Аудіозапис програми:
Київ, 30 квітня 2005 року
Олекса Боярко
Ви знову зустрічаєтесь на хвилях радіо “Свобода” із таємничими і забутими епізодами української історії.
Ви знову дізнаєтесь щось нове про яскраві, подвижницькі, а часом і трагічні постаті української культури.
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”!
З вами журналіст Сергій Грабовський і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
В історії української церкви було кілька наскрізних ідей, і про одну із них ми сьогодні вестимемо мову.
Віталій Пономарьов
Київська церква була створена наприкінці Х століття як церковно-адміністративна округа Константинопольського патріархату. Через 6 століть у колі богословів Острозької академії виникла ідея перенести осередок Константинопольського патріархату із Стамбула до Острога, а пізніше – до Києва.
Уже через чверть століття після Берестейської унії ієрархи обох Київських митрополій – уніатської та православної, – вдалися до пошуків шляхів примирення церков. Уніатський митрополит Йосиф Рутський вів переговори з православним митрополитом Йовом Борецьким про утворення єдиного Київського патріархату під номінальною зверхністю Риму.
Обґрунтовуючи цю ідею, архієпископ Мелетій Смотрицький писав: “Старожитна на руських землях не православна церква, а церковна єдність”. Для обговорення проекту створення Київського патріархату на 1629 рік у Львові був запланований спільний собор православних та уніатів, який, однак, не відбувся.
1635 року на підтримку ідеї створення Київського патріархату в рамках універсальної церковної унії виступив волинський воєвода князь Адам Санґушко.
Через 10 років цей проект активно підтримав Київський православний митрополит Петро Могила, якого сучасники вважали головним кандидатом на посаду патріарха. Натомість проти створення Київського патріархату виступили козацтво, частина православної шляхти та Римської курії.
Смерть Рутського і згодом – Могили, а також початок Хмельниччини зробили здійснення цього проекту на той час неможливим.
Максим Стріха
Щойно пролунала історична довідка Віталія Пономарьова. З неї ясно, що ідея українського патріархату є аж ніяк не винаходом ХХ століття, а з’явилася вона значно раніше. З’явилася вона з самого особливого статусу київської церкви.
Отже, вона є своєрідним дуже логічним місточком між східних християнством, до якого вона природно належить і християнством західним, стосунки з яким протягом тривалого часу для неї не були жодною мірою антагоністичними, аж до часів контрреформації в Польщі, до подій, які ця контрреформація потягнула.
Ця церква мала упродовж століть напівавтокефальний статус, підлягаючи константинопольському патріархові вона водночас тішилася майже цілковитою автономією, що можливо було зумовлено, як підуподобанням реальної сили патріарха часів занепаду Візантійської імперії, а потім зовсім вже упослідженого статусу цього патріарха, як підданця імперії Османів.
Як помітив хтось із церковних істориків, листи до київської метрополії патріарх в усі ці століття скріплював такою печаткою, яка була прерогативою лишень предстоятелів самостійних церков.
А отже, якщо українська церква де-факто сприймалася як помісна з сім’ї незалежних православних церков, то виникало питання, а чи має тут бути патріарх рівний із чотирма патріархами східними і пізніше із патріархом московським?
Сергій Грабовський
Після того, як українська київська церква була підпорядкова Московському патріархатові у д.п. 17 століття, невдовзі після того, як тоді ще Московщина приєднала до себе значну частину України, проблема відтворення і створення Української Помісної Церкви набула нових вимірів. Чому ж вона має таке значення і чому є нагальною є упродовж століть? Під оглядом приписів православного церковного життя цю проблему аналізує головний редактор київського журналу “Людина і Світ” Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Нагадаю, що вселенське православ’я складається з помісних церков, а розмежування між помісними церквами відбувається за політико-державним устроєм.
38-ме правило Трульського Собору проголошує: “Якщо царською владою знов місто влаштовано буде, громадським і цивільним справам розподіл церковних справ, хай відповідає”.
Також нагадаю, що народи православної культури, виборюючи державність, виборювали і помісний автокефальний, тобто самовправний статус для своїх церков, а втрачаючи незалежність, втрачали цей статус.
Так було, зокрема, з Сербською та Грузинською церквами, які мали автокефалію, але потім втратили її і знов здобули тоді, коли серби і грузини вибороли свою незалежність.
Помісна церква відтак – це не тільки еклезіальна, але і політична реальність, хоча б тому, що адміністративні межі помісної церкви це кордони нації держави.
Помісна церква не етнічна, а національна. Вона об’єднує всіх православних у цій країні сущих поза мовою богослужіння і обрядовими особливостями. Вона дуже сильний чинник зшиття нації навіть за умов, коли ця нація послуговується найсучаснішими засобами комунікацій.
Єдність у супричасті. Це не вимірювана і невимовна сув’язь, котра здатна виявитися однак міцнішою за економічні і політичні зв’язки. Тому статус своєї церкви у православних народів означав визнання або невизнання їхньої державності. Означав і означає.
Це добре помітно в подіях не лише офіційного Києва, Кишинева чи Скопія, але і Москви та Белграда, які палко підтримують послаблені церковні митрополії.
Чому такі бурхливі демарші супроводжують питання, котре б мало цілковито належати епохам, де сивобороді архієреї мазали на царство амбітних князів, а звитяжні лицарі за віру старожитню обіцяли покласти свої голови?
Чому цілковито сикулярна і водночас ядерна держава відчайдушно, сказати б, змагається за те, як зватиметься церковний очолюватель, ні не в своїй навіть, а в сусідній країні?
Справа, зрештою, не тільки в тому, що Кремль цікавить надійне знаряддя впливу на українські справи і не лише перетворення православ’я за виразом міністра закордонних справ РФ на невідокремну частину зусиль з утвердження самобутньої ролі Росії на світовій арені.
Справа в тім, що релігія надає людським спільнотам могутнього символізму, яке викликає до життя не тільки незборні хвилі ентузіазму і стає рушієм для мільйонів людських душ. Найжорстокіше зіткнення сучасного світу відбувається навколо цінностей, символів та ідентичностей.
Єдина Українська Помісна Православна Церква є одним з таких символів, значення, якого виламується з храмової огорожі і стає гранично важливим навіть для мільйонів тих, чия православність обмежується походженням і генетичною прапам’яттю.
Цей символ перевищує і марноту шукачів слави та титулів, і зусилля тих, хто закликаючи до єдності насправді прагне закріпити православних України у васальній залежності. Це символ гідності і справедливості, яка поєднуючись із правдою перестає бути немічною, а стає реальною силою.
Максим Стріха
Якщо коротко підсумувати слова Віктора Єленського, то можемо сказати, що за назвою і статусом зверхника православної церкви в Україні стоїть значно глибше ставлення до того, якою має бути ця Україна.
Люди, які обстоюють патріаршу гідність цього зверхника на чолі помісної церкви, бачать Україну окремішним політичним проектом, який повинен у майбутньому посісти гідне місце в сім’ї європейських цивілізованих демократичних народів.
Люди, які обстоюють митрополичу гідність цього зверхника на чолі церкви, яка зберігає зв’язки канонічні із “церквою-матір’ю”, оскільки Москва на час хрещення Русі просто-на-просто не існувала, як правило, ставляться до України, як до тимчасового проекту, який неминуче мусить влитися колись знову в єдиний слов’янський дім на чолі з цією ж самою Москвою.
Сергій Грабовський
І знову до історії. Віталій Пономарьов продовжує розповідь про ідею єдності Української Церкви і про спроби ствердження в Україні патріаршого престолу.
Віталій Пономарьов
Під час Української революції глава Директорії Симон Петлюра неодноразово висловлювався за встановлення патріаршого престолу у Києві. Упродовж Другої світової війни ідею створення Київського патріархату пропаґував митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький.
Його наступник Йосип Сліпий у своєму виступі на Другому Ватиканському соборі 1963 року заявив про патріаршу гідність глави Української Греко-Католицької Церкви. 1975 року під час літургії в базилиці Святого Петра у Римі митрополита Сліпого іменовано патріархом Йосипом. “Київський Патріархат, – писав він у своєму заповіті, – мав бути рятунком нашої української, церковної і національної, єдності”.
У 90-тих роках минулого століття мали місце спроби створення єдиного православного Київського Патріархату. Собори УПАЦ обирали Патріархом Київським і Всієї України Мстислава Скрипника, а собори УПЦ КП обирали Патріархом Київським і Всієї Русі-України Володимира Романюка, згодом Філарета.
Сергій Грабовський
А тепер – погляд зі Львова. Шеф-редактор журналу “Ї” Тарас Возняк веде мову про два патріархати – греко-католицький і православний, але при цьому є обережним оптимістом щодо єдності українських християн східного обряду.
Тарас Возняк
Що стосується УП, то одразу треба собі усвідомити, що мова йде не про один патріархат. Кардинал Гузар зараз мав розмову з новим Папою Бенедиктом про патріархат для греко-католиків. Разом з тим йдеться про патріархат для УПЦ КП і, можливо, тих частин, скажімо, православного світу в Україні, котрі до нього приєднаються.
Безсумнівно, це треба вітати, як форму самоорганізації і самоусвідомлення життя українського в цілому. Життя українства має різні аспекти, в тому числі і церковний.
Так що я думаю, що на даному етапі йдеться про ці два патріархати, а на далеку велику серйозну перспективу, очевидно, напевне, йтиметься про один патріархат.
Абсолютно недаремно при інтронізації нового Папи всіма силами підкреслювалося те, що церква дихає двома легенями східною традицією грецькою і західною римською, рано чи пізно коли-небудь, можливо, ще не за нашого життя це об’єднання станеться.
Максим Стріха
Наразі Україна має одного Патріарха Святішого Владику Філарета І, який очолює УПЦ КП, хоча і досі не визнану більшістю інших православних церков.
Для вірних цієї церкви це не є перешкодою, бо вони нагадують, що московська церква перебувала у схизмі, тобто у статусі невизнання від проголошення своєї автокефалії і до офіційного визнання цієї автокефалії Константинополем 141 рік. Для Києва ця історія триває лишень 13 років і отже, має шанси щасливо залишитися значно раніше.
Історія з греко-католицькою церквою, з одного боку, простіша. Нікому не потрібно доводити сьогодні її право на існування. Вона є визнаною самостійною одиницею. Але ситуація з її патріархатом погіршується впертими намаганнями Москви за будь-яку ціну надалі вважати, зокрема, і Галичину своєю канонічною територією.
Покійний Папа Іван Павло ІІ попри величезну симпатію до українців так і не наважився надати патріаршу гідність Любомирові Гузарові, а відтак предстоятель УГКЦ досі носить дещо штучний винайдений спеціально для Йосипа Сліпого титул Верховного Архієпископа.
Чи буде колись єдиний Київський Патріархат, який би справді посів би місце в єдиній християнській церкві, об’єднаний після великої схизми покаже майбутнє. Хоча про таке майбутнє, звичайно, хотілося б мріяти.
Але мені здається, що творення 2 потужних українських патріархатів західного греко-католицького і східного київського, визнаних відповідно світовими церковними спільнотами, і ситуація, за якою ці 2 патріархати керувалися б один щодо одного приписами церковної любові, пам’ятаючи, що об’єднує їх спільна традиція, що об’єднує їх спільне хрещення в часи Володимира Великого, то така ситуація може бути справою вже найближчого історичного часу, і таку ситуацію маємо шанс діждати і ми і наші радіослухачі.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить.
Наступного тижня ми знову рушимо у світ таємниць і забутих сторінок української історії.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 30 квітня 2005 року
Олекса Боярко
Ви знову зустрічаєтесь на хвилях радіо “Свобода” із таємничими і забутими епізодами української історії.
Ви знову дізнаєтесь щось нове про яскраві, подвижницькі, а часом і трагічні постаті української культури.
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”!
З вами журналіст Сергій Грабовський і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
В історії української церкви було кілька наскрізних ідей, і про одну із них ми сьогодні вестимемо мову.
Віталій Пономарьов
Київська церква була створена наприкінці Х століття як церковно-адміністративна округа Константинопольського патріархату. Через 6 століть у колі богословів Острозької академії виникла ідея перенести осередок Константинопольського патріархату із Стамбула до Острога, а пізніше – до Києва.
Уже через чверть століття після Берестейської унії ієрархи обох Київських митрополій – уніатської та православної, – вдалися до пошуків шляхів примирення церков. Уніатський митрополит Йосиф Рутський вів переговори з православним митрополитом Йовом Борецьким про утворення єдиного Київського патріархату під номінальною зверхністю Риму.
Обґрунтовуючи цю ідею, архієпископ Мелетій Смотрицький писав: “Старожитна на руських землях не православна церква, а церковна єдність”. Для обговорення проекту створення Київського патріархату на 1629 рік у Львові був запланований спільний собор православних та уніатів, який, однак, не відбувся.
1635 року на підтримку ідеї створення Київського патріархату в рамках універсальної церковної унії виступив волинський воєвода князь Адам Санґушко.
Через 10 років цей проект активно підтримав Київський православний митрополит Петро Могила, якого сучасники вважали головним кандидатом на посаду патріарха. Натомість проти створення Київського патріархату виступили козацтво, частина православної шляхти та Римської курії.
Смерть Рутського і згодом – Могили, а також початок Хмельниччини зробили здійснення цього проекту на той час неможливим.
Максим Стріха
Щойно пролунала історична довідка Віталія Пономарьова. З неї ясно, що ідея українського патріархату є аж ніяк не винаходом ХХ століття, а з’явилася вона значно раніше. З’явилася вона з самого особливого статусу київської церкви.
Отже, вона є своєрідним дуже логічним місточком між східних християнством, до якого вона природно належить і християнством західним, стосунки з яким протягом тривалого часу для неї не були жодною мірою антагоністичними, аж до часів контрреформації в Польщі, до подій, які ця контрреформація потягнула.
Ця церква мала упродовж століть напівавтокефальний статус, підлягаючи константинопольському патріархові вона водночас тішилася майже цілковитою автономією, що можливо було зумовлено, як підуподобанням реальної сили патріарха часів занепаду Візантійської імперії, а потім зовсім вже упослідженого статусу цього патріарха, як підданця імперії Османів.
Як помітив хтось із церковних істориків, листи до київської метрополії патріарх в усі ці століття скріплював такою печаткою, яка була прерогативою лишень предстоятелів самостійних церков.
А отже, якщо українська церква де-факто сприймалася як помісна з сім’ї незалежних православних церков, то виникало питання, а чи має тут бути патріарх рівний із чотирма патріархами східними і пізніше із патріархом московським?
Сергій Грабовський
Після того, як українська київська церква була підпорядкова Московському патріархатові у д.п. 17 століття, невдовзі після того, як тоді ще Московщина приєднала до себе значну частину України, проблема відтворення і створення Української Помісної Церкви набула нових вимірів. Чому ж вона має таке значення і чому є нагальною є упродовж століть? Під оглядом приписів православного церковного життя цю проблему аналізує головний редактор київського журналу “Людина і Світ” Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Нагадаю, що вселенське православ’я складається з помісних церков, а розмежування між помісними церквами відбувається за політико-державним устроєм.
38-ме правило Трульського Собору проголошує: “Якщо царською владою знов місто влаштовано буде, громадським і цивільним справам розподіл церковних справ, хай відповідає”.
Також нагадаю, що народи православної культури, виборюючи державність, виборювали і помісний автокефальний, тобто самовправний статус для своїх церков, а втрачаючи незалежність, втрачали цей статус.
Так було, зокрема, з Сербською та Грузинською церквами, які мали автокефалію, але потім втратили її і знов здобули тоді, коли серби і грузини вибороли свою незалежність.
Помісна церква відтак – це не тільки еклезіальна, але і політична реальність, хоча б тому, що адміністративні межі помісної церкви це кордони нації держави.
Помісна церква не етнічна, а національна. Вона об’єднує всіх православних у цій країні сущих поза мовою богослужіння і обрядовими особливостями. Вона дуже сильний чинник зшиття нації навіть за умов, коли ця нація послуговується найсучаснішими засобами комунікацій.
Єдність у супричасті. Це не вимірювана і невимовна сув’язь, котра здатна виявитися однак міцнішою за економічні і політичні зв’язки. Тому статус своєї церкви у православних народів означав визнання або невизнання їхньої державності. Означав і означає.
Це добре помітно в подіях не лише офіційного Києва, Кишинева чи Скопія, але і Москви та Белграда, які палко підтримують послаблені церковні митрополії.
Чому такі бурхливі демарші супроводжують питання, котре б мало цілковито належати епохам, де сивобороді архієреї мазали на царство амбітних князів, а звитяжні лицарі за віру старожитню обіцяли покласти свої голови?
Чому цілковито сикулярна і водночас ядерна держава відчайдушно, сказати б, змагається за те, як зватиметься церковний очолюватель, ні не в своїй навіть, а в сусідній країні?
Справа, зрештою, не тільки в тому, що Кремль цікавить надійне знаряддя впливу на українські справи і не лише перетворення православ’я за виразом міністра закордонних справ РФ на невідокремну частину зусиль з утвердження самобутньої ролі Росії на світовій арені.
Справа в тім, що релігія надає людським спільнотам могутнього символізму, яке викликає до життя не тільки незборні хвилі ентузіазму і стає рушієм для мільйонів людських душ. Найжорстокіше зіткнення сучасного світу відбувається навколо цінностей, символів та ідентичностей.
Єдина Українська Помісна Православна Церква є одним з таких символів, значення, якого виламується з храмової огорожі і стає гранично важливим навіть для мільйонів тих, чия православність обмежується походженням і генетичною прапам’яттю.
Цей символ перевищує і марноту шукачів слави та титулів, і зусилля тих, хто закликаючи до єдності насправді прагне закріпити православних України у васальній залежності. Це символ гідності і справедливості, яка поєднуючись із правдою перестає бути немічною, а стає реальною силою.
Максим Стріха
Якщо коротко підсумувати слова Віктора Єленського, то можемо сказати, що за назвою і статусом зверхника православної церкви в Україні стоїть значно глибше ставлення до того, якою має бути ця Україна.
Люди, які обстоюють патріаршу гідність цього зверхника на чолі помісної церкви, бачать Україну окремішним політичним проектом, який повинен у майбутньому посісти гідне місце в сім’ї європейських цивілізованих демократичних народів.
Люди, які обстоюють митрополичу гідність цього зверхника на чолі церкви, яка зберігає зв’язки канонічні із “церквою-матір’ю”, оскільки Москва на час хрещення Русі просто-на-просто не існувала, як правило, ставляться до України, як до тимчасового проекту, який неминуче мусить влитися колись знову в єдиний слов’янський дім на чолі з цією ж самою Москвою.
Сергій Грабовський
І знову до історії. Віталій Пономарьов продовжує розповідь про ідею єдності Української Церкви і про спроби ствердження в Україні патріаршого престолу.
Віталій Пономарьов
Під час Української революції глава Директорії Симон Петлюра неодноразово висловлювався за встановлення патріаршого престолу у Києві. Упродовж Другої світової війни ідею створення Київського патріархату пропаґував митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький.
Його наступник Йосип Сліпий у своєму виступі на Другому Ватиканському соборі 1963 року заявив про патріаршу гідність глави Української Греко-Католицької Церкви. 1975 року під час літургії в базилиці Святого Петра у Римі митрополита Сліпого іменовано патріархом Йосипом. “Київський Патріархат, – писав він у своєму заповіті, – мав бути рятунком нашої української, церковної і національної, єдності”.
У 90-тих роках минулого століття мали місце спроби створення єдиного православного Київського Патріархату. Собори УПАЦ обирали Патріархом Київським і Всієї України Мстислава Скрипника, а собори УПЦ КП обирали Патріархом Київським і Всієї Русі-України Володимира Романюка, згодом Філарета.
Сергій Грабовський
А тепер – погляд зі Львова. Шеф-редактор журналу “Ї” Тарас Возняк веде мову про два патріархати – греко-католицький і православний, але при цьому є обережним оптимістом щодо єдності українських християн східного обряду.
Тарас Возняк
Що стосується УП, то одразу треба собі усвідомити, що мова йде не про один патріархат. Кардинал Гузар зараз мав розмову з новим Папою Бенедиктом про патріархат для греко-католиків. Разом з тим йдеться про патріархат для УПЦ КП і, можливо, тих частин, скажімо, православного світу в Україні, котрі до нього приєднаються.
Безсумнівно, це треба вітати, як форму самоорганізації і самоусвідомлення життя українського в цілому. Життя українства має різні аспекти, в тому числі і церковний.
Так що я думаю, що на даному етапі йдеться про ці два патріархати, а на далеку велику серйозну перспективу, очевидно, напевне, йтиметься про один патріархат.
Абсолютно недаремно при інтронізації нового Папи всіма силами підкреслювалося те, що церква дихає двома легенями східною традицією грецькою і західною римською, рано чи пізно коли-небудь, можливо, ще не за нашого життя це об’єднання станеться.
Максим Стріха
Наразі Україна має одного Патріарха Святішого Владику Філарета І, який очолює УПЦ КП, хоча і досі не визнану більшістю інших православних церков.
Для вірних цієї церкви це не є перешкодою, бо вони нагадують, що московська церква перебувала у схизмі, тобто у статусі невизнання від проголошення своєї автокефалії і до офіційного визнання цієї автокефалії Константинополем 141 рік. Для Києва ця історія триває лишень 13 років і отже, має шанси щасливо залишитися значно раніше.
Історія з греко-католицькою церквою, з одного боку, простіша. Нікому не потрібно доводити сьогодні її право на існування. Вона є визнаною самостійною одиницею. Але ситуація з її патріархатом погіршується впертими намаганнями Москви за будь-яку ціну надалі вважати, зокрема, і Галичину своєю канонічною територією.
Покійний Папа Іван Павло ІІ попри величезну симпатію до українців так і не наважився надати патріаршу гідність Любомирові Гузарові, а відтак предстоятель УГКЦ досі носить дещо штучний винайдений спеціально для Йосипа Сліпого титул Верховного Архієпископа.
Чи буде колись єдиний Київський Патріархат, який би справді посів би місце в єдиній християнській церкві, об’єднаний після великої схизми покаже майбутнє. Хоча про таке майбутнє, звичайно, хотілося б мріяти.
Але мені здається, що творення 2 потужних українських патріархатів західного греко-католицького і східного київського, визнаних відповідно світовими церковними спільнотами, і ситуація, за якою ці 2 патріархати керувалися б один щодо одного приписами церковної любові, пам’ятаючи, що об’єднує їх спільна традиція, що об’єднує їх спільне хрещення в часи Володимира Великого, то така ситуація може бути справою вже найближчого історичного часу, і таку ситуацію маємо шанс діждати і ми і наші радіослухачі.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить.
Наступного тижня ми знову рушимо у світ таємниць і забутих сторінок української історії.
Говорить радіо “Свобода”!
