Прага – Київ – Максим Буйницький – ім’я в українському кіно нове, але уже доволі відоме. Виходець із Білорусі, свого часу звільнений за громадську активність із Мінської академії мистецтв, нині він студент 4 курсу Київського національного університету театру і кіно імені Карпенка-Карого. Його стрічка «Перешкода» була найкращим фільмом на міжнародному фестивалі в Києві «Відкрита ніч», отримала «Ґран-прі» на «Кінолеві» у Львові і брала участь у міжнародному кінофестивалі «Молодість». Цього тижня стало відомо, що Максим став володарем головного призу всесвітнього фестивалю он-лайнових фільмів. Фестиваль організований Нью-Йоркською академією кіно. На цей кінофестиваль режисер відправив свою стрічку, щоб, як він каже, отримати ширшу аудиторію. У короткометражці за оповіданням відомого російського письменника Даниїла Хармса, який став жертвою сталінських репресій, ми як глядачі дізнаємося про те, що відбувається, очима дітей. В інтерв’ю для Радіо Свобода Максим Буйницький говорив про кіно і про те, чому саме він обрав оповідання Хармса і чому обрав дітей як героїв.
– Тут логіка доволі проста. Коли я прочитав це оповідання, це було в Білорусі. У нас остання диктатура в Європі, я думаю, що всі з цим вже погоджуються. Незадовго до того, як я прочитав це оповідання Хармса «Перешкода», у нас зникли декілька відомих людей – політик, бізнесмен, оператор телебачення… (йдеться про Віктора Гончара, Анатолія Красовського, Дмитра Завадського та Юрія Захаренка – ред.) Люди зникли, їх не знайшли і шукають досі. Власне, всі знають, що, напевно, їх вже немає серед живих. Всі розуміють, що ми не дізнаємося, можливо, правди. І я прочитав це коротеньке оповідання – настільки воно сучасним мені видалося… Того дня, коли я в бібліотеці читав, я подивився у вікно і уявив собі, що ось така сама історія відбувається поруч десь, може, у помешканні дому навпроти. І мене це вразило. Тому, коли в нас була вже на другому курсі вільна тема з екранізації літературного твору, я згадав це оповідання… Мені хотілось узагальнити цю тему, тому й не поставив титру – 1940 рік, коли це оповідання було написане Даниїлом Хармсом, тому, що історія повторюється, як ми бачимо. А чому діти? Тому що я також уявив, що в цій комуналці, де розповідається про арешт, коли невідома людина входить до незнайомих людей, і вони не заперечують своєї долі, єдине, що можуть попроситися також поїхати з коханою людиною разом, хоча розуміють, що їдуть на смерть. І я уявив, що в комуналці, якщо заарештували усіх дорослих, то хто ж залишився, хто цю історію потім розповів? Напевно, діти. І для них це могло стати грою. У дитячому світі вони все пізнають через гру, це така своєрідна «війнушка».
– Що це за фестиваль онлайнових фільмів?
– За самим визначенням – він всесвітній. У своєму першому сезоні (2009 року) він анонсувався як перший у світі онлайновий кінофестиваль. Він проводиться під егідою Нью-Йоркської академії кіно. А це вже другий сезон. Здебільшого звертають на цей фестиваль неамериканські режисери – я бачив цікаву роботу з Пакистану, є російські фільми також. Фестиваль розпочався в листопаді минулого року, а закінчився ось у квітні, 14 квітня вони оголосили переможця. Мені було приємно і несподівано себе побачити. Перший посил, чому я туди надсилав фільм – просто показати його і порівняти реакцію українського глядача і, припустімо, американського. Виявилося, що він також людям з іншою культурою близький і цікавий. Звичайно, що для нас це трішечки інший контекст, можливо, більше асоціацій виникає, але як спроба кіномови – він виявився зрозумілим багатьом.
– Максиме, українська – це не рідна Ваша мова, Ви ж із Білорусі, а говорите так, наче рідною...
– Так, я з Білорусі. Власне, перша мова, якою я заговорив – це російська, бо ж у Білорусі білоруська мова в такому занепаді, що просто на межі існування. Але потім я вивчив її, а білоруська та українська – дві найближчі серед слов’янських мов. Тобто, якщо мені не вистачає слів – я просто знаходжу білоруське слово і надаю йому форму таку українізовану, тому прошу не дивуватися. А кіно – це такий собі інтернаціональний простір. Тобто це та мова, котру мають розуміти люди з усього світу. Як нам каже Майстер Михайло Іллєнко, «у світі існує тисяча одна мова, і є люди, котрі можуть перекладати з будь-якої мови на будь-яку. Але вони не є перекладачами, вони є кінорежисерами». Таке у нас завдання.
– А на фестивалях Ви представляєте фільми від України, чи від Білорусі?
– Від України. Тут історія така складна. Справа в тім, що я навчався в Білорусі в Академії мистецтв. Це театрально-художній інститут. Я вчився на спеціальності «режисура драми». Мене вигнали за політичними мотивами – після перформансу на Жовтневій площі в Мінську в 2004 році. Після цього я просто деякий час не міг знайти роботу за фахом. Навіть у своєму рідному місті Бобруйську я не міг влаштуватися на роботу в театрі. Але потім мені призначили стипендію – є в Білорусі Комітет захисту репресованих «Солідарність» – і я отримав європейську стипендію, щоб закінчити освіту. Це програма, яка призначена для того, щоб допомогти молодим людям, які за будь-яку соціальну, або культурницьку активність залишаються без роботи, без освіти. Програма діє в межах «Східного партнерства» спеціально для України. Тому я приїхав до Києва вступати до Університету імені Карпенка-Карого, єдине, що я вирішив вступати цього разу на режисуру кіно. І от все, що я зробив у кіно – всі мої навчальні роботи – вони зроблені в Україні. Тому, якщо називатися режисером, то українським. Зараз я готую дипломну роботу за оповіданням молодої письменниці Тані Малярчук.
– Ви будете далі залишатися в українському кіно?
– Мені б хотілося, власне, зробити щось і в Білорусі. Повернутися і щось зробити. Я уважно стежу за подіями в Білорусі і, на жаль, останнім часом це дуже драматичні події і сумні. Мені важко буває залишатися тут і не їхати до Мінська, як це було в грудні минулого року після президентських виборів, це була велика бойня.
– Ми уважно стежили за подіями у Білорусі і дуже детально повідомляли нашим слухачам про те, що там відбувається, робили багато інтерв’ю з учасниками подій. Український слухач – як і білоруський слухач Радіо Свобода добре знайомий із справжньою ситуацією, яка є в Білорусі.
Максим Буйницький, Мінськ, 19 грудня 2010 року– Дякую вам. 19 грудня я там був. Я поїхав туди, щоб зняти документальний матеріал, який, на жаль, не вдався, ми залишились без камери, в нас її відібрали. Я вже щасливий, що нам вдалося вийти з того оточення, легко «отдєлалісь»: не потрапили за ґрати, побили нас «легко». Це трагічні події, що там відбувається, мені дуже боляче за батьківщину. Останнім часом просто нелюдські справи там. Тому мені дуже важливо закінчити освіту і сказати своє власне слово, від власного імені, про те, як я розумію події в Білорусі не з чиєїсь правди, а зі своєї. Може мені би вдалось щось довести білоруському глядачеві. Але все те, що я зробив досі – це українські короткометражні фільми, тому я вважаю себе українським режисером.
– Поговоримо про українське кіно. Чомусь такий якийсь імідж останнім часом склався: всі говорять про те, що українське кіно перебуває в кризі, що немає добрих українських фільмів… На жаль, українські фільми, в принципі, широко не представлені на великих фестивалях, наприклад, зараз ось у Каннах теж буде короткометражка, але вона буде не від України, а від Франції, хоча це спільна французько-українська стрічка київського режисера Марини Вроди. Чомусь всі жаліються, але є ж, є ж в Україні режисери, і є молоді! Я особисто бачила чудові фільми Тараса Томенка, які мене надзвичайно вразили.
– «Тир»?
– «Тир», «Ліза», «Пересохла земля». Я не можу зрозуміти, чому ці фільми в Україні нерозкручені, чому їх не знають?
– На жаль, в Україні державна політика щодо кіно така дуже невпевнена, не сформульована. Ті дебати, з якими я знайомий, вже тривають дуже довго. Кіно ж починається з суто таких примітивних засобів, але яких в нашому інституті, наприклад, просто не вистачає: освітлення, знімальної техніки, монтажного обладнання. А далі – щодо виробництва: виробництво менше від одного фільму на рік, і випускники вимушені йти працювати, щоб заробляти гроші. І добре, якщо це десь близько від кіно – реклама, або кліпмейкерство, або зйомки серіалів. Але це ж не художнє кіно.
– Але ж наприклад відомі режисери з Європи, зокрема, з моєї улюбленої кіно-Данії в 95-му році сказали, що не будуть знімати дорогих фільмів, і довели, що можна знімати фільми і за невеликі гроші, і невеличкою камерою, з непоставленим світлом, тобто, можливо, тут більше брак ідей, а не брак техніки, як Ви вважаєте?
– На це мені складно відповісти. Ви зараз сказали про Догму-95.
– Ну так, звичайно, цей проект, який започаткували в 95 році, але потім він ніби прорвав цілу якусь каналізацію, там тепер і «недогмові» фільми знімають так, що на них просто неможливо не звернути увагу, зокрема, ось данська стрічка Сюзанне Бієр «Помста» отримала Оскара як найкращий іноземний фільм, це ж не «Догма».
– Але вони пробили цю стіну до великих кінематографій всесвітніх. Знаєте, насправді складно сказати. Я думаю, що це – не брак ідей, можливо, брак комунікації. Кожен егоїст у своїй професії, і кожен виживає, як може. Я все ж думаю, що ідеї є, ідеї мають акумулюватися і, врешті, проявитися. Я сподіваюся на краще.
– Останнє запитання: якби Ви говорили про себе в третій особі, що б Ви розповіли?
– Ну, це складне питання. Але цікаво відповідати тільки на складні питання. Я сподіваюсь, що я той, хто має право назвати себе кінорежисером. Це дитяча мрія, це можливість робити те, щоб цієї мрії досягти, і я сподіваюсь, що можу себе так назвати не в лапках, а сказати, що я кінорежисер. Ще раз процитую свого Майстра, який каже, що кожен режисер, коли приступає до роботи, стає абітурієнтом, тобто кожен фільм, кожна нова робота – це іспит. І я сподіваюсь скласти цей іспит врешті-решт.
Он-лайн перегляд фільму «Перешкода» ТУТ.
– Тут логіка доволі проста. Коли я прочитав це оповідання, це було в Білорусі. У нас остання диктатура в Європі, я думаю, що всі з цим вже погоджуються. Незадовго до того, як я прочитав це оповідання Хармса «Перешкода», у нас зникли декілька відомих людей – політик, бізнесмен, оператор телебачення… (йдеться про Віктора Гончара, Анатолія Красовського, Дмитра Завадського та Юрія Захаренка – ред.) Люди зникли, їх не знайшли і шукають досі. Власне, всі знають, що, напевно, їх вже немає серед живих. Всі розуміють, що ми не дізнаємося, можливо, правди. І я прочитав це коротеньке оповідання – настільки воно сучасним мені видалося… Того дня, коли я в бібліотеці читав, я подивився у вікно і уявив собі, що ось така сама історія відбувається поруч десь, може, у помешканні дому навпроти. І мене це вразило. Тому, коли в нас була вже на другому курсі вільна тема з екранізації літературного твору, я згадав це оповідання… Мені хотілось узагальнити цю тему, тому й не поставив титру – 1940 рік, коли це оповідання було написане Даниїлом Хармсом, тому, що історія повторюється, як ми бачимо. А чому діти? Тому що я також уявив, що в цій комуналці, де розповідається про арешт, коли невідома людина входить до незнайомих людей, і вони не заперечують своєї долі, єдине, що можуть попроситися також поїхати з коханою людиною разом, хоча розуміють, що їдуть на смерть. І я уявив, що в комуналці, якщо заарештували усіх дорослих, то хто ж залишився, хто цю історію потім розповів? Напевно, діти. І для них це могло стати грою. У дитячому світі вони все пізнають через гру, це така своєрідна «війнушка».
– Що це за фестиваль онлайнових фільмів?
– За самим визначенням – він всесвітній. У своєму першому сезоні (2009 року) він анонсувався як перший у світі онлайновий кінофестиваль. Він проводиться під егідою Нью-Йоркської академії кіно. А це вже другий сезон. Здебільшого звертають на цей фестиваль неамериканські режисери – я бачив цікаву роботу з Пакистану, є російські фільми також. Фестиваль розпочався в листопаді минулого року, а закінчився ось у квітні, 14 квітня вони оголосили переможця. Мені було приємно і несподівано себе побачити. Перший посил, чому я туди надсилав фільм – просто показати його і порівняти реакцію українського глядача і, припустімо, американського. Виявилося, що він також людям з іншою культурою близький і цікавий. Звичайно, що для нас це трішечки інший контекст, можливо, більше асоціацій виникає, але як спроба кіномови – він виявився зрозумілим багатьом.
– Максиме, українська – це не рідна Ваша мова, Ви ж із Білорусі, а говорите так, наче рідною...
– Так, я з Білорусі. Власне, перша мова, якою я заговорив – це російська, бо ж у Білорусі білоруська мова в такому занепаді, що просто на межі існування. Але потім я вивчив її, а білоруська та українська – дві найближчі серед слов’янських мов. Тобто, якщо мені не вистачає слів – я просто знаходжу білоруське слово і надаю йому форму таку українізовану, тому прошу не дивуватися. А кіно – це такий собі інтернаціональний простір. Тобто це та мова, котру мають розуміти люди з усього світу. Як нам каже Майстер Михайло Іллєнко, «у світі існує тисяча одна мова, і є люди, котрі можуть перекладати з будь-якої мови на будь-яку. Але вони не є перекладачами, вони є кінорежисерами». Таке у нас завдання.
– А на фестивалях Ви представляєте фільми від України, чи від Білорусі?
– Від України. Тут історія така складна. Справа в тім, що я навчався в Білорусі в Академії мистецтв. Це театрально-художній інститут. Я вчився на спеціальності «режисура драми». Мене вигнали за політичними мотивами – після перформансу на Жовтневій площі в Мінську в 2004 році. Після цього я просто деякий час не міг знайти роботу за фахом. Навіть у своєму рідному місті Бобруйську я не міг влаштуватися на роботу в театрі. Але потім мені призначили стипендію – є в Білорусі Комітет захисту репресованих «Солідарність» – і я отримав європейську стипендію, щоб закінчити освіту. Це програма, яка призначена для того, щоб допомогти молодим людям, які за будь-яку соціальну, або культурницьку активність залишаються без роботи, без освіти. Програма діє в межах «Східного партнерства» спеціально для України. Тому я приїхав до Києва вступати до Університету імені Карпенка-Карого, єдине, що я вирішив вступати цього разу на режисуру кіно. І от все, що я зробив у кіно – всі мої навчальні роботи – вони зроблені в Україні. Тому, якщо називатися режисером, то українським. Зараз я готую дипломну роботу за оповіданням молодої письменниці Тані Малярчук.
– Ви будете далі залишатися в українському кіно?
– Мені б хотілося, власне, зробити щось і в Білорусі. Повернутися і щось зробити. Я уважно стежу за подіями в Білорусі і, на жаль, останнім часом це дуже драматичні події і сумні. Мені важко буває залишатися тут і не їхати до Мінська, як це було в грудні минулого року після президентських виборів, це була велика бойня.
– Ми уважно стежили за подіями у Білорусі і дуже детально повідомляли нашим слухачам про те, що там відбувається, робили багато інтерв’ю з учасниками подій. Український слухач – як і білоруський слухач Радіо Свобода добре знайомий із справжньою ситуацією, яка є в Білорусі.
– Поговоримо про українське кіно. Чомусь такий якийсь імідж останнім часом склався: всі говорять про те, що українське кіно перебуває в кризі, що немає добрих українських фільмів… На жаль, українські фільми, в принципі, широко не представлені на великих фестивалях, наприклад, зараз ось у Каннах теж буде короткометражка, але вона буде не від України, а від Франції, хоча це спільна французько-українська стрічка київського режисера Марини Вроди. Чомусь всі жаліються, але є ж, є ж в Україні режисери, і є молоді! Я особисто бачила чудові фільми Тараса Томенка, які мене надзвичайно вразили.
– «Тир»?
– «Тир», «Ліза», «Пересохла земля». Я не можу зрозуміти, чому ці фільми в Україні нерозкручені, чому їх не знають?
– На жаль, в Україні державна політика щодо кіно така дуже невпевнена, не сформульована. Ті дебати, з якими я знайомий, вже тривають дуже довго. Кіно ж починається з суто таких примітивних засобів, але яких в нашому інституті, наприклад, просто не вистачає: освітлення, знімальної техніки, монтажного обладнання. А далі – щодо виробництва: виробництво менше від одного фільму на рік, і випускники вимушені йти працювати, щоб заробляти гроші. І добре, якщо це десь близько від кіно – реклама, або кліпмейкерство, або зйомки серіалів. Але це ж не художнє кіно.
– Але ж наприклад відомі режисери з Європи, зокрема, з моєї улюбленої кіно-Данії в 95-му році сказали, що не будуть знімати дорогих фільмів, і довели, що можна знімати фільми і за невеликі гроші, і невеличкою камерою, з непоставленим світлом, тобто, можливо, тут більше брак ідей, а не брак техніки, як Ви вважаєте?
– На це мені складно відповісти. Ви зараз сказали про Догму-95.
– Ну так, звичайно, цей проект, який започаткували в 95 році, але потім він ніби прорвав цілу якусь каналізацію, там тепер і «недогмові» фільми знімають так, що на них просто неможливо не звернути увагу, зокрема, ось данська стрічка Сюзанне Бієр «Помста» отримала Оскара як найкращий іноземний фільм, це ж не «Догма».
– Але вони пробили цю стіну до великих кінематографій всесвітніх. Знаєте, насправді складно сказати. Я думаю, що це – не брак ідей, можливо, брак комунікації. Кожен егоїст у своїй професії, і кожен виживає, як може. Я все ж думаю, що ідеї є, ідеї мають акумулюватися і, врешті, проявитися. Я сподіваюся на краще.
– Останнє запитання: якби Ви говорили про себе в третій особі, що б Ви розповіли?
– Ну, це складне питання. Але цікаво відповідати тільки на складні питання. Я сподіваюсь, що я той, хто має право назвати себе кінорежисером. Це дитяча мрія, це можливість робити те, щоб цієї мрії досягти, і я сподіваюсь, що можу себе так назвати не в лапках, а сказати, що я кінорежисер. Ще раз процитую свого Майстра, який каже, що кожен режисер, коли приступає до роботи, стає абітурієнтом, тобто кожен фільм, кожна нова робота – це іспит. І я сподіваюсь скласти цей іспит врешті-решт.
Он-лайн перегляд фільму «Перешкода» ТУТ.
