в Україні уже понад двадцять років.
Нашим слухачам пані Гош охоче розповідає, як відбувалась її адаптація.
Мрідула Гош: Адаптація – це процес і індивідуальний, і соціальний. Є соціальні фактори, які грають роль чинників, що людину примушують до адаптації. А є індивідуальні якості людини для сприйняття іншого соціокультурного середовища.
Має бути бажання пізнати те середовище, має бути доброзичливе ставлення з обох боків. Тоді цей процес відбувається у досить-таки позитивному руслі.
Наприклад, я приїхала, то середовище загалом, люди у Радянському Союзі не мали ніякого стосунку з режимом. Тут існували дві країни паралельно.
Поки я це довідалась і бачила, які щирі люди, прості люди, які у них є мрії нездійснені, які у них проблеми, і вони про це відкрито говорили.
Я потрапила саме на початок Горбачова (перебудови). Просто жива історія була на моїх очах. І я бачила розкриття людей, розкриття персоналій.
Чесно кажучи, тут люди завжди цінували мою країну як дуже серйозне джерело для духовності, Індію. Тому мені психологічно не було важко. Може, завдяки Реріху, завдяки тій школі індології ще до радянської доби.
Тобто, адаптація, коротко кажучи, це є такий двосторонній процес, процес включення. Не асиміляція, адаптація має бути свідома. Збереження свободи одне одного є ключем до адаптації.
У більш прагматичному розумінні, то без знання мови цього все одно не здійснити. Певний практичний інструмент – це мова. І тому знання мови дуже важливу роль грає і бажання знати цю мову. Тоді це вже є індивідуальне зусилля людини, яка потрапляє у чуже середовище.
Надія Степула: Львів - місто національних меншин і, так уже склалось історично, місто Лева приваблювало купців з усього світу. Перша меншина вірменська. І нині вона відома у Львові. Найчисельніша польська громада, популярна своїм культурним життя німецька національна меншина. 640 осіб налічує нині львівське обласне німецьке товариство «Дойчес Гайм».
Цими вихідними вони провели фестиваль у Львові і зібрали українців німецького походження з усіх регіонів.
Докладніше моя колега, кореспондент Радіо Свобода у Львові Галя Терещук.
Галина Терещук: До вересня 1939 року у Львові проживали євреї, поляки, німці, вірмени, болгари, росіян майже не було. Однак вже після 1939-го російська національна меншина помітно домінувала у галицькій столиці. Ба, більше того, вона зуміла зрусифікувати й інші національності, зокрема і українців.
Свій привілейований статус у Львові росіяни зберегли і протягом усього радянського періоду. Але сьогодні російська громада радше є основним політичним знаряддям, коли вигідно загострити українсько-російські стосунки і акцентувати увагу на тому, що права лише російської меншини у Львові порушуються.
Якимись цікавими культурними заходами російська громада з-поміж інших у Львові не вирізняється.
Польська національна меншина на Львівщині сягає майже 27 тисяч осіб. Далі – єврейська, білоруська, вірменська, німецька. Ніхто з них не відчуває якогось ущемлення своїх прав і можуть реалізувати культурно-духовні потреби у регіоні.
Документально підтвердити свою німецьку національність на Львівщині можуть 648 осіб, в тому числі і Марія Веселовська, голова обласного німецького товариства «Дойчес Гайм». А коріння родини пані Марії сягає часів Австро-Угорської імперії в Галичині. Тут сім’я мала великі маєтки. Пані Марія сьогодні має численну родину у Німеччині. Наразі не планує виїжджати, але, каже, це питання буде актуальним вже за кілька років.
Марія Веселовська, як і переважна більшість членів товариства, вільно спілкується німецькою, українською, російською. Знання рідної мови батьків здобувають на курсах на пільгових умовах.
Більшість культурних заходів німецьке товариство проводить саме у Львові.
Марія Веселовська: Ми займаємося тільки відтворенням культури, підтриманням традицій, навчанням наших дітей цих традицій. Ні в якому разі не політикою!
Якщо ми будемо говорити про цей рік, то це, безумовно, всі церковні свята. Паска дуже широко відзначається, ми збираємося, готується завжди концерт. Тоді йде Трійця. День матері відзначається, діти завжди щось готують з вчителькою, наприклад, німецької мови. Цього року вони ставили сценку на німецькій мові, виступали. Потім Свято врожаю. І обов’язково Різдво з дитячими подарунками, програмою культурною. Ми стараємося усі свята проводити на німецькій мові.
Галина Терещук: Фестиваль німецької культури “Лембергфест-2007” цьогоріч зібрав творчі колективи німецьких товариств Львова, Дрогобича, Вінниці, Житомира, Івано-Франківська, Луцька, Тернополя, Рівного, Сваляви, Чернівців.
Марія Веселовська: Німці відігравали дуже важливу роль в історії міста, в житті, в економіці.
Сьогодні якраз, згідно архівних даних, 651 річниця надання Львову магдебурзького права. Це є пільгове для купців, для торгівлі, для розвитку міста. Тому була така задумка саме у Львові.
Галина Терещук: Зі сцени палацу, в якому відбувався фестиваль німецької культури понад дві години лунали німецька мова і німецька музика.
Фестиваль німецької культури зацікавив не лише членів товариства, але й чимало львів’ян: українців, поляків, росіян, вірмен та білорусів.
Надія Степула: Культура національних меншин в Україні - якою вона є сьогодні, на початку третього тисячоліття? Чи з’явилися нові тенденції в контексті минулого та сучасності, примітні твори і яким стають взаємовпливи цих культур та культури чільної?
Політолог, кандидат філософських наук Сергій Грабовський нагадує, що «Україна розташована у Європі. І не просто у Європі, а в її географічному центрі. І, звичайно, українці як європейський народ у більшості своїй прагнуть побудувати життя у себе в країні за взірцями західних сусідів, запозичивши у тих політичні стандарти».
При цьому Україна, як переконаний Сергій Грабовський, «є державою постколоніальною, яких у Європі буквально одиниці, з числа тих, що зростають на уламках колишньої Югославії. До таких держав усі сучасні європейські норми просто не надаються, бо їхнє застосування нерідко тягне негативні наслідки».
Як усе це відбивається на особливостях розвитку культур національних меншин? Сергій Грабовський пояснює далі.
Сергій Грабовський: Не треба далеко ходити. Якщо у “нормальних” країнах етнічні меншини нерідко мають певні труднощі у стосунках із розвиненою і потужною загальнонаціональною культурою, то у постколоніальній державі серйозні труднощі становлення має передусім національна культура, а от етнічна меншина, яка поселилася тут у колоніальні часи і представляє колишню метрополію, таких проблем не має, хоча б тому, що її зазвичай продовжує підтримувати ця метрополія.
І взагалі поняття культурного імперіалізму і неоколоніалізму ввели в науковий обіг не марксисти і не українські буржуазні націоналісти, а солідні західні дослідники майже півстоліття тому.
А одна із чільних тез цього дослідницького дискурсу говорить про те, що населення колишньої колонії продовжує дивитися на себе очима метрополії...
Утім, саме цей чинник об‘єднує наразі культури власне українців та більшості етнічних меншин України, навіть тих, котрі мають свої держави, таких, як поляки, румуни чи угорці.
Бо коли по всій Україні домінують московські мас-медіа, котрі пропонують блатні пісні, балачки про агресивний блок НАТО і телефільми з дебільними чи, щонайменше, простацько-жлобуватими хохлами, то це впливає на підсвідомі настанови та вчинкові орієнтації не тільки етнічних українців, а й угорців чи румунів України.
Не випадково-бо у своїй масі представники цих етнічних меншин, матірні держави котрих є членами НАТО, підтримують ті партії, котрі проти членства України в НАТО і за зміцнення так званого “слов‘янського братерства” у боротьбі із “зажерливим та агресивним Заходом”.
Що ж стосується культури російської етнічної меншини, то тут є своя і дуже складна проблема. У самій Росії національна культура містить як імперську, колонізаторську складову, так і демократичну, антиімперську.
На теренах же України російська культура, яку її іпостась не візьми: від релігійно-духовної до науково-історичної представлена майже виключно імперською складовою.
Іншими словами, подолання колоніальної спадщини важливе і в цьому плані.
Таким чином головним для культури етнічних меншин сучасної України, як і для власне української культури, видається подолання колоніальної спадщини, і саме це зробить ці культури співзвучними європейським взірцям та дасть можливість їм для вільного розвою.
Надія Степула: Унікальну багатонаціональну культуру Києва висвітлює альманах “Єгупець”.
Про особливості цього видання розповідає його редактор Мирон Петровський.
Мирон Петровський: Ми намагаємось відбити у цьому альманасі не саме єврейське життя, а київське. Життя, де різні громади співіснують і перетинаються.
Ми гадали, що то має бути єврейським виданням, але коли ми озирнулись, то побачили, що людей, які читають єврейською, тутешньою єврейською, ідишем, таких людей немає, і немає людей, які пишуть цією мовою. Ця мова перейшла у статус, сказати, мертвих, завдяки спільним зусиллям Гітлера, який знищив читачів, і Сталіна, який знищив письменників.
Отже, ми вирішили, що “Єгупець” буде не суто єврейським альманахом, а альманахом київським з легким єврейським акцентом. Оце і національна, і культурна орієнтація альманаху.
Мушу зазначити, що люди, які працюють навколо цього видання, – це люди без прагнення до якоїсь користі, віддані культурі і літературі. Працюють вони за ламані гроші, а то і просто без цього. Принаймні, гонорар платити ми не можемо, у нас просто немає коштів на це. Отож ідуть до нас люди або такі, які хочуть просто надрукувати свій твір, або люди з якихось ідейних міркувань.
Надія Степула: Багато представників національних меншин в Україні стали вихідцями з неї, котрі досягли вершин у різних галузях культури і науки. Серед них і відомі лауреати премії імені Нобеля в галузі фізики, хімії, літератури.
Велика кількість письменників також ніколи не покидали України, долучившися своєю творчістю, зокрема й україномовними творами, до чільної національної культури.
Окремі представники національних меншин спробували проаналізувати життя цих меншин у своїх творах. Показовими в цьому плані є Нобелівський лауреат Агнон, який отримав найвищу літературну нагороду за книгу про галицьких євреїв ще в минулому столітті.
Інший представник єврейської спільноти в Україні, історик, нині відомий у світі фахівець з історії євреїв у Східній Європі, викладач університету Бен-Гуріон в Ізраїлі Шимон Редліх уже в нинішньому столітті написав книгу, яку презентував і в Києві - «Разом і нарізно в Бережанах”.
Історик досліджує те, що об’єднано в слові «пам’ять», але зізнається, що покладання при записі минулого тільки на пам’ять містить у собі безліч пасток.
«Жертвами спроби забути минуле» називає Шимон Редліх багатьох героїв своєї книги: українців, поляків і євреїв, котрі мешкали в одному древньому українському місті, ніби в одному домі, живучи там разом і нарізно.
Шимон Редліх вважає, що майже ефемерне «разом» зробив реальним «нарізно» час війни (йдеться про Другу Світову, і автор пише це слово з великої літери - “Війна”) та Голокосту.
“Разом і нарізно в Бережанах” – це не просто історія українсько-єврейсько-польських стосунків першої половини минулого століття, прожита й проаналізована автором. Це ще й книга, яка вмістила у собі несподівано-очікуваний погляд на таку історію, книга актуальних питань, на котрі можна відповісти, тільки зламавши історичні та моральні стереотипи минулого.
Книга Шимона Редліха «Разом і нарізно в Бережанах» сповнена лірики, інтелігентного і дивовижно тактовного потрактування фактів історії, але й так само інтелігентно повертає свого читача до ситуацій жорстоких. І дає зрозуміти, що відсторонитися від цих ситуацій, котрі були, ні примусове, ні непримусове забування не допоможе.
Поєднавши у своїй книзі історіографію з історіософією, Шимон Редліх виступив не тільки очевидцем описаних ним подій, а й інтелектуальним «гідом» у світ, що містить у собі безмежжя світів.
Книга ”Разом і нарізно в Бережанах” – то маленький ключ до розуміння історії: місцевої, регіональної, світової. Але це і великий ключ до розуміння того, що є історія безумств і історія розуму, історія помсти й історія примирень…
Мрідула Гош народилась в Індії, зростала в інакшому культурному середовищі, тим не менше достатньо комфортно почувається в українській культурній традиції і живе в Україні уже понад двадцять років.
Нашим слухачам пані Гош охоче розповідає, як відбувалась її адаптація.
Мрідула Гош: Адаптація – це процес і індивідуальний, і соціальний. Є соціальні фактори, які грають роль чинників, що людину примушують до адаптації. А є індивідуальні якості людини для сприйняття іншого соціокультурного середовища.
Має бути бажання пізнати те середовище, має бути доброзичливе ставлення з обох боків. Тоді цей процес відбувається у досить-таки позитивному руслі.
Наприклад, я приїхала, то середовище загалом, люди у Радянському Союзі не мали ніякого стосунку з режимом. Тут існували дві країни паралельно.
Поки я це довідалась і бачила, які щирі люди, прості люди, які у них є мрії нездійснені, які у них проблеми, і вони про це відкрито говорили.
Я потрапила саме на початок Горбачова (перебудови). Просто жива історія була на моїх очах. І я бачила розкриття людей, розкриття персоналій.
Чесно кажучи, тут люди завжди цінували мою країну як дуже серйозне джерело для духовності, Індію. Тому мені психологічно не було важко. Може, завдяки Реріху, завдяки тій школі індології ще до радянської доби.
Тобто, адаптація, коротко кажучи, це є такий двосторонній процес, процес включення. Не асиміляція, адаптація має бути свідома. Збереження свободи одне одного є ключем до адаптації.
У більш прагматичному розумінні, то без знання мови цього все одно не здійснити. Певний практичний інструмент – це мова. І тому знання мови дуже важливу роль грає і бажання знати цю мову. Тоді це вже є індивідуальне зусилля людини, яка потрапляє у чуже середовище.
Надія Степула: Львів - місто національних меншин і, так уже склалось історично, місто Лева приваблювало купців з усього світу. Перша меншина вірменська. І нині вона відома у Львові. Найчисельніша польська громада, популярна своїм культурним життя німецька національна меншина. 640 осіб налічує нині львівське обласне німецьке товариство «Дойчес Гайм».
Цими вихідними вони провели фестиваль у Львові і зібрали українців німецького походження з усіх регіонів.
Докладніше моя колега, кореспондент Радіо Свобода у Львові Галя Терещук.
Галина Терещук: До вересня 1939 року у Львові проживали євреї, поляки, німці, вірмени, болгари, росіян майже не було. Однак вже після 1939-го російська національна меншина помітно домінувала у галицькій столиці. Ба, більше того, вона зуміла зрусифікувати й інші національності, зокрема і українців.
Свій привілейований статус у Львові росіяни зберегли і протягом усього радянського періоду. Але сьогодні російська громада радше є основним політичним знаряддям, коли вигідно загострити українсько-російські стосунки і акцентувати увагу на тому, що права лише російської меншини у Львові порушуються.
Якимись цікавими культурними заходами російська громада з-поміж інших у Львові не вирізняється.
Польська національна меншина на Львівщині сягає майже 27 тисяч осіб. Далі – єврейська, білоруська, вірменська, німецька. Ніхто з них не відчуває якогось ущемлення своїх прав і можуть реалізувати культурно-духовні потреби у регіоні.
Документально підтвердити свою німецьку національність на Львівщині можуть 648 осіб, в тому числі і Марія Веселовська, голова обласного німецького товариства «Дойчес Гайм». А коріння родини пані Марії сягає часів Австро-Угорської імперії в Галичині. Тут сім’я мала великі маєтки. Пані Марія сьогодні має численну родину у Німеччині. Наразі не планує виїжджати, але, каже, це питання буде актуальним вже за кілька років.
Марія Веселовська, як і переважна більшість членів товариства, вільно спілкується німецькою, українською, російською. Знання рідної мови батьків здобувають на курсах на пільгових умовах.
Більшість культурних заходів німецьке товариство проводить саме у Львові.
Марія Веселовська: Ми займаємося тільки відтворенням культури, підтриманням традицій, навчанням наших дітей цих традицій. Ні в якому разі не політикою!
Якщо ми будемо говорити про цей рік, то це, безумовно, всі церковні свята. Паска дуже широко відзначається, ми збираємося, готується завжди концерт. Тоді йде Трійця. День матері відзначається, діти завжди щось готують з вчителькою, наприклад, німецької мови. Цього року вони ставили сценку на німецькій мові, виступали. Потім Свято врожаю. І обов’язково Різдво з дитячими подарунками, програмою культурною. Ми стараємося усі свята проводити на німецькій мові.
Галина Терещук: Фестиваль німецької культури “Лембергфест-2007” цьогоріч зібрав творчі колективи німецьких товариств Львова, Дрогобича, Вінниці, Житомира, Івано-Франківська, Луцька, Тернополя, Рівного, Сваляви, Чернівців.
Марія Веселовська: Німці відігравали дуже важливу роль в історії міста, в житті, в економіці.
Сьогодні якраз, згідно архівних даних, 651 річниця надання Львову магдебурзького права. Це є пільгове для купців, для торгівлі, для розвитку міста. Тому була така задумка саме у Львові.
Галина Терещук: Зі сцени палацу, в якому відбувався фестиваль німецької культури понад дві години лунали німецька мова і німецька музика.
Фестиваль німецької культури зацікавив не лише членів товариства, але й чимало львів’ян: українців, поляків, росіян, вірмен та білорусів.
