Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
На хвилях Радіо Свобода щотижнева передача “Свобода совісті” і я, її ведучий, Віктор Єленський.
Сьогодні у найпрестижніших дипломатичних академіях і інститутах міжнародних відносин слухачі вивчають релігію. Професори згадують, що так було не завжди. Принаймні, тридцять років тому такі знання для дипломатів вважалися зайвими.
Ситуація змінилася після Ісламської революції в Ірані. Вибух релігійного фундаменталізму в країні, яку буквально напередодні революції президент США Картер називав островом стабільності в найбільш проблемному регіоні планети, виявився абсолютно несподіваним як для політиків, так і для дослідників релігії і примусив подивитися на роль релігії у міжнародних відносинах більш уважно.
Після цього світ став свідком піднесення консервативної хвилі у світовому протестантизмі, яка почала серйозно впливати на політику не лише у США, але й у країнах Латинської Америки і Африки. Потім повстав іслам, буддизм та індуїзм. Одночасно стався вибух народного католицизму, спрямованого проти правлячих режимів у Південній і Центральній Америці, Польщі, на Філіппінах та у Південній Африці.
Героями 1980-х стали визивно побожний Рейган і аятола Хомейні, експресивний лідер “Моральної більшості” Фоллувел і сальвадорський архієпископ-мученик Ромеро, папа Кароль Войтила та реформатський пастор Ласло Токеш, з якого почалася революція в Румунії.
Гарвардський професор Семюел Гантингтон, мабуть, з найбільш цитованих політологів сучасного світу, писав з цього приводу:
„У сучасному світі релігія є центральною, можливо, найбільш центральною силою, яка мотивує і мобілізує людей.
Наївно вважати, що оскільки радянський комунізм повалений, Захід виграв світ на всі часи. А також, що мусульмани, китайці, індуси та інші збираються сприйняти західний лібералізм як єдину альтернативу.
Поділ людства, спричинений холодною війною позаду. Але більш фундаментальні поділи людства за етнічною, релігійною, цивілізаційною ознакою лишаються і породжують нові конфлікти
Релігійний поділ є найбільш гострим і eксклюзивним. Людина може бути напівфранцузом і напіварабом і одночасно навіть громадянином двох країн. Але набагато важче бути напівкатоликом і напівмусульманином”.
Упродовж холодної війни наддержави були здатними придушувати конфліктний потенціал різних релігій. Глобальне протистояння між Заходом і Сходом, нерівномірність озброєності різних країн сильно послаблювали вплив культурних характеристик у міжнародних відносинах.
Ситуація після холодної війни змінилася кардинально. Скільки б ( і, звісно, справедливо) не говорили б про роль релігії у примиренні народів, але... Зі 101-го збройного конфлікту, які відбувалися у світі між 1989 та 1996 рр., тільки шість були війнами між державами. Інші 95 конфліктів стосувалися зіткнень груп різних ідентичностей всередині держав. Приблизно дві третини з цих конфліктів заторкували релігію, етнічність або національну ідентичність.
Один з консультантів уряду США з питань військової стратегії свого часу назвав п’ять конкретних вузлів міжнародної політики, недооцінка релігійного чинника в яких коштувала Сполученим Штатам серйозних втрат. Це Ліван, В’єтнам, палестинська інтифада, Судан та Іран. Згодом до цього переліку додався Ірак.
Керівники Вашингтонського Міжнародного центру релігії та дипломатії пропонують відтак створити інститут аташе з релігії у зовнішньополітичному відомстві США. За їхніми підрахунками, тридцять таких аташе, утримання яких коштуватиме бюджету 10 мільйонів доларів, буде достатнім для задоволення потреб американської політики в цій сфері.
Аташе прогнозуватимуть характер впливу релігійних процесів на розвиток зовнішньополітичної ситуації, вказуватимуть на симптоми релігійно-супільного розвитку, які здатні спричинитися до терористичних атак чи спалахів насильства, вивчатимуть можливості залучення релігії у процес урегулювання конфліктів та підтримуватимуть контакти з релігійними лідерами.
Якщо ж говорити про Україну, то участь її церков у представлені країни на міжнародній арені є дуже наочним прикладом. Прикладом того, що сучасні зовнішньополітичні відносини – це не благодійний бал, а це поле, де жорстка конкуренція стосується кожного клаптика вільного простору, і де релігія відіграє дуже серйозну роль у мобілізації мільйонів людей, яких вона озброює потужними символами і надає сенс їхнім діям.
Кремль неодноразово виносив міжцерковні відносини на міждержавний рівень і українське питання тут завжди відігравало першорядну роль. Згадаймо і спротив візитові в Україну папи Івана Павла ІІ, і підтримку зусиль Московського патріархату з реінтеграції пострадянського простору та щодо ізоляції Українських православних церков, які оголосили себе незалежними від Москви.
Про Українське православ’я в системі міжнародних відносин говорить прес-секретар Української православної церкви Київський патріархат ігумен Євстратій (Зоря).
Євстратій (Зоря): Православна церква в Україні є однією з найбільших і, історично, однією з найрозвиненіших православних церков. Особливо, якщо брати Східну Європу, бо саме тут було надруковано першу повну слов’янську Біблію, саме тут відкрився перший православний вищий навчальний заклад – Києво-Могилянська Академія. Саме тут було укладено “Катехизис православної віри”, який потім став символічною книгою церкви протягом наступних двох з половиною століть. Саме тут було укладено “Требник” і “Служебники” слов’янські, які стали зразком для богослужбових книг слов’янською мовою для усіх церков, які використовують цю мову у богослужінні. І тому потенційно Православна церква в Україні має можливість бути дуже великим центром для інших православних народів і відігравати дуже велику роль у світовому православ’ї.
Але розділення в українському православ’ї зводить поки що ці можливості у значній мірі нанівець, бо зовнішня діяльність УПЦ МП повністю контролюється з боку Москви. А наша діяльність, УПЦ КП, обмежена через те, що ми не маємо офіційного визнання з боку інших помісних православних церков.
І тому переважна більшість наших контактів за кордоном стосується вірних нашої церкви, тих, які є у діаспорі. Ми маємо парафії і у Канаді, і у США, Австралії, Німеччині. Також маємо парафії у Росії.
У цьому плані ми більш активно готові були розвивати свою діяльність закордонну, але поки що ці проблеми не дають нам такої можливості.
Хоча ми знаємо, що зацікавленість Україною з боку інших церков досить велика. Зокрема, ми знаємо, що про проблеми православ’я в Україні добре відомо у Греції. Навіть світські грецькі газети пишуть про це питання і про необхідність його розв’язання.
Ми маємо дружні стосунки з Чорногорською православною церквою, яка хоч і не є великою, але вона переживає ті самі проблеми, що і ми: так само, як ми потерпаємо з боку Москви, вони потерпають з боку Белграда.
Ми маємо добрі контакти з Грузинською церквою, яка пройшла абсолютно той самий історичний шлях, що його проходимо ми.
Також ми маємо на рівні особистих контактів добрі контакти з деякими іншими церквами.
Віктор Єленський: Отже, православне, сказати б, представництво України на міжнародній арені виглядає таким чином: Українська православна церква в єдності з Московським патріархатом може бути представленою там як частина Російської православної церкви, а Українські православні церкви, Автокефальна і Київського патріархату, як не визнані православною спільнотою такого представництва взагалі не мають.
Натомість, Українська греко-католицька церква має тривалий досвід оборони української ідентичності, а в останні 15 років і української держави у зовнішньому світі.
Про це докладніше розповість кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук.
Галина Терещук: У роки підпілля, з 1944 до 1989 років, Українська греко-католицька церква могла голосно свідчити про себе лише за кордоном. Її ієрархи, священики й миряни були справжніми послами “іншої”, нерадянської України в Америці і в Європі. Партполітвидави витратили тонни паперу, аби довести, що цієї церкви вже давно немає, а кардинал Йосиф Сліпий вимагав від Заходу визнати: церква є, її не здолає пекельна брама, і Україна буде незалежною.
Але і в самій Україні заборонена катакомбна церква шукала шляхи співпраці зі світом, щоб бути почутою, давати живе свідчення власної віри і заявляти про себе людству.
У цьому і була сутність міжнародної співпраці тоді, як зазначив керівник Постуляційного відділу новомучеників УГКЦ отець Роман Тереховський.
Роман Тереховський: Одна річ, коли про українську помісну Греко-католицьку церкву говорили люди, які були в діаспорі (це мало одну вагу), і інша річ – це свідчення людини, яка знала, що говорила. В тому плані, що вона все це через себе перепустила.
Галина Терещук: Про життя підпільної церкви міжнародна спільнота, зокрема, дізнавалась з програм Радіо Свобода. Священики у важкі роки переслідувань інформували світ про події в Радянській Україні.
Роман Тереховський: Ця церква підпільна була на такому ступені самоорганізованості, що могла собі дозволити такі речі. Бо ця церква не втрачала зв’язків ані з Ватиканом, ані з усім західним світом. Воно мало великий аспект свідчення - це була площина практичної діяльності УГКЦ в підпіллі у її взаємовідносинах за кордоном.
Галина Терещук: Після унезалежнення України Українська греко-католицька церква надала молодій державі дуже серйозну підтримку на міжнародній арені: від зв’язків серед західного політістеблішменту до приміщень для дипломатичних представництв; від різноманітних акцій на підтримку України в світі до дуже конкретної опіки українськими заробітчанами.
Роман Тереховський: Фундаментальне завдання, яке поставила перед собою церква, це заопікуватись усіма українцями і забезпечити духовну опіку кожному вірному у світі. Ми повинні визнати, що у нас є маса вірних за межами держави і ми маємо їх відшукати. Це і українські заробітчани, і нова хвиля емігрантів. Маємо переформатувати бачення країн колишнього Радянського Союзу.
Людей не можна залишити напризволяще. Це несправедливо і до людей, і до історії церкви. Мають бути сформовані капеланські установи в різних форматах на території як західної, так і східної діаспори.
Галина Терещук: Особлива увага нині акцентується на співпраці зі східною діаспорою, вірними, які мешкають на теренах країн колишнього СРСР.
У Росії проживає велика кількість греко-католиків - засланців, їхніх нащадків, а також тих, хто створював газопромисловий комплекс Західного Сибіру. Однак ці люди, переважно громадяни Росії, не мають гідних умов для виразу ані своїх національних, ані релігійних почуттів.
Віктор Єленський: Головний рабин Києва і України Яків Дов Блайх вважає, що Україна повинна більш потужно маніфестувати себе міжнародній спільноті і роль релігійних організацій тут може бути дуже суттєвою.
Яків Дов Блайх: Мені здається, що Україна досі не зайняла того місця, яке їй треба було би займати як державі з населенням у 50 мільйонів, яка розташована у центрі геополітичного життя Європи.
Україна має ще дуже багатий потенціал, в якому, можливо, ніхто не зацікавлений, ніхто не бажає бачити чи розвивати оцей потенціал, який ми маємо.
З боку єврейської громади та єврейського релігійного життя, можу сказати, що ще 14 - 15 років тому українська єврейська громада зайняла усі місця, які потрібні для України, для української громади в усіх єврейських міжнародних організаціях. Це Єврейський всесвітній конгрес, де ми входимо в виконком і навіть маємо віце – президента. Маємо віце – президента в Європейському єврейському конгресі. Ми маємо віце – президента і працюємо в Конференції європейських рабинів. Адже Україна – це велика держава.
Я особисто є представником української єврейської громади і займаюся роботами по міжнародних відносинах.
Я бачу, що треба було б, щоб українці розуміли, що Україна - це не держава, якій треба було чи треба буде у подальшому просити допомогу в інших країн, а треба впливати на життя міжнародної арени, будемо так говорити.
Мені здається, що Україна через 15 років після здобуття незалежності вийшла набагато більше на міжнародну арену, щоб впливати на події, які робляться по всьому світу.
Віктор Єленський: Великий досвід міжнародної діяльності має почесний голова Всеукраїнського Союзу об’єднань євангельських християн-баптистів Григорій Комендант.
Григорій Іванович об’їздив чи не весь світ, очолював Євразійське і Європейське баптистське братство, відвідав безліч міжнародних релігійних форумів. Він переконаний: успішність зовнішнього представлення релігійних спільнот залежить від їхнього внутрішнього стану.
Григорій Комендант: Положення релігійних громад і у цілому релігійна свобода в Україні, велика активність релігійних діячів принесла чималу користь Україні. Я відчув це буквально на всіх зустрічах, на усіх засіданнях, що до України особлива увага, і з любов’ю приймали керівників наших релігійних організацій та церков, тому що у нас було про що розказувати.
В Європейську баптистську асоціацію, яку я очолював два роки як віце – президент і два роки як президент, входить 51 країна. І у жодній з цих країн нема такої свободи і такого становища, як ось у нас. Маю на увазі не лише оці останні роки, а маю на увазі ці майже 15 років.
У чому це виражається? Це виражається в активності церковних діячів, це великий зріст релігійних громад. Наприклад, наше Баптистське Братство: у нас було у 1990-му році 930 громад, а зараз майже три тисячі. І так й інші громади, зовсім нові виникли. Також дуже багато іноземних релігійних місій та агенцій працюють в Україні і кажуть: “Ми відчуваємо, що тут особлива атмосфера, особливий дух”. А зворотна реакція і створювала особливий імідж Україні.
Віктор Єленський: Найбільш драматичні епізоди історії супроводжувалися зверненням до релігійних символів і образів. Відтак, Шарль де Голль уявляв собі Францію як Мадонну зі фресок, посвячену величній місії, Сталін згадував 1941 року „братів і сестер”, а британці – що вони захищають християнську цивілізацію від нацистських поган.
У ХХІ ст. не тільки ісламські лідери визначають сенс своєї боротьби із Заходом у цілковито релігійних категоріях і стверджують, що „всередині ісламу немає розділення між релігією і політикою” (шейх Ахмед Яссін), але й президент США говорить про свою країну як „знаряддя у руках Божих”, котра є обраною Богом заради встановлення демократії й свободи по всьому світі.
Словом, як писав визначний соціолог сучасності Пітер Бергер, той, хто ігнорує релігію у своєму аналізі сучасних відносин, чинить це на свій власний страх і ризик.
Це була щотижнева програма “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський.
До наступного вівторка, шановні радіослухачі!
Говорить Радіо Свобода!
На хвилях Радіо Свобода щотижнева передача “Свобода совісті” і я, її ведучий, Віктор Єленський.
Сьогодні у найпрестижніших дипломатичних академіях і інститутах міжнародних відносин слухачі вивчають релігію. Професори згадують, що так було не завжди. Принаймні, тридцять років тому такі знання для дипломатів вважалися зайвими.
Ситуація змінилася після Ісламської революції в Ірані. Вибух релігійного фундаменталізму в країні, яку буквально напередодні революції президент США Картер називав островом стабільності в найбільш проблемному регіоні планети, виявився абсолютно несподіваним як для політиків, так і для дослідників релігії і примусив подивитися на роль релігії у міжнародних відносинах більш уважно.
Після цього світ став свідком піднесення консервативної хвилі у світовому протестантизмі, яка почала серйозно впливати на політику не лише у США, але й у країнах Латинської Америки і Африки. Потім повстав іслам, буддизм та індуїзм. Одночасно стався вибух народного католицизму, спрямованого проти правлячих режимів у Південній і Центральній Америці, Польщі, на Філіппінах та у Південній Африці.
Героями 1980-х стали визивно побожний Рейган і аятола Хомейні, експресивний лідер “Моральної більшості” Фоллувел і сальвадорський архієпископ-мученик Ромеро, папа Кароль Войтила та реформатський пастор Ласло Токеш, з якого почалася революція в Румунії.
Гарвардський професор Семюел Гантингтон, мабуть, з найбільш цитованих політологів сучасного світу, писав з цього приводу:
„У сучасному світі релігія є центральною, можливо, найбільш центральною силою, яка мотивує і мобілізує людей.
Наївно вважати, що оскільки радянський комунізм повалений, Захід виграв світ на всі часи. А також, що мусульмани, китайці, індуси та інші збираються сприйняти західний лібералізм як єдину альтернативу.
Поділ людства, спричинений холодною війною позаду. Але більш фундаментальні поділи людства за етнічною, релігійною, цивілізаційною ознакою лишаються і породжують нові конфлікти
Релігійний поділ є найбільш гострим і eксклюзивним. Людина може бути напівфранцузом і напіварабом і одночасно навіть громадянином двох країн. Але набагато важче бути напівкатоликом і напівмусульманином”.
Упродовж холодної війни наддержави були здатними придушувати конфліктний потенціал різних релігій. Глобальне протистояння між Заходом і Сходом, нерівномірність озброєності різних країн сильно послаблювали вплив культурних характеристик у міжнародних відносинах.
Ситуація після холодної війни змінилася кардинально. Скільки б ( і, звісно, справедливо) не говорили б про роль релігії у примиренні народів, але... Зі 101-го збройного конфлікту, які відбувалися у світі між 1989 та 1996 рр., тільки шість були війнами між державами. Інші 95 конфліктів стосувалися зіткнень груп різних ідентичностей всередині держав. Приблизно дві третини з цих конфліктів заторкували релігію, етнічність або національну ідентичність.
Один з консультантів уряду США з питань військової стратегії свого часу назвав п’ять конкретних вузлів міжнародної політики, недооцінка релігійного чинника в яких коштувала Сполученим Штатам серйозних втрат. Це Ліван, В’єтнам, палестинська інтифада, Судан та Іран. Згодом до цього переліку додався Ірак.
Керівники Вашингтонського Міжнародного центру релігії та дипломатії пропонують відтак створити інститут аташе з релігії у зовнішньополітичному відомстві США. За їхніми підрахунками, тридцять таких аташе, утримання яких коштуватиме бюджету 10 мільйонів доларів, буде достатнім для задоволення потреб американської політики в цій сфері.
Аташе прогнозуватимуть характер впливу релігійних процесів на розвиток зовнішньополітичної ситуації, вказуватимуть на симптоми релігійно-супільного розвитку, які здатні спричинитися до терористичних атак чи спалахів насильства, вивчатимуть можливості залучення релігії у процес урегулювання конфліктів та підтримуватимуть контакти з релігійними лідерами.
Якщо ж говорити про Україну, то участь її церков у представлені країни на міжнародній арені є дуже наочним прикладом. Прикладом того, що сучасні зовнішньополітичні відносини – це не благодійний бал, а це поле, де жорстка конкуренція стосується кожного клаптика вільного простору, і де релігія відіграє дуже серйозну роль у мобілізації мільйонів людей, яких вона озброює потужними символами і надає сенс їхнім діям.
Кремль неодноразово виносив міжцерковні відносини на міждержавний рівень і українське питання тут завжди відігравало першорядну роль. Згадаймо і спротив візитові в Україну папи Івана Павла ІІ, і підтримку зусиль Московського патріархату з реінтеграції пострадянського простору та щодо ізоляції Українських православних церков, які оголосили себе незалежними від Москви.
Про Українське православ’я в системі міжнародних відносин говорить прес-секретар Української православної церкви Київський патріархат ігумен Євстратій (Зоря).
Євстратій (Зоря): Православна церква в Україні є однією з найбільших і, історично, однією з найрозвиненіших православних церков. Особливо, якщо брати Східну Європу, бо саме тут було надруковано першу повну слов’янську Біблію, саме тут відкрився перший православний вищий навчальний заклад – Києво-Могилянська Академія. Саме тут було укладено “Катехизис православної віри”, який потім став символічною книгою церкви протягом наступних двох з половиною століть. Саме тут було укладено “Требник” і “Служебники” слов’янські, які стали зразком для богослужбових книг слов’янською мовою для усіх церков, які використовують цю мову у богослужінні. І тому потенційно Православна церква в Україні має можливість бути дуже великим центром для інших православних народів і відігравати дуже велику роль у світовому православ’ї.
Але розділення в українському православ’ї зводить поки що ці можливості у значній мірі нанівець, бо зовнішня діяльність УПЦ МП повністю контролюється з боку Москви. А наша діяльність, УПЦ КП, обмежена через те, що ми не маємо офіційного визнання з боку інших помісних православних церков.
І тому переважна більшість наших контактів за кордоном стосується вірних нашої церкви, тих, які є у діаспорі. Ми маємо парафії і у Канаді, і у США, Австралії, Німеччині. Також маємо парафії у Росії.
У цьому плані ми більш активно готові були розвивати свою діяльність закордонну, але поки що ці проблеми не дають нам такої можливості.
Хоча ми знаємо, що зацікавленість Україною з боку інших церков досить велика. Зокрема, ми знаємо, що про проблеми православ’я в Україні добре відомо у Греції. Навіть світські грецькі газети пишуть про це питання і про необхідність його розв’язання.
Ми маємо дружні стосунки з Чорногорською православною церквою, яка хоч і не є великою, але вона переживає ті самі проблеми, що і ми: так само, як ми потерпаємо з боку Москви, вони потерпають з боку Белграда.
Ми маємо добрі контакти з Грузинською церквою, яка пройшла абсолютно той самий історичний шлях, що його проходимо ми.
Також ми маємо на рівні особистих контактів добрі контакти з деякими іншими церквами.
Віктор Єленський: Отже, православне, сказати б, представництво України на міжнародній арені виглядає таким чином: Українська православна церква в єдності з Московським патріархатом може бути представленою там як частина Російської православної церкви, а Українські православні церкви, Автокефальна і Київського патріархату, як не визнані православною спільнотою такого представництва взагалі не мають.
Натомість, Українська греко-католицька церква має тривалий досвід оборони української ідентичності, а в останні 15 років і української держави у зовнішньому світі.
Про це докладніше розповість кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук.
Галина Терещук: У роки підпілля, з 1944 до 1989 років, Українська греко-католицька церква могла голосно свідчити про себе лише за кордоном. Її ієрархи, священики й миряни були справжніми послами “іншої”, нерадянської України в Америці і в Європі. Партполітвидави витратили тонни паперу, аби довести, що цієї церкви вже давно немає, а кардинал Йосиф Сліпий вимагав від Заходу визнати: церква є, її не здолає пекельна брама, і Україна буде незалежною.
Але і в самій Україні заборонена катакомбна церква шукала шляхи співпраці зі світом, щоб бути почутою, давати живе свідчення власної віри і заявляти про себе людству.
У цьому і була сутність міжнародної співпраці тоді, як зазначив керівник Постуляційного відділу новомучеників УГКЦ отець Роман Тереховський.
Роман Тереховський: Одна річ, коли про українську помісну Греко-католицьку церкву говорили люди, які були в діаспорі (це мало одну вагу), і інша річ – це свідчення людини, яка знала, що говорила. В тому плані, що вона все це через себе перепустила.
Галина Терещук: Про життя підпільної церкви міжнародна спільнота, зокрема, дізнавалась з програм Радіо Свобода. Священики у важкі роки переслідувань інформували світ про події в Радянській Україні.
Роман Тереховський: Ця церква підпільна була на такому ступені самоорганізованості, що могла собі дозволити такі речі. Бо ця церква не втрачала зв’язків ані з Ватиканом, ані з усім західним світом. Воно мало великий аспект свідчення - це була площина практичної діяльності УГКЦ в підпіллі у її взаємовідносинах за кордоном.
Галина Терещук: Після унезалежнення України Українська греко-католицька церква надала молодій державі дуже серйозну підтримку на міжнародній арені: від зв’язків серед західного політістеблішменту до приміщень для дипломатичних представництв; від різноманітних акцій на підтримку України в світі до дуже конкретної опіки українськими заробітчанами.
Роман Тереховський: Фундаментальне завдання, яке поставила перед собою церква, це заопікуватись усіма українцями і забезпечити духовну опіку кожному вірному у світі. Ми повинні визнати, що у нас є маса вірних за межами держави і ми маємо їх відшукати. Це і українські заробітчани, і нова хвиля емігрантів. Маємо переформатувати бачення країн колишнього Радянського Союзу.
Людей не можна залишити напризволяще. Це несправедливо і до людей, і до історії церкви. Мають бути сформовані капеланські установи в різних форматах на території як західної, так і східної діаспори.
Галина Терещук: Особлива увага нині акцентується на співпраці зі східною діаспорою, вірними, які мешкають на теренах країн колишнього СРСР.
У Росії проживає велика кількість греко-католиків - засланців, їхніх нащадків, а також тих, хто створював газопромисловий комплекс Західного Сибіру. Однак ці люди, переважно громадяни Росії, не мають гідних умов для виразу ані своїх національних, ані релігійних почуттів.
Віктор Єленський: Головний рабин Києва і України Яків Дов Блайх вважає, що Україна повинна більш потужно маніфестувати себе міжнародній спільноті і роль релігійних організацій тут може бути дуже суттєвою.
Яків Дов Блайх: Мені здається, що Україна досі не зайняла того місця, яке їй треба було би займати як державі з населенням у 50 мільйонів, яка розташована у центрі геополітичного життя Європи.
Україна має ще дуже багатий потенціал, в якому, можливо, ніхто не зацікавлений, ніхто не бажає бачити чи розвивати оцей потенціал, який ми маємо.
З боку єврейської громади та єврейського релігійного життя, можу сказати, що ще 14 - 15 років тому українська єврейська громада зайняла усі місця, які потрібні для України, для української громади в усіх єврейських міжнародних організаціях. Це Єврейський всесвітній конгрес, де ми входимо в виконком і навіть маємо віце – президента. Маємо віце – президента в Європейському єврейському конгресі. Ми маємо віце – президента і працюємо в Конференції європейських рабинів. Адже Україна – це велика держава.
Я особисто є представником української єврейської громади і займаюся роботами по міжнародних відносинах.
Я бачу, що треба було б, щоб українці розуміли, що Україна - це не держава, якій треба було чи треба буде у подальшому просити допомогу в інших країн, а треба впливати на життя міжнародної арени, будемо так говорити.
Мені здається, що Україна через 15 років після здобуття незалежності вийшла набагато більше на міжнародну арену, щоб впливати на події, які робляться по всьому світу.
Віктор Єленський: Великий досвід міжнародної діяльності має почесний голова Всеукраїнського Союзу об’єднань євангельських християн-баптистів Григорій Комендант.
Григорій Іванович об’їздив чи не весь світ, очолював Євразійське і Європейське баптистське братство, відвідав безліч міжнародних релігійних форумів. Він переконаний: успішність зовнішнього представлення релігійних спільнот залежить від їхнього внутрішнього стану.
Григорій Комендант: Положення релігійних громад і у цілому релігійна свобода в Україні, велика активність релігійних діячів принесла чималу користь Україні. Я відчув це буквально на всіх зустрічах, на усіх засіданнях, що до України особлива увага, і з любов’ю приймали керівників наших релігійних організацій та церков, тому що у нас було про що розказувати.
В Європейську баптистську асоціацію, яку я очолював два роки як віце – президент і два роки як президент, входить 51 країна. І у жодній з цих країн нема такої свободи і такого становища, як ось у нас. Маю на увазі не лише оці останні роки, а маю на увазі ці майже 15 років.
У чому це виражається? Це виражається в активності церковних діячів, це великий зріст релігійних громад. Наприклад, наше Баптистське Братство: у нас було у 1990-му році 930 громад, а зараз майже три тисячі. І так й інші громади, зовсім нові виникли. Також дуже багато іноземних релігійних місій та агенцій працюють в Україні і кажуть: “Ми відчуваємо, що тут особлива атмосфера, особливий дух”. А зворотна реакція і створювала особливий імідж Україні.
Віктор Єленський: Найбільш драматичні епізоди історії супроводжувалися зверненням до релігійних символів і образів. Відтак, Шарль де Голль уявляв собі Францію як Мадонну зі фресок, посвячену величній місії, Сталін згадував 1941 року „братів і сестер”, а британці – що вони захищають християнську цивілізацію від нацистських поган.
У ХХІ ст. не тільки ісламські лідери визначають сенс своєї боротьби із Заходом у цілковито релігійних категоріях і стверджують, що „всередині ісламу немає розділення між релігією і політикою” (шейх Ахмед Яссін), але й президент США говорить про свою країну як „знаряддя у руках Божих”, котра є обраною Богом заради встановлення демократії й свободи по всьому світі.
Словом, як писав визначний соціолог сучасності Пітер Бергер, той, хто ігнорує релігію у своєму аналізі сучасних відносин, чинить це на свій власний страх і ризик.
Це була щотижнева програма “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський.
До наступного вівторка, шановні радіослухачі!
Говорить Радіо Свобода!
