Сергій Грабовський: Чимало українських митців належали одночасно до кількох культур. Сьогодні наш радіожурнал присвячений одному з них, художнику та письменникові Бруно Шульцу, який мав єврейське походження, писав польською та німецькою мовами і майже все своє життя прожив у Дрогобичі.
«Осінь, осінь, александрійська епохо року, що згромадиш у своїх величезних бібліотеках ялову мудрість трьохсот шістдесяти п’яти діб сонячного оберту.
О старечі світанки, жовті, як пергамент, солодкі від мудрості, як пізні вечори!
Передполудні, усміхнені хитро, як мудрі палімпсести, багатошарові, як пожовклі старі книги!
Ах, день осінній, той старий пройдисвіт бібліотекар, що лазить у вицвілому халаті по драбинах і куштує конфітюри всіх віків і культур! Кожний краєвид для нього – це вступ до старого роману.
Як же чудово бавиться він, випускаючи героїв давніх повістей на прогулянку під те задимлене і медяне небо, у тьмаву, смутну і пізню солодкавість світла».
Сергій Грабовський: У цих рядках Бруно Шульц передав своє бачення осені у Дрогобичі, де він народився 115 років тому – 12 липня 1892 року. Там він закінчив з відзнакою гімназію, туди він повертався після навчання на будівельному факультеті Львівської політехніки та на архітектурному факультеті Віденського університету. Згодом у тій самій гімназії Шульц упродовж сімнадцяти років викладав малювання, ручну працю і математику.
У грудні 1933 року письменник опублікував у Варшаві своє перше оповідання «Птахи» і невдовзі видав свою першу книгу «Цинамонові крамниці». А вже 1938-го року Шульц був нагороджений Золотою лавровою гілкою Польської академії літератури.
Про творчість Бруно Шульца розповідає письменниця Надія Степула.
Надія Степула: Твори Шульца, позначені невимовним магнетизмом, вимагають трактування не стільки літературознавчого, як філософського. Твори його – це, за великим рахунком, шкіци й етюди з фантастичної автобіографії, написаної самотнім вчителем малювання Дрогобицької гімназії наприкінці 20-х років ХХ століття. Видати твори Бруно Шульца допомогла Зоф’я Налковска.
Більшість Шульцевих творів носять характер спогаду дитинства. То не так спогад за минулим, як туга за майбутнім, спогади про те, що було і що могло б бути, якби…
Головний герой оповідань – батько, бачений очима дитини. Батько Бруно Шульца, Якоб, був купцем. Часом це казкова істота, маг, який долає сірятину провінційних буднів, днів і років.
Провінція – солодка тюрма для Бруно Шульца. Він відданий провінції до решти, полонений нею, розізлений і роздратований, охоплений, як полум’ям, зачарований на все життя. І не тому, що Шульц не бачив нічого, окрім провінції. Він два роки провів у Відні, в Академії мистецтв, бував у Варшаві, дуже часто – у Львові, один раз у Парижі. Але Шульц ніколи не був вільним від провінції з тихими кущами бузку на тихих вулицях, порослими маруною та споришем подвір’ями заміських вілл. Він залишиться, наче, законсервованим у тих пустельних і пастельних вулицях, затхлих патріархальних водах. Назавше в незримому панцирі родинного дому під опікою сестри і кузинки, назавше прив’язаний до світу дитинства.
Чи ця безмежна, видима аж нині прив’язаність Бруно Шульца до світу дитинства була одним із міфів його життя, чи це частка багатоликого міфу про нього, чи дещиця того багаторукого міфу, яким став він сам?
Сергій Грабовський: Проза Шульца виразно промовляє і про інший бік його таланту – мистецький. Художник Шульц писав портрети, ілюстрував книги та нотні видання і брав участь у колективних виставках графіки у Львові, Варшаві, Вільнюсі, Кракові та німецькому місті Кудова. А його персональна виставка у Трускавці була заборонена, оскільки Шульцеві ілюстрації до романів іншого галицького письменника – Леопольда фон Захер-Мазоха, – були визнані порнографічними.
Проза Шульца породжує у читача напрочуд зримі образи, недарма ж за його творами ставилися театральні вистави та знімалися кінофільми.
Говорить філософ і перекладач творів Бруно Шульца Тарас Возняк.
Тарас Возняк: Естетична містика, умовно кажучи, прози Бруно Шульца, вона схована у самій прозі, і вона швидше має не стільки такий прикладний містичний аспект, скільки естетичний аспект. Ця проза написана фантастичною мовою, мовою, яка радикально відрізняється від, скажімо, мови Івашкевича, його ж сучасника, чи інших польських авторів.
Напевно, це зв’язано з тим, що сам автор, сам Бруно Шульц жив у складному мовному середовищі, німецько-польсько-українсько-єврейському, і містика його прози, власне, і є плодом цієї його ситуації.
Безсумнівно, ця проза буде ще мати своїх екранізаторів. Є вже один фільм, зроблений за цією прозою, принаймні, я його бачив, він зроблений в Польщі. Я думаю, що в Польщі ж і поставатимуть так само, в першу чергу, і наступні екранізації його творчості, а можливо і ні. Є театральні варіанти трансформації його прози. Я думаю, що це ще перед нами.
Це надзвичайно великий виклик, тому що так якось простацьки зробити це кіно не можна. Тут ті всі прийоми, які є класичними для українського кіно, ну, на кшталт поетичного кіно чи чогось іншого, будуть неадекватні. Треба шукати іншу мову вираження, тому що потрібно трансформувати (ще раз кажу) цю глибоко закорінену в галицьку дійсність прозу, мову в якісь візуальні ряди.
Сергій Грабовський: Оспівана Шульцем галицька дійсність була зруйнована вже у перші тижні Другої світової війни. 11 вересня 1939 року до Дрогобича увійшли підрозділи вермахту і влаштували там єврейський погром, а за 2 тижня нацистський терор змінився совєтським.
Попри все це, Шульц намагався вижити і до першої річниці так званого «золотого вересня» на замовлення совєтської адміністрації намалював велетенський портрет Сталіна, вивішений на ратуші, а також картину на тему «Визволення трудящих Західної України». Оскільки ж у ній переважали синя та жовта барви, митець був негайно заарештований як «український буржуазний націоналіст».
Письменниця Надія Степула продовжує свою розповідь про прозу Бруно Шульца.
Надія Степула: Бруно Шульц був дитиною свого часу. Але він передбачив і осудливо, іронічно, романтично, рішуче відсторонився від часу майбутнього. Він передбачив епоху, саме ту, яка сьогодні починає закінчуватися.
Початок нового століття знаменувався хаосом, як і його кінець. У 1901 році відкрито Бориславську нафту, і дикий Клондайк на теренах Дрогобиччини явив безліч трагедійних гримас і дітям, і дорослим. Згодом на «Вулиці Крокодилів» реальні образи тих перемін, втілених у перших п’ятнадцяти роках нуртування провінції, набудуть рис літературних.
А до того перед очима Бруно Шульца був батько та інші купці, які всіх тих перемін не прагнули і навіть пробували з ними боротися. Марна річ, бо то був усе ж певний поступ, до якого не треба було втручатися з учорашнім. Починалось чи продовжувалось протистояння століть.
В уявленні старого Шульца всі нафтопромисловики були аферистами. Згодом ці уявлення в комплексі передасть малий на початку тих змін і великий у їх осягненні Бруно. І не просто передасть, а змалює картину здеградованого майбутнього і здеградованої сучасності, непривабливість віку тотальної гріховності і розпусти, безвиході і смутку.
Творчість Шульца підказує: ХХ століття протистоїть усім дев’ятнадцяти попереднім, протистоїть усіма своїми суперечностями.
Бруно не зрадив собі, але тягар розуміння своєї епохи теж був завжди з ним.
Його брат став директором нафтового промислу й опинився по той бік, якого Бруно не міг сприйняти. Який же самотній він був у тому всьому!
«Склепи цинамонові» – «Коричні крамниці», 1934 рік. То був тільки творчий розгін. З достатньою самоіронією Шульц відкрив світові людей, котрі, виявляється, не самотні у світі – є ще манекени.
«Манекени», «Трактат про манекени», «Трактат про манекени. Продовження», «Трактат про манекени. Закінчення». Так багато уваги Шульц приділив манекенам не випадково. Він блискуче показав, яким чином людина деградує до межі, за якою стає манекеном. Зробив це красиво, пронизливо жорстоко і переконливо.
Сьогодні трактати Шульца стали ще сучаснішими, ніж були вчора, вони дістали нове підтвердження своїй літературній і життєвій правдивості.
Мабуть, це прекрасно – з образів непробудно сірої провінції витворити яскраві, неповторні полотна, де змалювати трагедію людського духу й трагедію бездуховності. І все це за допомогою образів якоїсь там цьотки Агати чи вуйка Кароля…
Сергій Грабовський: 1 липня 1941 року нацисти знову захопили Дрогобич, і Шульц опинився у гетто. Він був змушений працювати над упорядкуванням награбованих нацистами творів єврейської культури.
За наказом гестапівця Ландау митець розписав фресками стіни дитячої кімнати в його віллі, а також гестапівського казино та зали для верхової їзди.
Варшавські письменники підготували втечу Шульца з Дрогобича і виготовили для нього підроблені документи. 19 листопада 1942 року Бруно Шульц вийшов зі своєї схованки, щоб отримати в Юденраті пайку хліба на дорогу, і був під час так званої «дикої акції» застрелений есесівцем за 100 метрів від будинку, в якому півстоліття перед тим народився.
Письменниця Надія Степула завершує свою розповідь про творчість Бруно Шульца.
Надія Степула: Шульц не дає рецептів, як змінити світ. Чи варто його змінювати? Чи можливо його змінити?
На всі ці питання, однак, можна відповісти творами Шульца. Він піднімає вічні питання, серйозні питання, не трактуючи їх всерйоз, але змушуючи інших трактувати. Зрештою, він виконав основне завдання митця: змусити інших розрізнити, де перебуває екзистенційна трагедія, а де комедія.
«Санаторій під клепсидрою». 1937 рік. Клепсидра – то вістка про смерть. Книжка містить оповідання «Емерит», багатьма критиками відзначене як одне з кращих оповідань Бруно Шульца. Це оповідь про австрійського радника, який, прагнучи хоч крихти людського тепла, але не маючи його і в такій мізерній кількості, записався повторно до школи. Там він остаточно здитинів. І ось, коли він з колегами прогулювався, його вхопив осінній вітер.
У зв’язку з цим Артур Сандауер писав: «Пригадую собі, що коли такої власне пори року в листопаді 1942-го я отримав повернену мені поштову картку, яку я висилав Шульцові, повернену з допискою Дрогобицького Юденрату “Адресат невідомий”, то прийшли мені на думку слова відповідно емерита: “А мене несло вище і вище в жовту незбагненну осінню просторінь...”.
Осінній вітер і досі несе його, автора кількох десятків творів, що вмістили в собі протиставлення двох століть як протиставлення справжньої краси і здеградованої дійсності. Тієї дійсності, про яку писав у 1938 році Томас Манн: «Мотив деградації і знікчемніння відіграє в історії сучасної Європи головну роль. Гітлеризм – то щось ніби вагнеризм для убогих».
Дійсність тоді стала війною. Всі передбачувані Шульцом страхіття ХХ століття перевершили його сподівання. Від провінційності, опоетизованої ним, залишився тільки ще один міф.
Не стало сонних днів, закутаних у хутряні краї присмерків. Іманентний світ його оповідань залишився. І кожна нова осінь ось уже понад століття несе його в ту незбагненну просторінь, де митець – Гермес, який кружляє між світлом і темрявою, з усіма суперечностями, які не мають ні математичного, ні філософського, ні історичного розв’язку.
А ми? Потрібно було понад століття, щоб ми збагнули: жодний вітер не розвіяв Шульцевої туги за майбутнім. І не розвіє ніколи. Тому, що кожне століття має своїх талановитих диваків, які відходять з часом і з часом вертаються. Це одна з ознак того, що вони є непроминальними.
Сергій Грабовський: Бруно Шульц був похований у братській могилі на єврейському цвинтарі, згодом знищеному, а більшість малюнків та рукописів митця на сьогодні втрачені.
Саме тому такою сенсацією стало віднайдення у лютому 2001 року німецькою знімальною групою на чолі з Беньяміном Гайслером у дитячій кімнаті колишньої вілли Ландау розписів Шульца з автопортретом митця. А вже через 3 місяця частина фрагментів стінопису була за сприяння влади Дрогобича викрадена співробітниками музею Яд Вашем з Єрусалима і незаконно вивезена до Ізраїлю.
«Якось я прохопився спросоння з раптовим розпачем від того, що життя пролітає, а я нічого не затримую з нього. Коли б такий розпач тривав довго, можна було б ошаліти. А може, колись цей розпач прийде та осяде назавше, коли вже буде пізно жити…
Це є найбільше нещастя – не прожити життя».
Сергій Грабовський: Твори «дрогобицького Кафки», як часом називають Бруно Шульца, на сьогодні вже перекладені двадцятьма мовами. Вони не лише свідчать про втрачений світ довоєнної Галичини, а й нагадують про те, що багатство культури неможливе без її різноманітності.
Але все ж таки Бруно Шульца дуже мало досі знають в Україні. І все ж таки, мабуть, у більшості він асоціюється з якимсь іноземним, далеким від України митцем. А це не так!
 |
| Бруно Шульц |
| (public domain) |
О старечі світанки, жовті, як пергамент, солодкі від мудрості, як пізні вечори!
Передполудні, усміхнені хитро, як мудрі палімпсести, багатошарові, як пожовклі старі книги!
Ах, день осінній, той старий пройдисвіт бібліотекар, що лазить у вицвілому халаті по драбинах і куштує конфітюри всіх віків і культур! Кожний краєвид для нього – це вступ до старого роману.
Як же чудово бавиться він, випускаючи героїв давніх повістей на прогулянку під те задимлене і медяне небо, у тьмаву, смутну і пізню солодкавість світла».
Сергій Грабовський: У цих рядках Бруно Шульц передав своє бачення осені у Дрогобичі, де він народився 115 років тому – 12 липня 1892 року. Там він закінчив з відзнакою гімназію, туди він повертався після навчання на будівельному факультеті Львівської політехніки та на архітектурному факультеті Віденського університету. Згодом у тій самій гімназії Шульц упродовж сімнадцяти років викладав малювання, ручну працю і математику.
У грудні 1933 року письменник опублікував у Варшаві своє перше оповідання «Птахи» і невдовзі видав свою першу книгу «Цинамонові крамниці». А вже 1938-го року Шульц був нагороджений Золотою лавровою гілкою Польської академії літератури.
Про творчість Бруно Шульца розповідає письменниця Надія Степула.
Надія Степула: Твори Шульца, позначені невимовним магнетизмом, вимагають трактування не стільки літературознавчого, як філософського. Твори його – це, за великим рахунком, шкіци й етюди з фантастичної автобіографії, написаної самотнім вчителем малювання Дрогобицької гімназії наприкінці 20-х років ХХ століття. Видати твори Бруно Шульца допомогла Зоф’я Налковска.
Більшість Шульцевих творів носять характер спогаду дитинства. То не так спогад за минулим, як туга за майбутнім, спогади про те, що було і що могло б бути, якби…
Головний герой оповідань – батько, бачений очима дитини. Батько Бруно Шульца, Якоб, був купцем. Часом це казкова істота, маг, який долає сірятину провінційних буднів, днів і років.
Провінція – солодка тюрма для Бруно Шульца. Він відданий провінції до решти, полонений нею, розізлений і роздратований, охоплений, як полум’ям, зачарований на все життя. І не тому, що Шульц не бачив нічого, окрім провінції. Він два роки провів у Відні, в Академії мистецтв, бував у Варшаві, дуже часто – у Львові, один раз у Парижі. Але Шульц ніколи не був вільним від провінції з тихими кущами бузку на тихих вулицях, порослими маруною та споришем подвір’ями заміських вілл. Він залишиться, наче, законсервованим у тих пустельних і пастельних вулицях, затхлих патріархальних водах. Назавше в незримому панцирі родинного дому під опікою сестри і кузинки, назавше прив’язаний до світу дитинства.
Чи ця безмежна, видима аж нині прив’язаність Бруно Шульца до світу дитинства була одним із міфів його життя, чи це частка багатоликого міфу про нього, чи дещиця того багаторукого міфу, яким став він сам?
Сергій Грабовський: Проза Шульца виразно промовляє і про інший бік його таланту – мистецький. Художник Шульц писав портрети, ілюстрував книги та нотні видання і брав участь у колективних виставках графіки у Львові, Варшаві, Вільнюсі, Кракові та німецькому місті Кудова. А його персональна виставка у Трускавці була заборонена, оскільки Шульцеві ілюстрації до романів іншого галицького письменника – Леопольда фон Захер-Мазоха, – були визнані порнографічними.
Проза Шульца породжує у читача напрочуд зримі образи, недарма ж за його творами ставилися театральні вистави та знімалися кінофільми.
Говорить філософ і перекладач творів Бруно Шульца Тарас Возняк.
Тарас Возняк: Естетична містика, умовно кажучи, прози Бруно Шульца, вона схована у самій прозі, і вона швидше має не стільки такий прикладний містичний аспект, скільки естетичний аспект. Ця проза написана фантастичною мовою, мовою, яка радикально відрізняється від, скажімо, мови Івашкевича, його ж сучасника, чи інших польських авторів.
Напевно, це зв’язано з тим, що сам автор, сам Бруно Шульц жив у складному мовному середовищі, німецько-польсько-українсько-єврейському, і містика його прози, власне, і є плодом цієї його ситуації.
Безсумнівно, ця проза буде ще мати своїх екранізаторів. Є вже один фільм, зроблений за цією прозою, принаймні, я його бачив, він зроблений в Польщі. Я думаю, що в Польщі ж і поставатимуть так само, в першу чергу, і наступні екранізації його творчості, а можливо і ні. Є театральні варіанти трансформації його прози. Я думаю, що це ще перед нами.
Це надзвичайно великий виклик, тому що так якось простацьки зробити це кіно не можна. Тут ті всі прийоми, які є класичними для українського кіно, ну, на кшталт поетичного кіно чи чогось іншого, будуть неадекватні. Треба шукати іншу мову вираження, тому що потрібно трансформувати (ще раз кажу) цю глибоко закорінену в галицьку дійсність прозу, мову в якісь візуальні ряди.
 |
| Бруно Шульц. Жінка з батогом і два голих чоловіка, сцена з автопортретом |
| (scan) |
Попри все це, Шульц намагався вижити і до першої річниці так званого «золотого вересня» на замовлення совєтської адміністрації намалював велетенський портрет Сталіна, вивішений на ратуші, а також картину на тему «Визволення трудящих Західної України». Оскільки ж у ній переважали синя та жовта барви, митець був негайно заарештований як «український буржуазний націоналіст».
Письменниця Надія Степула продовжує свою розповідь про прозу Бруно Шульца.
Надія Степула: Бруно Шульц був дитиною свого часу. Але він передбачив і осудливо, іронічно, романтично, рішуче відсторонився від часу майбутнього. Він передбачив епоху, саме ту, яка сьогодні починає закінчуватися.
Початок нового століття знаменувався хаосом, як і його кінець. У 1901 році відкрито Бориславську нафту, і дикий Клондайк на теренах Дрогобиччини явив безліч трагедійних гримас і дітям, і дорослим. Згодом на «Вулиці Крокодилів» реальні образи тих перемін, втілених у перших п’ятнадцяти роках нуртування провінції, набудуть рис літературних.
А до того перед очима Бруно Шульца був батько та інші купці, які всіх тих перемін не прагнули і навіть пробували з ними боротися. Марна річ, бо то був усе ж певний поступ, до якого не треба було втручатися з учорашнім. Починалось чи продовжувалось протистояння століть.
В уявленні старого Шульца всі нафтопромисловики були аферистами. Згодом ці уявлення в комплексі передасть малий на початку тих змін і великий у їх осягненні Бруно. І не просто передасть, а змалює картину здеградованого майбутнього і здеградованої сучасності, непривабливість віку тотальної гріховності і розпусти, безвиході і смутку.
Творчість Шульца підказує: ХХ століття протистоїть усім дев’ятнадцяти попереднім, протистоїть усіма своїми суперечностями.
Бруно не зрадив собі, але тягар розуміння своєї епохи теж був завжди з ним.
Його брат став директором нафтового промислу й опинився по той бік, якого Бруно не міг сприйняти. Який же самотній він був у тому всьому!
«Склепи цинамонові» – «Коричні крамниці», 1934 рік. То був тільки творчий розгін. З достатньою самоіронією Шульц відкрив світові людей, котрі, виявляється, не самотні у світі – є ще манекени.
«Манекени», «Трактат про манекени», «Трактат про манекени. Продовження», «Трактат про манекени. Закінчення». Так багато уваги Шульц приділив манекенам не випадково. Він блискуче показав, яким чином людина деградує до межі, за якою стає манекеном. Зробив це красиво, пронизливо жорстоко і переконливо.
Сьогодні трактати Шульца стали ще сучаснішими, ніж були вчора, вони дістали нове підтвердження своїй літературній і життєвій правдивості.
Мабуть, це прекрасно – з образів непробудно сірої провінції витворити яскраві, неповторні полотна, де змалювати трагедію людського духу й трагедію бездуховності. І все це за допомогою образів якоїсь там цьотки Агати чи вуйка Кароля…
Сергій Грабовський: 1 липня 1941 року нацисти знову захопили Дрогобич, і Шульц опинився у гетто. Він був змушений працювати над упорядкуванням награбованих нацистами творів єврейської культури.
За наказом гестапівця Ландау митець розписав фресками стіни дитячої кімнати в його віллі, а також гестапівського казино та зали для верхової їзди.
Варшавські письменники підготували втечу Шульца з Дрогобича і виготовили для нього підроблені документи. 19 листопада 1942 року Бруно Шульц вийшов зі своєї схованки, щоб отримати в Юденраті пайку хліба на дорогу, і був під час так званої «дикої акції» застрелений есесівцем за 100 метрів від будинку, в якому півстоліття перед тим народився.
Письменниця Надія Степула завершує свою розповідь про творчість Бруно Шульца.
Надія Степула: Шульц не дає рецептів, як змінити світ. Чи варто його змінювати? Чи можливо його змінити?
На всі ці питання, однак, можна відповісти творами Шульца. Він піднімає вічні питання, серйозні питання, не трактуючи їх всерйоз, але змушуючи інших трактувати. Зрештою, він виконав основне завдання митця: змусити інших розрізнити, де перебуває екзистенційна трагедія, а де комедія.
«Санаторій під клепсидрою». 1937 рік. Клепсидра – то вістка про смерть. Книжка містить оповідання «Емерит», багатьма критиками відзначене як одне з кращих оповідань Бруно Шульца. Це оповідь про австрійського радника, який, прагнучи хоч крихти людського тепла, але не маючи його і в такій мізерній кількості, записався повторно до школи. Там він остаточно здитинів. І ось, коли він з колегами прогулювався, його вхопив осінній вітер.
 |
| Бруно Шульц. Бестія |
| (scan) |
Осінній вітер і досі несе його, автора кількох десятків творів, що вмістили в собі протиставлення двох століть як протиставлення справжньої краси і здеградованої дійсності. Тієї дійсності, про яку писав у 1938 році Томас Манн: «Мотив деградації і знікчемніння відіграє в історії сучасної Європи головну роль. Гітлеризм – то щось ніби вагнеризм для убогих».
Дійсність тоді стала війною. Всі передбачувані Шульцом страхіття ХХ століття перевершили його сподівання. Від провінційності, опоетизованої ним, залишився тільки ще один міф.
Не стало сонних днів, закутаних у хутряні краї присмерків. Іманентний світ його оповідань залишився. І кожна нова осінь ось уже понад століття несе його в ту незбагненну просторінь, де митець – Гермес, який кружляє між світлом і темрявою, з усіма суперечностями, які не мають ні математичного, ні філософського, ні історичного розв’язку.
А ми? Потрібно було понад століття, щоб ми збагнули: жодний вітер не розвіяв Шульцевої туги за майбутнім. І не розвіє ніколи. Тому, що кожне століття має своїх талановитих диваків, які відходять з часом і з часом вертаються. Це одна з ознак того, що вони є непроминальними.
Сергій Грабовський: Бруно Шульц був похований у братській могилі на єврейському цвинтарі, згодом знищеному, а більшість малюнків та рукописів митця на сьогодні втрачені.
Саме тому такою сенсацією стало віднайдення у лютому 2001 року німецькою знімальною групою на чолі з Беньяміном Гайслером у дитячій кімнаті колишньої вілли Ландау розписів Шульца з автопортретом митця. А вже через 3 місяця частина фрагментів стінопису була за сприяння влади Дрогобича викрадена співробітниками музею Яд Вашем з Єрусалима і незаконно вивезена до Ізраїлю.
«Якось я прохопився спросоння з раптовим розпачем від того, що життя пролітає, а я нічого не затримую з нього. Коли б такий розпач тривав довго, можна було б ошаліти. А може, колись цей розпач прийде та осяде назавше, коли вже буде пізно жити…
Це є найбільше нещастя – не прожити життя».
Сергій Грабовський: Твори «дрогобицького Кафки», як часом називають Бруно Шульца, на сьогодні вже перекладені двадцятьма мовами. Вони не лише свідчать про втрачений світ довоєнної Галичини, а й нагадують про те, що багатство культури неможливе без її різноманітності.
Але все ж таки Бруно Шульца дуже мало досі знають в Україні. І все ж таки, мабуть, у більшості він асоціюється з якимсь іноземним, далеким від України митцем. А це не так!
