У 1933 році Лідії Лісняк було лише 5 років, однак дитяча пам'ять назавжди зберегла спогади про голод та смерть брата і сестри:
«Спогади приходять зненацька і, немов гострий ніж, врізаються в моє серце, щоб воно не мало спокою. І воно його не має. До сих пір не можу зрозуміти, навіщо Голодомор обірвав тоді життя моєї 20-річної сестри Ірини та 12-річного брата Миколки. За що, за які гріхи він обірвав їхні молоді життя?»
Мати Лідії родом з Латвії, батько – українець. Побрались, коли він, завербований на військову службу, перебував на латвійській стороні. Після 1917 року перебрались жити до України і багатодітна незаможна родина Лісняків отримала від радянської влади стару хату на виплату та невеликий наділ землі. Коли ж батько, який був столяром та мірошником, відремонтував і зробив хату «як ляльку», а їхня земля вродила небувалий врожай, прийшли з колгоспу і все це забрали, залишивши сім’ю напризволяще.
Лідія Лісняк: «Одного разу з сільради прийшли люди і сказали: «Так ось, цю хатину, що ми вам дали, заберемо». Батько сказав: «Чому?». «Тому, що ми збираємо «продналог» для держави. А тепер, вуйку, казали, що ви великий врожай зібрали. Покажіть, подивимось». І подивились – забрали все. Батько стояв посеред хати приголомшений. Казав: «Люди, що ви робите, у мене дітей повна хата, я ж не якийсь куркуль, я бідняк».
Вбили за зрізані колоски
Сім''ї дали іншу хату – це була хата так званих розкуркулених. У ній відчувалось горе людей, висланих з рідної домівки на чужину. В цій хаті родина Лісняків і зустріла голод, з неї в останній шлях проводжали двох дітей. Одного разу, щоб хоч трохи вгамувати голод, 20-річна Ірина взяла ножиці в пішла на поле зрізати кілька колосків. Там, серед золотого жита її і вбили.
«Хто вбив, за що вбили? Знайшли в кишені ножиці і два колоски. Коли буду друкувати книгу, то на її титульній стороні будуть намальовані ось так складені долоні, а в них колосок», – поділилась своїми планами пані Лідія.
«Перед смертю слізно просив у матері хліба...»
12-річний брат Миколка, який дуже хотів ходити до школи, але не міг, бо ноги опухли, перед смертю слізно просив у матері хліба, але так і помер голодний. Хліба в селі ніхто не дав, кожний тоді думав лише про себе, щоб вижити у це лихоліття.
«До цих пір пам''ятаю цвіт акації, який ми їли замість хліба. Я пам''ятаю той прикус борщу зеленого, для якого ми кожного дня ходили збирати то лободу, то кропиву, то щавель, то ще якесь зілля. Ми їх збирали кучками і приносили мамі на стіл, вона це сікла і варила борщ. Я його ніколи не забуду. Коли я йду і бачу цвіт акації, мені здається, Миколка там...».
Коли вже всі в родині пухли від голоду, мати дізналася, що через Торгсин можна отримати допомогу, якщо родичі з-за кордону надішлють валюту. У Франції проживала її рідна сестра. І ось до Парижу з українського села Кукавка полетів лист-надія, написаний на аркуші паперу з учнівського зошиту і прошитого білими нитками, бо конверту не було. Він і врятував сім''ю від голодної смерті.
Свою книгу Лідія Лісняк хоче назвати «Під небом України», бо на багатій український землі під блакитним небом було різне. Був і страшний Голодомор, про який не слід замовчувати.
(Розповідь записана у листопаді 2006 р.)
«Спогади приходять зненацька і, немов гострий ніж, врізаються в моє серце, щоб воно не мало спокою. І воно його не має. До сих пір не можу зрозуміти, навіщо Голодомор обірвав тоді життя моєї 20-річної сестри Ірини та 12-річного брата Миколки. За що, за які гріхи він обірвав їхні молоді життя?»
Мати Лідії родом з Латвії, батько – українець. Побрались, коли він, завербований на військову службу, перебував на латвійській стороні. Після 1917 року перебрались жити до України і багатодітна незаможна родина Лісняків отримала від радянської влади стару хату на виплату та невеликий наділ землі. Коли ж батько, який був столяром та мірошником, відремонтував і зробив хату «як ляльку», а їхня земля вродила небувалий врожай, прийшли з колгоспу і все це забрали, залишивши сім’ю напризволяще.
Лідія Лісняк: «Одного разу з сільради прийшли люди і сказали: «Так ось, цю хатину, що ми вам дали, заберемо». Батько сказав: «Чому?». «Тому, що ми збираємо «продналог» для держави. А тепер, вуйку, казали, що ви великий врожай зібрали. Покажіть, подивимось». І подивились – забрали все. Батько стояв посеред хати приголомшений. Казав: «Люди, що ви робите, у мене дітей повна хата, я ж не якийсь куркуль, я бідняк».
Вбили за зрізані колоски
Сім''ї дали іншу хату – це була хата так званих розкуркулених. У ній відчувалось горе людей, висланих з рідної домівки на чужину. В цій хаті родина Лісняків і зустріла голод, з неї в останній шлях проводжали двох дітей. Одного разу, щоб хоч трохи вгамувати голод, 20-річна Ірина взяла ножиці в пішла на поле зрізати кілька колосків. Там, серед золотого жита її і вбили.
«Хто вбив, за що вбили? Знайшли в кишені ножиці і два колоски. Коли буду друкувати книгу, то на її титульній стороні будуть намальовані ось так складені долоні, а в них колосок», – поділилась своїми планами пані Лідія.
«Перед смертю слізно просив у матері хліба...»
12-річний брат Миколка, який дуже хотів ходити до школи, але не міг, бо ноги опухли, перед смертю слізно просив у матері хліба, але так і помер голодний. Хліба в селі ніхто не дав, кожний тоді думав лише про себе, щоб вижити у це лихоліття.
«До цих пір пам''ятаю цвіт акації, який ми їли замість хліба. Я пам''ятаю той прикус борщу зеленого, для якого ми кожного дня ходили збирати то лободу, то кропиву, то щавель, то ще якесь зілля. Ми їх збирали кучками і приносили мамі на стіл, вона це сікла і варила борщ. Я його ніколи не забуду. Коли я йду і бачу цвіт акації, мені здається, Миколка там...».
Коли вже всі в родині пухли від голоду, мати дізналася, що через Торгсин можна отримати допомогу, якщо родичі з-за кордону надішлють валюту. У Франції проживала її рідна сестра. І ось до Парижу з українського села Кукавка полетів лист-надія, написаний на аркуші паперу з учнівського зошиту і прошитого білими нитками, бо конверту не було. Він і врятував сім''ю від голодної смерті.
Свою книгу Лідія Лісняк хоче назвати «Під небом України», бо на багатій український землі під блакитним небом було різне. Був і страшний Голодомор, про який не слід замовчувати.
(Розповідь записана у листопаді 2006 р.)
