Прага, 9 березня 2005 - Коли мені зателефонували з телестудії Бі-Бі-Сі та попросили про зустріч з приводу питання української мови, я дещо розгубився. Що можна сказати англійцям про мову, за слово якої розстрілювали на вулицях Києва або й судили військовим трибуналом, наприклад, після голодомору.
Навіть у їх колоніальному досвіді чогось подібного не було. Отож не дивно, що пані Гелен поставила мені традиційне питання: Чого я сподівався від нашої революції? На що я відповів, що не було іншого виходу, крім боротьби за право бути собою.
А от питання, чи змінюється ситуація на користь української мови після революції, змусило мене задуматися. Що не змінюється, це очевидно, але чому?
По-перше, затискування української мови тривало віками, і механізм, і люди, і обставини затиску ще діють.
По-друге, стан мови закріплений психологічно в її носіях, і короткотривалі революційні здвиги картини не змінюють.
По-третє, державний статус української мови записаний в Конституції, але закони у нас не діють не лише 15 років, а й протягом ХХ ст..
Що стосується перших двох причин, то на них можуть кинути якесь світло хоча б численні листи до екс-спікера українського парламенту Олександра Мороза. Тут і рівень національної свідомості, і стереотипи угодовства, і брак духовного фундаменту, і якась безсоромність вчорашнього комуніста.
Поза тим залишаються правові механізми. Якби закони виконувалися, усі установи: міліція, армія, інститути були б українізовані. Це радикально змінило б ставлення до української мови, як обов’язкової і престижної.
Необов’язковість законів створює вакуум влади і закріплює право звички і до мовної безпринципності, і до моральної невибагливості, і до екологічної недбалості.
Розмови про зміну Конституції перед виборами були прямим наслідком правової розбещеності та правової необов’язковості. Так само, як передвиборна демагогія навколо статусу російської мови, що є черговою спробою п’ятої колони грати придністровський варіант чи реґіоналізм.
Зміна влади в України означає передусім утвердження закону. Це процес довготривалий, але він повинен починатися вже сьогодні. Власне по те і запитувала пані Гелен з Бі-Бі-Сі.
Зрозуміло, що потрібн6о розслідувати справу про вбивство Ґонґадзе, про “Криворіжсталь”, про фальсифікацію виборів, про отруєння кандидата в президенти, але це не значить, що зараз не час виконувати закон “Про мову”, це не значить, що Україна після революції знову стає стадіоном пасивних спостерігачів за гравцями.
Коли на цьому запущеному полі віце-прем’єр з гуманітарних питань зупиняється для публічної дискусії з якимось ексцентричним актором, то яка ж тут робота над утвердженням закону?
А коли за клопотами віце-прем’єр не помічає закриття таких відомих в українському світі газет, як “Наша віра” та “Кримська світлиця”, то природно виникає запитання, а що ж він помічає? А він же стоїть на стратегічному пункті культурно-мовного життя.
Нині наші журналісти одстоюють розкриття справи Ґонґадзе, це нормально для журналістів, хоч цим займаються інші відомства. А до вас, панове журналісти, у мене інше питання.
Чи помітили ви, що в той час, коли ви вагалися, якою мовою ставити важливим особам питання, Гія Ґонґазе ставив скрізь українською. Чи зауважили ви, що він один говорив правду в вічі? Чи не думаєте ви, що коли б ви чинили так принципово, як він, то у нього був би захист з тилу? 5-10 таких Ґонґадзе, і мова журналістики була б чистою, чесною, гідною та українською.
Не забуваймо, що кожен з нас є законодавцем та прикладом мови. Нині на полі української мови точиться щодення боротьба. Це боротьба за Україну.
Якщо комусь це не ясно, то послухайте англійку, яка в Лондоні затривожилася станом вашого національного організму. Він хворий, на мовному полі зустрічаємо простих, часом і інтелігентних людей, які з усіма скрізь говорять українською, не зважаючи на реакції.
Найчастіше ви зустрінете маску, яка після кількох ваших спроб заговорить української мовою.
На майдані маски були замінені шаликом, ніби на свято. Ви зустрінете інтелігентних росіян, які охоче говорять українською, і зустрінете вчорашніх селюків, які вперлися на “общєпонятне”.
Серед студентів зустрінете таких, що знають, що таке мовна поведінка, і що таке гідна постава, а зустрінете і “птичок”, які цвірінькають посезонно. Серед вчителів, на жаль, небагато принципових та впливових, а тим часом саме тут надія на якісь зрушення.
Що потрібно для зміни мовної ситуації? Передусім – дотримання законів. А для дотримання законів потрібні характери і вольові люди, які роблять свою справу неухильно та безкорисно.
Чесний громадянин України повинен відчувати на собі тавро нашої мовної безпринципності та безкультурності. Культура задає тон та зобов’язує, бо коли сміття вшановують, воно не знає, чим воно має стати.
Навіть у їх колоніальному досвіді чогось подібного не було. Отож не дивно, що пані Гелен поставила мені традиційне питання: Чого я сподівався від нашої революції? На що я відповів, що не було іншого виходу, крім боротьби за право бути собою.
А от питання, чи змінюється ситуація на користь української мови після революції, змусило мене задуматися. Що не змінюється, це очевидно, але чому?
По-перше, затискування української мови тривало віками, і механізм, і люди, і обставини затиску ще діють.
По-друге, стан мови закріплений психологічно в її носіях, і короткотривалі революційні здвиги картини не змінюють.
По-третє, державний статус української мови записаний в Конституції, але закони у нас не діють не лише 15 років, а й протягом ХХ ст..
Що стосується перших двох причин, то на них можуть кинути якесь світло хоча б численні листи до екс-спікера українського парламенту Олександра Мороза. Тут і рівень національної свідомості, і стереотипи угодовства, і брак духовного фундаменту, і якась безсоромність вчорашнього комуніста.
Поза тим залишаються правові механізми. Якби закони виконувалися, усі установи: міліція, армія, інститути були б українізовані. Це радикально змінило б ставлення до української мови, як обов’язкової і престижної.
Необов’язковість законів створює вакуум влади і закріплює право звички і до мовної безпринципності, і до моральної невибагливості, і до екологічної недбалості.
Розмови про зміну Конституції перед виборами були прямим наслідком правової розбещеності та правової необов’язковості. Так само, як передвиборна демагогія навколо статусу російської мови, що є черговою спробою п’ятої колони грати придністровський варіант чи реґіоналізм.
Зміна влади в України означає передусім утвердження закону. Це процес довготривалий, але він повинен починатися вже сьогодні. Власне по те і запитувала пані Гелен з Бі-Бі-Сі.
Зрозуміло, що потрібн6о розслідувати справу про вбивство Ґонґадзе, про “Криворіжсталь”, про фальсифікацію виборів, про отруєння кандидата в президенти, але це не значить, що зараз не час виконувати закон “Про мову”, це не значить, що Україна після революції знову стає стадіоном пасивних спостерігачів за гравцями.
Коли на цьому запущеному полі віце-прем’єр з гуманітарних питань зупиняється для публічної дискусії з якимось ексцентричним актором, то яка ж тут робота над утвердженням закону?
А коли за клопотами віце-прем’єр не помічає закриття таких відомих в українському світі газет, як “Наша віра” та “Кримська світлиця”, то природно виникає запитання, а що ж він помічає? А він же стоїть на стратегічному пункті культурно-мовного життя.
Нині наші журналісти одстоюють розкриття справи Ґонґадзе, це нормально для журналістів, хоч цим займаються інші відомства. А до вас, панове журналісти, у мене інше питання.
Чи помітили ви, що в той час, коли ви вагалися, якою мовою ставити важливим особам питання, Гія Ґонґазе ставив скрізь українською. Чи зауважили ви, що він один говорив правду в вічі? Чи не думаєте ви, що коли б ви чинили так принципово, як він, то у нього був би захист з тилу? 5-10 таких Ґонґадзе, і мова журналістики була б чистою, чесною, гідною та українською.
Не забуваймо, що кожен з нас є законодавцем та прикладом мови. Нині на полі української мови точиться щодення боротьба. Це боротьба за Україну.
Якщо комусь це не ясно, то послухайте англійку, яка в Лондоні затривожилася станом вашого національного організму. Він хворий, на мовному полі зустрічаємо простих, часом і інтелігентних людей, які з усіма скрізь говорять українською, не зважаючи на реакції.
Найчастіше ви зустрінете маску, яка після кількох ваших спроб заговорить української мовою.
На майдані маски були замінені шаликом, ніби на свято. Ви зустрінете інтелігентних росіян, які охоче говорять українською, і зустрінете вчорашніх селюків, які вперлися на “общєпонятне”.
Серед студентів зустрінете таких, що знають, що таке мовна поведінка, і що таке гідна постава, а зустрінете і “птичок”, які цвірінькають посезонно. Серед вчителів, на жаль, небагато принципових та впливових, а тим часом саме тут надія на якісь зрушення.
Що потрібно для зміни мовної ситуації? Передусім – дотримання законів. А для дотримання законів потрібні характери і вольові люди, які роблять свою справу неухильно та безкорисно.
Чесний громадянин України повинен відчувати на собі тавро нашої мовної безпринципності та безкультурності. Культура задає тон та зобов’язує, бо коли сміття вшановують, воно не знає, чим воно має стати.
