Слухати:
Київ, 16 серпня 2006 року.
Сергій Грабовський: Вітаємо вас!
Перед мікрофоном журналіст радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха: Доброго вечора вам, шановні слухачі!
Сергій Грабовський: Коли знайомишся з життєвими долями українських достойників ХІХ століття, дуже часто вражає універсальність цих діячів та їхня просто-таки неймовірна працездатність.
Максим Стріха: Після принизливої поразки миколаївської Росії у Кримській війні і після початку ліберальних реформ перших років царювання Олександра Другого, орієнтовно так з 1855 до половини 1860-их років, у життя ввійшло нове покоління, сповнене надій, сповнене віри в справедливість.
З цим поколінням, названим тоді “шістдесятниками” (дуже цікава паралель з подіями пізнішими), з тим поколінням, яке сповідувало ідеали гласності (теж слово винайдене аж ніяк не за часів Горбачова), пов’язано дуже багато явищ не лишень загальноімперських, а й суто українських.
Саме тоді до старших діячів (хоч теж за віком не таких уже й літніх): до трошки старшого за 40 Шевченка, до 40-літнього Куліша приєдналися Володимир Антонович і Тадей Рильський, Павло Чубинський і Михайло Драгоманов і численні інші когорти людей, які почали творити “Громади”, засновувати недільні школи, видавати перший в імперії почасти україномовний журнал “Основа” в Петербурзі. Саме це покоління 1863 року наразилося на нищівний удар з боку самодержавства.
Валуєвський циркуляр, який різко обмежував друк українською мовою художніх текстів і цілковито забороняв друк цією ж мовою перекладів та текстів наукових.
Сергій Грабовський: Одним із тих українських достойників, котрі увійшли у громадське життя в цей період, був Олександр Кониський.
Його життєпис підготував Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Олександр Кониський народився 18 серпня 1836 року у селі Переходівці на Чернігівщині. Він навчався у повітовій школі у Ніжині та у Чернігівській гімназії і був звідти виключений за написання віршів українською мовою. Кониський навчався також у Ніжинському ліцеї, згодом склав іспит на звання кандидата права і займався адвокатською практикою.
Він належав до Полтавської «Громади», організовував недільні школи для дорослих і писав для них українською мовою підручники з граматики та арифметики.
1863 року Кониський був заарештований у Полтаві за звинуваченням у приналежності до нелегальної організації і висланий на 2 роки на північ Росії: спочатку до Вологди, а потім до Тотьми.
Повернувшись із заслання, він лікувався у Німеччині, потім мешкав у Львові, Єлисаветграді, Катеринославі, у Криму та в Києві.
Кониський був серед ініціаторів перенесення центру українського руху до Галичини. Він став співзасновником львівських часописів «Зоря» і «Правда» та ініціатором створення у Львові Літературно-наукового товариства імені Шевченка.
Кониський виклав свої політичні погляди у програмній статті під назвою «Український націоналізм». Він був противником соціалізму і революції та прихильником еволюційної перебудови суспільства.
Попри це, 1885 року Кониський був заарештований у Києві за звинуваченням в українському сепаратизмі та ув’язнений на 16 місяців.
Свій перший вірш «Сирота» Кониський опублікував двадцяти п’яти років у журналі «Основа». Він писав статті, рецензії та нариси, написав кілька романів та близько п’ятдесяти повістей, оповідань і драм.
Письменник переклав українською мовою щоденник та повісті Тараса Шевченка і написав його двотомну біографію. Він перекладав з російської, польської, англійської, французької мов, уклав російсько-український словник.
Проте найбільшу славу Кониському приніс його невеликий вірш «Молитва за Україну», який, покладений на музику Миколою Лисенком, став духовним гімном українців.
Олександр Кониський помер у Києві 12 грудня 1900 року.
Максим Стріха: Я зараз тримаю в руках перше число часопису “Кієвская старіна” за 1901 рік. Тут по свіжих слідах смерті Олександра Кониського пізніше визначний український літературознавець Сергій Єфремов писав (цитую в перекладі з російської, бо ж тільки так міг виходити тоді єдиний український журнал в імперії):
“Нечисленні ряди видатних діячів на нашій рідній ниві з кожним роком все рідшають і рідшають, з кожним роком один по одному сходять зі сцени енергійні, палко відданні своїй Батьківщині і народу, вірні до кінця життя раз прийнятому ними напрямкові працівники.
Якщо втрата таких працівників завжди тяжка, навіть у суспільствах, які встигли добре розвинути своє культурне життя і тому багатих на культурні сили, то тим відчутніше вона в тому середовищі, яке в силу різних обставин весь час виявлялося затримуваним у своєму природному зростанні і, внаслідок цього, обраховувало це середовище в своїх лавах енергійних, невтомних працівників тільки одиницями”.
Наприкінці цього некрологу Сергій Єфремов подає список псевдо О.Кониського: Переходовець, Верниволя, Сирота, Журавель, Дрозд, Семен Жук, Яковенко, Маруся, Кошовий, Перебендя, Леско, Кость Удовець, Сирота з України, Хутірний, Вакула з Лубен, Степан Шкода, Полтавець, Дрібний, але були також інші, які так і виявилися нерозкриті.
Це дуже прикметно, бо ж саме так мусила зростати під пильним оком всеросійського жандарма, друкуючи свої праці під криптонімами або ж псевдонімами по галицьких виданнях, українська культура.
І тут таки ж в тому ж таки числі “Київської старовини” Василь Доманицький, який уславився укладанням першого повного “Кобзаря”, подає бібліографічний покажчик творів Кониського, “напісаних по малорускі”. Займає цей покажчик понад 20 сторінок.
Наукова спадщина О.Кониського багата і різноманітна.
Крім того, ввійшов Кониський в українську літературу оригінальними повістями, часом пропагандистськими (він відверто писав сам про це Франкові: “Бо мало дбаю про художню обробку своїх творів – важливіше мені їхній ідейний зміст”), своїми віршами, багато з яких стали хрестоматійними.
Антологія “Вік” 1898 року, яка мусила презентувати весь доробок перших ста років нової української літератури, подає творчість Кониського дуже розлого, майже на рівні із провідними українськими поетами. Тут тексти, які були на той час хрестоматійні.
“Ой поля, ви поля, Мати рідна земля, Скільки крові і сліз По вас вітер розніс. Він розносив кругом: І Дніпром, і Дністром, В Чорне море котив, Босфор кров’ю поїв, От Карпат за Кубань, Поза Сейм, за Єсмань. По траві, по степах У ярах, у горах...”
Ці вірші справді були популярні 100 років тому, але сьогодні Кониський лишився в українській літературі, власне, віршем “Молитва за Україну”. Кониський взагалі був християнським письменником. І його молитва “Боже великий, єдиний, нам Україну храни...”, покладена на музику М.В.Лисенком, його колегою по “старій” Київській громаді, стала духовним гімном України, який сьогодні виконується на різних державних урочистостях.
Звучить після “Боже великий, єдиний...”
Сергій Грабовський: Олександр Кониський був одним із перших шевченкознавців, і при цьому він же мав можливість працювати не лише з письмовими джерелами, а й з людьми, котрі були друзями і знайомими Шевченка.
Максиме, шевченкознавство Кониського поціновується зараз?
Максим Стріха: Після смерті Шевченка «Основа» почала друкувати його недруковані вірші, щоденник, спогади про нього. Часто це робилося не на надто високому текстуальному рівні. Тому, скажімо, перша Шевченкова біографія системна Чалого, видана 1882 року в Києві, попри новаторськість, безумовну потрібність і гарячу любов автора до Шевченка, містила аж надто багато фактографічних помилок і в біографії поета, і в датуванні його віршів. Я вже не кажу про текстологію, де загалом не було на той час нічого усталеного.
Кониський і тут був великим працівником. Підійшов він до Шевченка, сказати б, не лишень як кабінетний дослідник. Адже його зацікавлення почалися з перекладу Шевченкових повістей із “Журналу”, писаного по-російському, українською мовою.
Усе те видано було спершу у Львові в середині 1890-их, а далі Шевченкові повісті в українському перекладі Кониського широко друкувалися і в Україні і стали саме так близькі посполитому тодішньому українському читачеві.
Вже на схилку свого життя, маючи близько 60-ти років (а прожив він загалом 64), Кониський підійшов до найголовнішої праці свого життя – двотомової біографії життя Шевченка.
Цей текст надрукований знов-таки у Львові, бо в підросійській Україні надрукувати всього було не можна, просто виходячи з цензурних умов, дано вперше виклад Шевченкової біографії, текстології, оцінку його головніших творів, оцінку достовірностей тих чи інших повідомлень сучасника про нього.
І саме ця робота лягла в основу дальших досягнень шевченкознавства. Маю на увазі насамперед роботи Зайцева трошки пізніші, потім сучасних шевченкознавців ХХ-го століття.
Звучить після “Боже великий, єдиний...”
Максим Стріха: Олександр Кониський був дитиною свого часу. Він зробив для України надзвичайно багато. Лишень список його праць з різних галузей (а діапазон їх надзвичайно широкий: від першого україномовного підручника з математики до недільних шкіл аж до першої по-справжньому наукової біографії Шевченка) зайняв би, очевидно, досить солідну брошуру.
Поза тим, Кониський, на жаль, сьогодні в Україні забутий. Коли виконують гімн “Боже великий, єдиний...”, рідко хто згадує його автора. А ідея перейменувати київську вулицю Комінтерну на честь Олександра Кониського, який жив неподалік (ідею цю було схвалено Київською міською топонімічною комісією ще на початку 1990-их), так і захлинулася у пізніших подіях.
А тим часом О.Кониський вартий нашого вдячного згадування, бо справді він вмів любити Україну не лишень своїм серцем, а і всією своєю по-справжньому титанічною працею.
Я не боюсь тюрми і ката, Вони для мене не страшні! Страшніш тюрма у рідній хаті, Неволя в рідній стороні.
Мені не стид носить кайдани За волю краю і братів; Та стид золочені жупани Носить, найнявшись до катів.
Нехай нас мучать і катують, А слова правди не уб’ють! Нехай кати всі бенкетують — Час прийде, разом пропадуть.
Що там тюрьма! То слава наша! Ми всі тепер сидим в тюрмі! Всі п’єм одну ми скорбну чашу, Одна вона — тобі й мені.
В кого єсть совість і надія, Того ця чаша не мина, Той випити її зуміє, Усю, усю! до дна, до дна!
Кого у краще віра гріє, Тому ця чаша не страшна; Вона прибавить ще надії, І більше укріпить вона.”
Сергій Грабовський: Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Наступної середи ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії. Залишайтеся з нами.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 16 серпня 2006 року.
Сергій Грабовський: Вітаємо вас!
Перед мікрофоном журналіст радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха: Доброго вечора вам, шановні слухачі!
Сергій Грабовський: Коли знайомишся з життєвими долями українських достойників ХІХ століття, дуже часто вражає універсальність цих діячів та їхня просто-таки неймовірна працездатність.
Максим Стріха: Після принизливої поразки миколаївської Росії у Кримській війні і після початку ліберальних реформ перших років царювання Олександра Другого, орієнтовно так з 1855 до половини 1860-их років, у життя ввійшло нове покоління, сповнене надій, сповнене віри в справедливість.
З цим поколінням, названим тоді “шістдесятниками” (дуже цікава паралель з подіями пізнішими), з тим поколінням, яке сповідувало ідеали гласності (теж слово винайдене аж ніяк не за часів Горбачова), пов’язано дуже багато явищ не лишень загальноімперських, а й суто українських.
Саме тоді до старших діячів (хоч теж за віком не таких уже й літніх): до трошки старшого за 40 Шевченка, до 40-літнього Куліша приєдналися Володимир Антонович і Тадей Рильський, Павло Чубинський і Михайло Драгоманов і численні інші когорти людей, які почали творити “Громади”, засновувати недільні школи, видавати перший в імперії почасти україномовний журнал “Основа” в Петербурзі. Саме це покоління 1863 року наразилося на нищівний удар з боку самодержавства.
Валуєвський циркуляр, який різко обмежував друк українською мовою художніх текстів і цілковито забороняв друк цією ж мовою перекладів та текстів наукових.
Сергій Грабовський: Одним із тих українських достойників, котрі увійшли у громадське життя в цей період, був Олександр Кониський.
Його життєпис підготував Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Олександр Кониський народився 18 серпня 1836 року у селі Переходівці на Чернігівщині. Він навчався у повітовій школі у Ніжині та у Чернігівській гімназії і був звідти виключений за написання віршів українською мовою. Кониський навчався також у Ніжинському ліцеї, згодом склав іспит на звання кандидата права і займався адвокатською практикою.
Він належав до Полтавської «Громади», організовував недільні школи для дорослих і писав для них українською мовою підручники з граматики та арифметики.
1863 року Кониський був заарештований у Полтаві за звинуваченням у приналежності до нелегальної організації і висланий на 2 роки на північ Росії: спочатку до Вологди, а потім до Тотьми.
Повернувшись із заслання, він лікувався у Німеччині, потім мешкав у Львові, Єлисаветграді, Катеринославі, у Криму та в Києві.
Кониський був серед ініціаторів перенесення центру українського руху до Галичини. Він став співзасновником львівських часописів «Зоря» і «Правда» та ініціатором створення у Львові Літературно-наукового товариства імені Шевченка.
Кониський виклав свої політичні погляди у програмній статті під назвою «Український націоналізм». Він був противником соціалізму і революції та прихильником еволюційної перебудови суспільства.
Попри це, 1885 року Кониський був заарештований у Києві за звинуваченням в українському сепаратизмі та ув’язнений на 16 місяців.
Свій перший вірш «Сирота» Кониський опублікував двадцяти п’яти років у журналі «Основа». Він писав статті, рецензії та нариси, написав кілька романів та близько п’ятдесяти повістей, оповідань і драм.
Письменник переклав українською мовою щоденник та повісті Тараса Шевченка і написав його двотомну біографію. Він перекладав з російської, польської, англійської, французької мов, уклав російсько-український словник.
Проте найбільшу славу Кониському приніс його невеликий вірш «Молитва за Україну», який, покладений на музику Миколою Лисенком, став духовним гімном українців.
Олександр Кониський помер у Києві 12 грудня 1900 року.
Максим Стріха: Я зараз тримаю в руках перше число часопису “Кієвская старіна” за 1901 рік. Тут по свіжих слідах смерті Олександра Кониського пізніше визначний український літературознавець Сергій Єфремов писав (цитую в перекладі з російської, бо ж тільки так міг виходити тоді єдиний український журнал в імперії):
“Нечисленні ряди видатних діячів на нашій рідній ниві з кожним роком все рідшають і рідшають, з кожним роком один по одному сходять зі сцени енергійні, палко відданні своїй Батьківщині і народу, вірні до кінця життя раз прийнятому ними напрямкові працівники.
Якщо втрата таких працівників завжди тяжка, навіть у суспільствах, які встигли добре розвинути своє культурне життя і тому багатих на культурні сили, то тим відчутніше вона в тому середовищі, яке в силу різних обставин весь час виявлялося затримуваним у своєму природному зростанні і, внаслідок цього, обраховувало це середовище в своїх лавах енергійних, невтомних працівників тільки одиницями”.
Наприкінці цього некрологу Сергій Єфремов подає список псевдо О.Кониського: Переходовець, Верниволя, Сирота, Журавель, Дрозд, Семен Жук, Яковенко, Маруся, Кошовий, Перебендя, Леско, Кость Удовець, Сирота з України, Хутірний, Вакула з Лубен, Степан Шкода, Полтавець, Дрібний, але були також інші, які так і виявилися нерозкриті.
Це дуже прикметно, бо ж саме так мусила зростати під пильним оком всеросійського жандарма, друкуючи свої праці під криптонімами або ж псевдонімами по галицьких виданнях, українська культура.
І тут таки ж в тому ж таки числі “Київської старовини” Василь Доманицький, який уславився укладанням першого повного “Кобзаря”, подає бібліографічний покажчик творів Кониського, “напісаних по малорускі”. Займає цей покажчик понад 20 сторінок.
Наукова спадщина О.Кониського багата і різноманітна.
Крім того, ввійшов Кониський в українську літературу оригінальними повістями, часом пропагандистськими (він відверто писав сам про це Франкові: “Бо мало дбаю про художню обробку своїх творів – важливіше мені їхній ідейний зміст”), своїми віршами, багато з яких стали хрестоматійними.
Антологія “Вік” 1898 року, яка мусила презентувати весь доробок перших ста років нової української літератури, подає творчість Кониського дуже розлого, майже на рівні із провідними українськими поетами. Тут тексти, які були на той час хрестоматійні.
“Ой поля, ви поля, Мати рідна земля, Скільки крові і сліз По вас вітер розніс. Він розносив кругом: І Дніпром, і Дністром, В Чорне море котив, Босфор кров’ю поїв, От Карпат за Кубань, Поза Сейм, за Єсмань. По траві, по степах У ярах, у горах...”
Ці вірші справді були популярні 100 років тому, але сьогодні Кониський лишився в українській літературі, власне, віршем “Молитва за Україну”. Кониський взагалі був християнським письменником. І його молитва “Боже великий, єдиний, нам Україну храни...”, покладена на музику М.В.Лисенком, його колегою по “старій” Київській громаді, стала духовним гімном України, який сьогодні виконується на різних державних урочистостях.
Звучить після “Боже великий, єдиний...”
Сергій Грабовський: Олександр Кониський був одним із перших шевченкознавців, і при цьому він же мав можливість працювати не лише з письмовими джерелами, а й з людьми, котрі були друзями і знайомими Шевченка.
Максиме, шевченкознавство Кониського поціновується зараз?
Максим Стріха: Після смерті Шевченка «Основа» почала друкувати його недруковані вірші, щоденник, спогади про нього. Часто це робилося не на надто високому текстуальному рівні. Тому, скажімо, перша Шевченкова біографія системна Чалого, видана 1882 року в Києві, попри новаторськість, безумовну потрібність і гарячу любов автора до Шевченка, містила аж надто багато фактографічних помилок і в біографії поета, і в датуванні його віршів. Я вже не кажу про текстологію, де загалом не було на той час нічого усталеного.
Кониський і тут був великим працівником. Підійшов він до Шевченка, сказати б, не лишень як кабінетний дослідник. Адже його зацікавлення почалися з перекладу Шевченкових повістей із “Журналу”, писаного по-російському, українською мовою.
Усе те видано було спершу у Львові в середині 1890-их, а далі Шевченкові повісті в українському перекладі Кониського широко друкувалися і в Україні і стали саме так близькі посполитому тодішньому українському читачеві.
Вже на схилку свого життя, маючи близько 60-ти років (а прожив він загалом 64), Кониський підійшов до найголовнішої праці свого життя – двотомової біографії життя Шевченка.
Цей текст надрукований знов-таки у Львові, бо в підросійській Україні надрукувати всього було не можна, просто виходячи з цензурних умов, дано вперше виклад Шевченкової біографії, текстології, оцінку його головніших творів, оцінку достовірностей тих чи інших повідомлень сучасника про нього.
І саме ця робота лягла в основу дальших досягнень шевченкознавства. Маю на увазі насамперед роботи Зайцева трошки пізніші, потім сучасних шевченкознавців ХХ-го століття.
Звучить після “Боже великий, єдиний...”
Максим Стріха: Олександр Кониський був дитиною свого часу. Він зробив для України надзвичайно багато. Лишень список його праць з різних галузей (а діапазон їх надзвичайно широкий: від першого україномовного підручника з математики до недільних шкіл аж до першої по-справжньому наукової біографії Шевченка) зайняв би, очевидно, досить солідну брошуру.
Поза тим, Кониський, на жаль, сьогодні в Україні забутий. Коли виконують гімн “Боже великий, єдиний...”, рідко хто згадує його автора. А ідея перейменувати київську вулицю Комінтерну на честь Олександра Кониського, який жив неподалік (ідею цю було схвалено Київською міською топонімічною комісією ще на початку 1990-их), так і захлинулася у пізніших подіях.
А тим часом О.Кониський вартий нашого вдячного згадування, бо справді він вмів любити Україну не лишень своїм серцем, а і всією своєю по-справжньому титанічною працею.
Я не боюсь тюрми і ката, Вони для мене не страшні! Страшніш тюрма у рідній хаті, Неволя в рідній стороні.
Мені не стид носить кайдани За волю краю і братів; Та стид золочені жупани Носить, найнявшись до катів.
Нехай нас мучать і катують, А слова правди не уб’ють! Нехай кати всі бенкетують — Час прийде, разом пропадуть.
Що там тюрьма! То слава наша! Ми всі тепер сидим в тюрмі! Всі п’єм одну ми скорбну чашу, Одна вона — тобі й мені.
В кого єсть совість і надія, Того ця чаша не мина, Той випити її зуміє, Усю, усю! до дна, до дна!
Кого у краще віра гріє, Тому ця чаша не страшна; Вона прибавить ще надії, І більше укріпить вона.”
Сергій Грабовський: Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Наступної середи ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії. Залишайтеся з нами.
Говорить радіо “Свобода”!
