Цю історію я почула днями у лікарні. Жінка, яка її розповіла, не хоче називати своє прізвище й досі вважає, що 25 років тому дивом змогла врятуватися – «порятувати себе посеред пекла».
Вона – лікар. І була на ЧАЕС у квітні 1986 року.
Той час у її пам’яті сфокусувався і існує у вигляді картини, що досі весь час постає перед її очима при найменшій асоціації.
Вона бачить лікарняний візок-каталку, що котиться коридором з тілом, накритим свинцевою фольгою.
Вона досі боїться і їй важко про це розповідати. Вона говорить так, немов кається на сповіді, немов спокутує провину.
Вина її у тому, що вона вижила, а ті молоді хлопці, які тяжко страждали від опромінення у сусідніх боксах – ні!
Вона говорить, а очі її наповнюються слізьми. Сльози течуть щоками і зависають на підборідді.
Ось її розповідь:
– Нас усіх, у кого вже почалася блювота, привезли критими машинами до якоїсь лікарні й закрили у боксах. Нам нічого не пояснювали й нічого казали. Нас практично не лікували. Їжу подавали через невеличке віконце, у яке часом можна було побачити, що відбувається у коридорі.
Я не знала чи це день, чи це ніч. Мені було дуже погано. І дуже страшно, бо не розуміла, що зі мною відбувається.
Час від часу я чула як відкривалися двері сусідніх боксів і тоді коридором везли тіло під якимось спеціальним покриттям.
Я розуміла, що поруч такі ж як і я. Вони помирали один за одним.
І ось, одного разу, рука, яка подавала мені їжу, кинула записку. У ній було нашвидкуруч написано два слова: «променева хвороба». Голос шепнув, щоб я повернула записку. Я це зробила і у той момент зрозуміла – я помру. На ЧАЕС сталася аварія, ми опромінилися і тепер помираємо у боксах, ізольовані від усього світу, немов прокажені.
Наступного дня, коли принесли їжу, той самий голос шепнув, що сьогодні у лікарні будуть «начальники і ще якісь німці». Я сіла біля дверей і почала чекати. Чекала довго. Аж ось чую – йдуть. Розмовляють. І хтось справді говорить німецькою.
Я взяла стільця і з останніх сил почала гупати ним у двері. За хвилину їх відкрили. Я, похитуючись, зробила крок вперед і сказала: «Врятуйте мене».
Запала недовга мовчанка і хтось ламаною російською запитав: «Что ты хочешь?». І я сказала: «Зробіть мені пересадку кісткового мозку».
Вони пішли. Двері боксу знову зачинилися. А за кілька годин за мною прилетів вертоліт. Мене забрали з лікарні й відправили літаком до Москви. Лікарі сказали: треба три пересадки. Зробили дві. І я вижила.
Байдужа статистика вказує на 134 зареєстрованих випадки гострої променевої хвороби серед тих, хто проводив аварійні роботи на четвертому енергоблоці ЧАЕС. У багатьох випадках перебіг хвороби ускладнювався променевими опіками шкіри, викликаними β-випромінюванням.
Протягом 1986 року від променевої хвороби померло 28 людей. Серед них Микола Ващук , Олександр Лелечко, Василь Ігнатенко, Володимир Тішура, Микола Тітенок…
