Ірина Біла: Більша частина жителів України, а саме 54 %, — це жінки. Водночас в парламенті їх не набереться і 10 відсотків. І жодної жінки-міністра. Чи не є це ознакою гендерної нерівності і свідченням дискримінації за статевою ознакою, зокрема, в політиці?
Тетяна Діденко про професію політика ніколи не мріяла. Хоча її фах зазвичай також не вважається жіночим. Вона водій. Щоправда, не вантажівки, а лише тролейбуса.
Проїхатися з нею кілька зупинок і поцікавитися ставленням до жінки за кермом вирішила моя київська колега Євгенія Вятчанінова.
Євгенія Вятчанінова: Тетяна Діденко приїхала підкоряти Київ, коли їй ще не було 16. Спочатку працювала на напівпровідниковому заводі, згодом на мотоциклетному. Так і опанувала кілька “нежіночих” професій, серед яких і фах шофера.
Тетяна Діденко на робочому місці
Тетяна Діденко: Коли я приїхала в село (вже в декреті), взяла з собою трудову книжку. Батько зазирнув туди випадково і каже: “Ого, нічого собі, дитино! То ти і токар, і шліфувальниця, і фрезерувальниця? ” Відповідаю: “Так!”.
Євгенія Вятчанінова: Та з цими професіями Тетяна Діденко не пов’язала свого життя, віддавши перевагу автосправі. Сьогодні за її плечима 30 років за кермом тролейбуса, котрого водійка по-жіночому називає своєю “годувальницею”.
Тетяна Діденко: До тролейбуса свого звикаєш. Моя машина відчуває: як я роблю, то все гаразд. У вихідні телефоную на роботу, питаю, як там моя “годувальниця”, кажуть: забуксувала. Наче машина не любить чужу людину. Все тому, що інший шофер літає над вибоїнами, бо йому не шкода.
Євгенія Вятчанінова: Тетяна Діденко не лише їздить за маршрутом, а й часто-густо виконує чоловічу роботу, підтягуючи так звані “роги” тролейбуса.
Мазута і бруд неминучі у цій справі. Однак жінка є жінка, каже водійка. І на роботу йде неодмінно із зачіскою та манікюром.
Тетяна Діденко: Я за собою пильную. Чому? Тому що ж навколо люди!
Євгенія Вятчанінова:За маршрутом Тетяна Діденко може їздити наосліп — кожну вибоїну знає. Жартома каже, що шофери, немов ведмеді у цирку, тобто, усього навчили. Навіть поступатися дорогою дурням.
Тетяна Діденко: Це така професія: як не ти, то тебе можуть... Треба пильним бути, обережним, вступати дурням дорогу, як би не було.
Я вступаю водіям дорогу, бо я знаю, коли я йому поступлюсь, то мені вдвічі ліпше буде. Бувають такі, що нахабніють ще й ображають, а інші навпаки, поступляться, моргнуть. Я ще “повітряний поцілунок” їм надішлю і “спасибі!” покажу.
Ірина Біла: Не дуже сприймається багатьма і жінка у військовій формі. І хоча Олеся Поповичук обрала цивільних фах, соціологію, вирішила також вступити і на військову кафедру. Зустріли її там не вельми люб’язно.
Олеся Поповичук: У мене навіть не хотіли приймати заяву на військову кафедру. Коли я прийшла подавати заяву, то мені не розказали, як, за якою формою писати цю заяву.
Я написала і подаю заяву жінці, яка цим завідує, а вона: “Що це ти тут написала? Тут неправильно! Йди і переписуй!”
У цей час до неї заходить хлопець, щоб написати таку саму заяву, а вона: “Ось сідай, дорогесенький! Ось сідай і пиши! Тут так слово, а тут так”. А на мене, бачите, як накричала. Ірина Біла: Це не єдина ознака упередженого ставлення до жінки в українському суспільстві. Політика – це яскраве підтвердження того.
Якщо до чиновницьких кабінетів районного рівня жінці потрапили легше, то вищі владні щаблі залишаються недосяжними.
Про те, чи робить щось держава, щоб зменшити кількість перешкод жіноцтву на шляху до великої політики, цікавилася Інна Набока.
Інна Набока: На підсилення представництва жінок у владі спрямований проект закону „Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі”.
Цим законопроектом передбачається квотування кількості жінок у виборчих списках політичних партій (як мінімум, одна жінка в кожній п’ятірці списку).
Проте 12 січня нинішнього року законопроект був благополучно провалений чоловічою більшістю у ВР. І це при тому, що про паритетне представництво жінок і чоловіків у органах влади як тимчасовий захід йшлося в Конвенції ООН, ухваленій ще 1979-го року. Саме цим шляхом пішли скандинавські країни, і їхні успіхи в цій сфері загальновідомі.
Безперечно, найкраще було б оцінювати (і обирати!) людей виключно за їхні особисті людські та професійні якості, без жодних пов’язаних зі статтю знижок чи преференцій.
Багато хто з сильних і самодостатніх жінок навіть вважає будь-які пільги принизливими, адже неможливо змусити поважати себе законом.
Проте століття дискримінації ставлять „другу стать” у надто нерівні умови, тому і пропонуються подібні заходи.
Але самим лише законодавством ситуацію не виправиш. Проблема вкорінена значно глибше, у нашій психології, і зміни мають статися у свідомості.
На жаль, ґендерні упередження і стереотипи – це річ дуже живуча. Нерідко самим жінкам не вистачає почуття власної гідності та самоповаги, а до проявів чоловічого сексизму вони ставляться хіба що з ніяковою посмішкою.
Нікого, скажімо, не обурює, що коли чоловікам-політикам бракує аргументів у полеміці з колегою-жінкою, вони негайно вдаються до брутальних натяків, пов’язаних зі статтю.
Так, чомусь нікого не шокувало, що підчас одного з прямих телеефірів пан Рудьковський запропонував пані Тимошенко „задовольнити її після передачі”.
А от не надто шанобливе висловлення щодо розумових здібностей жінок ректора Гарвардського університету викликало скандал і коштувало йому посади. І, до речі, нещодавно ректором цього найпрестижнішого в світі навчального закладу стала саме жінка.
Схоже, світ і справді прямує до ґендерної рівноваги. Проте Україна в цьому процесі знову пасе задніх. Ірина Біла: Проте відсутність в українській політиці паритетного співвідношення чоловіків і жінок – це лише частина айсберга. Переконана директор Інституту ґендерних досліджень Марфа Скорик. Проблеми нерівності особливо відчутні в повсякденному житті українок.
Марфа Скорик: Жінки частіше за чоловіків звільнялися з роботи при реструктуризації підприємств. Дисбаланс між галузями. Тобто, ті галузі, де зайняті переважно чоловіки, оплачуються краще, аніж ті, де зайняті жінки.
Ми всі знаємо, що це за галузі. Переважно жінки залучені до сфери охорони здоров’я і працюють там, до сфери освіти, так званих бюджетних сфер. Переважно жінки торгують на базарах, займаються обслуговуючою працею. Ця праця нижче оплачується, аніж праця чоловіків. Розрив становить приблизно 30%.
Ірина Біла: “Ґендерно” перекособоченим виглядає і українське телебачення, яке, здебільшого, і формує стереотип жінки, як “кухонно-пральної робітниці” або ж як об’єкт спокусливої насолоди. Так каже Марфа Скорик.
Мафра Скорик: Таке враження, що телебачення орієнтується лише на один сегмент суспільства – чоловіків середнього віку. Репродуктивного.
Ірина Біла: Обійнявши посаду міністра у справах сім’ї, молоді та спорту, Юрій Павленко зробив категоричний висновок: дискримінація жінок в Україні таки є. З тепер уже з не міністерського крісла його коментар.
Юрій Павленко: Чоловіки, жінки є сьогодні не в рівних обставинах, починаючи від зарплати, де приблизно зарплата жінки на тій самій посаді, на тій самій роботі складає 60% від зарплати чоловіка.
Крім того, жінці важче розвиватися в кар’єрному плані, тому ми бачимо, що в першій, другій, третій категорії переважають чоловіки (при чому дуже переважають!) на державній службі. А загалом держслужбовців жінок майже в 2 рази більше, ніж чоловіків.
Ірина Біла: Письменниця Оксана Забужко знає свої права і вміє їх захистити. Як і відстояти свою точку зору. Публічно. Тому особливої дискримінації стосовно себе не відчуває. Але все ж, як каже літераторка, жінка в українському суспільстві далеко не є повноправною.
Оксана Забужко: У питаннях оплати праці хоча б. Подзвоніть по будь-якому оголошенню і вам скажуть, що “ви нє захотітє ету работу взять – ми іщєм женщіну, патаму шта ми мала платім”. Це на кожному кроці.
Просто такі речі не помічаються. Знаєте, ця атмосфера, в чому живеш, і воно, як повітря, воно здається, що так і має бути. Так зовсім не має бути.
А далі є такі речі, як відповідні стереотипи, відповідні культурні стереотипи, відповідні приписи, знаєте, що жінці не положено і що жінці положено, тому що вона є жінкою, а значить вона мусить.
Ірина Біла: Можливо, лише столиця потерпає від середньовічних стереопитів? “Ні,” — переконує львівська кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук. В областях ситуація з безробіттям жінок і можливістю їхньої професійної самореалізації також не вельми обнадійлива.
Галина Терещук: Жінкам доводиться доволі часто стукати у різні двері, щоб таки знайти якусь працю. Якщо на посаду претендує чоловік і жінка, то керівник ухвалить рішення на користь чоловіка.
Водночас у медичних, культурних, освітніх закладах, у сфері послуг працюють переважно лише жінки. Чоловіки не погоджуються на мізерну зарплату і великі обсяги праці.
Попри те, що більшість виборців в області становлять жінки, в органах представницької влади вони обіймають лише 8% депутатських місць від загальної кількості обранців.
У порівняні з іншими регіонами на Львівщині в органах управління працює найменше жінок. Ані у Львівській обласній адміністрації, ані раді немає жодної жінки на посаді бодай би заступника, не кажучи про керівника області. Подібна ситуація у львівській мерії.
Громадські організації доволі часто обговорюють питання гендерної нерівності в регіоні, але реальних результатів такі зустрічі не дають.
Розроблені ними навіть рекомендації щодо практичного впровадження на Львівщині Закону України “Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків”, але їх не беруть до уваги чоловіки-керівники Львівщини. Відтак найважливіші рішення в регіоні ухвалюють лише чоловіки.
Ірина Біла: Утім, багато хто переконаний, що ніякої дискримінації за статевою ознакою в Україні немає. І не було. Навіть, навпаки, чоловіки патологічно бояться української жінки. “Свідченням цього є фольклор,” — переконаний митець Лесь Подерв’янський.
Лесь Подерв’янський: В Україні, мені здається, це питання надумане, тому що насправді якщо взяти весь українських фольклор, то там чоловік паталогічно боїться жінки. А в країні, в якій порушуються жіночі права, такий фольклор не мав би виникнути.
Зараз теж паталогічно боїться жінки. А якщо він її боїться, то, значить, він признає її владу. А якщо в неї є влада, то про яку дискримінацію ми говоримо?
Ірина Біла: “А якщо десь і зустрічаються приклади зверхнього ставлення до жінок, то це атавізми патріархальної свідомості, які вже майже зникають,” — переконаний Лесь Подерв’янський.
Чи можна цей процес пришвидшити? І зробити ґендерну нерівність в Новій Україні вже не актуальною? Думки Юрія Павленка та Оксани Забужко.
Юрій Павленко: В Україні гендерна рівність може бути досягнена тільки шляхом повного забезпечення і захисту прав жінки.
Оксана Забужко: Поки в Україні не буде прецедентом, скажімо, одного хоча б судового процесу, коли жінка подала до суду за гендерну дискримінацію і виграла процес, скажімо, на роботі хоча б за сексуальне домагання (адже ні одного, при тому, що всі знають, що це повсякденна практика, на кожному кроці), то говорити про будь-які кроки української держави в напрямку гендерної рівності — це пуста балаканина, лицемірство і облуда.
Ірина Біла: “Втім, швидко процес утвердження рівності між чоловіками і жінками навряд чи відбудеться,” - переконана експерт з ґендерних питань Агентства США з міжнародного розвитку Олена Суслова. Адже дискримінація тривала надто довго.
Олена Суслова: Гендерний розподіл ролей і ґендерні особливості формувались упродовж дуже тривалого часу. Вони формувалися практично навіть не одне тисячоліття.
Безумовно, дуже не просто за короткий термін змінити ситуацію принципово.
На мій погляд, дуже важливо бути послідовними і наполегливими, а також намагатись не робити від кампанії до кампанії, а, визначивши для себе якесь стратегічне бачення, робити ці кроки послідовно. Такі кроки сьогодні робляться.
Ірина Біла: Рівність – це пробний камінь справедливості, а разом вони складають суть свободи. Так казали мудрі. І навряд чи хто з ними сперечатиметься.
Тетяна Діденко про професію політика ніколи не мріяла. Хоча її фах зазвичай також не вважається жіночим. Вона водій. Щоправда, не вантажівки, а лише тролейбуса.
Проїхатися з нею кілька зупинок і поцікавитися ставленням до жінки за кермом вирішила моя київська колега Євгенія Вятчанінова.
Євгенія Вятчанінова: Тетяна Діденко приїхала підкоряти Київ, коли їй ще не було 16. Спочатку працювала на напівпровідниковому заводі, згодом на мотоциклетному. Так і опанувала кілька “нежіночих” професій, серед яких і фах шофера.
Тетяна Діденко на робочому місціЄвгенія Вятчанінова: Та з цими професіями Тетяна Діденко не пов’язала свого життя, віддавши перевагу автосправі. Сьогодні за її плечима 30 років за кермом тролейбуса, котрого водійка по-жіночому називає своєю “годувальницею”.
Тетяна Діденко: До тролейбуса свого звикаєш. Моя машина відчуває: як я роблю, то все гаразд. У вихідні телефоную на роботу, питаю, як там моя “годувальниця”, кажуть: забуксувала. Наче машина не любить чужу людину. Все тому, що інший шофер літає над вибоїнами, бо йому не шкода.
Євгенія Вятчанінова: Тетяна Діденко не лише їздить за маршрутом, а й часто-густо виконує чоловічу роботу, підтягуючи так звані “роги” тролейбуса.
Мазута і бруд неминучі у цій справі. Однак жінка є жінка, каже водійка. І на роботу йде неодмінно із зачіскою та манікюром.
Тетяна Діденко: Я за собою пильную. Чому? Тому що ж навколо люди!
Євгенія Вятчанінова:За маршрутом Тетяна Діденко може їздити наосліп — кожну вибоїну знає. Жартома каже, що шофери, немов ведмеді у цирку, тобто, усього навчили. Навіть поступатися дорогою дурням.
Тетяна Діденко: Це така професія: як не ти, то тебе можуть... Треба пильним бути, обережним, вступати дурням дорогу, як би не було.
Я вступаю водіям дорогу, бо я знаю, коли я йому поступлюсь, то мені вдвічі ліпше буде. Бувають такі, що нахабніють ще й ображають, а інші навпаки, поступляться, моргнуть. Я ще “повітряний поцілунок” їм надішлю і “спасибі!” покажу.
Ірина Біла: Не дуже сприймається багатьма і жінка у військовій формі. І хоча Олеся Поповичук обрала цивільних фах, соціологію, вирішила також вступити і на військову кафедру. Зустріли її там не вельми люб’язно.
Олеся Поповичук: У мене навіть не хотіли приймати заяву на військову кафедру. Коли я прийшла подавати заяву, то мені не розказали, як, за якою формою писати цю заяву.
Я написала і подаю заяву жінці, яка цим завідує, а вона: “Що це ти тут написала? Тут неправильно! Йди і переписуй!”
У цей час до неї заходить хлопець, щоб написати таку саму заяву, а вона: “Ось сідай, дорогесенький! Ось сідай і пиши! Тут так слово, а тут так”. А на мене, бачите, як накричала. Ірина Біла: Це не єдина ознака упередженого ставлення до жінки в українському суспільстві. Політика – це яскраве підтвердження того.
Якщо до чиновницьких кабінетів районного рівня жінці потрапили легше, то вищі владні щаблі залишаються недосяжними.
Про те, чи робить щось держава, щоб зменшити кількість перешкод жіноцтву на шляху до великої політики, цікавилася Інна Набока.
Інна Набока: На підсилення представництва жінок у владі спрямований проект закону „Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі”.
Цим законопроектом передбачається квотування кількості жінок у виборчих списках політичних партій (як мінімум, одна жінка в кожній п’ятірці списку).
Проте 12 січня нинішнього року законопроект був благополучно провалений чоловічою більшістю у ВР. І це при тому, що про паритетне представництво жінок і чоловіків у органах влади як тимчасовий захід йшлося в Конвенції ООН, ухваленій ще 1979-го року. Саме цим шляхом пішли скандинавські країни, і їхні успіхи в цій сфері загальновідомі.
Безперечно, найкраще було б оцінювати (і обирати!) людей виключно за їхні особисті людські та професійні якості, без жодних пов’язаних зі статтю знижок чи преференцій.
Багато хто з сильних і самодостатніх жінок навіть вважає будь-які пільги принизливими, адже неможливо змусити поважати себе законом.
Проте століття дискримінації ставлять „другу стать” у надто нерівні умови, тому і пропонуються подібні заходи.
Але самим лише законодавством ситуацію не виправиш. Проблема вкорінена значно глибше, у нашій психології, і зміни мають статися у свідомості.
На жаль, ґендерні упередження і стереотипи – це річ дуже живуча. Нерідко самим жінкам не вистачає почуття власної гідності та самоповаги, а до проявів чоловічого сексизму вони ставляться хіба що з ніяковою посмішкою.
Нікого, скажімо, не обурює, що коли чоловікам-політикам бракує аргументів у полеміці з колегою-жінкою, вони негайно вдаються до брутальних натяків, пов’язаних зі статтю.
Так, чомусь нікого не шокувало, що підчас одного з прямих телеефірів пан Рудьковський запропонував пані Тимошенко „задовольнити її після передачі”.
А от не надто шанобливе висловлення щодо розумових здібностей жінок ректора Гарвардського університету викликало скандал і коштувало йому посади. І, до речі, нещодавно ректором цього найпрестижнішого в світі навчального закладу стала саме жінка.
Схоже, світ і справді прямує до ґендерної рівноваги. Проте Україна в цьому процесі знову пасе задніх. Ірина Біла: Проте відсутність в українській політиці паритетного співвідношення чоловіків і жінок – це лише частина айсберга. Переконана директор Інституту ґендерних досліджень Марфа Скорик. Проблеми нерівності особливо відчутні в повсякденному житті українок.
Марфа Скорик: Жінки частіше за чоловіків звільнялися з роботи при реструктуризації підприємств. Дисбаланс між галузями. Тобто, ті галузі, де зайняті переважно чоловіки, оплачуються краще, аніж ті, де зайняті жінки.
Ми всі знаємо, що це за галузі. Переважно жінки залучені до сфери охорони здоров’я і працюють там, до сфери освіти, так званих бюджетних сфер. Переважно жінки торгують на базарах, займаються обслуговуючою працею. Ця праця нижче оплачується, аніж праця чоловіків. Розрив становить приблизно 30%.
Ірина Біла: “Ґендерно” перекособоченим виглядає і українське телебачення, яке, здебільшого, і формує стереотип жінки, як “кухонно-пральної робітниці” або ж як об’єкт спокусливої насолоди. Так каже Марфа Скорик.
Мафра Скорик: Таке враження, що телебачення орієнтується лише на один сегмент суспільства – чоловіків середнього віку. Репродуктивного.
Ірина Біла: Обійнявши посаду міністра у справах сім’ї, молоді та спорту, Юрій Павленко зробив категоричний висновок: дискримінація жінок в Україні таки є. З тепер уже з не міністерського крісла його коментар.
Юрій Павленко: Чоловіки, жінки є сьогодні не в рівних обставинах, починаючи від зарплати, де приблизно зарплата жінки на тій самій посаді, на тій самій роботі складає 60% від зарплати чоловіка.
Крім того, жінці важче розвиватися в кар’єрному плані, тому ми бачимо, що в першій, другій, третій категорії переважають чоловіки (при чому дуже переважають!) на державній службі. А загалом держслужбовців жінок майже в 2 рази більше, ніж чоловіків.
Ірина Біла: Письменниця Оксана Забужко знає свої права і вміє їх захистити. Як і відстояти свою точку зору. Публічно. Тому особливої дискримінації стосовно себе не відчуває. Але все ж, як каже літераторка, жінка в українському суспільстві далеко не є повноправною.
Оксана Забужко: У питаннях оплати праці хоча б. Подзвоніть по будь-якому оголошенню і вам скажуть, що “ви нє захотітє ету работу взять – ми іщєм женщіну, патаму шта ми мала платім”. Це на кожному кроці.
Просто такі речі не помічаються. Знаєте, ця атмосфера, в чому живеш, і воно, як повітря, воно здається, що так і має бути. Так зовсім не має бути.
А далі є такі речі, як відповідні стереотипи, відповідні культурні стереотипи, відповідні приписи, знаєте, що жінці не положено і що жінці положено, тому що вона є жінкою, а значить вона мусить.
Ірина Біла: Можливо, лише столиця потерпає від середньовічних стереопитів? “Ні,” — переконує львівська кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук. В областях ситуація з безробіттям жінок і можливістю їхньої професійної самореалізації також не вельми обнадійлива.
Галина Терещук: Жінкам доводиться доволі часто стукати у різні двері, щоб таки знайти якусь працю. Якщо на посаду претендує чоловік і жінка, то керівник ухвалить рішення на користь чоловіка.
Водночас у медичних, культурних, освітніх закладах, у сфері послуг працюють переважно лише жінки. Чоловіки не погоджуються на мізерну зарплату і великі обсяги праці.
Попри те, що більшість виборців в області становлять жінки, в органах представницької влади вони обіймають лише 8% депутатських місць від загальної кількості обранців.
У порівняні з іншими регіонами на Львівщині в органах управління працює найменше жінок. Ані у Львівській обласній адміністрації, ані раді немає жодної жінки на посаді бодай би заступника, не кажучи про керівника області. Подібна ситуація у львівській мерії.
Громадські організації доволі часто обговорюють питання гендерної нерівності в регіоні, але реальних результатів такі зустрічі не дають.
Розроблені ними навіть рекомендації щодо практичного впровадження на Львівщині Закону України “Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків”, але їх не беруть до уваги чоловіки-керівники Львівщини. Відтак найважливіші рішення в регіоні ухвалюють лише чоловіки.
Ірина Біла: Утім, багато хто переконаний, що ніякої дискримінації за статевою ознакою в Україні немає. І не було. Навіть, навпаки, чоловіки патологічно бояться української жінки. “Свідченням цього є фольклор,” — переконаний митець Лесь Подерв’янський.
Лесь Подерв’янський: В Україні, мені здається, це питання надумане, тому що насправді якщо взяти весь українських фольклор, то там чоловік паталогічно боїться жінки. А в країні, в якій порушуються жіночі права, такий фольклор не мав би виникнути.
Зараз теж паталогічно боїться жінки. А якщо він її боїться, то, значить, він признає її владу. А якщо в неї є влада, то про яку дискримінацію ми говоримо?
Ірина Біла: “А якщо десь і зустрічаються приклади зверхнього ставлення до жінок, то це атавізми патріархальної свідомості, які вже майже зникають,” — переконаний Лесь Подерв’янський.
Чи можна цей процес пришвидшити? І зробити ґендерну нерівність в Новій Україні вже не актуальною? Думки Юрія Павленка та Оксани Забужко.
Юрій Павленко: В Україні гендерна рівність може бути досягнена тільки шляхом повного забезпечення і захисту прав жінки.
Оксана Забужко: Поки в Україні не буде прецедентом, скажімо, одного хоча б судового процесу, коли жінка подала до суду за гендерну дискримінацію і виграла процес, скажімо, на роботі хоча б за сексуальне домагання (адже ні одного, при тому, що всі знають, що це повсякденна практика, на кожному кроці), то говорити про будь-які кроки української держави в напрямку гендерної рівності — це пуста балаканина, лицемірство і облуда.
Ірина Біла: “Втім, швидко процес утвердження рівності між чоловіками і жінками навряд чи відбудеться,” - переконана експерт з ґендерних питань Агентства США з міжнародного розвитку Олена Суслова. Адже дискримінація тривала надто довго.
Олена Суслова: Гендерний розподіл ролей і ґендерні особливості формувались упродовж дуже тривалого часу. Вони формувалися практично навіть не одне тисячоліття.
Безумовно, дуже не просто за короткий термін змінити ситуацію принципово.
На мій погляд, дуже важливо бути послідовними і наполегливими, а також намагатись не робити від кампанії до кампанії, а, визначивши для себе якесь стратегічне бачення, робити ці кроки послідовно. Такі кроки сьогодні робляться.
Ірина Біла: Рівність – це пробний камінь справедливості, а разом вони складають суть свободи. Так казали мудрі. І навряд чи хто з ними сперечатиметься.
