Надія Степула: Минає час, і в ньому яскравішають або тьмяніють великі імена творців культури.
Чи відбувається оновлення прочитання творчості світочів літератури? Про що говорять сьогодні їхні уславлені імена? Як сама культура виступає своєрідним «лакмусовим папером» духовності сучасного українського суспільства?
Спробуємо з’ясувати на прикладі світлої пам’яті імен Богдана-Ігоря Антонича та Василя Стуса.
Всього лише 70 літ минає 7 липня, на Івана Купала, від часу, коли 28-літній поет Богдан-Ігор Антонич відійшов у кращі світи. Але ці «лише 70» насправді схожі до вічності.
“Його талант зростав просто на очах, як усе в природі, з якою не розлучався все життя,” - пригадувала про поета його наречена Ольга Олійник у спогадах, датованих 1966 роком. “Росте Антонич і росте трава”, “Антонич був хрущем і жив на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко”. Так він писав сам про себе.
Співцем життя, котре вважав великим дарунком, поет (а ще він був і перекладачем, і критиком, і прозаїком, і мистецтвознавцем, про що згадують рідше) Богдан-Ігор Антонич - автор поетичних збірок “Привітання життя”, “Три перстені”, “Книга Лева” та “Зелена Євангелія” і “Ротації (посмертно), незакінченого роману “На другому березі”, низки статей, оперного лібрето “Довбуш”.
А докладніше про Богдана-Ігоря Антонича і контекст епохи, у якому залишається яскраво сіяти його ім’я, говорить відомий культуролог, професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський: Богдан-Ігор Антонич – то одна з найцікавіших і одна з найбільш переконливих постатей не лише української, а й світової поезії.
Перед нами справді чудо! От уявимо собі хлопчину-лемка, який виростав десь, ніби на околиці українського етнічного простору, який водночас і воднораз з надзвичайною силою, десь починаючи з кінця 1920-их і на початку 1930-их років, входить в українську поезію, і в якомусь розумінні Антонич ніби перемінив її речовину, її субстанцію.
Йдеться про те, що Антонич – це поет, який зрозумів, що сучасна поезія, з одного боку, має брати до уваги весь той спектр модерну, авангарду, напрацьований світовою поезією, передовсім європейською, починаючи з кінця 19 століття і далі, а з другого боку, зважаючи на особливі умови “в моїй трагічній Батьківщині”, як говорив Антонич, в Україні, треба брати рішуче весь національно-етнічний досвід: від перших його сплесків і далі.
Отож Антонич бере індоєвропейський міф, який входить до складу українського фольклору, власне, всю силу-силенну сюжетів українського фольклору, сказати б, найголовніших його мотивів, а далі йде неймовірне за своєю силою ліричне особистісне переживання поета оцією самої неймовірної суми.
Зовсім молодим помер Антонич. Але як багато він знав! Як багато він умів! Як багато він встиг! Він створив, ніби, спектр національного буття од перших його сплесків, од тієї хвилини, коли людина відклалася від природного світу і далі, аж до сучасного міста. Хоча в тогочасному місті і європейському, і от в спеціально західноукраїнському, тоді підпольському він почував себе незатишно. “Сум тут вб’є мене...” Як ідеться в одному з віршів великого нашого поета.
Але найголовніше те, що Антонич встиг зробити те, до чого він був покликаний. Власне, об’єднати всю подієву, а точніше, сказати б, емоційну суму національного існування від перших його сплесків, а закінчуючи специфікою спеціального львівського існування українського середини 1930-их років.
Кого можна поставити поряд з ним у світовій поезії? Здається, нікого іншого. Настільки він своєрідний і настільки він переконливий.
Але, зрозуміло, що ця поезія разом з тим вже вимагає певного коментування, хай запізнілого, але необхідного. Вона вимагає також особливого тиражування, накладів, вона вимагає в найблагороднішому розумінні ілюстративності, а чи це кінематограф, а чи театр, а чи... Зрештою, це книжкова ілюстрація. Тут ми запізнюємося.
Зрештою, вся українська література, на превеликий жаль, дуже часто запізнювалася вкупі з українським суспільством. А от Антонич, він не запізнився...
“Пройдуть роки, як тисячні століття, Ударять в моє серце джагани з копальні...”
”Росте Антонич і росте трава І зеленіють кучеряві вільхи. Ой нахилися, нахилися тільки, Почуєш найтайніші з всіх слова. Дощем квітневим, весно, не тривож. Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, Хто сипле листя – кусні скла на тебе? У решето ловити хочеш дощ? З всіх найдивніша мова гайова В рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, На вільхах місяць розклюють зозулі, Росте Антонич і росте трава”.
Надія Степула: Письменник, доктор фізико-математичних наук Максим Стріха має свій погляд на те, як відбиваються уславлені імена минулого в часі теперішньому.
Максим Стріха: Ігор-Богдан Антонич належить до найзнаковіших постатей української поезії. І це при тому, що з’явився він у цій поезії (я маю на увазі велику наддніпрянську поезію) дуже пізно. Адже першу книжку було видано лишень наприкінці 1960-их. І то тому, що поетові «пощастило» померти 1937 року, до приходу перших совєтів, відтак не поповнити довгого-довгого списку репресій.
А що Антонич попри його аполітичність був кандидатом на цей список, то сумнівів немає. Адже поезія його аж ніяк не вкладалася в тодішні канони соціалістичного реалізму і оспівування вождів. А відтак поява тієї однієї-єдиної наприкінці 1960-их років книжки була для читача вже УРСР, того читача, зрозуміло, який цікавився поезією, поезією українською мовою, була подібна до вибуху. Адже весь Антонич від перших прозорих різьблених, але надзвичайно зворушливих сонетів і до химерних віршів “Зеленого Євангелія”, може одних з найфілософськіших віршів в українській ліриці, був не схожий абсолютно ні на кого.
Відтак уявити собі поета, який був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко, було надзвичайно заманливо, надзвичайно складно.
Але, зрозуміло, що до тодішніх канонів Антонич не потрапив, адже скінчилася хрущовська “відлига”, скінчився її різновид в Україні “відлига шелестівська” (може не так політична, як національна), а відтак в 1970-ті роки Антонич знов потрапив до списків тих, кого друкувати і згадувати не випадало.
Другий прихід Антонича – це кінець 1980-их. І це вже прихід назавжди. Зрозуміло, що тут були і публікації віршів, і пошуки могили, загубленої на Янівському цвинтарі у Львові, і намагання доторкнутися до Антонича з боку молодих авторів. Спроб тут не бракувало: від, так би мовити, лірично-шанобливих до відверто, як дехто оцінював, хуліганських.
Звичайно, той образ Антонича, який описано в “Дванадцяти обручах” Юрія Андруховича, був приречений на те, щоб перетворитися на мішень добропорядних поборників літературної пристойності.
Чи мав право Андрухович зобразити Антонича саме таким? Питання, очевидно, не таке просте, бо все ж таки йдеться про поета, який був старшим сучасником декого з тих, хто ще й досі живий, йдеться про поета, копірайт на твори чиї й досі, очевидно, спливає лишень цього року, бо 70 років від дня смерті. Але, з іншого боку, поява ще й такого Антонича свідчить про те, що він є живим, є загадкою. До того ж цей образ створений людиною, безумовно, яка щиро любить Антонича, бодай тому вже Андруховича не можна порівнювати, скажімо, з Олесем Бузиною, який, пишучи про Шевченка, неприховано його ненавидить.
Відтак Антонич живий. Антонич наш сучасник. Йому лишень тільки 100 років і якихось 70 років проминуло від дня його смерті. І, очевидно, він належить до тих поетів, які можуть розкриватися для кожного нового покоління читачів по-новому. Відтак забронзовіння Ігорю-Богдану Антоничу не загрожує. І завжди свіжо для нас лунатиме оте пронизливе: “Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі...”
Надія Степула: Лауреат Шевченківської премії, видавець і публіцист Дмитро Стус на прикладі популяризації творчості власного батька, відомого письменника і правозахисника Василя Стуса, ділиться своїми поглядами про пам‘ять і забуття, присутність уславлених імен у сучасному культурному просторі країни та поцінування такої присутності.
Дмитро Стус: Бачте, я не думаю, що нинішня Україна може щось оцінити, тому що держава, якщо говорити про історію, теж тільки формується з людей, дуже далеких від культури. Це закономірне явище. І, очевидно, сподіватись чогось іншого у перші 15 - 20 років просто неможливо.
Мене тішить у цій ситуації лише те, що люди самі дають собі раду, усупереч... ну, скажімо так, антикультурній політиці держави. Бо, наскільки я знаю, от по часописах Україна єдина у цьому просторі (єдина!), яка зовсім не підтримує свої журнали і свою культуру.
Тут про Росію навіть говорити нічого. Але навіть Молдова, у якої економіка слабша, свої часописи підтримує.
Підтримка, чи якісь згадки про “Розстріляне Відродження”, чи про Стуса... Ну, не зреалізований проект багатотомника. Є пропозиція ніби від Київської держадміністрації видати 2-томник Стуса. Але я схильний від неї відмовитись, бо не можна знову виділити якісь кошти, видати тисячу примірників 2-томника цього і вважати, що ми якось щось відзначили.
Я сказав: ну, давайте знайдемо інше видавництво, а не те, яке у вас виграло ґрант, і вони видадуть 5, то щось потрапить у книгарню. “Ні, от у нас тільки з цим працює!” А з цим, кажу, я працювати не буду.
Є дуже багато непрофесійності у роботі тих чиновників, які працюють з культурою. Плюс, звичайно, бюрократична система, порівняно з якою бюрократія СРСР – це просто відсутність бюрократії.
Думаю, що все буде гаразд. Просто треба спокійніше до усього ставитись.
Звучить поезія «Не побиваюсь за минулим….» Василя Стуса у виконанні автора
Надія Степула: Ще в минулому столітті у передмові до книги поезій Богдана-Ігоря Антонича «Пісня про незнищенність матерії» маестро української літератури Дмитро Павличко написав: «Так мало тепер знають про нього, що хочеться починати майже неймовірним твердженням: Антонич був поетом і жив колись у Львові…».
Ці слова непомильно можна екстраполювати і на ім’я Василя Стуса, який так само «був поетом і жив колись в Україні».
Зовсім недавно, але за межею вічності слово «недавно» втрачає своє значення. Імена світочів сяють на небосхилі української культури, даруючи світло новим часам. А вже здатність побачити це світло притаманна чи ні власне тим, хто в ці небосхили вдивляється.
Чи відбувається оновлення прочитання творчості світочів літератури? Про що говорять сьогодні їхні уславлені імена? Як сама культура виступає своєрідним «лакмусовим папером» духовності сучасного українського суспільства?
Спробуємо з’ясувати на прикладі світлої пам’яті імен Богдана-Ігоря Антонича та Василя Стуса.
Всього лише 70 літ минає 7 липня, на Івана Купала, від часу, коли 28-літній поет Богдан-Ігор Антонич відійшов у кращі світи. Але ці «лише 70» насправді схожі до вічності.
“Його талант зростав просто на очах, як усе в природі, з якою не розлучався все життя,” - пригадувала про поета його наречена Ольга Олійник у спогадах, датованих 1966 роком. “Росте Антонич і росте трава”, “Антонич був хрущем і жив на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко”. Так він писав сам про себе.
Співцем життя, котре вважав великим дарунком, поет (а ще він був і перекладачем, і критиком, і прозаїком, і мистецтвознавцем, про що згадують рідше) Богдан-Ігор Антонич - автор поетичних збірок “Привітання життя”, “Три перстені”, “Книга Лева” та “Зелена Євангелія” і “Ротації (посмертно), незакінченого роману “На другому березі”, низки статей, оперного лібрето “Довбуш”.
А докладніше про Богдана-Ігоря Антонича і контекст епохи, у якому залишається яскраво сіяти його ім’я, говорить відомий культуролог, професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський: Богдан-Ігор Антонич – то одна з найцікавіших і одна з найбільш переконливих постатей не лише української, а й світової поезії.
Перед нами справді чудо! От уявимо собі хлопчину-лемка, який виростав десь, ніби на околиці українського етнічного простору, який водночас і воднораз з надзвичайною силою, десь починаючи з кінця 1920-их і на початку 1930-их років, входить в українську поезію, і в якомусь розумінні Антонич ніби перемінив її речовину, її субстанцію.
Йдеться про те, що Антонич – це поет, який зрозумів, що сучасна поезія, з одного боку, має брати до уваги весь той спектр модерну, авангарду, напрацьований світовою поезією, передовсім європейською, починаючи з кінця 19 століття і далі, а з другого боку, зважаючи на особливі умови “в моїй трагічній Батьківщині”, як говорив Антонич, в Україні, треба брати рішуче весь національно-етнічний досвід: від перших його сплесків і далі.
Отож Антонич бере індоєвропейський міф, який входить до складу українського фольклору, власне, всю силу-силенну сюжетів українського фольклору, сказати б, найголовніших його мотивів, а далі йде неймовірне за своєю силою ліричне особистісне переживання поета оцією самої неймовірної суми.
Зовсім молодим помер Антонич. Але як багато він знав! Як багато він умів! Як багато він встиг! Він створив, ніби, спектр національного буття од перших його сплесків, од тієї хвилини, коли людина відклалася від природного світу і далі, аж до сучасного міста. Хоча в тогочасному місті і європейському, і от в спеціально західноукраїнському, тоді підпольському він почував себе незатишно. “Сум тут вб’є мене...” Як ідеться в одному з віршів великого нашого поета.
Але найголовніше те, що Антонич встиг зробити те, до чого він був покликаний. Власне, об’єднати всю подієву, а точніше, сказати б, емоційну суму національного існування від перших його сплесків, а закінчуючи специфікою спеціального львівського існування українського середини 1930-их років.
Кого можна поставити поряд з ним у світовій поезії? Здається, нікого іншого. Настільки він своєрідний і настільки він переконливий.
Але, зрозуміло, що ця поезія разом з тим вже вимагає певного коментування, хай запізнілого, але необхідного. Вона вимагає також особливого тиражування, накладів, вона вимагає в найблагороднішому розумінні ілюстративності, а чи це кінематограф, а чи театр, а чи... Зрештою, це книжкова ілюстрація. Тут ми запізнюємося.
Зрештою, вся українська література, на превеликий жаль, дуже часто запізнювалася вкупі з українським суспільством. А от Антонич, він не запізнився...
“Пройдуть роки, як тисячні століття, Ударять в моє серце джагани з копальні...”
”Росте Антонич і росте трава І зеленіють кучеряві вільхи. Ой нахилися, нахилися тільки, Почуєш найтайніші з всіх слова. Дощем квітневим, весно, не тривож. Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, Хто сипле листя – кусні скла на тебе? У решето ловити хочеш дощ? З всіх найдивніша мова гайова В рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, На вільхах місяць розклюють зозулі, Росте Антонич і росте трава”.
Надія Степула: Письменник, доктор фізико-математичних наук Максим Стріха має свій погляд на те, як відбиваються уславлені імена минулого в часі теперішньому.
Максим Стріха: Ігор-Богдан Антонич належить до найзнаковіших постатей української поезії. І це при тому, що з’явився він у цій поезії (я маю на увазі велику наддніпрянську поезію) дуже пізно. Адже першу книжку було видано лишень наприкінці 1960-их. І то тому, що поетові «пощастило» померти 1937 року, до приходу перших совєтів, відтак не поповнити довгого-довгого списку репресій.
А що Антонич попри його аполітичність був кандидатом на цей список, то сумнівів немає. Адже поезія його аж ніяк не вкладалася в тодішні канони соціалістичного реалізму і оспівування вождів. А відтак поява тієї однієї-єдиної наприкінці 1960-их років книжки була для читача вже УРСР, того читача, зрозуміло, який цікавився поезією, поезією українською мовою, була подібна до вибуху. Адже весь Антонич від перших прозорих різьблених, але надзвичайно зворушливих сонетів і до химерних віршів “Зеленого Євангелія”, може одних з найфілософськіших віршів в українській ліриці, був не схожий абсолютно ні на кого.
Відтак уявити собі поета, який був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко, було надзвичайно заманливо, надзвичайно складно.
Але, зрозуміло, що до тодішніх канонів Антонич не потрапив, адже скінчилася хрущовська “відлига”, скінчився її різновид в Україні “відлига шелестівська” (може не так політична, як національна), а відтак в 1970-ті роки Антонич знов потрапив до списків тих, кого друкувати і згадувати не випадало.
Другий прихід Антонича – це кінець 1980-их. І це вже прихід назавжди. Зрозуміло, що тут були і публікації віршів, і пошуки могили, загубленої на Янівському цвинтарі у Львові, і намагання доторкнутися до Антонича з боку молодих авторів. Спроб тут не бракувало: від, так би мовити, лірично-шанобливих до відверто, як дехто оцінював, хуліганських.
Звичайно, той образ Антонича, який описано в “Дванадцяти обручах” Юрія Андруховича, був приречений на те, щоб перетворитися на мішень добропорядних поборників літературної пристойності.
Чи мав право Андрухович зобразити Антонича саме таким? Питання, очевидно, не таке просте, бо все ж таки йдеться про поета, який був старшим сучасником декого з тих, хто ще й досі живий, йдеться про поета, копірайт на твори чиї й досі, очевидно, спливає лишень цього року, бо 70 років від дня смерті. Але, з іншого боку, поява ще й такого Антонича свідчить про те, що він є живим, є загадкою. До того ж цей образ створений людиною, безумовно, яка щиро любить Антонича, бодай тому вже Андруховича не можна порівнювати, скажімо, з Олесем Бузиною, який, пишучи про Шевченка, неприховано його ненавидить.
Відтак Антонич живий. Антонич наш сучасник. Йому лишень тільки 100 років і якихось 70 років проминуло від дня його смерті. І, очевидно, він належить до тих поетів, які можуть розкриватися для кожного нового покоління читачів по-новому. Відтак забронзовіння Ігорю-Богдану Антоничу не загрожує. І завжди свіжо для нас лунатиме оте пронизливе: “Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі...”
Надія Степула: Лауреат Шевченківської премії, видавець і публіцист Дмитро Стус на прикладі популяризації творчості власного батька, відомого письменника і правозахисника Василя Стуса, ділиться своїми поглядами про пам‘ять і забуття, присутність уславлених імен у сучасному культурному просторі країни та поцінування такої присутності.
Дмитро Стус: Бачте, я не думаю, що нинішня Україна може щось оцінити, тому що держава, якщо говорити про історію, теж тільки формується з людей, дуже далеких від культури. Це закономірне явище. І, очевидно, сподіватись чогось іншого у перші 15 - 20 років просто неможливо.
Мене тішить у цій ситуації лише те, що люди самі дають собі раду, усупереч... ну, скажімо так, антикультурній політиці держави. Бо, наскільки я знаю, от по часописах Україна єдина у цьому просторі (єдина!), яка зовсім не підтримує свої журнали і свою культуру.
Тут про Росію навіть говорити нічого. Але навіть Молдова, у якої економіка слабша, свої часописи підтримує.
Підтримка, чи якісь згадки про “Розстріляне Відродження”, чи про Стуса... Ну, не зреалізований проект багатотомника. Є пропозиція ніби від Київської держадміністрації видати 2-томник Стуса. Але я схильний від неї відмовитись, бо не можна знову виділити якісь кошти, видати тисячу примірників 2-томника цього і вважати, що ми якось щось відзначили.
Я сказав: ну, давайте знайдемо інше видавництво, а не те, яке у вас виграло ґрант, і вони видадуть 5, то щось потрапить у книгарню. “Ні, от у нас тільки з цим працює!” А з цим, кажу, я працювати не буду.
Є дуже багато непрофесійності у роботі тих чиновників, які працюють з культурою. Плюс, звичайно, бюрократична система, порівняно з якою бюрократія СРСР – це просто відсутність бюрократії.
Думаю, що все буде гаразд. Просто треба спокійніше до усього ставитись.
Звучить поезія «Не побиваюсь за минулим….» Василя Стуса у виконанні автора
Надія Степула: Ще в минулому столітті у передмові до книги поезій Богдана-Ігоря Антонича «Пісня про незнищенність матерії» маестро української літератури Дмитро Павличко написав: «Так мало тепер знають про нього, що хочеться починати майже неймовірним твердженням: Антонич був поетом і жив колись у Львові…».
Ці слова непомильно можна екстраполювати і на ім’я Василя Стуса, який так само «був поетом і жив колись в Україні».
Зовсім недавно, але за межею вічності слово «недавно» втрачає своє значення. Імена світочів сяють на небосхилі української культури, даруючи світло новим часам. А вже здатність побачити це світло притаманна чи ні власне тим, хто в ці небосхили вдивляється.
