Аудіозапис програми:
Прага, 1 січня 2005 року.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”!
В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном у цей новорічний день - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Міхал Плахі.
Ось і настав Новий рік. Що він несе людям, які радощі, успіхи, випробовування та неприємності? І що таке зрештою Новий рік? Бо різні народи святкуютьйого по різному і в різний час. Навіть українці знають Це був Новий рік вересневий, “новий” Новий рік, “старий” Новий рік. І сьогодні переплітаються різдвяні та новорічні свята, навіть важко буває розрізняти їх пересічним людям та тим більше коли на рубіж двох років припадає помаранчева національна революція. Тому варто згадати про деякі найбільші з традицій Нового року в Україні, як вони перепліталися з місцевими обрядами, святами, історичними подіями. Слово моєму київському колезі Віталію Пономарьову.
Віталій Пономарьов
У давнину Новий Рік для мешканців українських земель починався від весняного рівнодення, і нині дослідники знаходять у колядках та щедрівках весняні мотиви. Ще у дохристиянську добу населення Карпат, Подніпров’я та Подністров’я під впливом грецької та римської культур стало відзначати Новий Рік під час зимового сонцевороту, коли день починає збільшуватися. Вже тоді новорічні свята були днями загальної радості, тривали цілих 12 днів і включали обмін привітаннями та подарунками.
Народження у перший день січня Сонця, персоніфікованого у вигляді бога Ярила, а згодом Коляди, сприймалося людиною хліборобської цивілізації як перемога світла над пітьмою та добра над злом. З тих часів в українській культурі залишилися заспіви на схід сонця – величання новонародженого світила.
Водночас межа року неначе переривала усталений плин часу, несла щось нове і невідоме, що свідомість язичника сприймала як потенційну загрозу. Тож відновлення звичного ладу потребувало від людини певних ритуальних дій, покликаних забезпечити родючість землі, плодючість домашніх тварин та добробут родини. Відлуння цієї новорічної магії збереглося в обрядах колядування та щедрування, «водіння кози» і прикликання душ предків. Згодом християнська церква наповнила новорічний святковий цикл новим змістом, і його центральною подією стало Різдво Христове. Проте загалом Коляди або Святки упродовж століть зберегли виразні ознаки своєрідного «двовір’я», в якому крізь християнський покров світяться сліди язичницьких уявлень та обрядів.
Василь Зілгалов
Ще напередодніі Нового року новий Президент України Віктор Ющенко звернувся з привітанням до українського народу. Він сказав, що рік, який минув став роком вибору. Цей вибір змінив нас і змінив Україну. “Ми разом зробили крок до достатку і демократії. Ми готові будувати власну долю і долю своєї країни. Ми віримо в Україну. Бажаю вам провести Новий рік і свята в родинному колі. Сподіваюся, що ці дні пренесуть у наші душі мир, тепло і бажання допомогти тому, кому потрібна наша любов і підтримка. Від щирого серця вітаю всіх українців з Новим роком і Різдвом Христовим. Щастя вам, мої рідні, та Божого благословення. Христос народжується, славімо Його!” – йдеться у новорічному і різдвяному привітанні нового Президента України Віктора Ющенка. І Віталій Пономарьов завершує свій аналіз традицій Нового року в Україні.
Василь Зілгалов
Звичай прикрашати новорічну ялинку поширився в Україні у ХVIII столітті і був запозичений з Ельзасу в Німеччині. Вічнозелена, святково оздоблена, прикрашена яблуками та горіхами, увінчана Віфлеємською зіркою ялинка символізує біблейське райське дерево. А на українському ґрунті вона ще нагадує вишите на рушниках архаїчне «дерево життя», яке своїм корінням сягає глибин історії роду, а верхівкою торкається самого неба.
Більшовики, захопивши владу, заборонили новорічну ялинку разом із рештою так званих «шкідливих пережитків минулого». Тільки у 30-х роках минулого століття з ініціативи комуністичного лідера Павла Постишева новорічна ялинка була дозволена, хоча і в зміненому вигляді. Під тиском «войовничих безбожників» її Віфлеємська зірка перетворилася на червону п’ятикутну, з віт ялинки щезли янголи, а Святого Миколая змінив Дід Мороз.
Попри це, Новий Рік залишався єдиним державним святом, якому радянська влада так і не спромоглася надати ідеологічного забарвлення. Навіть тоді ватаги «посипальників» по сільських та міських оселях щороку промовляли традиційне побажання: «На щастя! На Новий Рік!». І хоча у Радянському Союзі Новий Рік за Юліанським календарем офіційно був робочим днем, населення також відзначало це свято – вже як «Старий Новий Рік».
І нині, як і тисячоліття тому, люди вірять, що у новорічну ніч відкривається небо, тож усе, тоді загадане, неодмінно здійсниться.
Василь Зілгалов
Як сказано, за народним повір’ям у новорічну ніч відкривається небо. Український поет Богдан – Ігор Антонич написав поезію, яка так і називається – “Молитва до зір”.
Не срібло миршаве, не хміль, не лавр сумнівний і двозначний, не дотепів грайливих сіль, не успіх в грі на риск небачній, не уст золотомовних мед, не почестей солодка манна і навіть не чеснот букет, що світлість їх не раз оманна, не винограду темний сік у колі дружньому за чаєм, не муз єлей, що на ввесь вік тавром людину назначає, не вигаданий в хитрий лад, щоб мірять душі, вчений лікоть, не домохвальців млявий чад, нещирих хвальб слизька музика, не захист мрій — блаженний дім, але молімся зорям дальнім, щоб нам дали на світі цім життя величне і страдальне.
На Галичині, зокрема у Львові, до 1944 року не було традиції святкування Нового року 1 січня. Оскільки мешканці цього регіону переважно греко-католики і православні у цей період мають передріздвяний піст і ялинку ставили лише 6 січня на Святий вечір. Тому на львівських балконах 1 січня можна було побачити зв’язані шнурком ялинки, які чекали на свій час, коли господар занесе їх у хату разом із дідухом.
Моя колега Галина Терещук напередодні Нового року побувала в гостях у пані Лесі Гонгадзе, з давньої львівської родини Корчаків, і розмовляли вони не про політику, а про святкові дні і традиції. Послухаймо матеріал.
Галина Терещук
Пані Леся, як завжди, у своїй невеличкій квартирі чекала на мене із знаменито приготовленою по - грузинськи фасолею, з горіхами і спеціями. Це була улюблена страва Гії Гонгадзе, а навчилась пані Леся готувати по -грузинськи, коли мешкала у Тбілісі. Натомість там вчила грузинських господинь галицькій кухні. А про хист жінок з родини Корчаків, коріння якої сягає 15 століття, готувати неймовірно смачно, у Львові добре знали.
Новий рік родина Корчаків не святкувала, усі приготування були лише до Різдва.
Леся Гонгадзе
По – новому ми ніколи не справляли, тільки по – старому – чотирнадцятого і Різдво. Це був найкращий час мого життя. Був тато і була мама. Дитинство було голодне , але був тато і була мама. Це найкращі часи нашого життя, поки є батьки. Поки ми маємо ту озонову оболонку над собою, яка нас зберігає від лихих променів. Оце найщасливіші роки, а інше – то вже боротьба. І тому батькиє стержень і основа всього. А свята з батьками це є зовсім інше. Нічого не замінить тієї кутті і того часу, батьківської і материнської ласки.
Галина Терещук
Коли ви ялинку ставили?
Леся Гонгадзе
На шосте число.
Галина Терещук
Високу ялинку вибирали?
Леся Гонгадзе
Я пам’ятаю перший раз батько ялинку приніс з Карпат з шишечками. Забавки у нас були ще довоєнні – німецькі, польські забавки. Вони були надзвичайно теплі, надзвичайно людяні, бор вони були зроблені людськими руками, людською душею. Забавки на тих ялинках випромінювали життя. Коли я сьогодні бачу інші забавки і гірлянди, то вони не є живими, вони не випромінюють ласки, яку ми робили своїми руками.
Галина Терещук
А ось напередодні Нового року, одразу після Миколая в Галичині була традиція збиратися довгими зимовими вечорами за столом і уся сім’я виготовляла прикраси на ялинку. Матеріали використовували якнайрізноманітніші, виходили чудові витвори, а найцікавішим було саме спілкування в родинному колі. Це єднало батьків і дітей, між ними панувала любов і тепло.
Леся Гонгадзе
Ще яєчка видувались. Пеклися поросята чи пляцки, а мама яєчка видувала. А потім з тих яєчок робилися клоуни, очки малювалися, шляпки чіплялися, робилися жабо з паперчику. Це просто збагнути не можливо, це треба пережити. І радість того свята, того вечора...
От зараз я спостерігаю, що ці штучні комерціалізовані свята, які супроводжують цілий рік нас, вони згладили почуття прекрасного, почуття незбагненного. Цілий забави, свята феєрверки. Треба, не треба – феєрверки. Ще піст, а вже колядують, ялинка стоїть.
Василь Зілгалов
Я нагадаю, що моя колега Галина Терещук розмовляє з Лесею Гонгадзе про різдвяні і новорічні традиції на Галичині.
Галина Терещук
Відчуття національної гідності, родинного тепла і духовності знищувались у радянський період. Натомість нині, зазначає пані Леся, втрачене серце свята. Тобто так багато і часто чимало людей влаштовують різноманітні забави й феєрверки, що коли уже приходить Різдво і Старий Новий рік, то немає відчуття особливості релігійного свята.
Леся Гонгадзе
Я тепер зрозуміла суть життя. Бо голод або нестатки вони облагороджують людину (я не кажу повністю про голод). І людина мріє про щось, і коли воно відбувається вона є щасливою.
І вона дає гарний для нащадків приклад. Коли людина є переїджена, пересичена, перезабавлена, вона не може робити нічого приємного. Вона живе по законам кишково – шлункового тракту. І все зводиться до того, щоб наїстися, нажертися. А свято – то вже просто, традиційно. Молодіж мене дуже вразила. Є деякі – то сміття по вулицях, але і є діти дуже гарні, які мають духовність велику, і вони чіпляється за ту духовність і за ті традиції. І коли я бачу тих дітей, і вони вже дорослі стали, і у них є діти. Все одно корінь, який у нас є на цій землі не знищиться, доки ми є на цьому світі.
Галина Терещук
Ще до 1944 року у Львові не влаштовували гучні новорічні забави, радше любили святкувати Маланку, тоді влаштовували коляду і водили козу.
Леся Гонгадзе
Я не знаю, як там з точки зору астрономії, коли правильніішен святкувати Різдво, а коли не правильніше. Можливо дійсно, коли Сонце приходить і коли день приходить. Але у нас чомусь то було 6 січня. До того часу готувались і до того часу були виховані. І не може бути такого, щоб цілий світ мав один час і цілий світ мав одну годину. Якісь зрушення і в психології так само є. І коли у них це є по – новому, для нас це було неприйнятне, не наше.
Галина Терещук
Кілька років тому велась дискусія довкола питання щоби в Україні усі вірні Церкви Христової відзначали Різдво 25 грудня, як і в усьому світі, а відтак логічно бавитись і на Новий рік 1 січня. Втім традиція святкувати 7 січня Різдво Христове, а потім Старий Новий рік і Йордан настільки сильно живе серед галичан, що представники духовенства воліють навіть не зачіпати цю тему, адже кажуть, що ще не на часі прийти до спільної думки.
Василь Зілгалов
“Для східної церкви Новий рік починається першого вересня”, - каже архієпископ Харківський і Полтавський Української автокефальної православної церкви Ігор Ісиченко. Мій колега Тарас Марусик попросив архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря поділитися своїми міркуваннями про духовну складову Нового року взагалі і цього року для України зокрема.
Тарас Марусик
Владико, наша програма виходить з першого і другого січня, якраз у той час, коли за якоюсь же традицією починаються великі свята. І невідомо, де світське свято, а де релігійне – так це все переплелось. Що означає Новий рік для християнської традиції з вашого погляду?
Ігор Ісиченко
Східна церква і досі відзначає Новий рік на початку вересня – 1- ого вересня. Ми маємо сліди цієї традиції, народженої у Візантії у першій шкільній програмі, програмі навчання у вищих школах також, яка базується все на тому ж вересневому Новому році. Але попри те, що Новий рік з’явився пізніше і з’явився під впливом західної традиції, він для нас означає сьогодні вимір тих відтінків життя, які переживаємо всі ми на нашій життєвій дорозі. І тому для кожного християнина, який живе у світі, Новий рік – це засіб поміркувати над тим, що здійснено і що не встигло здійснитися, над тими планами, з якими ми вступаємо у Новий рік.
Тарас Марусик
Говорячи власне про перехід від 2004 до 2005 року, навіть, якщо це буде умовний перехід, який прийняла велика частина людства, ми не можемо не торкнутися тієї ситуації, яка склалася в Україні, багато хто вважає її політичною ситуацією, хоч тут не тільки політика переплелася, а й ірраціональні елементи. Так от, в духовному плані, з вашого погляду, який це буде перехід для України з 2004 в 2005 рік?
Ігор Ісиченко
Хотілося б бачити цей перехід якісно глибоким, здійснюваним на глибинному антропологічному рівні. Бо йдеться, насправді, не про зміну політичних еліт, які стоятимуть біля керма держави, впливатимуть на її економічне життя, а про нову формацію українців, які входять сьогодні у творчий актив народу. Не хотілося б вживати заяложене слово “еліта”, але наше розуміння еліт девальвоване за останні роки. Ми змушені це переглядати за останні місяці, коли молодші верстви української спільноти, коли дуже аполітичні зазвичай люди бізнесу, виявилися дуже стійкі у відстоюванні своїх прав, коли ми зробили дуже великий прорив у те, що зветься громадянським суспільством. Свобода людини є не тільки суспільною, і, може, не стільки суспільною, скільки релігійною цінністю. Євангеліє вчить нас боротися за цю свободу, боронити і цінувати її. І тому ці процеси, які переживає сьогодні Україна потрібно сприймати у перспективі визволення тієї творчої сили, духовного потенціалу, що його має кожен із нас, українців, потенціалу, який залишався нереалізованим проти останніх кількох років, вже не говорячи про попередні роки Совєтского союзу. Тому я вважаю ми маємо величезні підстави для оптимізму зі сходом до цього Нового року. Цим він відрізняється від попередніх років, які для нас були позначені саме важкою атмосферою стагнації. І хотілося б побажати, щоб цей оптимізм не зникав у нас при подоланні нових труднощів. Ми не повинні ідеалізувати тих осіб, які приходять до влади сьогодні або прийдуть завтра. Ми повинні розуміти їх, як людей зі своїми рисами вдачі, своїми слабкостями, але ми повинні пам’ятати про той досвід Майдану, який показує, що ми всі можемо допомогти, у потрібний момент виправити, підштовхнути або зупинити, здійснити свою громадянську місію, яка полягає не тільки у праві обрати раз на 4 чи 5 років представників влади, але й бути з ними, молитися за них, - це є обов’язок, який взяла на себе церква від самого початку, коли вона молилася за безбожних римських цісарів, за їхнє навернення, за справедливе керівництво їх державою. Ми повинні молитися і ми повинні пильнувати своїх громадянських прав і потреб народу, конституційності управління.
Василь Зілгалов
Я нагадаю, що Тарас Марусин розмовляє у Києві з архієпископом Харківським і Полтавським Української автокефальної православної церкви Ігорем. Слухайте завершення цієї розмови.
Тарас Марусик
Владико, ви репрезентуєте одну з гілок українського православ’я. Українська православна церква, яка є частиною Московського патріархату, вустами Московського патріарха Алексія ІІ знову досить сподіваним чином, я б сказав, втрутилась у політику. Зокрема, Алексій ІІ запорозьких козаків захищати УПЦ МП, мовляв, після президентських виборів їй багато чого загрожує. Як ви бачите у постмайданному контексті, чи можлива співпраця кількох гілок українського православ’я? І взагалі, що ви думаєте з приводу такого втручання?
Ігор Ісиченко
Співпраця різних гілок українського православ’я не тільки можлива, а й необхідна за будь – яких умов. І навіть за найнесприятливіших умов вона була і здійснювалась, може, у дуже скромних, особистих вимірах, але не згасала. Це велике джерело надії. Говорячи про церкву, ми не повинні плутати двох понять – церковна номенклатура, я навіть не вживаю тут слово “ієрархія”, і церква як спільнота, як містичне тіло Христове. Я абсолютно певен, що кожна із церков у нас в Україні в абсолютній більшості своїй має гарних, порядних, чесних людей, людей віруючих. Інша річ те, що за тих чи інших обставин ті схильні до корупції аморальні особи, які з’являються у кожній із церков, можуть захопити надто велику владу, може деформуватися система управління церквою, може деформуватися і система суспільних пріоритетів у здійсненні церковно служінь. І тоді церковна спільнота, можливо, за допомогою цілого суспільства, не через втручання суспільства, а за допомогою його, може звільнятися від цих нездорових тенденцій в своєму розвитку. Знову не говорю про звільнення елементарне від людей, але звільнення від нездорових тенденцій, оздоровлення життя церкви. А це означає насамперед зміну системи пріоритетів. Доки церква простуватиме шляхом Христа, доки вона бачитиме перед собою його, доти вона не допускатиме такої нездорової політизації, яка виявлялась у житті церков навіть у посткомуністичний час. Можливо, це – сумна даність посткомуністичного суспільства. І мене хотілося б побажати всім нам: і нашій церкві, церкві Київського патріархату, і церкві – сестрі, яка належить до Московського патріархату якомога швидшого подолання цієї тенденції, оздоровлення від цих вірусів комформістської політики, які з’явилися з різних причин у житті цієї церкви.
Тарас Марусик
Моїм співрозмовником був архієпископ Харківський і Полтавський Української автокефальної православної церкви Ігор . Розмовляв з ним Тарас Марусин. Радіо “Свобода”. Київ.
Василь Зілгалов
Про деякі підсумки релігійного життя року 2004-го розповідає мій колега Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Так, дійсно, і вибори президента Сполучених Штатів Америки і вибори президента України – це не про економіку, не про відсоткові ставки і навіть не про курс долара чи гривні. У глибинному середньозахідному штаті США, де 2004 року мені довелося провести чимало часу, я чув багато дискусій на тему Буш чи Кері. І от що цікаво: в них майже ніколи не йшлося про робочі місця і ціни на пальне, але неодмінно – про правду й брехню, аборти, одностатеві шлюби, шкільні молитви, сімейні цінності, душу нації та її безпеку. І на Майдан люди вийшли не по хліб і не домагатися підвищення платні, а за правдою і тим, що зветься людською гідністю. Цінності й уявлення про те, чим ми є у цьому світі і чим відрізняємося від інших повсюдно хвилювала людей. Хвилі глобалізації, роблячи світ одно і руйнуючи кордони, водночас викликали сильну протидію уніфікації та знеособленню. Толерантна і понаднаціональна Західна Європа раптом дуже гостро зреагувала на поширення ісламу і загрозу загальноєвропейській ідентичності. Заборона на носіння у школах, коледжах та громадських ліцеях знаків або предметів одягу, якими учні відкрито виявляють релігійну приналежність, у Франції, поширилася і на німецьку столицю. І мало хто сумнівається, що стосується ця заборона насамперед і головно хіджабів – хусток, якими мусульманки покривають голови.
І трохи не одночасно Конференція Європейських Церков висловила однозначно негативне ставлення до можливого приєднання Туреччини до Європейського Союзу, оскільки, як підкреслюється в документі цієї організації, ісламська спадщина Туреччини має свої власні цінності, які заслуговують на повагу, але ці цінності можуть істотно відрізнятися від християнської спадщини, що превалює в решті Європи.
А в Україні вже на самому початку року вибухнули пристрасті, пов’язані із наданням Українській греко-католицькій церкві патріархального статусу. Те, що спробу вирішити це питання було здійснено без участі самої Греко-Католицької церкви і здійснено у Москві, миттєво зробило екклезіальну проблему проблемою політичною і навіть геополітичною. І для Московської патріархії, і для Української греко-католицької церкви, і для цілої України патріархальний статус набув серйозного символічного значення. Бо йдеться і про місце самої України у новому світі, про один з символів якості, в якій вона готова брати участь у глобальному проекті – з Європою чи як периферія ліберальної газо-нафтової імперії, що дедалі більш наполегливо засвоює для себе ідеологію та стилістику православної імперії. Судячи з принциповості сторін у ставленні до, питання, яке, здавалося б, мало б належати сивій давнині, потужність символізму вони визнають рівною мірою.
2004 року політика з надзвичайною виразністю маніфестувала себе як простір, де йдеться не тільки про владу і багатство, але, можливо, навіть більше – про сенс самого людського існування. Тому політика й релігія зав’язалися в єдиний вузол – і в Україні, і поза її межами. А народне повстання проти брехні і тотального зла примусить, певний, Церкви України інакше, ніж дотепер подивитися на зв’язок релігії й політики. Дотепер у багатьох, дуже багатьох церквах це розуміння мало цілковито партійно-персональний і, якщо хочете, анти євангельський характер. І дехто з церковних проводирів прямо заявляв, що ми підтримаємо тих, хто нас підтримує. Вони забували про те, що Церква не має право підтримувати брехню, насильство і приниження людини, навіть тоді, коли їй за це платять храмами, монастирями і земними почестями. Вони нечасто нагадували, що політичний вибір – це вибір передовсім ціннісний. Причому нерідко – у буквальному сенсі – між добром і злом, між совістю і безсовісністю, між свободою і рабством. Ми дуже швидко побачимо і відчуємо, як церковні достойники засвоїли уроки року. Нагадаю ще раз Церква не повинна займатися партіями, фракціями і прославою кандидатів на владні крісла. Але не може не займатися життям і смертю, відрізняти правду від брехні, а світло від темряви.
Василь Зілгалов
Б’є за вікном копитом кінь, Туман гойдається і лине в ніч різдвяну. Мороз синіє і святий преан, Гудуть осніжені Соборні бані. Гуде Різдво, лунають колядки, В гудінні сяє вулик небодзвону. Тобі - привітний рух дівочої руки, А коням пити свіжу зимну воду. Ти – як вощина, бо гориш, спливеш, Лишиться спокій і холодний розум. І будеш ти один собі без меж Вести рахунок сльотам і морозам. І вийдеш ти під ялинковий спів, Ще раз поглянеш на зимові зорі. Незмінне сяйво зоряних огнів, Незмінне сяйво і свічок в соборі.
Прага, 1 січня 2005 року.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”!
В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном у цей новорічний день - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Міхал Плахі.
Ось і настав Новий рік. Що він несе людям, які радощі, успіхи, випробовування та неприємності? І що таке зрештою Новий рік? Бо різні народи святкуютьйого по різному і в різний час. Навіть українці знають Це був Новий рік вересневий, “новий” Новий рік, “старий” Новий рік. І сьогодні переплітаються різдвяні та новорічні свята, навіть важко буває розрізняти їх пересічним людям та тим більше коли на рубіж двох років припадає помаранчева національна революція. Тому варто згадати про деякі найбільші з традицій Нового року в Україні, як вони перепліталися з місцевими обрядами, святами, історичними подіями. Слово моєму київському колезі Віталію Пономарьову.
Віталій Пономарьов
У давнину Новий Рік для мешканців українських земель починався від весняного рівнодення, і нині дослідники знаходять у колядках та щедрівках весняні мотиви. Ще у дохристиянську добу населення Карпат, Подніпров’я та Подністров’я під впливом грецької та римської культур стало відзначати Новий Рік під час зимового сонцевороту, коли день починає збільшуватися. Вже тоді новорічні свята були днями загальної радості, тривали цілих 12 днів і включали обмін привітаннями та подарунками.
Народження у перший день січня Сонця, персоніфікованого у вигляді бога Ярила, а згодом Коляди, сприймалося людиною хліборобської цивілізації як перемога світла над пітьмою та добра над злом. З тих часів в українській культурі залишилися заспіви на схід сонця – величання новонародженого світила.
Водночас межа року неначе переривала усталений плин часу, несла щось нове і невідоме, що свідомість язичника сприймала як потенційну загрозу. Тож відновлення звичного ладу потребувало від людини певних ритуальних дій, покликаних забезпечити родючість землі, плодючість домашніх тварин та добробут родини. Відлуння цієї новорічної магії збереглося в обрядах колядування та щедрування, «водіння кози» і прикликання душ предків. Згодом християнська церква наповнила новорічний святковий цикл новим змістом, і його центральною подією стало Різдво Христове. Проте загалом Коляди або Святки упродовж століть зберегли виразні ознаки своєрідного «двовір’я», в якому крізь християнський покров світяться сліди язичницьких уявлень та обрядів.
Василь Зілгалов
Ще напередодніі Нового року новий Президент України Віктор Ющенко звернувся з привітанням до українського народу. Він сказав, що рік, який минув став роком вибору. Цей вибір змінив нас і змінив Україну. “Ми разом зробили крок до достатку і демократії. Ми готові будувати власну долю і долю своєї країни. Ми віримо в Україну. Бажаю вам провести Новий рік і свята в родинному колі. Сподіваюся, що ці дні пренесуть у наші душі мир, тепло і бажання допомогти тому, кому потрібна наша любов і підтримка. Від щирого серця вітаю всіх українців з Новим роком і Різдвом Христовим. Щастя вам, мої рідні, та Божого благословення. Христос народжується, славімо Його!” – йдеться у новорічному і різдвяному привітанні нового Президента України Віктора Ющенка. І Віталій Пономарьов завершує свій аналіз традицій Нового року в Україні.
Василь Зілгалов
Звичай прикрашати новорічну ялинку поширився в Україні у ХVIII столітті і був запозичений з Ельзасу в Німеччині. Вічнозелена, святково оздоблена, прикрашена яблуками та горіхами, увінчана Віфлеємською зіркою ялинка символізує біблейське райське дерево. А на українському ґрунті вона ще нагадує вишите на рушниках архаїчне «дерево життя», яке своїм корінням сягає глибин історії роду, а верхівкою торкається самого неба.
Більшовики, захопивши владу, заборонили новорічну ялинку разом із рештою так званих «шкідливих пережитків минулого». Тільки у 30-х роках минулого століття з ініціативи комуністичного лідера Павла Постишева новорічна ялинка була дозволена, хоча і в зміненому вигляді. Під тиском «войовничих безбожників» її Віфлеємська зірка перетворилася на червону п’ятикутну, з віт ялинки щезли янголи, а Святого Миколая змінив Дід Мороз.
Попри це, Новий Рік залишався єдиним державним святом, якому радянська влада так і не спромоглася надати ідеологічного забарвлення. Навіть тоді ватаги «посипальників» по сільських та міських оселях щороку промовляли традиційне побажання: «На щастя! На Новий Рік!». І хоча у Радянському Союзі Новий Рік за Юліанським календарем офіційно був робочим днем, населення також відзначало це свято – вже як «Старий Новий Рік».
І нині, як і тисячоліття тому, люди вірять, що у новорічну ніч відкривається небо, тож усе, тоді загадане, неодмінно здійсниться.
Василь Зілгалов
Як сказано, за народним повір’ям у новорічну ніч відкривається небо. Український поет Богдан – Ігор Антонич написав поезію, яка так і називається – “Молитва до зір”.
Не срібло миршаве, не хміль, не лавр сумнівний і двозначний, не дотепів грайливих сіль, не успіх в грі на риск небачній, не уст золотомовних мед, не почестей солодка манна і навіть не чеснот букет, що світлість їх не раз оманна, не винограду темний сік у колі дружньому за чаєм, не муз єлей, що на ввесь вік тавром людину назначає, не вигаданий в хитрий лад, щоб мірять душі, вчений лікоть, не домохвальців млявий чад, нещирих хвальб слизька музика, не захист мрій — блаженний дім, але молімся зорям дальнім, щоб нам дали на світі цім життя величне і страдальне.
На Галичині, зокрема у Львові, до 1944 року не було традиції святкування Нового року 1 січня. Оскільки мешканці цього регіону переважно греко-католики і православні у цей період мають передріздвяний піст і ялинку ставили лише 6 січня на Святий вечір. Тому на львівських балконах 1 січня можна було побачити зв’язані шнурком ялинки, які чекали на свій час, коли господар занесе їх у хату разом із дідухом.
Моя колега Галина Терещук напередодні Нового року побувала в гостях у пані Лесі Гонгадзе, з давньої львівської родини Корчаків, і розмовляли вони не про політику, а про святкові дні і традиції. Послухаймо матеріал.
Галина Терещук
Пані Леся, як завжди, у своїй невеличкій квартирі чекала на мене із знаменито приготовленою по - грузинськи фасолею, з горіхами і спеціями. Це була улюблена страва Гії Гонгадзе, а навчилась пані Леся готувати по -грузинськи, коли мешкала у Тбілісі. Натомість там вчила грузинських господинь галицькій кухні. А про хист жінок з родини Корчаків, коріння якої сягає 15 століття, готувати неймовірно смачно, у Львові добре знали.
Новий рік родина Корчаків не святкувала, усі приготування були лише до Різдва.
Леся Гонгадзе
По – новому ми ніколи не справляли, тільки по – старому – чотирнадцятого і Різдво. Це був найкращий час мого життя. Був тато і була мама. Дитинство було голодне , але був тато і була мама. Це найкращі часи нашого життя, поки є батьки. Поки ми маємо ту озонову оболонку над собою, яка нас зберігає від лихих променів. Оце найщасливіші роки, а інше – то вже боротьба. І тому батькиє стержень і основа всього. А свята з батьками це є зовсім інше. Нічого не замінить тієї кутті і того часу, батьківської і материнської ласки.
Галина Терещук
Коли ви ялинку ставили?
Леся Гонгадзе
На шосте число.
Галина Терещук
Високу ялинку вибирали?
Леся Гонгадзе
Я пам’ятаю перший раз батько ялинку приніс з Карпат з шишечками. Забавки у нас були ще довоєнні – німецькі, польські забавки. Вони були надзвичайно теплі, надзвичайно людяні, бор вони були зроблені людськими руками, людською душею. Забавки на тих ялинках випромінювали життя. Коли я сьогодні бачу інші забавки і гірлянди, то вони не є живими, вони не випромінюють ласки, яку ми робили своїми руками.
Галина Терещук
А ось напередодні Нового року, одразу після Миколая в Галичині була традиція збиратися довгими зимовими вечорами за столом і уся сім’я виготовляла прикраси на ялинку. Матеріали використовували якнайрізноманітніші, виходили чудові витвори, а найцікавішим було саме спілкування в родинному колі. Це єднало батьків і дітей, між ними панувала любов і тепло.
Леся Гонгадзе
Ще яєчка видувались. Пеклися поросята чи пляцки, а мама яєчка видувала. А потім з тих яєчок робилися клоуни, очки малювалися, шляпки чіплялися, робилися жабо з паперчику. Це просто збагнути не можливо, це треба пережити. І радість того свята, того вечора...
От зараз я спостерігаю, що ці штучні комерціалізовані свята, які супроводжують цілий рік нас, вони згладили почуття прекрасного, почуття незбагненного. Цілий забави, свята феєрверки. Треба, не треба – феєрверки. Ще піст, а вже колядують, ялинка стоїть.
Василь Зілгалов
Я нагадаю, що моя колега Галина Терещук розмовляє з Лесею Гонгадзе про різдвяні і новорічні традиції на Галичині.
Галина Терещук
Відчуття національної гідності, родинного тепла і духовності знищувались у радянський період. Натомість нині, зазначає пані Леся, втрачене серце свята. Тобто так багато і часто чимало людей влаштовують різноманітні забави й феєрверки, що коли уже приходить Різдво і Старий Новий рік, то немає відчуття особливості релігійного свята.
Леся Гонгадзе
Я тепер зрозуміла суть життя. Бо голод або нестатки вони облагороджують людину (я не кажу повністю про голод). І людина мріє про щось, і коли воно відбувається вона є щасливою.
І вона дає гарний для нащадків приклад. Коли людина є переїджена, пересичена, перезабавлена, вона не може робити нічого приємного. Вона живе по законам кишково – шлункового тракту. І все зводиться до того, щоб наїстися, нажертися. А свято – то вже просто, традиційно. Молодіж мене дуже вразила. Є деякі – то сміття по вулицях, але і є діти дуже гарні, які мають духовність велику, і вони чіпляється за ту духовність і за ті традиції. І коли я бачу тих дітей, і вони вже дорослі стали, і у них є діти. Все одно корінь, який у нас є на цій землі не знищиться, доки ми є на цьому світі.
Галина Терещук
Ще до 1944 року у Львові не влаштовували гучні новорічні забави, радше любили святкувати Маланку, тоді влаштовували коляду і водили козу.
Леся Гонгадзе
Я не знаю, як там з точки зору астрономії, коли правильніішен святкувати Різдво, а коли не правильніше. Можливо дійсно, коли Сонце приходить і коли день приходить. Але у нас чомусь то було 6 січня. До того часу готувались і до того часу були виховані. І не може бути такого, щоб цілий світ мав один час і цілий світ мав одну годину. Якісь зрушення і в психології так само є. І коли у них це є по – новому, для нас це було неприйнятне, не наше.
Галина Терещук
Кілька років тому велась дискусія довкола питання щоби в Україні усі вірні Церкви Христової відзначали Різдво 25 грудня, як і в усьому світі, а відтак логічно бавитись і на Новий рік 1 січня. Втім традиція святкувати 7 січня Різдво Христове, а потім Старий Новий рік і Йордан настільки сильно живе серед галичан, що представники духовенства воліють навіть не зачіпати цю тему, адже кажуть, що ще не на часі прийти до спільної думки.
Василь Зілгалов
“Для східної церкви Новий рік починається першого вересня”, - каже архієпископ Харківський і Полтавський Української автокефальної православної церкви Ігор Ісиченко. Мій колега Тарас Марусик попросив архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря поділитися своїми міркуваннями про духовну складову Нового року взагалі і цього року для України зокрема.
Тарас Марусик
Владико, наша програма виходить з першого і другого січня, якраз у той час, коли за якоюсь же традицією починаються великі свята. І невідомо, де світське свято, а де релігійне – так це все переплелось. Що означає Новий рік для християнської традиції з вашого погляду?
Ігор Ісиченко
Східна церква і досі відзначає Новий рік на початку вересня – 1- ого вересня. Ми маємо сліди цієї традиції, народженої у Візантії у першій шкільній програмі, програмі навчання у вищих школах також, яка базується все на тому ж вересневому Новому році. Але попри те, що Новий рік з’явився пізніше і з’явився під впливом західної традиції, він для нас означає сьогодні вимір тих відтінків життя, які переживаємо всі ми на нашій життєвій дорозі. І тому для кожного християнина, який живе у світі, Новий рік – це засіб поміркувати над тим, що здійснено і що не встигло здійснитися, над тими планами, з якими ми вступаємо у Новий рік.
Тарас Марусик
Говорячи власне про перехід від 2004 до 2005 року, навіть, якщо це буде умовний перехід, який прийняла велика частина людства, ми не можемо не торкнутися тієї ситуації, яка склалася в Україні, багато хто вважає її політичною ситуацією, хоч тут не тільки політика переплелася, а й ірраціональні елементи. Так от, в духовному плані, з вашого погляду, який це буде перехід для України з 2004 в 2005 рік?
Ігор Ісиченко
Хотілося б бачити цей перехід якісно глибоким, здійснюваним на глибинному антропологічному рівні. Бо йдеться, насправді, не про зміну політичних еліт, які стоятимуть біля керма держави, впливатимуть на її економічне життя, а про нову формацію українців, які входять сьогодні у творчий актив народу. Не хотілося б вживати заяложене слово “еліта”, але наше розуміння еліт девальвоване за останні роки. Ми змушені це переглядати за останні місяці, коли молодші верстви української спільноти, коли дуже аполітичні зазвичай люди бізнесу, виявилися дуже стійкі у відстоюванні своїх прав, коли ми зробили дуже великий прорив у те, що зветься громадянським суспільством. Свобода людини є не тільки суспільною, і, може, не стільки суспільною, скільки релігійною цінністю. Євангеліє вчить нас боротися за цю свободу, боронити і цінувати її. І тому ці процеси, які переживає сьогодні Україна потрібно сприймати у перспективі визволення тієї творчої сили, духовного потенціалу, що його має кожен із нас, українців, потенціалу, який залишався нереалізованим проти останніх кількох років, вже не говорячи про попередні роки Совєтского союзу. Тому я вважаю ми маємо величезні підстави для оптимізму зі сходом до цього Нового року. Цим він відрізняється від попередніх років, які для нас були позначені саме важкою атмосферою стагнації. І хотілося б побажати, щоб цей оптимізм не зникав у нас при подоланні нових труднощів. Ми не повинні ідеалізувати тих осіб, які приходять до влади сьогодні або прийдуть завтра. Ми повинні розуміти їх, як людей зі своїми рисами вдачі, своїми слабкостями, але ми повинні пам’ятати про той досвід Майдану, який показує, що ми всі можемо допомогти, у потрібний момент виправити, підштовхнути або зупинити, здійснити свою громадянську місію, яка полягає не тільки у праві обрати раз на 4 чи 5 років представників влади, але й бути з ними, молитися за них, - це є обов’язок, який взяла на себе церква від самого початку, коли вона молилася за безбожних римських цісарів, за їхнє навернення, за справедливе керівництво їх державою. Ми повинні молитися і ми повинні пильнувати своїх громадянських прав і потреб народу, конституційності управління.
Василь Зілгалов
Я нагадаю, що Тарас Марусин розмовляє у Києві з архієпископом Харківським і Полтавським Української автокефальної православної церкви Ігорем. Слухайте завершення цієї розмови.
Тарас Марусик
Владико, ви репрезентуєте одну з гілок українського православ’я. Українська православна церква, яка є частиною Московського патріархату, вустами Московського патріарха Алексія ІІ знову досить сподіваним чином, я б сказав, втрутилась у політику. Зокрема, Алексій ІІ запорозьких козаків захищати УПЦ МП, мовляв, після президентських виборів їй багато чого загрожує. Як ви бачите у постмайданному контексті, чи можлива співпраця кількох гілок українського православ’я? І взагалі, що ви думаєте з приводу такого втручання?
Ігор Ісиченко
Співпраця різних гілок українського православ’я не тільки можлива, а й необхідна за будь – яких умов. І навіть за найнесприятливіших умов вона була і здійснювалась, може, у дуже скромних, особистих вимірах, але не згасала. Це велике джерело надії. Говорячи про церкву, ми не повинні плутати двох понять – церковна номенклатура, я навіть не вживаю тут слово “ієрархія”, і церква як спільнота, як містичне тіло Христове. Я абсолютно певен, що кожна із церков у нас в Україні в абсолютній більшості своїй має гарних, порядних, чесних людей, людей віруючих. Інша річ те, що за тих чи інших обставин ті схильні до корупції аморальні особи, які з’являються у кожній із церков, можуть захопити надто велику владу, може деформуватися система управління церквою, може деформуватися і система суспільних пріоритетів у здійсненні церковно служінь. І тоді церковна спільнота, можливо, за допомогою цілого суспільства, не через втручання суспільства, а за допомогою його, може звільнятися від цих нездорових тенденцій в своєму розвитку. Знову не говорю про звільнення елементарне від людей, але звільнення від нездорових тенденцій, оздоровлення життя церкви. А це означає насамперед зміну системи пріоритетів. Доки церква простуватиме шляхом Христа, доки вона бачитиме перед собою його, доти вона не допускатиме такої нездорової політизації, яка виявлялась у житті церков навіть у посткомуністичний час. Можливо, це – сумна даність посткомуністичного суспільства. І мене хотілося б побажати всім нам: і нашій церкві, церкві Київського патріархату, і церкві – сестрі, яка належить до Московського патріархату якомога швидшого подолання цієї тенденції, оздоровлення від цих вірусів комформістської політики, які з’явилися з різних причин у житті цієї церкви.
Тарас Марусик
Моїм співрозмовником був архієпископ Харківський і Полтавський Української автокефальної православної церкви Ігор . Розмовляв з ним Тарас Марусин. Радіо “Свобода”. Київ.
Василь Зілгалов
Про деякі підсумки релігійного життя року 2004-го розповідає мій колега Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Так, дійсно, і вибори президента Сполучених Штатів Америки і вибори президента України – це не про економіку, не про відсоткові ставки і навіть не про курс долара чи гривні. У глибинному середньозахідному штаті США, де 2004 року мені довелося провести чимало часу, я чув багато дискусій на тему Буш чи Кері. І от що цікаво: в них майже ніколи не йшлося про робочі місця і ціни на пальне, але неодмінно – про правду й брехню, аборти, одностатеві шлюби, шкільні молитви, сімейні цінності, душу нації та її безпеку. І на Майдан люди вийшли не по хліб і не домагатися підвищення платні, а за правдою і тим, що зветься людською гідністю. Цінності й уявлення про те, чим ми є у цьому світі і чим відрізняємося від інших повсюдно хвилювала людей. Хвилі глобалізації, роблячи світ одно і руйнуючи кордони, водночас викликали сильну протидію уніфікації та знеособленню. Толерантна і понаднаціональна Західна Європа раптом дуже гостро зреагувала на поширення ісламу і загрозу загальноєвропейській ідентичності. Заборона на носіння у школах, коледжах та громадських ліцеях знаків або предметів одягу, якими учні відкрито виявляють релігійну приналежність, у Франції, поширилася і на німецьку столицю. І мало хто сумнівається, що стосується ця заборона насамперед і головно хіджабів – хусток, якими мусульманки покривають голови.
І трохи не одночасно Конференція Європейських Церков висловила однозначно негативне ставлення до можливого приєднання Туреччини до Європейського Союзу, оскільки, як підкреслюється в документі цієї організації, ісламська спадщина Туреччини має свої власні цінності, які заслуговують на повагу, але ці цінності можуть істотно відрізнятися від християнської спадщини, що превалює в решті Європи.
А в Україні вже на самому початку року вибухнули пристрасті, пов’язані із наданням Українській греко-католицькій церкві патріархального статусу. Те, що спробу вирішити це питання було здійснено без участі самої Греко-Католицької церкви і здійснено у Москві, миттєво зробило екклезіальну проблему проблемою політичною і навіть геополітичною. І для Московської патріархії, і для Української греко-католицької церкви, і для цілої України патріархальний статус набув серйозного символічного значення. Бо йдеться і про місце самої України у новому світі, про один з символів якості, в якій вона готова брати участь у глобальному проекті – з Європою чи як периферія ліберальної газо-нафтової імперії, що дедалі більш наполегливо засвоює для себе ідеологію та стилістику православної імперії. Судячи з принциповості сторін у ставленні до, питання, яке, здавалося б, мало б належати сивій давнині, потужність символізму вони визнають рівною мірою.
2004 року політика з надзвичайною виразністю маніфестувала себе як простір, де йдеться не тільки про владу і багатство, але, можливо, навіть більше – про сенс самого людського існування. Тому політика й релігія зав’язалися в єдиний вузол – і в Україні, і поза її межами. А народне повстання проти брехні і тотального зла примусить, певний, Церкви України інакше, ніж дотепер подивитися на зв’язок релігії й політики. Дотепер у багатьох, дуже багатьох церквах це розуміння мало цілковито партійно-персональний і, якщо хочете, анти євангельський характер. І дехто з церковних проводирів прямо заявляв, що ми підтримаємо тих, хто нас підтримує. Вони забували про те, що Церква не має право підтримувати брехню, насильство і приниження людини, навіть тоді, коли їй за це платять храмами, монастирями і земними почестями. Вони нечасто нагадували, що політичний вибір – це вибір передовсім ціннісний. Причому нерідко – у буквальному сенсі – між добром і злом, між совістю і безсовісністю, між свободою і рабством. Ми дуже швидко побачимо і відчуємо, як церковні достойники засвоїли уроки року. Нагадаю ще раз Церква не повинна займатися партіями, фракціями і прославою кандидатів на владні крісла. Але не може не займатися життям і смертю, відрізняти правду від брехні, а світло від темряви.
Василь Зілгалов
Б’є за вікном копитом кінь, Туман гойдається і лине в ніч різдвяну. Мороз синіє і святий преан, Гудуть осніжені Соборні бані. Гуде Різдво, лунають колядки, В гудінні сяє вулик небодзвону. Тобі - привітний рух дівочої руки, А коням пити свіжу зимну воду. Ти – як вощина, бо гориш, спливеш, Лишиться спокій і холодний розум. І будеш ти один собі без меж Вести рахунок сльотам і морозам. І вийдеш ти під ялинковий спів, Ще раз поглянеш на зимові зорі. Незмінне сяйво зоряних огнів, Незмінне сяйво і свічок в соборі.
