Аудіозапис програми:
Київ, 1 квітня 2005 року
Надія Степула
На хвилі “Свободи” – Сюжети: світ культури і культура світу в мініатюрах.
З вами автор і ведуча – Надія Степула, вітаю вас!
Поезія країни, “де сходить сонце” знову нагадала про себе в Україні. На цей раз – в “Антології японської класичної поезії”. Автор – Іван Бондаренко, перекладач з японської, завідувач кафедри китайської та японської філології Інституту філології у Київському Національному університеті імені Шевченка. Перед тим Іван Бондаренко довший час працював у Японії – професором факультету міжнародної культури університету ТЕРРІ. “Антологія” - одна з багатьох книг автора. Розповідає Іван Бондаренко.
Іван Бондаренко
Чимось перегукується українська поезія з японською. А що стосується моїх власних вражень, то нещодавно була презентація цієї книги в посольстві. Пан Амая, посол, організував. Коли він сказав, що довголітня праця була завершена, то я йому заперечив і сказав, що це було 5 років тяжкої праці, але 5 років суцільного задоволення, тому що коли відкриваєш для себе цю поезію, то ти ніби переживаєш те, що ніби 1000, 1100, 1400 років, там є вірші написані тому, ти ще раз це переживаєш.
Загалом у мене 2 книжки, як Ви помітили вийшло. Два роки тому це була антологія японської поезії Хайку (тривірші), а це п’ятивірші. Хайку – це більш свіжіші вірші. Тобто починаючи з XVII, закінчуючи XX століттям. А то дійсно давня поезія, японська класична, тобто починаючи з VIII ст. Там дійсно багато фольклорних мотивів, хоча я відбирав переважно авторську поезію.
Але мені, скажу чесно, більше подобаються тривірші. Вони більш лаконічні. Загалом, Ви знаєте, після знайомства з японською поезією, мені здається, що будь-який вірш, якому понад 3 чи 5 рядків, то це вже занадто довго.
Треба попередити і Вас і читачів, що у японській поезії дуже важливим фактором, навіть складовою частиною поезії є життя автора. Тобто вона настільки лаконічна, що не знаючи біографію автора абсолютно не можна зрозуміти про що йде мова.
Ось Вам приклад досить трагічних постатей в японській поезії ХХ ст.. Були такі відомі поети, як Танеда Сантока, Отзакі Хосай, Томіто Амоппо.
Танеда Сантока богемний поет. Свого часу він закінчив найвідоміший університет в Японії Васеда Дайгаку, але не отримавши диплома пішов мандрувати по країні, пиячив. Щоб якось прожити мандрував від храму до храму, прибирав подвір’я. За це йому ченці давали їжу, потім, врешті-решт, проганяли за пияцтво. Так він домандрувався до 50 років, поки, врешті-решт, не помер у горах. Поезія його настільки дивна.
Здається хтось прийшов, ні, Лиш осіннє листя спадає з мошмоли.
Уранці на землі себе знаходжу.
Радіючи, що все іще живий глитаю воду.
Інший поет, якого я згадав Отакі Хосай, теж трагічна фігура, дуже рано помер, чудову освіту отримав, шукав долі в Маньчжурії, коли вона була японською колонією. Повернувшись, спустивши всі гроші, які йому давали батьки, розорився повністю. Від нього відмовилися всі друзі. Це трагічна постать самотності, символ самотності в японській поезії. Не знаючи його судьбу, теж абсолютно не можна зрозуміти такі його рядки:
Розтулюю кулак і пальці розглядаю самотності печаль.
Надія Степула
Київ часто порівнюють із книгою, повною сюжетів. А дух його шукають над берегами Вічної ріки – Дніпра, в будинках та людях. Сюжет про київські вікові особняки розгортає мій колега Віталій Пономарьов із Ольгою Друг, яка разом з Дмитром Малаковим видала книгу “Особняки Києва”.
Віталій Пономарьов
Пані Ольго, Ви пишете про особняки Києва, це, як Ви їх називаєте, і палаци цукрових королів Терещенків, Бродських, Гольперина, зайцева, а також особняки людей середнього достатку. Складається враження, що на початку ХХ століття, справді, як казали кияни, Київ побудований на цукровому піску. Ці особняки складали майже рядову забудову. Це був основний корпус центру Києва?
Ольга Друг
Треба сказати, що кожен район відрізнявся своєю і забудовою і поверховістю і, можна так сказати, соціальною географією. Якщо найбільше особняків, більше 30, це район Липок, це було зумовлено тим, що лише двоповерхова дозволялася забудова, оскільки діяли еспланадні правила, Печерська фортеця була поряд, то в Старокиївському районі переважали багатоповерхівки уже десь із кінця ХІХ століття. А от така дво-, трьоповерховість не так характерна, як для Липок. Липки традиційно вважався аристократичним районом. А Лук’янівка забудовувалася вже значно пізніше на початку ХХ століття, просто як район, де можна було відпочити, як дачний спочатку.
Віталій Пономарьов
Окрім цих палациків заможних людей Ви пишете про особняки середнього класу. Наприклад, на Софіївській вулиці п’ятий будинок від Майдану незалежності двоповерховий особняк на 20 кімнат купців другої гільдії Берестовських. Це промовляє тільки про бізнес власне Берестовських чи про суспільство?
Ольга Друг
І про суспільство, і про розвиток банківської системи, де існували іпотечні банки. Більшість середнього класу і представники вільних професій, такі як інженери, професура, то вони просто брали іпотеку під заставу землі на 20-36 років і виплачували кредити.
Віталій Пономарьов
Оці підприємці, багато були, як ми сказали надомниками, тобто у тому самому особняку власник утримував і контори своїх, наприклад, цукрових заводів.
Ольга Друг
Так, це було зручно, оскільки створювалися на початку ХХ ст. вже акціонерні товариства, але намагалися брати лише своїх, тобто з свого роду. Кожен член родини мав певні якісь зобов’язання, виконував певні якісь функції, і тому це було зручно.
Це ж стосується і будинку Спілки письменників, де знаходилася контора двох товариств цукрових Лібермана, там же і каса була, і бухгалтерія.
Віталій Пономарьов
Там була навіть власна синагога. Нарешті, ці особняки збудовані переважно з традиційних матеріалів, переважно з жовтої київської цегли 100-130 років тому. Чому вони і сьогодні залишаються естетичною домінантою центра Києва, чому вони сьогодні сприймаються як витвори мистецтва?
Ольга Друг
Саме на території Києва і біля Києва були знайдені родовища спондилової глини, яка дала можливість зводити цегельні. Сам матеріал, з якого робилося був досить міцним. На вигляд після опалення цегла мала такий приємний відтінок, який давав можливість навіть і не штукатурити ці фасади.
Чому традиції порушені? Багато чого порушено, на жаль. Зараз інші технології, інше життя.
Віталій Пономарьов
Архітектори інші?
Ольга Друг
Архітектори інші. У Києві до революції було декілька головних архітекторів корінних киян, які любили місто, які виросли тут, які не лише впитували цю ауру, але і формували це культурне середовище.
Так традиційно з покоління в покоління передавалась ця і любов до міста, разом з тим такий момент, що не споганити це середовище. Це і Г.П.Шлєйфер, який був не лише інженером цивільним, архітектором, але і підприємливим банкіром. Це і П.Ф.Альошин, який намагався теж зберегти місто.
Хоча і на той час були такі виступи, що 8-9 поверхів дуже багато. Це спотворює місто. Перший будинок на Хрещатику 4-поверховий звів фотограф Демізер. Біля нього навіть проходити боялися, не те, що там наймати квартири. Але з часом купили і отримали прибуток.
Тобто психологія змінюється. Але я думаю, що повинно залишатися єдине – любов до міста і формувати його таким, щоб зберегти те, що вже є. Воно неповторне і відрізняється від усіх міст. Цю неповторність, цю ауру, цю сферу потрібно зберегти.
Надія Степула
У середовищі гуманітаріїв побутує ствердження, що міф тим чи іншим робом, але завше присутній у людському житті, - вважає кандидат філософських наук, заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Адже в останньому постійно наявне щось таке, що лежить поза досяжністю критичного розуму і сприймається на віру, незалежно, чи підтверджує реальність ці настанови, чи ні. Якщо це твердження справедливе (а мабуть, що так), то значна частина українців занурена у такий міф по самі вуха. Адже міф у них – не доважок до реального повсякденного життя, а призма, крізь яку вони дивляться на це життя, сприймають і переживають його. Ба більше: міф для них нерідко є чимось істотнішим і вагомішим, ніж реальність.
Йдеться не про фанатів Толкієна чи Ролінґс, для котрих гобіти з Підгір’я чи спудеї Гоґвортсу реальніші від сусідів по будинку. І не про полум‘яних прихильників ленінсько-сталінських ідей, котрі навіки залишилися десь у першій половині ХХ століття. Мова про значно ширшу категорію українського народу – про щоденних читачів російської преси, для котрих вона, і лише вона – вікно у світ.
Справа не в тому, що ця публіка знає про велич Ніколая Баскова і не має зеленого уявлення про Ліну Костенко. І не в тому, що для цього люду війна у Чечні – це вияв вищої справедливості з боку Кремля.
Головний чинник, який “виштовхує” споживачів російської медіа-продукції у міфологічну царину – це накинутий їм через багаторічну звичку до преси іншої держави світ зовсім іншої, ніж українська, повсякденності.
Це структури цього світу, які з газетного листа через тисячоразовий імпринтинг стають структурами внутрішнього буття і поведінки мільйонів законослухняних громадян України.
Найбільше лукавство тут – що структури світу повсякденності у недавній Росії не так і сильно відрізнялися від українських. Зовсім невеличкий зсув – і тільки. Адже всі вийшли зі сталінської шинелі.
Проте різниця ця зростає щодня і щороку – непомітно для читача, котрий переймається проблемами Урюпинська й Владивостока, і краще знає сімейне законодавство сусідньої держави, ніж своєї. Але ж реальні, можна сказати, брутальні камені на дорозі лежать під твоїми ногами, а ти бачиш лише віртуальні камені під ногами мешканців Урюпинська. Отож рано чи пізно, а неминуче падіння з наслідками, які можуть стати фатальними.
А поки що мільйони громадян України ходять, як примари, хоча і не помічають цього. Гобіти, гноми, ельфи, щоденні споживачі видань, зроблених у Росії – все це істоти з того ж самого ряду. Тож не дивно, що, скажімо, половина українців зве гривні рублями, а запропонуєш їм справжні рублі – ображається.
Надія Степула
Письменник Андрій Кудін – член світового ПЕН-клубу, відомий не тільки в Україні як автор бестселера “Як вижити у в’язниці”. Нова книга “Пам’ять землі” піднімає ряд проблем. Історична пам’ять, патріотизм, життя сучасної людини в контексті вічності.
Андрій Кудін
Я дуже вдячний своєму читачу, який читає мої книжки. Для мене це дуже важливо, тому що я відчуваю що, я комусь потрібен і моя праця комусь потрібна.
Книга “Як вижити у в’язниці” витримала 4 видання, зараз готується 5-те. Книга “Пам’ять землі” і в російському варіанті “Горсть зємлі” теж дуже добре читається і прекрасно була сприйнята, як тут, так і закордоном.
Нещодавно я репрезентував свою книгу в Торонто в Канаді і США. Була дуже велика зацікавленість і до української культури та історії. В чомусь мені стало навіть трохи прикро, що люди, які знаходяться закордоном більше цікавляться нашою історією, чим ті, які проходять кожен день мимо тих місць, які являються святими для кожного українця і кожної людини, яка народилась чи має корені в тій країні, яку колись називали великою імперією під назвою Київська Русь.
Надія Степула
Пане Андрію, як Ви знаходите сюжети своїх книг?
Андрій Кудін
Я думаю, що буде більш вірно сказати, що не я знаходжу сюжети, а вони знаходять мене, бо якась, здавалось би дрібниця може перевернути все наше життя. Вона якось концентрує, притягує до себе увагу.
Події, які відбувались чи відбуваються, чи щось, що знаходиться навколо нас, то я їх називаю, як магнітами певними, вони притягують до себе своєю енергетикою, яка закладена в них.
Надія Степула
А що Ви думаєте, пане Кудін, про майбутнє писаної літератури, друкованої, літератури, яка виходить у вигляді книг?
Андрій Кудін
Ми тут повинні зрозуміти, про яку українську літературу ми говоримо: яка написана українською мовою чи іншими мовами?
Надія Степула
Основною, яка написана українською мовою.
Андрій Кудін
Чому я так сказав? Тому що, наприклад, Гоголь називав себе українцем. Він підписувався як українець, як український письменник, а ми його вважаємо росіянином, хоча він писав російською мовою, але про Україну. Я не думаю, що майбутнє буде легким і простим.
Надія Степула
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав.
З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антонечко.
Дякуємо за увагу.
Щасливих вам сюжетів
І залишайтеся зі “Свободою”!
Київ, 1 квітня 2005 року
Надія Степула
На хвилі “Свободи” – Сюжети: світ культури і культура світу в мініатюрах.
З вами автор і ведуча – Надія Степула, вітаю вас!
Поезія країни, “де сходить сонце” знову нагадала про себе в Україні. На цей раз – в “Антології японської класичної поезії”. Автор – Іван Бондаренко, перекладач з японської, завідувач кафедри китайської та японської філології Інституту філології у Київському Національному університеті імені Шевченка. Перед тим Іван Бондаренко довший час працював у Японії – професором факультету міжнародної культури університету ТЕРРІ. “Антологія” - одна з багатьох книг автора. Розповідає Іван Бондаренко.
Іван Бондаренко
Чимось перегукується українська поезія з японською. А що стосується моїх власних вражень, то нещодавно була презентація цієї книги в посольстві. Пан Амая, посол, організував. Коли він сказав, що довголітня праця була завершена, то я йому заперечив і сказав, що це було 5 років тяжкої праці, але 5 років суцільного задоволення, тому що коли відкриваєш для себе цю поезію, то ти ніби переживаєш те, що ніби 1000, 1100, 1400 років, там є вірші написані тому, ти ще раз це переживаєш.
Загалом у мене 2 книжки, як Ви помітили вийшло. Два роки тому це була антологія японської поезії Хайку (тривірші), а це п’ятивірші. Хайку – це більш свіжіші вірші. Тобто починаючи з XVII, закінчуючи XX століттям. А то дійсно давня поезія, японська класична, тобто починаючи з VIII ст. Там дійсно багато фольклорних мотивів, хоча я відбирав переважно авторську поезію.
Але мені, скажу чесно, більше подобаються тривірші. Вони більш лаконічні. Загалом, Ви знаєте, після знайомства з японською поезією, мені здається, що будь-який вірш, якому понад 3 чи 5 рядків, то це вже занадто довго.
Треба попередити і Вас і читачів, що у японській поезії дуже важливим фактором, навіть складовою частиною поезії є життя автора. Тобто вона настільки лаконічна, що не знаючи біографію автора абсолютно не можна зрозуміти про що йде мова.
Ось Вам приклад досить трагічних постатей в японській поезії ХХ ст.. Були такі відомі поети, як Танеда Сантока, Отзакі Хосай, Томіто Амоппо.
Танеда Сантока богемний поет. Свого часу він закінчив найвідоміший університет в Японії Васеда Дайгаку, але не отримавши диплома пішов мандрувати по країні, пиячив. Щоб якось прожити мандрував від храму до храму, прибирав подвір’я. За це йому ченці давали їжу, потім, врешті-решт, проганяли за пияцтво. Так він домандрувався до 50 років, поки, врешті-решт, не помер у горах. Поезія його настільки дивна.
Здається хтось прийшов, ні, Лиш осіннє листя спадає з мошмоли.
Уранці на землі себе знаходжу.
Радіючи, що все іще живий глитаю воду.
Інший поет, якого я згадав Отакі Хосай, теж трагічна фігура, дуже рано помер, чудову освіту отримав, шукав долі в Маньчжурії, коли вона була японською колонією. Повернувшись, спустивши всі гроші, які йому давали батьки, розорився повністю. Від нього відмовилися всі друзі. Це трагічна постать самотності, символ самотності в японській поезії. Не знаючи його судьбу, теж абсолютно не можна зрозуміти такі його рядки:
Розтулюю кулак і пальці розглядаю самотності печаль.
Надія Степула
Київ часто порівнюють із книгою, повною сюжетів. А дух його шукають над берегами Вічної ріки – Дніпра, в будинках та людях. Сюжет про київські вікові особняки розгортає мій колега Віталій Пономарьов із Ольгою Друг, яка разом з Дмитром Малаковим видала книгу “Особняки Києва”.
Віталій Пономарьов
Пані Ольго, Ви пишете про особняки Києва, це, як Ви їх називаєте, і палаци цукрових королів Терещенків, Бродських, Гольперина, зайцева, а також особняки людей середнього достатку. Складається враження, що на початку ХХ століття, справді, як казали кияни, Київ побудований на цукровому піску. Ці особняки складали майже рядову забудову. Це був основний корпус центру Києва?
Ольга Друг
Треба сказати, що кожен район відрізнявся своєю і забудовою і поверховістю і, можна так сказати, соціальною географією. Якщо найбільше особняків, більше 30, це район Липок, це було зумовлено тим, що лише двоповерхова дозволялася забудова, оскільки діяли еспланадні правила, Печерська фортеця була поряд, то в Старокиївському районі переважали багатоповерхівки уже десь із кінця ХІХ століття. А от така дво-, трьоповерховість не так характерна, як для Липок. Липки традиційно вважався аристократичним районом. А Лук’янівка забудовувалася вже значно пізніше на початку ХХ століття, просто як район, де можна було відпочити, як дачний спочатку.
Віталій Пономарьов
Окрім цих палациків заможних людей Ви пишете про особняки середнього класу. Наприклад, на Софіївській вулиці п’ятий будинок від Майдану незалежності двоповерховий особняк на 20 кімнат купців другої гільдії Берестовських. Це промовляє тільки про бізнес власне Берестовських чи про суспільство?
Ольга Друг
І про суспільство, і про розвиток банківської системи, де існували іпотечні банки. Більшість середнього класу і представники вільних професій, такі як інженери, професура, то вони просто брали іпотеку під заставу землі на 20-36 років і виплачували кредити.
Віталій Пономарьов
Оці підприємці, багато були, як ми сказали надомниками, тобто у тому самому особняку власник утримував і контори своїх, наприклад, цукрових заводів.
Ольга Друг
Так, це було зручно, оскільки створювалися на початку ХХ ст. вже акціонерні товариства, але намагалися брати лише своїх, тобто з свого роду. Кожен член родини мав певні якісь зобов’язання, виконував певні якісь функції, і тому це було зручно.
Це ж стосується і будинку Спілки письменників, де знаходилася контора двох товариств цукрових Лібермана, там же і каса була, і бухгалтерія.
Віталій Пономарьов
Там була навіть власна синагога. Нарешті, ці особняки збудовані переважно з традиційних матеріалів, переважно з жовтої київської цегли 100-130 років тому. Чому вони і сьогодні залишаються естетичною домінантою центра Києва, чому вони сьогодні сприймаються як витвори мистецтва?
Ольга Друг
Саме на території Києва і біля Києва були знайдені родовища спондилової глини, яка дала можливість зводити цегельні. Сам матеріал, з якого робилося був досить міцним. На вигляд після опалення цегла мала такий приємний відтінок, який давав можливість навіть і не штукатурити ці фасади.
Чому традиції порушені? Багато чого порушено, на жаль. Зараз інші технології, інше життя.
Віталій Пономарьов
Архітектори інші?
Ольга Друг
Архітектори інші. У Києві до революції було декілька головних архітекторів корінних киян, які любили місто, які виросли тут, які не лише впитували цю ауру, але і формували це культурне середовище.
Так традиційно з покоління в покоління передавалась ця і любов до міста, разом з тим такий момент, що не споганити це середовище. Це і Г.П.Шлєйфер, який був не лише інженером цивільним, архітектором, але і підприємливим банкіром. Це і П.Ф.Альошин, який намагався теж зберегти місто.
Хоча і на той час були такі виступи, що 8-9 поверхів дуже багато. Це спотворює місто. Перший будинок на Хрещатику 4-поверховий звів фотограф Демізер. Біля нього навіть проходити боялися, не те, що там наймати квартири. Але з часом купили і отримали прибуток.
Тобто психологія змінюється. Але я думаю, що повинно залишатися єдине – любов до міста і формувати його таким, щоб зберегти те, що вже є. Воно неповторне і відрізняється від усіх міст. Цю неповторність, цю ауру, цю сферу потрібно зберегти.
Надія Степула
У середовищі гуманітаріїв побутує ствердження, що міф тим чи іншим робом, але завше присутній у людському житті, - вважає кандидат філософських наук, заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Адже в останньому постійно наявне щось таке, що лежить поза досяжністю критичного розуму і сприймається на віру, незалежно, чи підтверджує реальність ці настанови, чи ні. Якщо це твердження справедливе (а мабуть, що так), то значна частина українців занурена у такий міф по самі вуха. Адже міф у них – не доважок до реального повсякденного життя, а призма, крізь яку вони дивляться на це життя, сприймають і переживають його. Ба більше: міф для них нерідко є чимось істотнішим і вагомішим, ніж реальність.
Йдеться не про фанатів Толкієна чи Ролінґс, для котрих гобіти з Підгір’я чи спудеї Гоґвортсу реальніші від сусідів по будинку. І не про полум‘яних прихильників ленінсько-сталінських ідей, котрі навіки залишилися десь у першій половині ХХ століття. Мова про значно ширшу категорію українського народу – про щоденних читачів російської преси, для котрих вона, і лише вона – вікно у світ.
Справа не в тому, що ця публіка знає про велич Ніколая Баскова і не має зеленого уявлення про Ліну Костенко. І не в тому, що для цього люду війна у Чечні – це вияв вищої справедливості з боку Кремля.
Головний чинник, який “виштовхує” споживачів російської медіа-продукції у міфологічну царину – це накинутий їм через багаторічну звичку до преси іншої держави світ зовсім іншої, ніж українська, повсякденності.
Це структури цього світу, які з газетного листа через тисячоразовий імпринтинг стають структурами внутрішнього буття і поведінки мільйонів законослухняних громадян України.
Найбільше лукавство тут – що структури світу повсякденності у недавній Росії не так і сильно відрізнялися від українських. Зовсім невеличкий зсув – і тільки. Адже всі вийшли зі сталінської шинелі.
Проте різниця ця зростає щодня і щороку – непомітно для читача, котрий переймається проблемами Урюпинська й Владивостока, і краще знає сімейне законодавство сусідньої держави, ніж своєї. Але ж реальні, можна сказати, брутальні камені на дорозі лежать під твоїми ногами, а ти бачиш лише віртуальні камені під ногами мешканців Урюпинська. Отож рано чи пізно, а неминуче падіння з наслідками, які можуть стати фатальними.
А поки що мільйони громадян України ходять, як примари, хоча і не помічають цього. Гобіти, гноми, ельфи, щоденні споживачі видань, зроблених у Росії – все це істоти з того ж самого ряду. Тож не дивно, що, скажімо, половина українців зве гривні рублями, а запропонуєш їм справжні рублі – ображається.
Надія Степула
Письменник Андрій Кудін – член світового ПЕН-клубу, відомий не тільки в Україні як автор бестселера “Як вижити у в’язниці”. Нова книга “Пам’ять землі” піднімає ряд проблем. Історична пам’ять, патріотизм, життя сучасної людини в контексті вічності.
Андрій Кудін
Я дуже вдячний своєму читачу, який читає мої книжки. Для мене це дуже важливо, тому що я відчуваю що, я комусь потрібен і моя праця комусь потрібна.
Книга “Як вижити у в’язниці” витримала 4 видання, зараз готується 5-те. Книга “Пам’ять землі” і в російському варіанті “Горсть зємлі” теж дуже добре читається і прекрасно була сприйнята, як тут, так і закордоном.
Нещодавно я репрезентував свою книгу в Торонто в Канаді і США. Була дуже велика зацікавленість і до української культури та історії. В чомусь мені стало навіть трохи прикро, що люди, які знаходяться закордоном більше цікавляться нашою історією, чим ті, які проходять кожен день мимо тих місць, які являються святими для кожного українця і кожної людини, яка народилась чи має корені в тій країні, яку колись називали великою імперією під назвою Київська Русь.
Надія Степула
Пане Андрію, як Ви знаходите сюжети своїх книг?
Андрій Кудін
Я думаю, що буде більш вірно сказати, що не я знаходжу сюжети, а вони знаходять мене, бо якась, здавалось би дрібниця може перевернути все наше життя. Вона якось концентрує, притягує до себе увагу.
Події, які відбувались чи відбуваються, чи щось, що знаходиться навколо нас, то я їх називаю, як магнітами певними, вони притягують до себе своєю енергетикою, яка закладена в них.
Надія Степула
А що Ви думаєте, пане Кудін, про майбутнє писаної літератури, друкованої, літератури, яка виходить у вигляді книг?
Андрій Кудін
Ми тут повинні зрозуміти, про яку українську літературу ми говоримо: яка написана українською мовою чи іншими мовами?
Надія Степула
Основною, яка написана українською мовою.
Андрій Кудін
Чому я так сказав? Тому що, наприклад, Гоголь називав себе українцем. Він підписувався як українець, як український письменник, а ми його вважаємо росіянином, хоча він писав російською мовою, але про Україну. Я не думаю, що майбутнє буде легким і простим.
Надія Степула
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав.
З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антонечко.
Дякуємо за увагу.
Щасливих вам сюжетів
І залишайтеся зі “Свободою”!
