Аудіозапис програми:
Київ, 10 січня 2004 року.
Павло Вольвач
Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Як завжди в цей час, в ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Різдво. І цим все сказано. Відразу навертає до Гоголя, до фольклору і до Диканьки. Там, у самому епіцентрі святкувань зимових святок, споконвіку сидить... ні, не Піховшек. Сидить Пацюк. Сидить і медитує перед макітрою з галушками.
Нинішнє Різдво не було винятком, хоча були нюанси.
“- Здоровенькі були, блаженніший Пацюк, – гукнув з порогу коваль Вакула, обтупуючи сніг з новеньких американських валянків.
-
Здоров був, козаче, ну як там наші?
-
Святкують, мосьпане. За ніч гуртом сімнадцять діжок вінегрету з’їли, вареників і оселедців неміряно, а що вже тих курячих крилець, коропів у сметані, кільки в томаті, огірків у розсолі. Навіть відро квашеної брюссельської капусти якесь посольство з дуру підвезло - і ту ум’яли. Цистерну кримського шампанського висушили.
- Святі люди! – похвалив Пацюк. – Разом нас багато, нас не подолати, – замугикав він.
Галушка вистрибнула з макітри в полумисок, оббрьохалася в сметані і, зачекавши високої ноти, скочила до рота. Пацюк ковтнув. Галушка пискнула”.
Ось така версія “Ночі перед Різдвом”, створена журналісткою газети “Україна Молода” Оленою Зварич. В її політично-фольклорній казці, уривок з якої ви щойно почули, навіть Пацюк і коваль Вакула йдуть в “помаранчеву” опозицію. Так що лав додалося.
Але для цілковитої перемоги революції потрібні були дії і жертовність реальних людей. І документальний фільм “Коза”, створений студентами і викладачами Національного університету театру і кіно імені Карпенка-Карого це підтверджує.
Розповідає Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Романтика мандрів і доріг покликала студентів майстерні Володимира Кочнєва у піший похід від Радовиля до Львова. Подорож селами з демонстрацією народної вистави “Коза”.
Власне, запропонований фільм не що інше, як документально оброблені і філософськи осмислені 26 відеокасет, записаних упродовж двотижневої мандрівки.
Ініціатор проекту Леонід Кантер розповідає:
Леонід Кантор
Виникла думка, що хочеться зіграти виставу в екстремальних умовах. Ми зібралися командою і почали роботу над виставою “Коза”. Цей твір я знайшов в підручнику за шостий клас в розділі “Народна драма”.
Це абсолютно божевільний твір. Логіка зникає буквально в кожному абзаці. Але під час того, як ми працювали, якимсь чином воно сформувалося у щось.
Насправді там ніякої особливої режисури не було. Хто що міг, той те й робив. Власне, це така акторська постановка.
Ми вирішили доїхати до міста Радивилів, а звідти вирушити пішки до Львова. Це був 200 км піший похід. Маршрут, який ми розробили заздалегідь, йшов не по прямій до Львова, а трошки в обхід. Ми пройшли по Львівській та Рівненській областях.
Богдана Костюк
Напередодні від’їзду з Києва до творчої групи приєднався режисер Сергій Лисенко, який фільмував весь “гастрольний похід”, і завдяки якому проект “Коза” набув статусу документального фільму.
Сергій Лисенко далі.
Сергій Лисенко
Я перебував у складній ситуації, бо мені треба було створити документ і для учасників походу, і фільм, який було б цікаво дивитися пересічному глядачеві.
Зрештою, компроміс знайдено. Вибачайте за якісь технічні недоліки, бо це були похідні умови.
Богдана Костюк
Стрічка переносить глядачів у світ української “глибинки”, де із захопленням і здивуванням зустрічають молодих акторів, з насолодою переглядають виставу, виносять киянам домашнього хліба і свіжого молока і вчать молодих виконавців стрілецьким пісням, і разом з ними співають гімн України, і розповідають про життя своє і своїх дідів – прадідів, котрі боронили рідну землю і вважали за честь покласти голови у боях за свободу. Бо свобода і Батьківщина у нас одна на всіх.
Павло Вольвач
А ми тим часом знову повернемось до диканської світлиці. Там, зодягнений в кальсони революційного морквяного кольору, Пацюк продовжує дивувати враженого Вакулу чудесами фольклорної техніки.
Отож шкіц від Олени Зварич:
“Наступну галушку Пацюк хвацько піймав на льоту, як муху. Прислухався. У кулаці в нього жалібно пискнуло.
- Європеїзуїмося. Ич, бісові душі, устриць у макітру підсипали, – незлостиво відзначив гуру. – Ра-зом, разом нас ба-гато, ра-а-азом...”
Щодо європеїзації, то тут таки правда. Хоча Європа навзаєм українізується. І не лише Европа, а навіть Гамерика. Принаймні Різдво Христове волонтери Корпусу миру США відзначали в Україні.
Урочисті богослужіння, колядки, знайомства з давніми звичаями і народними традиціями – все це поєдналося у їхній уяві у різноголосе і багатобарвне дійство, що розкриває душу і культуру народу. Відтак народжується почуття взаємної довіри і відкритості.
Американці працюють в Україні за різними програмами, що передбачають поширення і поглиблене вивчення англійської мови, теорії західного бізнесу, практики охорони довколишнього середовища.
Побували волонтери з Гамерики і в Фастові на Київщині.
Розповідає тамтешній гуру Володимир Ляшко.
Володимир Ляшко
Галина Чепелянська викладає англійську у середній школі майже 40 років. Однак і їй приємно поспілкуватися з людиною, як кажуть спеціалісти, “носієм мови”. Вивіряються акценти, вимова, інтонація. Цього важко досягти навіть у лінгафонних кабінетах.
Цього року у їхній школі англійську викладатиме Марк Ікофф. Йому 26 років. Закінчив університет, філософський факультет. Потроху звикає до життя у невеликому містечку, вивчає українську.
Живе він у звичайній родині, де ніхто англійської не знає. Але вони швидко порозумілися, і проблем не виникає.
У Фастівських школах волонтери не вперше. Тут у них щороку залишається багато знайомих. “Їм подобається українська гостинність і щирість,” - розповідає Галина Чепелянська. По-іншому починають ставитися до вивчення англійської і школярі.
Галина Чепелянська
Діти дивляться на них, як на представників іншої культури. Дітям цікаво, коли вони спілкуються з носієм мови.
Володимир Ляшко
Як наші діти їх сприймають? Що їх цікавить?
Галина Чепелянська
Моменти бувають досить дивні. Діти не знають навіть про що запитати - вони вважають, що люди скрізь живуть так, як вони. Вони знають, що Америка багата країна, але наскільки багата, в чому це багатство виражається – це їм дуже важко уявити.
Володимир Ляшко
“Діти у такому спілкуванні відкривають для себе багато несподіваного,” - каже Галина Чепелянська.
Галина Чепелянська
Їх вражає, що американці дуже просто зодягнуті. Їх збиває з пантелику, чому в американців немає зацікавленості нарядитися. Наш народ в нашому містечку невеличкому любить просто гарно вдягтися, щоб кожен день у різному і щоби личило б.
Володимир Ляшко
А американці це відмічають?
Галина Чепелянська
Так, і французи також, бо в нас у місті бувають.
Володимир Ляшко
Розповіді Марка дають уявлення молоді про американське життя.
Галина Чепелянська
Якось діти питають, як живе сім’я. Марк відповідає, що у них не дуже багата сім’я: у тата машина, у мами машина, він собі купив нову. У нас машина – це пік розкоші, а там вважається нормою. Це для них цікавих.
Володимир Ляшко
А ще педагоги помітили, що хлопцям з Америки подобаються українські дівчата.
Галина Чепелянська
Американці вважають, що наші дівчата дуже гарні. Ми до них звикли, а вони вважають, що у нас дуже гарні люди.
Володимир Ляшко
В цілому українська кухня американцям до смаку. Хоча вони не розуміють, що таке холодець. У їхній уяві будь-яка страва у вигляді желе має бути десертом, і аж ніяк не чимось м’ясним.
Галина Чепелянська
Всі, хто побував, розповідають про холодець і сало. Вони кажуть, як це можна їсти – це ж жир. І їх у зворотньому дуже важко переконати, у цілющих властивостях українського сала – вони його ніяк не сприймають. Якщо дехто холодець ще може з’їсти, то сало ніхто не коштує. Я маю на увазі сире, бо якщо є яєчня з салом, то це нормально.
Володимир Ляшко
Серед американських гостей, як розповідають педагоги, чимало вегетаріанців. Хоча у наших умовах, кажуть вони, витримати подібний раціон нелегко, бо багато продуктів занадто дорогі.
А назагал діти і батьки школярів – хорошої думки про молодь з Америки.
Галина Чепелянська
В основному діти-учні стають їхніми друзями. Запрошують на дискотеку, в родину. Це їм багато дає.
Володимир Ляшко
Це якісь бар’єри знімає, напевне.
Галина Чепелянська
Були випадки, що дитина приїхала з села і через пень-колоду ту мову вчили, але знайшли вони якось спільну мову. Діти і вимову переймають і інтонацію, їм дано це.
Завдяки цим носіям і вчителі покращують свої знання мови набагато.
Володимир Ляшко
Ось така фастівська одіссея Марка, хлопця з Америки. Павло Вольвач
Поки Величний Пацюк і Вакула вирушили до шинка “Зоряний” у пошуках демонічної сили, трясця її матері, до нас завітав ще один гість. Він, до речі, теж схожий на якого-небудь персонажа диканьківських фентезі... Або на Діда Мороза.
Це Олексій Доля, провідних фахівець Музею етнографії та побуту. І розповість він, звісно ж, про Різдвяні свята. А вони святкуються і навіть в шинку “Зоряний”. До шинкарки Солохи вже завітали прокуратор Гена, генерал Кінь, Макарович з Даниловичем.
І поки двоє останніх побиваються за нацією, котрої нема, “як то кажуть, ні хрєна, адні подонкі висшей мєри...”, ми спробуємо віднайти націю в розповіді етнографа Долі.
Олексій Доля
Це свято дуже цікаве. Якщо Різдво, то там багато спільного християнського, побутуються звичаї і обряди на народженні Ісуса Христа, а Василь і Маланка – це дохристиянські...
Павло Вольвач
Яке це точно число Василя і Маланки?
Олексій Доля
З 13-го на 14-те. Це ввечері йшли щедрувати. Десь водили козу по селах.
Я на старий Новий рік якраз їздив на Миколаївщину, де ми з телебаченням знімали Василя і Маланку. Це село Курячі Лози, унікальне село, туди з половини області з’їжджаються люди подивитися, там навіть під час війни це не припинялося, скільки совєти не боролися.
Все село збирається на вигоні, одягаються цигани, так звані Старий і Стара. Коли я показував фотографії, то у мене запитували, звідки такі маски, з якого острова? А це Миколаївська область. І люди святкують: від хати до хати ходять Стара і Старенький, як вони кажуть, Василь і Маланка з булавою, з файдою, вітають людей, заходять до хати і тричі просять: “Впустіть до хати привітати. Це Старий і Стара”.
Це настільки давній звичай. Треба хоча б побачити ті маски, які вони до сьогодні роблять. З тіста і полотна складають і заходять до хати, господарів вітають, а потім вже господарі їх обдаровують.
У них є обряд, який називається “вінчання циган”, коли збирається все село. У селі є старший – це дід, якому десь 40 років, він збирає все село і цих переодягнутих циган у масках благословляє. Після цього вінчання вони не мають права йти по селу. І коли він когось зустрічав по селу, хто не був на вигоні, не був вінчаний, карали.
На другий день вони йшли і якщо якусь шкоду зробили, а господарі захотіли побачити, хто там під маскою, то мусили ще платити гроші, щоб відкрити маску.
Заходили Василь і Маланка теж вітали і на комині малювали квіточку.
Якщо взяти всю Україну, то воно є по всій Україні, його просто треба знайти і показати. Звичай дуже давній, дуже архаїчний і, наголошую, що свято нового року пов’язане ще з дохристиянськими, бо по-церковному – це Василя.
Павло Вольвач
Пане Доля, а от Ви, ті люди, які знаходять, показуєте це все? Тобто, цей Різдвяний відблиск торкнеться стін вашого музею?
Олексій Доля
Кожен рік ми запрошуємо фольклорні колективи з різних регіонів України. Це є дуже важливо, бо у нас дуже часто проводять такі речі. По містах, може, режисер написав сценарій, придумав, насправді не знаючи, як воно було, то ми в музеї все-таки намагаємося показати справжнє, те, що було, як воно було, як воно повинно бути. Треба його брати не в режисера у місті, а треба брати у селі, там, де його коріння, і звідки воно природно походить.
Павло Вольвач
Ні, таки є нація, чого ж там. Але нехай. Знову вернемося в казковий світ.
Нечисть в шинку “Зоряний” поховалася по мішках, а коваль Вакула, осідлавши чорта на ймення Нестор, летить до Москви віддати старий український борг, дамські парчеві черевики, які позичали років двісті тому. Не знадобилися нам їхні тухлі...
Злетів Вакула. А далі через кришталик Олени Зварич.
“ Чимдаіл, тим люди внизу маліли і вже нагадували помаранчеві спинки бджіл на велетенському, вбраному в цвіт терновому кущі. Гупали салюти, дострибуючи до самих зірок. Ніколи ще коваль Вакула не бачив Україну такою красивою, навіть у казках, звідки він був родом”.
З Різдвом вас!
Говорить радіо “Свобода”.
Київ, 10 січня 2004 року.
Павло Вольвач
Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Як завжди в цей час, в ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Різдво. І цим все сказано. Відразу навертає до Гоголя, до фольклору і до Диканьки. Там, у самому епіцентрі святкувань зимових святок, споконвіку сидить... ні, не Піховшек. Сидить Пацюк. Сидить і медитує перед макітрою з галушками.
Нинішнє Різдво не було винятком, хоча були нюанси.
“- Здоровенькі були, блаженніший Пацюк, – гукнув з порогу коваль Вакула, обтупуючи сніг з новеньких американських валянків.
-
Здоров був, козаче, ну як там наші?
-
Святкують, мосьпане. За ніч гуртом сімнадцять діжок вінегрету з’їли, вареників і оселедців неміряно, а що вже тих курячих крилець, коропів у сметані, кільки в томаті, огірків у розсолі. Навіть відро квашеної брюссельської капусти якесь посольство з дуру підвезло - і ту ум’яли. Цистерну кримського шампанського висушили.
- Святі люди! – похвалив Пацюк. – Разом нас багато, нас не подолати, – замугикав він.
Галушка вистрибнула з макітри в полумисок, оббрьохалася в сметані і, зачекавши високої ноти, скочила до рота. Пацюк ковтнув. Галушка пискнула”.
Ось така версія “Ночі перед Різдвом”, створена журналісткою газети “Україна Молода” Оленою Зварич. В її політично-фольклорній казці, уривок з якої ви щойно почули, навіть Пацюк і коваль Вакула йдуть в “помаранчеву” опозицію. Так що лав додалося.
Але для цілковитої перемоги революції потрібні були дії і жертовність реальних людей. І документальний фільм “Коза”, створений студентами і викладачами Національного університету театру і кіно імені Карпенка-Карого це підтверджує.
Розповідає Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Романтика мандрів і доріг покликала студентів майстерні Володимира Кочнєва у піший похід від Радовиля до Львова. Подорож селами з демонстрацією народної вистави “Коза”.
Власне, запропонований фільм не що інше, як документально оброблені і філософськи осмислені 26 відеокасет, записаних упродовж двотижневої мандрівки.
Ініціатор проекту Леонід Кантер розповідає:
Леонід Кантор
Виникла думка, що хочеться зіграти виставу в екстремальних умовах. Ми зібралися командою і почали роботу над виставою “Коза”. Цей твір я знайшов в підручнику за шостий клас в розділі “Народна драма”.
Це абсолютно божевільний твір. Логіка зникає буквально в кожному абзаці. Але під час того, як ми працювали, якимсь чином воно сформувалося у щось.
Насправді там ніякої особливої режисури не було. Хто що міг, той те й робив. Власне, це така акторська постановка.
Ми вирішили доїхати до міста Радивилів, а звідти вирушити пішки до Львова. Це був 200 км піший похід. Маршрут, який ми розробили заздалегідь, йшов не по прямій до Львова, а трошки в обхід. Ми пройшли по Львівській та Рівненській областях.
Богдана Костюк
Напередодні від’їзду з Києва до творчої групи приєднався режисер Сергій Лисенко, який фільмував весь “гастрольний похід”, і завдяки якому проект “Коза” набув статусу документального фільму.
Сергій Лисенко далі.
Сергій Лисенко
Я перебував у складній ситуації, бо мені треба було створити документ і для учасників походу, і фільм, який було б цікаво дивитися пересічному глядачеві.
Зрештою, компроміс знайдено. Вибачайте за якісь технічні недоліки, бо це були похідні умови.
Богдана Костюк
Стрічка переносить глядачів у світ української “глибинки”, де із захопленням і здивуванням зустрічають молодих акторів, з насолодою переглядають виставу, виносять киянам домашнього хліба і свіжого молока і вчать молодих виконавців стрілецьким пісням, і разом з ними співають гімн України, і розповідають про життя своє і своїх дідів – прадідів, котрі боронили рідну землю і вважали за честь покласти голови у боях за свободу. Бо свобода і Батьківщина у нас одна на всіх.
Павло Вольвач
А ми тим часом знову повернемось до диканської світлиці. Там, зодягнений в кальсони революційного морквяного кольору, Пацюк продовжує дивувати враженого Вакулу чудесами фольклорної техніки.
Отож шкіц від Олени Зварич:
“Наступну галушку Пацюк хвацько піймав на льоту, як муху. Прислухався. У кулаці в нього жалібно пискнуло.
- Європеїзуїмося. Ич, бісові душі, устриць у макітру підсипали, – незлостиво відзначив гуру. – Ра-зом, разом нас ба-гато, ра-а-азом...”
Щодо європеїзації, то тут таки правда. Хоча Європа навзаєм українізується. І не лише Европа, а навіть Гамерика. Принаймні Різдво Христове волонтери Корпусу миру США відзначали в Україні.
Урочисті богослужіння, колядки, знайомства з давніми звичаями і народними традиціями – все це поєдналося у їхній уяві у різноголосе і багатобарвне дійство, що розкриває душу і культуру народу. Відтак народжується почуття взаємної довіри і відкритості.
Американці працюють в Україні за різними програмами, що передбачають поширення і поглиблене вивчення англійської мови, теорії західного бізнесу, практики охорони довколишнього середовища.
Побували волонтери з Гамерики і в Фастові на Київщині.
Розповідає тамтешній гуру Володимир Ляшко.
Володимир Ляшко
Галина Чепелянська викладає англійську у середній школі майже 40 років. Однак і їй приємно поспілкуватися з людиною, як кажуть спеціалісти, “носієм мови”. Вивіряються акценти, вимова, інтонація. Цього важко досягти навіть у лінгафонних кабінетах.
Цього року у їхній школі англійську викладатиме Марк Ікофф. Йому 26 років. Закінчив університет, філософський факультет. Потроху звикає до життя у невеликому містечку, вивчає українську.
Живе він у звичайній родині, де ніхто англійської не знає. Але вони швидко порозумілися, і проблем не виникає.
У Фастівських школах волонтери не вперше. Тут у них щороку залишається багато знайомих. “Їм подобається українська гостинність і щирість,” - розповідає Галина Чепелянська. По-іншому починають ставитися до вивчення англійської і школярі.
Галина Чепелянська
Діти дивляться на них, як на представників іншої культури. Дітям цікаво, коли вони спілкуються з носієм мови.
Володимир Ляшко
Як наші діти їх сприймають? Що їх цікавить?
Галина Чепелянська
Моменти бувають досить дивні. Діти не знають навіть про що запитати - вони вважають, що люди скрізь живуть так, як вони. Вони знають, що Америка багата країна, але наскільки багата, в чому це багатство виражається – це їм дуже важко уявити.
Володимир Ляшко
“Діти у такому спілкуванні відкривають для себе багато несподіваного,” - каже Галина Чепелянська.
Галина Чепелянська
Їх вражає, що американці дуже просто зодягнуті. Їх збиває з пантелику, чому в американців немає зацікавленості нарядитися. Наш народ в нашому містечку невеличкому любить просто гарно вдягтися, щоб кожен день у різному і щоби личило б.
Володимир Ляшко
А американці це відмічають?
Галина Чепелянська
Так, і французи також, бо в нас у місті бувають.
Володимир Ляшко
Розповіді Марка дають уявлення молоді про американське життя.
Галина Чепелянська
Якось діти питають, як живе сім’я. Марк відповідає, що у них не дуже багата сім’я: у тата машина, у мами машина, він собі купив нову. У нас машина – це пік розкоші, а там вважається нормою. Це для них цікавих.
Володимир Ляшко
А ще педагоги помітили, що хлопцям з Америки подобаються українські дівчата.
Галина Чепелянська
Американці вважають, що наші дівчата дуже гарні. Ми до них звикли, а вони вважають, що у нас дуже гарні люди.
Володимир Ляшко
В цілому українська кухня американцям до смаку. Хоча вони не розуміють, що таке холодець. У їхній уяві будь-яка страва у вигляді желе має бути десертом, і аж ніяк не чимось м’ясним.
Галина Чепелянська
Всі, хто побував, розповідають про холодець і сало. Вони кажуть, як це можна їсти – це ж жир. І їх у зворотньому дуже важко переконати, у цілющих властивостях українського сала – вони його ніяк не сприймають. Якщо дехто холодець ще може з’їсти, то сало ніхто не коштує. Я маю на увазі сире, бо якщо є яєчня з салом, то це нормально.
Володимир Ляшко
Серед американських гостей, як розповідають педагоги, чимало вегетаріанців. Хоча у наших умовах, кажуть вони, витримати подібний раціон нелегко, бо багато продуктів занадто дорогі.
А назагал діти і батьки школярів – хорошої думки про молодь з Америки.
Галина Чепелянська
В основному діти-учні стають їхніми друзями. Запрошують на дискотеку, в родину. Це їм багато дає.
Володимир Ляшко
Це якісь бар’єри знімає, напевне.
Галина Чепелянська
Були випадки, що дитина приїхала з села і через пень-колоду ту мову вчили, але знайшли вони якось спільну мову. Діти і вимову переймають і інтонацію, їм дано це.
Завдяки цим носіям і вчителі покращують свої знання мови набагато.
Володимир Ляшко
Ось така фастівська одіссея Марка, хлопця з Америки. Павло Вольвач
Поки Величний Пацюк і Вакула вирушили до шинка “Зоряний” у пошуках демонічної сили, трясця її матері, до нас завітав ще один гість. Він, до речі, теж схожий на якого-небудь персонажа диканьківських фентезі... Або на Діда Мороза.
Це Олексій Доля, провідних фахівець Музею етнографії та побуту. І розповість він, звісно ж, про Різдвяні свята. А вони святкуються і навіть в шинку “Зоряний”. До шинкарки Солохи вже завітали прокуратор Гена, генерал Кінь, Макарович з Даниловичем.
І поки двоє останніх побиваються за нацією, котрої нема, “як то кажуть, ні хрєна, адні подонкі висшей мєри...”, ми спробуємо віднайти націю в розповіді етнографа Долі.
Олексій Доля
Це свято дуже цікаве. Якщо Різдво, то там багато спільного християнського, побутуються звичаї і обряди на народженні Ісуса Христа, а Василь і Маланка – це дохристиянські...
Павло Вольвач
Яке це точно число Василя і Маланки?
Олексій Доля
З 13-го на 14-те. Це ввечері йшли щедрувати. Десь водили козу по селах.
Я на старий Новий рік якраз їздив на Миколаївщину, де ми з телебаченням знімали Василя і Маланку. Це село Курячі Лози, унікальне село, туди з половини області з’їжджаються люди подивитися, там навіть під час війни це не припинялося, скільки совєти не боролися.
Все село збирається на вигоні, одягаються цигани, так звані Старий і Стара. Коли я показував фотографії, то у мене запитували, звідки такі маски, з якого острова? А це Миколаївська область. І люди святкують: від хати до хати ходять Стара і Старенький, як вони кажуть, Василь і Маланка з булавою, з файдою, вітають людей, заходять до хати і тричі просять: “Впустіть до хати привітати. Це Старий і Стара”.
Це настільки давній звичай. Треба хоча б побачити ті маски, які вони до сьогодні роблять. З тіста і полотна складають і заходять до хати, господарів вітають, а потім вже господарі їх обдаровують.
У них є обряд, який називається “вінчання циган”, коли збирається все село. У селі є старший – це дід, якому десь 40 років, він збирає все село і цих переодягнутих циган у масках благословляє. Після цього вінчання вони не мають права йти по селу. І коли він когось зустрічав по селу, хто не був на вигоні, не був вінчаний, карали.
На другий день вони йшли і якщо якусь шкоду зробили, а господарі захотіли побачити, хто там під маскою, то мусили ще платити гроші, щоб відкрити маску.
Заходили Василь і Маланка теж вітали і на комині малювали квіточку.
Якщо взяти всю Україну, то воно є по всій Україні, його просто треба знайти і показати. Звичай дуже давній, дуже архаїчний і, наголошую, що свято нового року пов’язане ще з дохристиянськими, бо по-церковному – це Василя.
Павло Вольвач
Пане Доля, а от Ви, ті люди, які знаходять, показуєте це все? Тобто, цей Різдвяний відблиск торкнеться стін вашого музею?
Олексій Доля
Кожен рік ми запрошуємо фольклорні колективи з різних регіонів України. Це є дуже важливо, бо у нас дуже часто проводять такі речі. По містах, може, режисер написав сценарій, придумав, насправді не знаючи, як воно було, то ми в музеї все-таки намагаємося показати справжнє, те, що було, як воно було, як воно повинно бути. Треба його брати не в режисера у місті, а треба брати у селі, там, де його коріння, і звідки воно природно походить.
Павло Вольвач
Ні, таки є нація, чого ж там. Але нехай. Знову вернемося в казковий світ.
Нечисть в шинку “Зоряний” поховалася по мішках, а коваль Вакула, осідлавши чорта на ймення Нестор, летить до Москви віддати старий український борг, дамські парчеві черевики, які позичали років двісті тому. Не знадобилися нам їхні тухлі...
Злетів Вакула. А далі через кришталик Олени Зварич.
“ Чимдаіл, тим люди внизу маліли і вже нагадували помаранчеві спинки бджіл на велетенському, вбраному в цвіт терновому кущі. Гупали салюти, дострибуючи до самих зірок. Ніколи ще коваль Вакула не бачив Україну такою красивою, навіть у казках, звідки він був родом”.
З Різдвом вас!
Говорить радіо “Свобода”.
