Аудіозапис програми:
Київ, 5 січня 2005 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
Культурний процес та його достойники – такою є наша сьогоднішня тема.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, яку веде Олекса Боярко.
Почнемо з історії. На початку січня виповнився 131 рік від початку діяльності у Львові Літературно-Наукового Товариства імені Шевченка. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
1873 року в середовищі української інтеліґенції виникла ідея перенести центр українського руху до Галичини, щоб убезпечити його від репресій російського уряду. Наприкінці грудня наддніпрянці Олександр Кониський, Михайло Драгоманов та Дмитро Пильчиков за підтримки галицьких інтелектуалів заснували у Львові Літературно-Наукове Товариство імені Тараса Шевченка.
Воно почало діяти у перші дні січня 1874 року і мало на меті (цитата) “вспомагати розвою малоруської словесності”. Полтавська поміщиця Єлисавета Милорадович з роду Скоропадських пожертвувала Товариству 20 тисяч австрійських крон. 1892 року Київська громада та галицькі народовці перетворили Товариство на Наукове Товариство імені Шевченка (скорочено – НТШ) із завданням (цитата) “плекати та розвивати науку і штуку в українсько-руській мові”.
Поступово НТШ набуло функцій всеукраїнської Академії наук. При ньому діяли історично-філософська, філологічна, математично-природознавчо-лікарська секції, Бактеріологічно-хімічний інститут, Інститут нормальної і патологічної психології, бібліотека, 3 музеї.
За 66 років свого існування Товариство видало 1172 книги, а також “Записки НТШ”, журнали “Зоря” та “Літературно-Науковий Вісник”. Дійсними членами НТШ були 333 вчені, у тому числі Іван Франко, Макс Планк, Альберт Ейнштайн, Володимир Кубійович, Степан Томашівський та інші. Упродовж шістнадцяти років Товариство очолював Михайло Грушевський. Під час російської окупації Львова у 1914-15 роках установи НТШ розгромило російське військо. Після війни польська влада заборонила Товариству видавати шкільні підручники та організовувати курси для студентів. У відповідь члени НТШ створили Український таємний університет. Окупація Західної України Червоною армією призвела до самоліквідації Товариства 14 січня 1940 року. Декілька його членів (зокрема, Кирило Студинський, Петро Франко) були знищені НКВД. Майно НТШ було передане Львівській філії Академії наук УРСР.
За нацистської окупації Товариство діяло нелеґально, а після війни його осередки були створені у Франції, Канаді, Австралії та Сполучених Штатах Америки. Натомість у самій Україні Наукове Товариство імені Шевченка відновило свою діяльність у жовтні 1989 року.
Олекса Боярко
І ще одна історична дата. Торік шанувальники музики відзначили 200-ліття російського композитора Михайла Глінки, життя і творчість котрого нерозривно пов‘язані з Україною. Перед мікрофоном Леся Олійник.
Леся Олійник
“Благословенний край, обітованная земля моего сердца”, - так писав Глінка про Україну. Вперше Михайло Іванович побував на українскій землі в молодості, коли йому було 19. А в 1838 році він приїхав на Україну набирати талановитих підлітків-співаків у Придворну хорову капелу, капельмейстером якої його призначив царським наказом Микола перший. Свого часу директором Імператорської капели впродовж багатьох років був Дмитро Бортнянський. Деякі дослідники вважають, що саме з Україною пов’язаний створений Глінкою особливий – слов’янський тип оперного бельканто. Адже музика знаменитої опери Глінки “Руслан і Людмила”, де цей стиль особливо яскраво зазвучав, народжувалася під сонячним українським небом, в розкішних садах золотої Качанівки. Вона чарувала Глінку немов куточок раю. Саме так він оспівав Качанівку в своєму солоспіві. У парку Качанівки ще й досі знаходиться павільйон, де працював композитор. Але, очевидно, не лише природа України та друзі, яких він зустрів в Качанівці, вплинули на творчість композитора. Річ у тім, що в Качанівці він зустрів свою вірну музу. Вже немолодий Глінка відчув глибокі сердечні почуття до юної дівчини - Маріі Задорожної. Вона була племінницею власників маєтку в Качанівці Тарновських.
На час їх першої зустрічі Марії було лише 14 років. Дівчина зачарувала Михайла Івановича своєю щирою безпосередністю та жіночою привабливістю. Багато років потому він згадував: “У пам’яті моїй збереглися всі подробиці перебування в Качанівці, наша перша зустріч, ваші лукаві, пустотливі, примружені оченята”. Марія Степанівна була знайома також з Семеном Гулаком-Артемовським. Нею захоплювався також Тарас Шевченко, називаючи її чудесною жінкою. Тарас Григорович намалював її портрет, який зберігається нині в столичному музеї Шевченка. Про Марію Задорожну говорили, що вона була “близьким другом” Глінки, “однією з наймиліших його серцю жінок”, до якої він зберігав найтепліше сердечне тепло до кінця життя. “Хай нагородить вас Усевишній за вашу доброту і глибоку дружбу”, писав Михайло Іванович до Марії Степанівни. Можливо, Глінка сподівався навіть на ближчі стосунки, аніж на дружбу.
В одному із своїх листів до Марії він писав: “А чи не краще нам влаштувати так, аби ми могли зустрітися і пожити разом. Варто (особливо жінці) дуже й щиро бажати, і, повірте, доля поступиться”. Композитор присвятив їй заздравну пісню “Мері” на вірші Пушкіна, а також свій відомий романс “Не искушай”.
Олекса Боярко
Як твердять фахівці, народний артист України, соліст Національної опери України, білорус за походженням Микола Коваль зробив чималий внесок в українську культуру. З професором Ковалем розмовляє Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Пане професор, наскільки комфортно Ви себе почуваєте в українській культурі?
Микола Коваль
В Україні є такі спілки білоруські. Місяць тому пройшов такий гарний концерт, котрий представляв всі народи, котрі живуть в Україні. Мав честь виступати в цьому концерті від Всеукраїнської спілки білорусів.
Вважаю, що кожний народ має право мати свою думку, мати свою культуру. Від цього український народ і культура тільки збагачується.
Я вдячний українському народові, по-перше, що я тут здобув багато, признання і т.д. Хочу згадати слова своєї мами покійної. Вона каже: “Синочок, може це і добре, що ти українець. Тебе признали, тобі дали звання Заслуженого, Народного артиста України. А як тобі було б прикро, як би ти працював у себе, скажімо, в Білорусі і цього не здобув”. Тоді я кажу ще раз: “Мамо, може ти і права”.
Мені здається, що можу сказати слова славетного поета українського Шевченка: “Ідіть діти на Україну, там знайдете щире серце і слово ласкаве, а ще може і славу”.
Мені здається, що я здобув цю славу. Ясно, що хтось іде таким шляхом, що тільки бачить сходинки наверх і т.д. Я плідно і самовіддано 24 роки працюю в Національній опері, люблю свою професію. Здається, що я не можу жалкувати, що попав на Україну і працюю.
Богдана Костюк
Пане Миколо, Ваша рідна мова білоруська, українською володієте дуже добре, а які пісні Вам співаються?
Микола Коваль
Пісні співаються і білоруські. Я завжди в своїх концертах включаю білоруські пісні. Особливо “Шумниє берози” на слова Якуба Колоса. Вона також відображує стан народу. Дійсно, українські мені до вподоби всі, котрі співаєте по голосу і “Дивлюся на небо”, там де “ятрен круто в’ється”, “Ой, не стелися хрещатий барвінку”. Всі пісні переспівував. Так як те, що кажуть і баритон співає все наше славетне, і Анатолій Мокренко співав ці пісні.
Богдана Костюк
Колядку якусь знаєте? Можете заспівати?
Микола Коваль
Білоруською пам’ятаю. Це, розуміється, дуже давно було. При партії заборонили нам співати. На Новий рік, на Різдво ходили з такими прикрасами: гарбуз, свічка горить, зірка. І така ж в принципі Західна Україна, Полісся, теж саме.
Пам’ятаю: “Добрий вечір, пане господарю, чи можна щось заспівати?” І починали так співати: “Ой, рано-рано курі попєлі, курі попєлі, просо поєлі, Святий вечір”. В кінці дякують і висловлюють побажання.
Олекса Боярко
Класична культурна спадщина у контексті процесів глобалізації – цією проблемою переймається гість нашої програми Володимир Грабовський, музикознавець і культуролог із Дрогобича. Йому слово.
Володимир Грабовський
Європейська цивілізація і культура, вийшовши з епохи суспільно-класового та економічного протистояння капіталізм-соціалізм, поступово переходять в епоху глобалізації, де боротьба відбувається вже на іншому рівні, де домінують інформаційні технології та фінансові потоки.
Іншими словами, небачені процеси десакралізації, дегуманізації та бездуховності отримують нові імпульси. Звичайно, ці процеси не минають Україну, а навпаки тут стикаються різні цивілізаційні системи Заходу і Росії-Євразії.
Руйнація духовних основ нашого суспільства реальна загроза національній свідомості українців, їх християнських засад. Як і в недалекому минулому ми знову стоїмо віч-на-віч із засадничими питаннями, як зберегти нашу самототожність.
Наукове-культурологічне товариство “Бойківщина” спільно з Українським науковим богословським товариством започаткували серію наукових конференцій і видань під загальною рубрикою “Церква. Нація. Культура”.
Мета цієї програми покласти свій камінець у розбудову інтелектуального фундаменту, на якому продовжуватимуться далі розвій національної ідеї та культури.
Перший том цього видання “Іван Франко і релігія” увібрав у себе матеріали конференцій під тією ж назвою. Крім того, видруковано маловідомі твори Івана Франка, що розкривають питання релігії та духовності на новому витку історії.
Постать письменника у минулу добу поверхово і обмежено трактувалося вченими. Його бачили, то переконаним соціалістом, то атеїстом, а то виразником, спрощено кажучи, пролетаріату і т.п.
Письменник був значно глибшим діячем, який розпочав і визначав процеси модернізації в українському суспільстві. Це було пов’язано з неминучими фактами ламання застарілих поглядів і традицій, встановленням поглядів, що сприяли розвитку української модерної нації.
Твори авторів збірника сучасних священиків-теологів Мирона Бендика, Івана Гаваньо доповнюється працями філологів Олега Багана, він же і редактор видання, Ростислава Чопика та Зенона Гузара. Широко і ґрунтовно розкривають актуальні теми релігійного світогляду Івана Франка.
Органічно збірник доповнився твором отця Гаврила Костельника – трагічної постаті в історії УГКЦ. Він знищений більшовиками у 1948 році. Маловідомий твір “Плюси і мінуси в поезії Івана Франка” також в збірнику.
А твори самого письменника, наприклад, поема “Про створення світу”, “Сучасні досліди над Святим письмом” по-новому розкривають його велич. Він бачив великі перспективи майбутнього України.
“Самим своїм географічним положенням на розграниччі між північною і полуденною західною слов’янщиною в найкращім кліматі поздовж Чорного моря край наш призначений відіграти велику роль у цілій будущій судьбі Східної Європи. Він становить не тільки ключ до нутра Росії, але заразом найбільше джерело її сили. Позбавлена України Росія втратила всяке б значення на Чорнім морі і Балканським півострові, піввідтята була від цілого слов’янського світу”.
Ці слова хай будуть доповненням до теми “Іван Франко та релігія”. Вони не втратили своєї актуальності дотепер.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
З вами був Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 5 січня 2005 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
Культурний процес та його достойники – такою є наша сьогоднішня тема.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, яку веде Олекса Боярко.
Почнемо з історії. На початку січня виповнився 131 рік від початку діяльності у Львові Літературно-Наукового Товариства імені Шевченка. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
1873 року в середовищі української інтеліґенції виникла ідея перенести центр українського руху до Галичини, щоб убезпечити його від репресій російського уряду. Наприкінці грудня наддніпрянці Олександр Кониський, Михайло Драгоманов та Дмитро Пильчиков за підтримки галицьких інтелектуалів заснували у Львові Літературно-Наукове Товариство імені Тараса Шевченка.
Воно почало діяти у перші дні січня 1874 року і мало на меті (цитата) “вспомагати розвою малоруської словесності”. Полтавська поміщиця Єлисавета Милорадович з роду Скоропадських пожертвувала Товариству 20 тисяч австрійських крон. 1892 року Київська громада та галицькі народовці перетворили Товариство на Наукове Товариство імені Шевченка (скорочено – НТШ) із завданням (цитата) “плекати та розвивати науку і штуку в українсько-руській мові”.
Поступово НТШ набуло функцій всеукраїнської Академії наук. При ньому діяли історично-філософська, філологічна, математично-природознавчо-лікарська секції, Бактеріологічно-хімічний інститут, Інститут нормальної і патологічної психології, бібліотека, 3 музеї.
За 66 років свого існування Товариство видало 1172 книги, а також “Записки НТШ”, журнали “Зоря” та “Літературно-Науковий Вісник”. Дійсними членами НТШ були 333 вчені, у тому числі Іван Франко, Макс Планк, Альберт Ейнштайн, Володимир Кубійович, Степан Томашівський та інші. Упродовж шістнадцяти років Товариство очолював Михайло Грушевський. Під час російської окупації Львова у 1914-15 роках установи НТШ розгромило російське військо. Після війни польська влада заборонила Товариству видавати шкільні підручники та організовувати курси для студентів. У відповідь члени НТШ створили Український таємний університет. Окупація Західної України Червоною армією призвела до самоліквідації Товариства 14 січня 1940 року. Декілька його членів (зокрема, Кирило Студинський, Петро Франко) були знищені НКВД. Майно НТШ було передане Львівській філії Академії наук УРСР.
За нацистської окупації Товариство діяло нелеґально, а після війни його осередки були створені у Франції, Канаді, Австралії та Сполучених Штатах Америки. Натомість у самій Україні Наукове Товариство імені Шевченка відновило свою діяльність у жовтні 1989 року.
Олекса Боярко
І ще одна історична дата. Торік шанувальники музики відзначили 200-ліття російського композитора Михайла Глінки, життя і творчість котрого нерозривно пов‘язані з Україною. Перед мікрофоном Леся Олійник.
Леся Олійник
“Благословенний край, обітованная земля моего сердца”, - так писав Глінка про Україну. Вперше Михайло Іванович побував на українскій землі в молодості, коли йому було 19. А в 1838 році він приїхав на Україну набирати талановитих підлітків-співаків у Придворну хорову капелу, капельмейстером якої його призначив царським наказом Микола перший. Свого часу директором Імператорської капели впродовж багатьох років був Дмитро Бортнянський. Деякі дослідники вважають, що саме з Україною пов’язаний створений Глінкою особливий – слов’янський тип оперного бельканто. Адже музика знаменитої опери Глінки “Руслан і Людмила”, де цей стиль особливо яскраво зазвучав, народжувалася під сонячним українським небом, в розкішних садах золотої Качанівки. Вона чарувала Глінку немов куточок раю. Саме так він оспівав Качанівку в своєму солоспіві. У парку Качанівки ще й досі знаходиться павільйон, де працював композитор. Але, очевидно, не лише природа України та друзі, яких він зустрів в Качанівці, вплинули на творчість композитора. Річ у тім, що в Качанівці він зустрів свою вірну музу. Вже немолодий Глінка відчув глибокі сердечні почуття до юної дівчини - Маріі Задорожної. Вона була племінницею власників маєтку в Качанівці Тарновських.
На час їх першої зустрічі Марії було лише 14 років. Дівчина зачарувала Михайла Івановича своєю щирою безпосередністю та жіночою привабливістю. Багато років потому він згадував: “У пам’яті моїй збереглися всі подробиці перебування в Качанівці, наша перша зустріч, ваші лукаві, пустотливі, примружені оченята”. Марія Степанівна була знайома також з Семеном Гулаком-Артемовським. Нею захоплювався також Тарас Шевченко, називаючи її чудесною жінкою. Тарас Григорович намалював її портрет, який зберігається нині в столичному музеї Шевченка. Про Марію Задорожну говорили, що вона була “близьким другом” Глінки, “однією з наймиліших його серцю жінок”, до якої він зберігав найтепліше сердечне тепло до кінця життя. “Хай нагородить вас Усевишній за вашу доброту і глибоку дружбу”, писав Михайло Іванович до Марії Степанівни. Можливо, Глінка сподівався навіть на ближчі стосунки, аніж на дружбу.
В одному із своїх листів до Марії він писав: “А чи не краще нам влаштувати так, аби ми могли зустрітися і пожити разом. Варто (особливо жінці) дуже й щиро бажати, і, повірте, доля поступиться”. Композитор присвятив їй заздравну пісню “Мері” на вірші Пушкіна, а також свій відомий романс “Не искушай”.
Олекса Боярко
Як твердять фахівці, народний артист України, соліст Національної опери України, білорус за походженням Микола Коваль зробив чималий внесок в українську культуру. З професором Ковалем розмовляє Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Пане професор, наскільки комфортно Ви себе почуваєте в українській культурі?
Микола Коваль
В Україні є такі спілки білоруські. Місяць тому пройшов такий гарний концерт, котрий представляв всі народи, котрі живуть в Україні. Мав честь виступати в цьому концерті від Всеукраїнської спілки білорусів.
Вважаю, що кожний народ має право мати свою думку, мати свою культуру. Від цього український народ і культура тільки збагачується.
Я вдячний українському народові, по-перше, що я тут здобув багато, признання і т.д. Хочу згадати слова своєї мами покійної. Вона каже: “Синочок, може це і добре, що ти українець. Тебе признали, тобі дали звання Заслуженого, Народного артиста України. А як тобі було б прикро, як би ти працював у себе, скажімо, в Білорусі і цього не здобув”. Тоді я кажу ще раз: “Мамо, може ти і права”.
Мені здається, що можу сказати слова славетного поета українського Шевченка: “Ідіть діти на Україну, там знайдете щире серце і слово ласкаве, а ще може і славу”.
Мені здається, що я здобув цю славу. Ясно, що хтось іде таким шляхом, що тільки бачить сходинки наверх і т.д. Я плідно і самовіддано 24 роки працюю в Національній опері, люблю свою професію. Здається, що я не можу жалкувати, що попав на Україну і працюю.
Богдана Костюк
Пане Миколо, Ваша рідна мова білоруська, українською володієте дуже добре, а які пісні Вам співаються?
Микола Коваль
Пісні співаються і білоруські. Я завжди в своїх концертах включаю білоруські пісні. Особливо “Шумниє берози” на слова Якуба Колоса. Вона також відображує стан народу. Дійсно, українські мені до вподоби всі, котрі співаєте по голосу і “Дивлюся на небо”, там де “ятрен круто в’ється”, “Ой, не стелися хрещатий барвінку”. Всі пісні переспівував. Так як те, що кажуть і баритон співає все наше славетне, і Анатолій Мокренко співав ці пісні.
Богдана Костюк
Колядку якусь знаєте? Можете заспівати?
Микола Коваль
Білоруською пам’ятаю. Це, розуміється, дуже давно було. При партії заборонили нам співати. На Новий рік, на Різдво ходили з такими прикрасами: гарбуз, свічка горить, зірка. І така ж в принципі Західна Україна, Полісся, теж саме.
Пам’ятаю: “Добрий вечір, пане господарю, чи можна щось заспівати?” І починали так співати: “Ой, рано-рано курі попєлі, курі попєлі, просо поєлі, Святий вечір”. В кінці дякують і висловлюють побажання.
Олекса Боярко
Класична культурна спадщина у контексті процесів глобалізації – цією проблемою переймається гість нашої програми Володимир Грабовський, музикознавець і культуролог із Дрогобича. Йому слово.
Володимир Грабовський
Європейська цивілізація і культура, вийшовши з епохи суспільно-класового та економічного протистояння капіталізм-соціалізм, поступово переходять в епоху глобалізації, де боротьба відбувається вже на іншому рівні, де домінують інформаційні технології та фінансові потоки.
Іншими словами, небачені процеси десакралізації, дегуманізації та бездуховності отримують нові імпульси. Звичайно, ці процеси не минають Україну, а навпаки тут стикаються різні цивілізаційні системи Заходу і Росії-Євразії.
Руйнація духовних основ нашого суспільства реальна загроза національній свідомості українців, їх християнських засад. Як і в недалекому минулому ми знову стоїмо віч-на-віч із засадничими питаннями, як зберегти нашу самототожність.
Наукове-культурологічне товариство “Бойківщина” спільно з Українським науковим богословським товариством започаткували серію наукових конференцій і видань під загальною рубрикою “Церква. Нація. Культура”.
Мета цієї програми покласти свій камінець у розбудову інтелектуального фундаменту, на якому продовжуватимуться далі розвій національної ідеї та культури.
Перший том цього видання “Іван Франко і релігія” увібрав у себе матеріали конференцій під тією ж назвою. Крім того, видруковано маловідомі твори Івана Франка, що розкривають питання релігії та духовності на новому витку історії.
Постать письменника у минулу добу поверхово і обмежено трактувалося вченими. Його бачили, то переконаним соціалістом, то атеїстом, а то виразником, спрощено кажучи, пролетаріату і т.п.
Письменник був значно глибшим діячем, який розпочав і визначав процеси модернізації в українському суспільстві. Це було пов’язано з неминучими фактами ламання застарілих поглядів і традицій, встановленням поглядів, що сприяли розвитку української модерної нації.
Твори авторів збірника сучасних священиків-теологів Мирона Бендика, Івана Гаваньо доповнюється працями філологів Олега Багана, він же і редактор видання, Ростислава Чопика та Зенона Гузара. Широко і ґрунтовно розкривають актуальні теми релігійного світогляду Івана Франка.
Органічно збірник доповнився твором отця Гаврила Костельника – трагічної постаті в історії УГКЦ. Він знищений більшовиками у 1948 році. Маловідомий твір “Плюси і мінуси в поезії Івана Франка” також в збірнику.
А твори самого письменника, наприклад, поема “Про створення світу”, “Сучасні досліди над Святим письмом” по-новому розкривають його велич. Він бачив великі перспективи майбутнього України.
“Самим своїм географічним положенням на розграниччі між північною і полуденною західною слов’янщиною в найкращім кліматі поздовж Чорного моря край наш призначений відіграти велику роль у цілій будущій судьбі Східної Європи. Він становить не тільки ключ до нутра Росії, але заразом найбільше джерело її сили. Позбавлена України Росія втратила всяке б значення на Чорнім морі і Балканським півострові, піввідтята була від цілого слов’янського світу”.
Ці слова хай будуть доповненням до теми “Іван Франко та релігія”. Вони не втратили своєї актуальності дотепер.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
З вами був Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
