У селі Дніпровому (німецька назва – Ямбург), що неподалік Дніпропетровська, німці-католики з’явилися понад 200 років тому – тікали від переслідувань за віру на своїй батьківщині. Тут вони заклали десятки будинків і вінчальний храм, славились своїми ковальськими виробами та червоною черепицею.
У 30-і роки минулого століття радянська влада більшість поселенців репресувала, ще частину відправили до Сибіру після війни – мовляв, як «ворогів».
Галина Іллєнзеєр, родина якої бере початок від німецьких колоністів, про історію свого селища і роду дізналась від матері.
«…Наша фельдшерка була єврейкою за національністю. І мама моя під час війни врятувала її від загибелі. Її переховували в окупованому Ямбурзі, де есесівські війська були, де було дуже страшно. Мати, маючи на руках «аусвайс» (вона вміла говорити німецькою мовою), єврейку з дитиною ховала. А вже я народилася в 1951 році, прямо в німецькій хаті», – розказала Радіо Свобода Галина Іллєнзеєр.
Страх примушував забувати своє коріння
А втім, далеко не всі німці краю добре знають своє коріння. Перед початком другої світової війни в Дніпропетровській області мешкало 40 тисяч німців, після чисток та депортацій залишились лічені сотні.
Зі страху вони намагались забути своє походження і мову, каже Емілія Швертфегер. Про те, що вона німкеня, довгі роки боялась говорити навіть найближчим подругам.
«Ми ніколи в інституті, чи де б нас не питали, не казали, що ми німці. Це могло мати наслідки, могли ні за що відрахувати. Тим більше, у мене неспокійна сімейна історія. У 1939 році батькові запропонували розлучитись із матір’ю, бо вона німкеня, але він навідріз відмовився, тоді його виключили з партії, з роботи вигнали», – згадує Емілія Швертфегер.
Щороку влада тільки обіцяє підтримку
У кожного з них своя непроста родинна історія. Щоб краще дослідити родовід, пригадати або вивчити заново мову та традиції, німці Дніпропетровщини об’єднались у регіональне товариство «Відерґебурт» («Відродження»). У невеликому підвальному приміщенні вони збираються разом щовечора – проходять курси німецької мови, розучують німецькі пісні, освоюють напівзабуті народні промисли.
Від Міністерства внутрішніх справ Німеччини вони отримують гранти на організацію окремих заходів. Мізерних членських внесків – 10 гривень на місяць – вистачає на проведення свят та невеликих етнічних фестивалів.
Все ж інше – робота гуртків, творчих колективів, школи здоров’я, клубу вивчення історії Німеччини – тримається на ентузіазмі, розповів Радіо Свобода керівник товариства Володимир Райнберг.
«Я робив запит до мерії торік, скільки грошей було виділено на розвиток товариств національних меншин. Відповіли: за останні 12 років жодної копійки жодній громаді. Щоб запропонувати проект підтримки громади, треба пройти міськвиконком і 12 комісій. Жодна громада на це не зважується. Нам щороку тільки обіцяють. Між тим потрібні кошти на заходи, на допомогу малозабезпеченим, багато літніх людей потребує лікування», – зазначив Володимир Райнберг.
Наразі товариство «Відерґебурт» також веде активну пошукову роботу, збирає документи про долі репресованих, створює мапу німецьких військових поховань у краї. У найближчих планах зйомки фільму про життя німецької молоді Придніпров’я і створення каталогу полотен відомих німецьких живописців, що зберігаються в музеях краю.
А втім, з року в рік лави активістів громади рідшають: багато хто, особливо з молоді, виїжджає на постійне мешкання до Німеччини. Щоправда, частина вже повернулась: не змогла адаптуватись до життя в нових умовах.
У 30-і роки минулого століття радянська влада більшість поселенців репресувала, ще частину відправили до Сибіру після війни – мовляв, як «ворогів».
Галина Іллєнзеєр, родина якої бере початок від німецьких колоністів, про історію свого селища і роду дізналась від матері.
«…Наша фельдшерка була єврейкою за національністю. І мама моя під час війни врятувала її від загибелі. Її переховували в окупованому Ямбурзі, де есесівські війська були, де було дуже страшно. Мати, маючи на руках «аусвайс» (вона вміла говорити німецькою мовою), єврейку з дитиною ховала. А вже я народилася в 1951 році, прямо в німецькій хаті», – розказала Радіо Свобода Галина Іллєнзеєр.
Страх примушував забувати своє коріння
А втім, далеко не всі німці краю добре знають своє коріння. Перед початком другої світової війни в Дніпропетровській області мешкало 40 тисяч німців, після чисток та депортацій залишились лічені сотні.
Зі страху вони намагались забути своє походження і мову, каже Емілія Швертфегер. Про те, що вона німкеня, довгі роки боялась говорити навіть найближчим подругам.
«Ми ніколи в інституті, чи де б нас не питали, не казали, що ми німці. Це могло мати наслідки, могли ні за що відрахувати. Тим більше, у мене неспокійна сімейна історія. У 1939 році батькові запропонували розлучитись із матір’ю, бо вона німкеня, але він навідріз відмовився, тоді його виключили з партії, з роботи вигнали», – згадує Емілія Швертфегер.
Щороку влада тільки обіцяє підтримку
У кожного з них своя непроста родинна історія. Щоб краще дослідити родовід, пригадати або вивчити заново мову та традиції, німці Дніпропетровщини об’єднались у регіональне товариство «Відерґебурт» («Відродження»). У невеликому підвальному приміщенні вони збираються разом щовечора – проходять курси німецької мови, розучують німецькі пісні, освоюють напівзабуті народні промисли.
Від Міністерства внутрішніх справ Німеччини вони отримують гранти на організацію окремих заходів. Мізерних членських внесків – 10 гривень на місяць – вистачає на проведення свят та невеликих етнічних фестивалів.
Все ж інше – робота гуртків, творчих колективів, школи здоров’я, клубу вивчення історії Німеччини – тримається на ентузіазмі, розповів Радіо Свобода керівник товариства Володимир Райнберг.
«Я робив запит до мерії торік, скільки грошей було виділено на розвиток товариств національних меншин. Відповіли: за останні 12 років жодної копійки жодній громаді. Щоб запропонувати проект підтримки громади, треба пройти міськвиконком і 12 комісій. Жодна громада на це не зважується. Нам щороку тільки обіцяють. Між тим потрібні кошти на заходи, на допомогу малозабезпеченим, багато літніх людей потребує лікування», – зазначив Володимир Райнберг.
Наразі товариство «Відерґебурт» також веде активну пошукову роботу, збирає документи про долі репресованих, створює мапу німецьких військових поховань у краї. У найближчих планах зйомки фільму про життя німецької молоді Придніпров’я і створення каталогу полотен відомих німецьких живописців, що зберігаються в музеях краю.
А втім, з року в рік лави активістів громади рідшають: багато хто, особливо з молоді, виїжджає на постійне мешкання до Німеччини. Щоправда, частина вже повернулась: не змогла адаптуватись до життя в нових умовах.
