Аудіозапис програми:
Київ, 16 травня 2006 року
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
На хвилях радіо “Свобода» щотижнева програма «Свобода совісті».
Сьогодні ми говоримо про чудо. Бо чудо і совість невідокремні. Вони перевищують раціональність і обмежують претензії розуму на абсолютність. Хіба це не чудо, що людина дуже часто діє протиприродно? Коли ділиться останнім куснем хліба і прирікає себе на голодну смерть, чи коли йде у піч Освєнциму замість свого учня – усе це виламується з нормальності природного існування, у центрі котрого я і мої власні потреби.
Коли у філософа Володимира Соловйова спитали, чи вірить він в чудо, той відповів, що тільки в чудо він і вірить. Адже все інше не потребує віри, бо воно, це інше, ґрунтується на нашому попередньому досвіді.
Чудо це подія, яка аж ніяк не випливає з того, що передбачається законами нашого світу. Але чудо відбувається не проти природи, а понад неї.
Трохи не щодня ми чуємо вістки про оновлення ікон, про появи Богоматері, про таємничі знаки на церковних банях, каплицях і деревах. Прощі і поклоніння до монастирів і святих місць збирають в Україні величезну кількість людей...
Що це? Спалах марновірства? Відчай, який відвертає людину від цього пропащого світу і примушує шукати себе в інших світах?
Кореспондент радіо “Свобода” Микола Закалюжний питає випадкових перехожих, чи вірять вони у чудо? І от що чуємо у відповідь:
Респондент: Я вірю в диво. Значить, так треба. Значить, щось відбувається в певний час. Не знаю.... Але я вірю в диво. Я вірю в добро і що все буде добре. Треба, щоб наш народ навернувся до віри, бо без віри нічого не буде.
Респондент: Щось відбувається, якщо люди ходять до церкви. Нам Бог хоче нагадати, що щось є, щоб вони не забували, що є Бог.
Я дуже багато в житті пережив. По лікарнях... Мені здається, що щось є, допомагає. Ні лікарі, нічого.
Респондент: Я вірю. В мене тато священик. Я вірю в це.
Він зараз в Ужгороді в монастирі. Раніше був в Києво-Печерській лаврі. Я вірю. Він мене з дитинства привчає.
Респондент: Я науковець крім того і знаю історію. Знаю, що були спади при Петру Першому, коли починали деякі ікони мироточити після того, як він приймав відповідні міри до законодавства, вони перестали. От є історичний приклад.
Як колишні жерці, так і їхні наступники знають певні фізичні властивості, які приводять до таких явищ. Думаю так, що вони починають мироточити завжди тоді, коли потрібно. Історія показує, що це так.
Респондент: Я особисто в це вірю, тому що я особисто зустрічала такі випадки і вважаю, що вища сила на світі існує. Це неодноразово доведено не тільки як чудо, але й доведено й науковцями.
Я просто бачила, як ікони плачуть. Я ще маленька була. Ми з батьками їздили до церкви в Київ. Я просто вірю в це і вважаю, що це все просто так в цьому світі.
Респондент: Це фальсифікація все. Це для того, що зазвати народ і задурманити.
Респондент: Вірю. Розум є якийсь космічний. Навіть у школі вивчають, що є сфера розуму. Значить якийсь великий розум є.
Віктор Єленський: Напружене поєднання очікування чуда і надії на нього, зречення і відданості, неймовірних забобонів і палкої віри – це і є серце тієї релігійності, яку вчені намагаються спіймати в соціологічних анкетах, у церковних книгах та заявах ієрархів.
Це очікування сильно відгонить язичництвом, воно невідокремно від наївних сільських ікон з потьмянілим ликом, від масної чорної землі, розораної плугом, від голосіння, розпуки і одвічної надії, що якось усе минеться і зміниться на краще.
Це і є та сама українська релігійна культура, яка не приймає “індустрійного світорозуміння”, хай її фізично і перемістили до міста. Це цілий світ, який веде до “царства унікальних, неповторних подій”, де час і простір набирає інакших, надбуденних значень.
Народна релігійність повертається, - стверджують одні спостерігачі. Вона нікуди не зникала, - заперечують інші. Бо жила притлумленою до часу, а тепер маніфестує себе із новою силою.
В Церкві кажуть: у Бога всі живі. А надто ті священики і єпископи, до могил яких люди приходять благати про заступництво.
Душа людська тужить, сумує за чудом і знаходить його. Про це розповідає львівська кореспондентка радіо “Свобода” Галина Терещук.
Галина Терещук: Донедавна на Личаківському цвинтарі була могила єпископа Миколая Чернецького. Сюди щодня тягнулась вервечка людей і просили у владики допомоги. Сюди приносили людей на руках, приїжджали в інвалідних візках. А землю до могили довозили щотижня. Адже кожен брав собі з могили грудку.
Молилась до владики Миколая і пані Ірина, яку я зустріла на Святоюрській горі. І вона розповіла мені ось таку історію:
Пані Ірина: У мого сина пару років тому дуже боліло око. Я кажу: “Ромко, треба йти до лікаря”. А він, бідний, ліг і взяв чернецьку книжечку маленьку і з такою вірою поклав. На ранок встали – нічого не було. То було диво. Я не раз комусь розповідаю, то кажуть: “Ти в книжечку запиши”.
Галина Терещук:Подібних свідчень записано у книжках тисячі.
У 2001 році Папа Іван Павло ІІ підніс до числа блаженних єпископа Миколая Чернецького. Останки новомученика Української греко-католицької церкви із Личаківського цвинтаря перепоховали у храмі. Але й сюди помолитись до могили владики приходять люди.
Десятки грубих книг списані у Святоюрській крипті, де спочиває митрополит Андрей Шептицький. Там можна знайти слова вдячності від мешканців усієї України, Польщі від людей з усього світу.
Одна із відвідувачок залишила записку зі словами великої вдячності. Вона молилась до митрополита у проханні допомогти їй знайти вихід у життєвій ситуації. І їй вдалось досягнути повного взаєморозуміння у житті. Жінка написала, що це трапилось за сприяння митрополита.
Свідчення про те, як після молитов до Кир Андрея люди одужували духовно і фізично, документуються. Вони будуть представлені адвокатові диявола на так званому процесі беатифікації, тобто процесі, який має бути завершеним прославленням митрополита Андрея як блаженного.
Те, що це станеться, у Галичині навіть не сумніваються. Так само, як і те, що прославленню заважають виключно політичні резони.
Жінка: Вірю. Він вартує того. Він цього вартує.
Дівчина: Дуже багато сили прибуває, коли ти довіряєш Богові, тим людям, які дійсно служать Богові.
Галина Терещук: Галичина дуже вірить у різні об’явлення, і, можливо, саме й тому тут знаходиться велика кількість святих місць. Більшість з них пов’язана із поклонінням Богородиці.
Мільйони прочан щороку бувають у Зарваниці, що на Тернопільщині. Це чудотворне місце відоме з XIII ст., а в роки незалежності Зарваниця повернула собі статус всеукраїнської святині.
Втім, Мати Божа і надалі з’являється галичанам. 1996 року вони побачили Її зображення на стіні сільської церкви села Візенберг (у перекладі - «гора видінь»), що у Жовківському районі на Львівщині.
Про чудо ж у Грушеві, на Дрогобиччині, говорила вся Україна. У 1987 році на тутешній каплиці з’явилась Богородиця. І біля каплиці заклякла не тільки ціла Галичина, але й незчисленні прочани з усього СРСР.
Ані агітаційні машини, ані міліція – ніхто не міг зупинити людей, які наче прокинулися після півстолітньої атеїстичної летаргії.
Кажуть, що сам Михайло Горбачов розпорядився зрештою не перешкоджати прочанам.
За розповідями селян, вони бачили востаннє Богородицю у день Вознесіння Господнього. Над капличкою, за спогадами людей, з’явилося її сяйво, і Богородиця поклонилась на усі боки та вознеслась на небо.
Втім, Церква обережно ставиться до чудес і вимагає максимальної кількості свідчень на користь їхнього існування. Тисячі переконували, що бачать видіння Пречистої Діви Марії, але церковна комісія, яка вивчала це питання, так і не визнала це об’явлення.
Втім, як стверджують духовні особи, чудом був уже той факт, що люди навернулись до Бога і віри, після цього почалось відродження Української греко–католицької церкви. І нині до Грушева приїжджає чимало людей, аби подякувати Богородиці за навернення до віри.
Звучить вірш:
Віктор Єленський: Цей невигадливий вірш склала прочанка в ході до Калинівського хреста на Вінниччині, хреста, який вже 80 років є місцем велелюдних прощ і масового поклоніння.
Розповідає вінницький кореспондент радіо “Свобода” Дмитро Гройсман.
Дмитро Гройсман: Історія того, що нині православні віруючі називають “Калинівським дивом”, розпочалася 7 липня 1923 року, коли при в’їзді в містечко Калинівка Подільської губернії червоноармієць, який був напідпитку, пальнув з рушниці в ікону на хресті край дороги. Куля влучила в плече Ісуса, зображеного на іконі. З місця, куди влучила куля, задзюрила кров.
До хреста почався плив прочан з усієї України. За кілька тижнів до хреста прийшло кілька десятків тисяч прочан.
Радянська влада надіслала комісію, завданням якої було показати, що так зване “Калинівське диво” - це лишень релігійна містифікація, а кров Ісуса іржа.
Голова Калиновського райвиконкому Горлівський та місцевий фельдшер Мурований набрали в пробірку те, що віруючі вважали кров’ю, і доправили на експертизу в Київ.
Документальних результатів експертизи не збереглося. Проте згодом фельдшер Мурований почав стверджувати, що в пробірці справді була кров, а не іржа. За що, як стверджують, згодом і був розстріляний.
Хрест незабаром чи то спалили, чи то кинули в криницю, яку засипали землею.
Лише в 1993 році на місці, де колись стояв дивний хрест, відновили Богослужіння.
Тепер це місце, де щорічно завершується 30-кілометрова піша хода віруючих УПЦ. Чудеса, в тому числі, і дивовижні зцілення хворих-учасників пішої ходи трапляються і зараз. Проте в Калинівській районній лікарні підтвердження цим відомостям отримати не вдалося.
Віктор Єленський: Між тим, мільйони людей по всьому світі мало зважають на реляції медиків, хіміків чи біологів. Вони просто вірять і отримують по вірі своїй. Ця народна віра маніфестує себе не лише там, де режим не встиг зруйнувати стару культуру із громадською вагомістю парафії, з церковним календарем як природним стрижнем річного циклу і храмом у центрі і просторового, і суспільного пейзажу.
Ця віра виявляє себе і там, де їй, здавалося б, зовсім не зосталося місця: у містах-мільйонниках, у новому просторі, посеред Інтернету і модерних технологій.
В українській столиці ХХІ століття, виявляється, теж є місце чудесам. І як сто, двісті чи чотириста років тому сучасна людина завмирає перед незбагненним.
Розповідає кореспондентка радіо “Свобода” Леся Штогрин.
Леся Штогрин: У церкві Свято–Введенського чоловічого монастиря завжди багатолюдно. З раннього ранку до пізнього вечора віруючі приходять сюди вклонитися нерукотворному чуду, яке не може пояснити наука.
Почалось все понад десять років тому, коли послушники монастиря помітили, що ікона “Призри на смиріння” почала тьмяніти.
Розповідає ієродиякон Спиридон.
Ієродиякон Спиридон: 1993- го року почали витирати скло, але скло не витиралось. Подумали, що воно замастилось з іншого боку, тому відкрили ікону і хотіли протерти її з того боку. Але коли зняли скло, то побачили, що на склі знаходиться відображення ікони, але в негативному форматі, тобто чорно-біле. Зображення ікони перейшло на те скло, до якого прикладаються люди, яке знаходиться між людьми та іконою. І тому це скло є чудом.
Леся Штогрин: “Пояснити феномен Введенської ікони намагались вчені, але жодного логічного висновку вони так і не дійшли,” - говорить ієродиякон.
Ієродиякон Спиридон: Скло не віддали до дослідницького інституту, прямо тут в монастирі знаходились вчені і досліджували це все. І після своїх якихось певних дослідів науково вони ніяк не могли цього обґрунтувати, вони просто дали висновок, що це не людськими руками було зроблено. Але з точки зору православ’я, Божа Матір явила через цю ікону свою милість людям, тобто це дійсно було чудо.
Леся Штогрин: Наука не змогла обґрунтувати не лише феномен Введенської ікони. Ще за радянських часів величезна комісія, що складалася із фахівців найрізноманітніших галузей, спробувала пояснити чуда Києво-Печерської Лаври.
Розповідає історик, доктор богословських наук Ірина Жиленко.
Ірина Жиленко: Особливо цікаві були висновки дослідження мира – це така речовина, яка витікає із голів мироточивих, які знаходяться з печерах. Дослідження однозначно довели, що ця речовина не є ніякою синтетичною, нічого такого, що людськими руками робиться. Хоча вона витікає із абсолютно сухих порожніх черепів, у ній до 80% живого білка, тобто практично, як в яйці.
Леся Штогрин: Яким чином це відбувається, поважна комісія так і не змогла пояснити. Як і не поясненими залишаються десятки сотень інших чудес, що відбуваються у святих місцях. Вірити в них чи вважати їх вигадками - це справа кожного. Але факт залишатиметься фактом - вони існують, хоч і по той бік науки.
Віктор Єленський: Проникливий богослов завважив: Євангеліє без чуда – вино, яке стало водою, нездійснена безплідна теорія. Без віри в чудо жити у світі неможливо.
Це була “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський.
До наступного вівторка, шановні радіослухачі!
Київ, 16 травня 2006 року
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
На хвилях радіо “Свобода» щотижнева програма «Свобода совісті».
Сьогодні ми говоримо про чудо. Бо чудо і совість невідокремні. Вони перевищують раціональність і обмежують претензії розуму на абсолютність. Хіба це не чудо, що людина дуже часто діє протиприродно? Коли ділиться останнім куснем хліба і прирікає себе на голодну смерть, чи коли йде у піч Освєнциму замість свого учня – усе це виламується з нормальності природного існування, у центрі котрого я і мої власні потреби.
Коли у філософа Володимира Соловйова спитали, чи вірить він в чудо, той відповів, що тільки в чудо він і вірить. Адже все інше не потребує віри, бо воно, це інше, ґрунтується на нашому попередньому досвіді.
Чудо це подія, яка аж ніяк не випливає з того, що передбачається законами нашого світу. Але чудо відбувається не проти природи, а понад неї.
Трохи не щодня ми чуємо вістки про оновлення ікон, про появи Богоматері, про таємничі знаки на церковних банях, каплицях і деревах. Прощі і поклоніння до монастирів і святих місць збирають в Україні величезну кількість людей...
Що це? Спалах марновірства? Відчай, який відвертає людину від цього пропащого світу і примушує шукати себе в інших світах?
Кореспондент радіо “Свобода” Микола Закалюжний питає випадкових перехожих, чи вірять вони у чудо? І от що чуємо у відповідь:
Респондент: Я вірю в диво. Значить, так треба. Значить, щось відбувається в певний час. Не знаю.... Але я вірю в диво. Я вірю в добро і що все буде добре. Треба, щоб наш народ навернувся до віри, бо без віри нічого не буде.
Респондент: Щось відбувається, якщо люди ходять до церкви. Нам Бог хоче нагадати, що щось є, щоб вони не забували, що є Бог.
Я дуже багато в житті пережив. По лікарнях... Мені здається, що щось є, допомагає. Ні лікарі, нічого.
Респондент: Я вірю. В мене тато священик. Я вірю в це.
Він зараз в Ужгороді в монастирі. Раніше був в Києво-Печерській лаврі. Я вірю. Він мене з дитинства привчає.
Респондент: Я науковець крім того і знаю історію. Знаю, що були спади при Петру Першому, коли починали деякі ікони мироточити після того, як він приймав відповідні міри до законодавства, вони перестали. От є історичний приклад.
Як колишні жерці, так і їхні наступники знають певні фізичні властивості, які приводять до таких явищ. Думаю так, що вони починають мироточити завжди тоді, коли потрібно. Історія показує, що це так.
Респондент: Я особисто в це вірю, тому що я особисто зустрічала такі випадки і вважаю, що вища сила на світі існує. Це неодноразово доведено не тільки як чудо, але й доведено й науковцями.
Я просто бачила, як ікони плачуть. Я ще маленька була. Ми з батьками їздили до церкви в Київ. Я просто вірю в це і вважаю, що це все просто так в цьому світі.
Респондент: Це фальсифікація все. Це для того, що зазвати народ і задурманити.
Респондент: Вірю. Розум є якийсь космічний. Навіть у школі вивчають, що є сфера розуму. Значить якийсь великий розум є.
Віктор Єленський: Напружене поєднання очікування чуда і надії на нього, зречення і відданості, неймовірних забобонів і палкої віри – це і є серце тієї релігійності, яку вчені намагаються спіймати в соціологічних анкетах, у церковних книгах та заявах ієрархів.
Це очікування сильно відгонить язичництвом, воно невідокремно від наївних сільських ікон з потьмянілим ликом, від масної чорної землі, розораної плугом, від голосіння, розпуки і одвічної надії, що якось усе минеться і зміниться на краще.
Це і є та сама українська релігійна культура, яка не приймає “індустрійного світорозуміння”, хай її фізично і перемістили до міста. Це цілий світ, який веде до “царства унікальних, неповторних подій”, де час і простір набирає інакших, надбуденних значень.
Народна релігійність повертається, - стверджують одні спостерігачі. Вона нікуди не зникала, - заперечують інші. Бо жила притлумленою до часу, а тепер маніфестує себе із новою силою.
В Церкві кажуть: у Бога всі живі. А надто ті священики і єпископи, до могил яких люди приходять благати про заступництво.
Душа людська тужить, сумує за чудом і знаходить його. Про це розповідає львівська кореспондентка радіо “Свобода” Галина Терещук.
Галина Терещук: Донедавна на Личаківському цвинтарі була могила єпископа Миколая Чернецького. Сюди щодня тягнулась вервечка людей і просили у владики допомоги. Сюди приносили людей на руках, приїжджали в інвалідних візках. А землю до могили довозили щотижня. Адже кожен брав собі з могили грудку.
Молилась до владики Миколая і пані Ірина, яку я зустріла на Святоюрській горі. І вона розповіла мені ось таку історію:
Пані Ірина: У мого сина пару років тому дуже боліло око. Я кажу: “Ромко, треба йти до лікаря”. А він, бідний, ліг і взяв чернецьку книжечку маленьку і з такою вірою поклав. На ранок встали – нічого не було. То було диво. Я не раз комусь розповідаю, то кажуть: “Ти в книжечку запиши”.
Галина Терещук:Подібних свідчень записано у книжках тисячі.
У 2001 році Папа Іван Павло ІІ підніс до числа блаженних єпископа Миколая Чернецького. Останки новомученика Української греко-католицької церкви із Личаківського цвинтаря перепоховали у храмі. Але й сюди помолитись до могили владики приходять люди.
Десятки грубих книг списані у Святоюрській крипті, де спочиває митрополит Андрей Шептицький. Там можна знайти слова вдячності від мешканців усієї України, Польщі від людей з усього світу.
Одна із відвідувачок залишила записку зі словами великої вдячності. Вона молилась до митрополита у проханні допомогти їй знайти вихід у життєвій ситуації. І їй вдалось досягнути повного взаєморозуміння у житті. Жінка написала, що це трапилось за сприяння митрополита.
Свідчення про те, як після молитов до Кир Андрея люди одужували духовно і фізично, документуються. Вони будуть представлені адвокатові диявола на так званому процесі беатифікації, тобто процесі, який має бути завершеним прославленням митрополита Андрея як блаженного.
Те, що це станеться, у Галичині навіть не сумніваються. Так само, як і те, що прославленню заважають виключно політичні резони.
Жінка: Вірю. Він вартує того. Він цього вартує.
Дівчина: Дуже багато сили прибуває, коли ти довіряєш Богові, тим людям, які дійсно служать Богові.
Галина Терещук: Галичина дуже вірить у різні об’явлення, і, можливо, саме й тому тут знаходиться велика кількість святих місць. Більшість з них пов’язана із поклонінням Богородиці.
Мільйони прочан щороку бувають у Зарваниці, що на Тернопільщині. Це чудотворне місце відоме з XIII ст., а в роки незалежності Зарваниця повернула собі статус всеукраїнської святині.
Втім, Мати Божа і надалі з’являється галичанам. 1996 року вони побачили Її зображення на стіні сільської церкви села Візенберг (у перекладі - «гора видінь»), що у Жовківському районі на Львівщині.
Про чудо ж у Грушеві, на Дрогобиччині, говорила вся Україна. У 1987 році на тутешній каплиці з’явилась Богородиця. І біля каплиці заклякла не тільки ціла Галичина, але й незчисленні прочани з усього СРСР.
Ані агітаційні машини, ані міліція – ніхто не міг зупинити людей, які наче прокинулися після півстолітньої атеїстичної летаргії.
Кажуть, що сам Михайло Горбачов розпорядився зрештою не перешкоджати прочанам.
За розповідями селян, вони бачили востаннє Богородицю у день Вознесіння Господнього. Над капличкою, за спогадами людей, з’явилося її сяйво, і Богородиця поклонилась на усі боки та вознеслась на небо.
Втім, Церква обережно ставиться до чудес і вимагає максимальної кількості свідчень на користь їхнього існування. Тисячі переконували, що бачать видіння Пречистої Діви Марії, але церковна комісія, яка вивчала це питання, так і не визнала це об’явлення.
Втім, як стверджують духовні особи, чудом був уже той факт, що люди навернулись до Бога і віри, після цього почалось відродження Української греко–католицької церкви. І нині до Грушева приїжджає чимало людей, аби подякувати Богородиці за навернення до віри.
Звучить вірш:
Віктор Єленський: Цей невигадливий вірш склала прочанка в ході до Калинівського хреста на Вінниччині, хреста, який вже 80 років є місцем велелюдних прощ і масового поклоніння.
Розповідає вінницький кореспондент радіо “Свобода” Дмитро Гройсман.
Дмитро Гройсман: Історія того, що нині православні віруючі називають “Калинівським дивом”, розпочалася 7 липня 1923 року, коли при в’їзді в містечко Калинівка Подільської губернії червоноармієць, який був напідпитку, пальнув з рушниці в ікону на хресті край дороги. Куля влучила в плече Ісуса, зображеного на іконі. З місця, куди влучила куля, задзюрила кров.
До хреста почався плив прочан з усієї України. За кілька тижнів до хреста прийшло кілька десятків тисяч прочан.
Радянська влада надіслала комісію, завданням якої було показати, що так зване “Калинівське диво” - це лишень релігійна містифікація, а кров Ісуса іржа.
Голова Калиновського райвиконкому Горлівський та місцевий фельдшер Мурований набрали в пробірку те, що віруючі вважали кров’ю, і доправили на експертизу в Київ.
Документальних результатів експертизи не збереглося. Проте згодом фельдшер Мурований почав стверджувати, що в пробірці справді була кров, а не іржа. За що, як стверджують, згодом і був розстріляний.
Хрест незабаром чи то спалили, чи то кинули в криницю, яку засипали землею.
Лише в 1993 році на місці, де колись стояв дивний хрест, відновили Богослужіння.
Тепер це місце, де щорічно завершується 30-кілометрова піша хода віруючих УПЦ. Чудеса, в тому числі, і дивовижні зцілення хворих-учасників пішої ходи трапляються і зараз. Проте в Калинівській районній лікарні підтвердження цим відомостям отримати не вдалося.
Віктор Єленський: Між тим, мільйони людей по всьому світі мало зважають на реляції медиків, хіміків чи біологів. Вони просто вірять і отримують по вірі своїй. Ця народна віра маніфестує себе не лише там, де режим не встиг зруйнувати стару культуру із громадською вагомістю парафії, з церковним календарем як природним стрижнем річного циклу і храмом у центрі і просторового, і суспільного пейзажу.
Ця віра виявляє себе і там, де їй, здавалося б, зовсім не зосталося місця: у містах-мільйонниках, у новому просторі, посеред Інтернету і модерних технологій.
В українській столиці ХХІ століття, виявляється, теж є місце чудесам. І як сто, двісті чи чотириста років тому сучасна людина завмирає перед незбагненним.
Розповідає кореспондентка радіо “Свобода” Леся Штогрин.
Леся Штогрин: У церкві Свято–Введенського чоловічого монастиря завжди багатолюдно. З раннього ранку до пізнього вечора віруючі приходять сюди вклонитися нерукотворному чуду, яке не може пояснити наука.
Почалось все понад десять років тому, коли послушники монастиря помітили, що ікона “Призри на смиріння” почала тьмяніти.
Розповідає ієродиякон Спиридон.
Ієродиякон Спиридон: 1993- го року почали витирати скло, але скло не витиралось. Подумали, що воно замастилось з іншого боку, тому відкрили ікону і хотіли протерти її з того боку. Але коли зняли скло, то побачили, що на склі знаходиться відображення ікони, але в негативному форматі, тобто чорно-біле. Зображення ікони перейшло на те скло, до якого прикладаються люди, яке знаходиться між людьми та іконою. І тому це скло є чудом.
Леся Штогрин: “Пояснити феномен Введенської ікони намагались вчені, але жодного логічного висновку вони так і не дійшли,” - говорить ієродиякон.
Ієродиякон Спиридон: Скло не віддали до дослідницького інституту, прямо тут в монастирі знаходились вчені і досліджували це все. І після своїх якихось певних дослідів науково вони ніяк не могли цього обґрунтувати, вони просто дали висновок, що це не людськими руками було зроблено. Але з точки зору православ’я, Божа Матір явила через цю ікону свою милість людям, тобто це дійсно було чудо.
Леся Штогрин: Наука не змогла обґрунтувати не лише феномен Введенської ікони. Ще за радянських часів величезна комісія, що складалася із фахівців найрізноманітніших галузей, спробувала пояснити чуда Києво-Печерської Лаври.
Розповідає історик, доктор богословських наук Ірина Жиленко.
Ірина Жиленко: Особливо цікаві були висновки дослідження мира – це така речовина, яка витікає із голів мироточивих, які знаходяться з печерах. Дослідження однозначно довели, що ця речовина не є ніякою синтетичною, нічого такого, що людськими руками робиться. Хоча вона витікає із абсолютно сухих порожніх черепів, у ній до 80% живого білка, тобто практично, як в яйці.
Леся Штогрин: Яким чином це відбувається, поважна комісія так і не змогла пояснити. Як і не поясненими залишаються десятки сотень інших чудес, що відбуваються у святих місцях. Вірити в них чи вважати їх вигадками - це справа кожного. Але факт залишатиметься фактом - вони існують, хоч і по той бік науки.
Віктор Єленський: Проникливий богослов завважив: Євангеліє без чуда – вино, яке стало водою, нездійснена безплідна теорія. Без віри в чудо жити у світі неможливо.
Це була “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський.
До наступного вівторка, шановні радіослухачі!
