Франціска ТамагашеваНародилась я у 1923 році від голодної матері, адже голод був і в 22-му році. А в 32-му мені виповнювалось 9 років. Восени 1932 року так звана «червона валка» приїхала до нас, і забрала все збіжжя – як обмолочене, так і не обмолочене. Ні горошини, ні квасолини не залишили. Картоплі не забрали. Відчуваючи страшну годину, лихоліття, мати нас, малечу, заставила в лісі назбирати багато жолудів та насушити картопляного лушпиння. Наступного разу ця «червона валка» заїхала – вже нічого було брати. У нас була глиняна під солом’яною стріхою хата, кінь, віз, і ми не підлягали розкуркуленню. То забрали останній спечений хліб на очах у голодних дітей. Так чому ж тоді у сімох дітей забрали останній хліб?
Жолуді насушили, потім мололи, мати змішувала труху з лушпайок та борошно з жолудів, і пекла пляцки. «Ой, мамо, добре, - просили, - дайте ще…». А звідки та мати могла що дати? Зайшов до нас якось зовсім опухлий хлопчина, років дванадцяти – мати не витримала, й дала йому того пляцка. Він її схопив за руки й став цілувати…
Найважчі часи прийшли у лютому-березні-квітні. Запасів харчів не було ніяких. Легше стало в травні, коли з’явилася зелень – кропива, лобода, коріння, якась ягода…
У школу ми ходили. Раз у день малечу там підкормлювали синюватим супом, без хліба, і ми пленталися до школи, як старці – обідрані, голодні. Пече душу випадок з моїм однокласником, Володею. Один із синків місцевих чиновників , чи то голови колгоспу, чи сільради, витрусив на підлогу крихти із кишень, і сказав до цього хлопчика – «Танцюй!». Той підскочив трішки, ліг на підлогу й злизував ті крихти язиком. А ми, ошелешені діти, самі голодні, не могли тому зарадити, щоб припинити те знущання.
«Через кордон рятувалися, так їх стріляли»
Ранньої весни 1932 року батько чомусь поїхав до Бердичева підводою, і взяв мене, малу, з собою. І при в’їзді в місто, де мур єврейського кладовища, зупинили його енкаведисти, зняли мене з підводи, посадили під тим муром, а батько возив трупи померлих від голоду. Возив під охороною, щоб не втік. Із самого ранку до пізнього вечора, до смерку, я проскиглила голодна під тим муром, не знаючи, що мені робити, аж поки не повернувся й не забрав мене батько. Мабуть, він їздив за харчами якимись. Так ми ні з чим повернулися додому.
Я бачила, як люди вирізали з туші дохлого коня шматки для їжі. Село було окутане мертвою тишею – уявіть собі село без кукурікання, гавкання собак, нявкання кішок – так було. Люди не ходили один до одного, не спілкувалися, у всіх були потухлі погляди… Вони просто засинали – вмирали, падали, і все… Через кордон рятувалися, хто міг – так їх стріляли…
Комуністи кажуть, що не було голодомору. Але чому нас, ще живих свідків, нехай би частіше говорили з нами – як би він мені сказав в очі, що не було Голодомору, якби він мене побачив саму?
«Я багато від Бога не прошу»
Оце 25 листопада буде День скорботи –по загиблих у голодоморі – будуть ставити свічки… Я одну ставлю свічку, але бачу 5 язиків полум’я. відійду, сяду на крісло – п’ять… Це п’ять членів сім’ї відійшло – батько і молодші сестри…
Я багато від Бога не прошу – щоб були доступні ліки за цінами, щоб було досить хліба, щоб було хоч трішки уваги, яка зцілює душу…Ось і все.
(Розповідь записана у листопаді 2006 р.)
