Аудіозапис програми:
Київ, 28 лютого 2005 року.
Андрій Охрімович
Вітаю вас, шановні слухачі!
В ефірі “Інтернет-майдан”. Перед мікрофоном автор та ведучий програми Андрій Охрімович.
Двадцять третього лютого в Павутині хтось когось раз у раз пробував привітати з днем Червоної армії. Особливого зацікавлення не виникло.
Юзер Нелло підсумував скепсис: «Вітаю всіх з 87-ю річницею розгрому загонів Червоної гармії німецькими військами під Псковом та Нарвою».
Також не викликало особливого ажіотажу день народження Президента. У кожної людини є день народження, то й на здоров’я, - вважають форумні бійці.
Однак коли спілкування зачіпає національну єдність, усі зриваються на ноги і піднімають рейвах.
Варто відзначити, що перепалки між Сходом та Заходам відійшли в минуле. Хіба що вряди-годи хтось когось скубне: мовляв, у вас у Львові смереки ростуть прямо з філармонії. На що їм відповідають ще загадковіше: “А у вас під землею усі шахти криві”.
Київський сегмент жовтого дому буття не втручається. Він матюкає столичного мера за перебор у снігопадах і хоче якомога швидше архітектора Бабушкіна відправити «на дєрєвню к дєдушкє».
Тим часом віртуальний монархіст Спаніард вирішив будувати українську монархію: «Вихід простий. Стражденних втішити, печальних розвеселити, нетерплячим дати справу. “Головне, – вважає він, - об’єднати українських людей якоюсь великою метою. Наприклад прокопати тунель Донецьк-Львів”.
Усе то те перечитавши, я хутенько набрав номера і задзвонив санітарові “Палати номер шість” Віктору Недоступу.
Віктор Недоступ Користувачів “Живого Журналу”, як завжди, більш за все цікавить біжучий момент.
«От подобається мені оцей Шуфрич, - пише такий собі Ту1ст4ю, – знову бідним-нещасним виявився. Всі його ображають, мама у лікарні… Тобто, не чіпайте мене, безпрєдєльщики, я все на маму перевів. Хитрий. Закарпаття маленьке він у Пущі зробить”.
Такий собі Грека відповідає: «Я сам із Закарпаття і Жмурича знаю. Трам-тарарам рідкісний. Вони по-хитрому зробили, на батьківщині Кучми, в Чернігові, вони міцно стоять, так він звідти балотувався».
«А хіба не з Чернівців?» - втрутився такий собі Щеглов.
«Та ні, Чернівці я б запам’ятав!» - не погоджується Грека.
«Стоп! Знайшов! – пише Жеглов, – Шуфрич Нестор Іванович. Виборчий округ № 201 Черкаська область».
«Більше на Ч нічого нема?» - поцікавились учасники дискусії.
«Як це нема? - втрутився такий собі Хохма. – Є ще Чебоксари і чебуреки!»
Між тим на форумах видання «Версії» відвідувачі вдивляються в оточення президента і дещо тривожаться.
«Радники вождя. Хто вони? – пише персонаж за підписом Піт. – Мене зацікавили перші призначення на почесні посади. Не музичні радники чи там помаранчеві художники, ці нічому крім культурки української шкоди не завдадуть. А от запрошення пана Пасхавера дещо нашорошило. Пасхавер - істота з феноменальною живучістю та здатністю пристосовуватись. Кому він лише не радив: і Пустовойтенку, і Кучмі…”
У комюніті “Вибори-2004” такий собі Че переживає за тепер вже, здається, покійне ДАІ. «Нова влада шизанулася остаточно! - пише Че. – Це що, поважна причина для ліквації такої установи?»
На форумі «Української правди» думка протилежна: ліквідувати к собакам!
«Яку роль вони виконують? - запитує дописувач за підписом Фішер. – Стрижуть капусту з дальнобойщиків, влаштовують техогляди на голому місці, замість “Здрасьте!” – «Дай десять гривень!»
«З другого боку, потрібен якийсь контроль, - не погоджується такий собі Володимир, – а то на дорогах робитиметься чорт зна що».
«Так Луценко і пропонує пересувні патрулі, – роз’яснює дописувач Критикан, – щоб їздили, а не пиячили у кущах”.
Персонаж за підписом Базиліо повідомляє: «У нас у Стрию хтось на їхній будці написав: забрали псів, заберіть і буду!»
А на форумах “Українського порталу” почули, що Янукович вимагає зустрічі з Президентом. Яко опозиція. І здивувалися.
«Спочатку треба відповісти за фальсифікацію виборів як за карний злочин, а потім вимагати зустрічі з Президентом, - вважає дописувач Михайло К, – чи, може, Янукович думає, що йому все вже забули?»
Андрій Охрімович
Обвал фактажу про злочинну діяльність Компартії на теренах колишнього СЕРЕСЕРУ, мільйони жертв, концтабори, голодомори, ЧК, НКВС, писання Солженіцина, Шаламова, Багряного, Домбровський... героїчна боротьба УПА з червоним непотребом... усе це пішло коту під хвіст. Тринадцять років незалежного замовчування цих діянь дає ґрунт для гіпернахабних заяв українських комуністів.
Днями в Інтернеті з‘явились повідомлення про черговий виступ “тваріщей” проти так званого “переписування історії”. Вождь Симоненко з “подєльніками” дістали просвітлення стосовно того, що в українських підручниках невірно подають період Другої Світової війни. Не показують, бачте, вирішальну роль Радянського Союзу в перемозі над нацизмом, та ще й перебільшують значення Української Повстанської Армії, а разом з нею й усіх українських націоналістів.
З деталями на цю обридлу тему, мій колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Якщо вважати своїм Атєчєством Совєтський Союз, війну – Вєлікой Атечествеенной, а товариша Сталіна – геніальним вождем, себто фюрером, і не менш геніальним полководцем, тоді, звичайно, в сучасних українських підручниках історії все є неправильним.
Тоді справді Червона армія є армією-тріумфантом, хоч і поклала в боях проти німецьких військ, за підрахунками московського професора Бориса Соколова, вдесятеро більше вояків, аніж Вермахт.
Тоді всі ті червоні партизани, які, за свідченням майже всесильного Лаврентія Берії, всупереч його суворим наказам грабували і вбивали місцеве населення, є беззаперечними героями.
Тоді радянська авіація, котра не піднялася б у повітря без поставок американського і англійського бензину, вже самим фактом свого існування зламала хребет Люфтваффе.
І тоді слід знову вести мову про “українсько-німецьких націоналістів”, хоча цей сталінський слововитвір засвідчує хіба що тяжку психічну хворобу вождя всіх народів, котрий, схоже, уявляв, що можна мати одразу дві Батьківщини, за які ти воюєш.
Але тоді постають й інші запитання. Чому нині Центрально-Східна Європа, крім хіба що вцілілих комуністів, не розшаркується перед Червоною армією?
Чому Кремль досі під грифом цілком таємно зберігає найголовніші документи часів початку совєтсько-німецької війни?
Чому досі не опублікований увесь комплект пісень, 1939-40 року створений спеціально під вторгнення Червоної армії у кожну з європейських держав, аж до Ла-Маншу?
Чому Сталін мав намір депортувати всіх українців, які проживали на окупованій нацистами території, до Сибіру?
Чому немає жодної тогочасної української пісні про радянсько-німецьку війну, яка б стала народною?
І ще одне запитання.
Якщо вслід за комуністами вважати героями лише тих, хто воював за іншу державу, а не за Україну, то чому б у Сполучених Штатах Америки не виправити підручники історії, і не зобразити Джорджа Вашингтона і Томаса Джеферсона зрадниками?
Чому б італійцям не показати Джузеппе Гарібальді, як наймита закордонних спецслужб? Чому б, керуючись такою логікою, фінам не виставити маршала Маннергейма як зрадника інтересів братнього російського народу?
Але ж чомусь навіть зацілілі комуністи у щойно згаданих країнах не пропонують такого, як комуністи України.
Андрій Охрімович
Власне, після всього, що те чорвонопупіє протягом історії навиробляло, їх речникам вартувало б сидіти нишком і про всяк випадок опановуючи тонкощі життя в пеніцитарних системах, вчити напам’ять соціально близький фольк на кшталт:
“И я сказал себе: держись, Господь суров, но прав, Нельзя прожить в России жизнь, Тюрьмы не повидав...”
Ці рядки Ігоря Губермана прийшли на пам’ять моєму колезі Павлові Вольвачу після відвідин деяких специфічних сайтів: “Крайм. Ікс”, “Блатата.Ру.проза”, “Братва.Ру”. Йдеться там про згадану поетом “тюрму”, яка існує не тільки в Росії.
Словом, “Екстрема в Павутині”.
Павло Вольвач
Так, зрозуміло, в’язниця, “блатний” сленг, а якщо брати ширше, то кримінальна культура взагалі, існують не лише в Росії. І мають давні традиції.
Згадаймо хоча б Францію, від злодія Франсуа Війона до Жана Жене, теж достойного сина тамтешнього злодійського світу. Боно, Люпен, Месрін, Шулак – це все персонажі штибу Мішки-Япончика чи Васьки Бриліанта.
Але це все десь далеко. А на колишній “одній шостій Землі”, як і колись, буйним цвітом цвіте “разухабіста” російська “феня”, російська кримінальна культура, що з кайданної Владімірки, з каторжних Акатуйських рудників і ДальЛАГа проросла і в наш час. Більше того, стала об’єднуючим стилем для пострадянського простору.
Можна вести мову про кримінальний ренесанс і, як жартує один мій приятель, фраза: “Золотую цепь на стол положиш!” Звучить тепер не менш жаско, ніж раніше схожий вислів про партбілет.
Злодійське “рисорджіменто” має відображення і в мережі. “Тюрма.Ру”, “Крайм.Ікс”, “Братва.коммон.сайтс”, “Перехресний допит” – це назви характерних сайтів.
“Курс молодого ЗК”, “ІнтерЗОНА”, “Знамениті арештанти” – це вже назви рубрик. Інформацію з них можна почерпнути не менш характерну. Скажімо, тут можна довідатися про найвідоміших “ворів в законі”, ознайомитися із новинами криміналу, поспілкуватися на форумі і навіть прослухати хрестоматійні натепер “Сім маслин в нагані” або “Гоп зі смиком”.
Для допитливих є ціла галерея “професійних” татуювань, сиріч “наколок” як чоловічих, так і жіночих.
Єсть ще й рубирка “Русская класіка в блатном пєрєводє”. Отож, зразок:
“Прошмандовка стрєкоза Прокуражила всьо лєто Зусман долбіт, грошей нєту Стала крить єйо шиза...”
А наостанок – конкурс.
“Якщо ви знаєте, де найкраще заховати чай або настояти бражку так, щоб охорона не здогадалася, поділіться історією. Найвинахідливішого чекають півлітра щонайчистішого спирту. Дерзайте.”
Андрій Охрімович
Юрій Андропов, всесильний голова Совєтського КГБ, писав ліричні вірші. Кажуть, навіть непогані. У нас політики літературою не бавляться. Швидше, навпаки, відомі поети і письменники, ідучи в політику, перестають бути митцями, втрачають до того нюх.
Тож не дивно, що поява художнього тексту відомого політика, а віднедавна голови СБУ Олександра Турчинова стала мало не сенсацією. З огляду на контекст, промовистою видається і назва книжки „Ілюзія страху”.
Інна Набока. Рубрика “Букініст”.
Інна Набока
Про Олександра Турчинова, політика, економіста, революціонера і навіть голову СБУ матеріалів у Мережі безліч. Але Турчинов - літератор?
Тож у пошуках першоджерел я вирушила до київських книгарень. І у першій же з них одразу побачила „Ілюзію страху” - її читала продавщиця. Тверда обкладинка, зручний формат, досить скромна, принаймні, у порівнянні з іншими книжками такого ж обсягу, ціна. Та найбільше мене вразив наклад: 30 тисяч примірників. Річ небачена для сучасного вітчизняного автора.
Втім, головне, звичайно ж, те, що міститься під обкладинкою. Там нас також очікують несподіванки. Крім, власне, авторського тексту, у книзі містяться уривки зі Святого Письма, а візуальний ряд створюють фрагменти картин Ієроніма Босха, одного з найдивовижніших майстрів пізнього середньовіччя.
Сюжетна канва твору досить проста і реалістична. Успішного бізнесмена Олександра Короба несподівано й брутально заарештовують. Його б’ють, катують і змушують підписати незаповнені протоколи допитів та передати в невідомі руки чималу власність. Спроби знайти винуватців цього „наїзду” виявляються марними. В результаті пан Короб опиняється на межі божевілля, реальність та ілюзія у його житті втрачають будь-які відмінності.
Але це лише зовнішній сюжет. Набагато важливішим для автора, а за ним і для читача, є сюжет внутрішній: духовні пошуки і метаморфози головного героя. І тут цілком доречними виявляються і цитування, здавалося б, хрестоматійних рядків Святого Письма, і дивні образи Босха.
Не варто, мабуть, вдаватися до аналізу суто художніх чеснот та недоліків твору. Роздуми пана Турчинова лежать у площині релігії та моралі. А всі сюжетні ходи і монологи героїв потрібні лише для того, аби донести позицію автора.
“Страх, біль, багатство, влада – речі ілюзорні, - стверджує він, - шукати треба Бога, адже лише він реальність”. А єдиний засіб зцілення від хвороби зла і страху – Любов.
Нічого нового? Можливо. Але і сам автор, вустами одного з героїв, зазначає: „Банально, але істина завжди проста...”
Посперечатися можна хіба що про визначення жанру книжки – психологічний трилер. Це, швидше, нагадує притчу в дусі Пауло Коельо. Відтак, навряд чи цей твір можна віднести до суто розважального жанру. До того ж, неможливо читати цю книжку, абстрагувавшись від особистості автора.
В одному з телеінтерв’ю на питання, ким би він хотів бути, задане, звичайно ж, в сенсі призначень нового уряду, Олександр Турчинов відповів, що найбільше він хотів би бути пастором. І це прагнення явно прочитується у його книзі – проповіді. Недаремно починається і закінчується вона рядками зі Старозаповітної Книги Екклезіаста або Проповідника.
Андрій Охрімович
І на завершення кілька рядків од світлої пам’яті Івана Козаченка.
“О мрійнику, довірливий невдахо! Мій голубе! Тебе кидали з даху у темний світ – і сонячний і зоряний, і ти літав, бездомний, неозорами. І ти молився небові за хмарами, і людям під смішними парасолями. Невже твої молитви були марними, а щирі сльози – надто пересолені?”
На цьому все. В київській студії разом зі мною працював Михайло Петренко. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень.
Андрій Охрімович. Радіо “Свобода”. Київ.
Київ, 28 лютого 2005 року.
Андрій Охрімович
Вітаю вас, шановні слухачі!
В ефірі “Інтернет-майдан”. Перед мікрофоном автор та ведучий програми Андрій Охрімович.
Двадцять третього лютого в Павутині хтось когось раз у раз пробував привітати з днем Червоної армії. Особливого зацікавлення не виникло.
Юзер Нелло підсумував скепсис: «Вітаю всіх з 87-ю річницею розгрому загонів Червоної гармії німецькими військами під Псковом та Нарвою».
Також не викликало особливого ажіотажу день народження Президента. У кожної людини є день народження, то й на здоров’я, - вважають форумні бійці.
Однак коли спілкування зачіпає національну єдність, усі зриваються на ноги і піднімають рейвах.
Варто відзначити, що перепалки між Сходом та Заходам відійшли в минуле. Хіба що вряди-годи хтось когось скубне: мовляв, у вас у Львові смереки ростуть прямо з філармонії. На що їм відповідають ще загадковіше: “А у вас під землею усі шахти криві”.
Київський сегмент жовтого дому буття не втручається. Він матюкає столичного мера за перебор у снігопадах і хоче якомога швидше архітектора Бабушкіна відправити «на дєрєвню к дєдушкє».
Тим часом віртуальний монархіст Спаніард вирішив будувати українську монархію: «Вихід простий. Стражденних втішити, печальних розвеселити, нетерплячим дати справу. “Головне, – вважає він, - об’єднати українських людей якоюсь великою метою. Наприклад прокопати тунель Донецьк-Львів”.
Усе то те перечитавши, я хутенько набрав номера і задзвонив санітарові “Палати номер шість” Віктору Недоступу.
Віктор Недоступ Користувачів “Живого Журналу”, як завжди, більш за все цікавить біжучий момент.
«От подобається мені оцей Шуфрич, - пише такий собі Ту1ст4ю, – знову бідним-нещасним виявився. Всі його ображають, мама у лікарні… Тобто, не чіпайте мене, безпрєдєльщики, я все на маму перевів. Хитрий. Закарпаття маленьке він у Пущі зробить”.
Такий собі Грека відповідає: «Я сам із Закарпаття і Жмурича знаю. Трам-тарарам рідкісний. Вони по-хитрому зробили, на батьківщині Кучми, в Чернігові, вони міцно стоять, так він звідти балотувався».
«А хіба не з Чернівців?» - втрутився такий собі Щеглов.
«Та ні, Чернівці я б запам’ятав!» - не погоджується Грека.
«Стоп! Знайшов! – пише Жеглов, – Шуфрич Нестор Іванович. Виборчий округ № 201 Черкаська область».
«Більше на Ч нічого нема?» - поцікавились учасники дискусії.
«Як це нема? - втрутився такий собі Хохма. – Є ще Чебоксари і чебуреки!»
Між тим на форумах видання «Версії» відвідувачі вдивляються в оточення президента і дещо тривожаться.
«Радники вождя. Хто вони? – пише персонаж за підписом Піт. – Мене зацікавили перші призначення на почесні посади. Не музичні радники чи там помаранчеві художники, ці нічому крім культурки української шкоди не завдадуть. А от запрошення пана Пасхавера дещо нашорошило. Пасхавер - істота з феноменальною живучістю та здатністю пристосовуватись. Кому він лише не радив: і Пустовойтенку, і Кучмі…”
У комюніті “Вибори-2004” такий собі Че переживає за тепер вже, здається, покійне ДАІ. «Нова влада шизанулася остаточно! - пише Че. – Це що, поважна причина для ліквації такої установи?»
На форумі «Української правди» думка протилежна: ліквідувати к собакам!
«Яку роль вони виконують? - запитує дописувач за підписом Фішер. – Стрижуть капусту з дальнобойщиків, влаштовують техогляди на голому місці, замість “Здрасьте!” – «Дай десять гривень!»
«З другого боку, потрібен якийсь контроль, - не погоджується такий собі Володимир, – а то на дорогах робитиметься чорт зна що».
«Так Луценко і пропонує пересувні патрулі, – роз’яснює дописувач Критикан, – щоб їздили, а не пиячили у кущах”.
Персонаж за підписом Базиліо повідомляє: «У нас у Стрию хтось на їхній будці написав: забрали псів, заберіть і буду!»
А на форумах “Українського порталу” почули, що Янукович вимагає зустрічі з Президентом. Яко опозиція. І здивувалися.
«Спочатку треба відповісти за фальсифікацію виборів як за карний злочин, а потім вимагати зустрічі з Президентом, - вважає дописувач Михайло К, – чи, може, Янукович думає, що йому все вже забули?»
Андрій Охрімович
Обвал фактажу про злочинну діяльність Компартії на теренах колишнього СЕРЕСЕРУ, мільйони жертв, концтабори, голодомори, ЧК, НКВС, писання Солженіцина, Шаламова, Багряного, Домбровський... героїчна боротьба УПА з червоним непотребом... усе це пішло коту під хвіст. Тринадцять років незалежного замовчування цих діянь дає ґрунт для гіпернахабних заяв українських комуністів.
Днями в Інтернеті з‘явились повідомлення про черговий виступ “тваріщей” проти так званого “переписування історії”. Вождь Симоненко з “подєльніками” дістали просвітлення стосовно того, що в українських підручниках невірно подають період Другої Світової війни. Не показують, бачте, вирішальну роль Радянського Союзу в перемозі над нацизмом, та ще й перебільшують значення Української Повстанської Армії, а разом з нею й усіх українських націоналістів.
З деталями на цю обридлу тему, мій колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Якщо вважати своїм Атєчєством Совєтський Союз, війну – Вєлікой Атечествеенной, а товариша Сталіна – геніальним вождем, себто фюрером, і не менш геніальним полководцем, тоді, звичайно, в сучасних українських підручниках історії все є неправильним.
Тоді справді Червона армія є армією-тріумфантом, хоч і поклала в боях проти німецьких військ, за підрахунками московського професора Бориса Соколова, вдесятеро більше вояків, аніж Вермахт.
Тоді всі ті червоні партизани, які, за свідченням майже всесильного Лаврентія Берії, всупереч його суворим наказам грабували і вбивали місцеве населення, є беззаперечними героями.
Тоді радянська авіація, котра не піднялася б у повітря без поставок американського і англійського бензину, вже самим фактом свого існування зламала хребет Люфтваффе.
І тоді слід знову вести мову про “українсько-німецьких націоналістів”, хоча цей сталінський слововитвір засвідчує хіба що тяжку психічну хворобу вождя всіх народів, котрий, схоже, уявляв, що можна мати одразу дві Батьківщини, за які ти воюєш.
Але тоді постають й інші запитання. Чому нині Центрально-Східна Європа, крім хіба що вцілілих комуністів, не розшаркується перед Червоною армією?
Чому Кремль досі під грифом цілком таємно зберігає найголовніші документи часів початку совєтсько-німецької війни?
Чому досі не опублікований увесь комплект пісень, 1939-40 року створений спеціально під вторгнення Червоної армії у кожну з європейських держав, аж до Ла-Маншу?
Чому Сталін мав намір депортувати всіх українців, які проживали на окупованій нацистами території, до Сибіру?
Чому немає жодної тогочасної української пісні про радянсько-німецьку війну, яка б стала народною?
І ще одне запитання.
Якщо вслід за комуністами вважати героями лише тих, хто воював за іншу державу, а не за Україну, то чому б у Сполучених Штатах Америки не виправити підручники історії, і не зобразити Джорджа Вашингтона і Томаса Джеферсона зрадниками?
Чому б італійцям не показати Джузеппе Гарібальді, як наймита закордонних спецслужб? Чому б, керуючись такою логікою, фінам не виставити маршала Маннергейма як зрадника інтересів братнього російського народу?
Але ж чомусь навіть зацілілі комуністи у щойно згаданих країнах не пропонують такого, як комуністи України.
Андрій Охрімович
Власне, після всього, що те чорвонопупіє протягом історії навиробляло, їх речникам вартувало б сидіти нишком і про всяк випадок опановуючи тонкощі життя в пеніцитарних системах, вчити напам’ять соціально близький фольк на кшталт:
“И я сказал себе: держись, Господь суров, но прав, Нельзя прожить в России жизнь, Тюрьмы не повидав...”
Ці рядки Ігоря Губермана прийшли на пам’ять моєму колезі Павлові Вольвачу після відвідин деяких специфічних сайтів: “Крайм. Ікс”, “Блатата.Ру.проза”, “Братва.Ру”. Йдеться там про згадану поетом “тюрму”, яка існує не тільки в Росії.
Словом, “Екстрема в Павутині”.
Павло Вольвач
Так, зрозуміло, в’язниця, “блатний” сленг, а якщо брати ширше, то кримінальна культура взагалі, існують не лише в Росії. І мають давні традиції.
Згадаймо хоча б Францію, від злодія Франсуа Війона до Жана Жене, теж достойного сина тамтешнього злодійського світу. Боно, Люпен, Месрін, Шулак – це все персонажі штибу Мішки-Япончика чи Васьки Бриліанта.
Але це все десь далеко. А на колишній “одній шостій Землі”, як і колись, буйним цвітом цвіте “разухабіста” російська “феня”, російська кримінальна культура, що з кайданної Владімірки, з каторжних Акатуйських рудників і ДальЛАГа проросла і в наш час. Більше того, стала об’єднуючим стилем для пострадянського простору.
Можна вести мову про кримінальний ренесанс і, як жартує один мій приятель, фраза: “Золотую цепь на стол положиш!” Звучить тепер не менш жаско, ніж раніше схожий вислів про партбілет.
Злодійське “рисорджіменто” має відображення і в мережі. “Тюрма.Ру”, “Крайм.Ікс”, “Братва.коммон.сайтс”, “Перехресний допит” – це назви характерних сайтів.
“Курс молодого ЗК”, “ІнтерЗОНА”, “Знамениті арештанти” – це вже назви рубрик. Інформацію з них можна почерпнути не менш характерну. Скажімо, тут можна довідатися про найвідоміших “ворів в законі”, ознайомитися із новинами криміналу, поспілкуватися на форумі і навіть прослухати хрестоматійні натепер “Сім маслин в нагані” або “Гоп зі смиком”.
Для допитливих є ціла галерея “професійних” татуювань, сиріч “наколок” як чоловічих, так і жіночих.
Єсть ще й рубирка “Русская класіка в блатном пєрєводє”. Отож, зразок:
“Прошмандовка стрєкоза Прокуражила всьо лєто Зусман долбіт, грошей нєту Стала крить єйо шиза...”
А наостанок – конкурс.
“Якщо ви знаєте, де найкраще заховати чай або настояти бражку так, щоб охорона не здогадалася, поділіться історією. Найвинахідливішого чекають півлітра щонайчистішого спирту. Дерзайте.”
Андрій Охрімович
Юрій Андропов, всесильний голова Совєтського КГБ, писав ліричні вірші. Кажуть, навіть непогані. У нас політики літературою не бавляться. Швидше, навпаки, відомі поети і письменники, ідучи в політику, перестають бути митцями, втрачають до того нюх.
Тож не дивно, що поява художнього тексту відомого політика, а віднедавна голови СБУ Олександра Турчинова стала мало не сенсацією. З огляду на контекст, промовистою видається і назва книжки „Ілюзія страху”.
Інна Набока. Рубрика “Букініст”.
Інна Набока
Про Олександра Турчинова, політика, економіста, революціонера і навіть голову СБУ матеріалів у Мережі безліч. Але Турчинов - літератор?
Тож у пошуках першоджерел я вирушила до київських книгарень. І у першій же з них одразу побачила „Ілюзію страху” - її читала продавщиця. Тверда обкладинка, зручний формат, досить скромна, принаймні, у порівнянні з іншими книжками такого ж обсягу, ціна. Та найбільше мене вразив наклад: 30 тисяч примірників. Річ небачена для сучасного вітчизняного автора.
Втім, головне, звичайно ж, те, що міститься під обкладинкою. Там нас також очікують несподіванки. Крім, власне, авторського тексту, у книзі містяться уривки зі Святого Письма, а візуальний ряд створюють фрагменти картин Ієроніма Босха, одного з найдивовижніших майстрів пізнього середньовіччя.
Сюжетна канва твору досить проста і реалістична. Успішного бізнесмена Олександра Короба несподівано й брутально заарештовують. Його б’ють, катують і змушують підписати незаповнені протоколи допитів та передати в невідомі руки чималу власність. Спроби знайти винуватців цього „наїзду” виявляються марними. В результаті пан Короб опиняється на межі божевілля, реальність та ілюзія у його житті втрачають будь-які відмінності.
Але це лише зовнішній сюжет. Набагато важливішим для автора, а за ним і для читача, є сюжет внутрішній: духовні пошуки і метаморфози головного героя. І тут цілком доречними виявляються і цитування, здавалося б, хрестоматійних рядків Святого Письма, і дивні образи Босха.
Не варто, мабуть, вдаватися до аналізу суто художніх чеснот та недоліків твору. Роздуми пана Турчинова лежать у площині релігії та моралі. А всі сюжетні ходи і монологи героїв потрібні лише для того, аби донести позицію автора.
“Страх, біль, багатство, влада – речі ілюзорні, - стверджує він, - шукати треба Бога, адже лише він реальність”. А єдиний засіб зцілення від хвороби зла і страху – Любов.
Нічого нового? Можливо. Але і сам автор, вустами одного з героїв, зазначає: „Банально, але істина завжди проста...”
Посперечатися можна хіба що про визначення жанру книжки – психологічний трилер. Це, швидше, нагадує притчу в дусі Пауло Коельо. Відтак, навряд чи цей твір можна віднести до суто розважального жанру. До того ж, неможливо читати цю книжку, абстрагувавшись від особистості автора.
В одному з телеінтерв’ю на питання, ким би він хотів бути, задане, звичайно ж, в сенсі призначень нового уряду, Олександр Турчинов відповів, що найбільше він хотів би бути пастором. І це прагнення явно прочитується у його книзі – проповіді. Недаремно починається і закінчується вона рядками зі Старозаповітної Книги Екклезіаста або Проповідника.
Андрій Охрімович
І на завершення кілька рядків од світлої пам’яті Івана Козаченка.
“О мрійнику, довірливий невдахо! Мій голубе! Тебе кидали з даху у темний світ – і сонячний і зоряний, і ти літав, бездомний, неозорами. І ти молився небові за хмарами, і людям під смішними парасолями. Невже твої молитви були марними, а щирі сльози – надто пересолені?”
На цьому все. В київській студії разом зі мною працював Михайло Петренко. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень.
Андрій Охрімович. Радіо “Свобода”. Київ.
