Аудіозапис програми:
Київ, 16 листопада 2004 року.
Олекса Боярко
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”.
Двадцяте століття в історії України було трагічно пов‘язаним із насильством, яке чинили на українській території ті з іноземних окупантів, хто владарював на цій території.
З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Максим Стріха
Скільки творів українських радянських поетів, прозаїків, кіномитців було присвячено “Золотому вересневі” 1939 року, а вслід за ним – радісне свято возз‘єднання у братерській сім‘ї народів. У радянській пропаганді витворився романтично-безкровний образ тих подій, який, власне, перекочував у наші часи. Мовляв, репресії почалися пізніше, а спершу все було так красиво. Насправді все було не так, і кривавий кошмар для етнічних поляків на західноукраїнських землях комуністична система розпочала ще 17 вересня 1939 року.
Молодший політрук 15-го стрілецького корпусу Загорульський 21 вересня 1939 року у селі Олександрівці застрелив у ліжку хворого польського поміщика, якого оглядав лікар.
На дорожньо-контрольному пункті поблизу Тернополя було затримано двох невідомих – начебто „батрака і куркуля”. На запитання червоноармійця, що робити із затриманими, начальник політвідділу 24-ї танкової бригади батальйонний комісар Березовський відповів: „Наймита відпустити, а куркуля розстріляти”.
За наказом командира батальйону старшого лейтенанта Булгакова і старшого політрука Кондюрина (44 стрілецька дивізія) 27 вересня 1939 року були розстріляні з гармати 15 польських кавалеристів, захоплених у бою під містом Руське. Їхні трупи покинули просто неба в полі.
Майже 5000 польських вояків 27 вересня були захоплені в полон під час бою в районі Замостя. Серед них почали вишукувати серед полонених офіцерів, сержантів, поліцейських. Потому вони були розстріляні прямо на очах полонених: 6 офіцерів, 8 сержантів, 150 поліцейських.
У Золочівському повіті в полон потрапило до 500 поліцейських і офіцерів, яких було взято під варту у міському залі. 18 вересня ввечері, після того, як полонені почали виглядати з вікон, радянці раптово відкрили вогонь по будівлі з кулеметів і вели його майже півгодини, жбурляючи при тому у вікна гранати. Невдовзі обстріл був поновлений. Загинуло декілька десятків людей.
Сергій Грабовський
Це все витяги з документів тієї доби та підтверджених із різних джерел спогадів, які характеризують загальну атмосферу так званого “визвольного походу”. А ось як оцінює ці події історик. Перед мікрофоном Владислав Гриневич.
Владислав Гриневич
Похід на Польщу планувався не стільки під національними, скільки під класовими гаслам. Звиклим до комуністичної риторики народним масам розтлумачували сенс вступу СРСР у війну завданням співдії повсталим робітникам і селянам Білорусії, України і Польщі в поваленні гніту їхніх віковічних ворогів поміщиків і капіталістів.
Та метою не припустити захоплення територій Західної України і Західної Білорусії Німеччиною. Від самого початку військові документи почали фіксувати випадки чисельних незаконних розстрілів польських солдатів і офіцерів.
Власне кажучи, інспірували ці настрої самі керівники цього походу. Вже в перші дні війни Хрущов звернувся до керівників НКВС, які були в військах з питанням скільки вбито польських офіцерів і ворогів. Йому відповіли, що під час осади Львова нікого не було вбито. Він звинуватив керівництво енкаведівське в тому, що вони погано працюють, бо нікого не вбито.
Мехліс взагалі вважав, що супротив відбувається тільки тому, що його польські офіцери здебільшого провокують, тому вони і були основною мішенью.
От ці події вересня 1939 року стали специфічним передвістям Катині, бо оця ненависть, націленість радянських репресій проти військової і політичної еліти Польщі вилилося у фізичне знищення 22 тисяч польських офіцерів в різних таборах і тюрмах Радянського Союзу, що відбулися влітку 1940 року.
Оцей класовий похід і підхід поступово здебільшого нівелювався і перетворився на таку антипольську акцію, бо в цьому регіоні крім українців постраждали передусім поляки від масових депортацій, поза як вони вважалися нелояльними.
Тому приблизно півмільйона поляків з цього регіону були депортовані у східні райони Радянського Союзу. Це також залишило глибокий слід у стосунках між і російським і, можна сказати, українським і польським народом на тлі цих подій.
Сергій Грабовський
До сказаного можна додати, що антипольські настрої плекалися в СССР упродовж усіх 1920-30-х років. Совєтським людям не давали забути, що Польща завдала червоній Росії ганебної поразки у 1920 році, внаслідок чого пішла шкереберть ідея світової революції.
Відчутними антипольські настанови є у п‘єсі Корнійчука “Богдан Хмельницький”, у кінофільмі Довженка “Щорс”. А у кінострічці „Мінін і Пожарський” полонофобія була такою виразною, що цей витвір совєтської пропаганди навіть купила націонал-соціалістична Німеччина. Два тоталітарних соціалізми зійшлись в ідеології.
Максим Стріха
В тодішній радянській пропаганді звичайно вживали в негативних анотаціях здебільшого не термін “поляки”, коли йшлося про сучасні події, а “білополяки”.
Більше того, від початку 20-тих на противагу білій Польщі радянська влада намагалася навіть творити Польщу червону: автономний польський район на території Житомирщини так звану Мерхлевщину, численні автономні польські сільради та селищні ради.
Однак ще задовго до “Золотого вересня” в половині 30-тих все це було брутально згорнуто, керівні кадри і інтелігенцію розстріляно і заслано, а місцевих мешканців масово переписано на українців, що, до речі, їх і врятувало через кілька років від перспективи депортації з рідних місць.
Ксенофобія є однією з чільних підвалин будь-якого тоталітарного соціалізму. Загалом будь-який недемократичний режим, очевидно, не може жити без потужної постаті зовнішнього ворога, якого мусить ненавидіти.
Сергій Грабовський
Командування Українського фронту – Тимошенко і Хрущов – закликало українців до зброї.
Совєтські комісари і командири закликали селян помститися їхнім “віковічним ворогам – польським панам”, звести порахунки зі своїми пригноблювачами: “Полякам, панам-собакам – собача смерть”, говорилося в них.
Селян закликали повставати проти польських поміщиків, бити їх якою завгодно зброєю: косами, сокирами, вилами тощо. Наслідком цього стало загострення восени 1939 року українсько-польське протистояння на селі, де почастішали випадки нападів українців на поселення осадників, їхнє побиття, вбивства, розкрадання і руйнація майна.
При цьому жорстокі вбивства українцями польських військових осадників відбувалися нерідко під безпосереднім керівництвом чи з мовчазного схвалення совєтських військових. За оцінками сучасних істориків, у кривавих зіткненнях загинули тоді тисячі людей.
А через чотири роки саме на цих теренах розгорнулася нова хвиля українсько-польського протистояння, коли число жертв становило вже десятки тисяч.
Перед мікрофоном політолог Микола Рябчук.
Микола Рябчук
Я не хотів би, щоб склалося враження, що виключно Совєти були виключними винними в тих кривавих розбірках польсько-українських 43-44 рр., тому що взаємна ненависть була глибоко закладена історично і століттями накопичувалася.
Але безумовно, є цілком очевидним, що саме Совєти дуже вміло експлуатували цю неприязнь, упередження. Вони так би мовити використовували давню традицію, яка існувала в тій більшовицькій державі “Поділяти і владарювати”.
Ця традиція не надто змінилася. Тобто, якщо ми подивимося на пізніші події та, зрештою, глянемо на сьогоднішніх спадкоємців совєтцького режиму, які владарюють Україною, то вони намагаються оживляти взаємні фобії і неприязнь, намагаються нацьковувати один регіон України на інший, протиставляти Схід Заходові і навпаки.
Потрібно дуже чітко про це говорити і ці всі стереотипи демістифіковувати, деконстроювати. Завжди треба відповідати на питання: “Кому це вигідно?” Кому, скажімо вигідно зіштовхувати лобами кримських татар і російсько-українське населення в Криму?
Для мене це цілком очевидно. Я думаю, що історія під цим кутом зору має велике і повчальне значення, тому що ці факти часто маловідомі. Вони проливають світло на багато різних міфів.
Тут говорилося про один епізод, тобто про це так зване визволення західноукраїнських земель Совєтами в 1939 році. Але я думаю, що таких епізодів було багато.
На превеликий жаль, російська влада, як спадкоємниця совєтської і українська теж до певної міри є спадкоємицею того самого режиму не робить нічого для об’єктивного розслідування. Я нічого не кажу вже про чимало учасників того терору. Вони ще досі живі, ще досі отримують ті спеціальні високі пенсії. Тобто ніхто з них не був покараний. От, що найстрашніше.
Насамперед це були політруки, офіцери, вище начальство. Вони не тільки не покарані, не тільки не засуджені. Вони не зазнали навіть морального осуду. Тобто вони і далі вважаються героями, їх досі прославляють і шанують.
Це, безумовно, перешкоджає загальному очищенню нашого суспільного організму. Великою мірою ми саме тому маємо і досі авторитарну державу, тому зол ми не порвали з тими ксенофобськими совєтськими традиціями.
Сергій Грабовський
І ще один фрагмент з документа тієї доби.
Наша частина перебувала на марші в районі Бережан. Хтось вистрелив у військових. “Мабуть, це ксьондз!” - крикнув хтось. Не довго розбираючись, ксьондза схопили і розстріляли, але не вбили та покинули лежати при дорозі, і всі солдати, хто бажав, могли використовувати його як мішень для стрільби. В ксьондза випустили десятки куль, перш ніж він помер.
Максим Стріха
Сергію, мені прикро про це думати, але напевно дехто сьогодні з наших слухачів щиро дивуватиметься чому ми приділяємо увагу цим епізодам, адже, мовляв, поквиталися з віковічними гнобителями українського народу поляками, і навіщо згадувати епізоди тих вбивств поміщиків, ксьондзів, чи тим більше військових осадників.
Мені здається, що згадувати потрібно для того, щоб зрозуміти ту диявольську систему, яка від тих вбивств буквально через місяць перейшла до ліквідації українських активістів, при чому не лишень з крайніх націоналістичних партій, а цілком респектабельної УНДО, яка розв’язала українські, наукові, спортивні, кооперативні товариства, і яка перетворила Галичину на поле страшних репресій, коли упродовж півтора року перших Совєтів було репресовано понад 10% цієї української території.
Про це треба пам’ятати, зокрема, тим, хто сьогодні мусує карту посібників Гітлера, мовляв, західні українці зустріли німців. Хто може дорікнути цим людям за те, що вони не хотіли воювати за радянський режим і наївно вважали, що німецький режим, про якого радянці говорять стільки поганого реально виявиться кращий. Свою провину вони спокутували на власній шкурі, швидко пересвідчившись, що німці ні трохи не краще від Совєтів.
Ці уроки треба пам’ятати справді тим, як слушно сказав Микола Рябчук, хто сьогодні намагається ділити Україну на правильну російськомовну, московсько-православну і неправильну, піддану всіляким ворожим, католицьким, польським, австрійським та іншим впливам.
Поділ людей за ознакою начебто вродженої національної провини є прямим шляхом до фашизму. Це прекрасно виявив радянський фашизм в переддень його смертельної битви з іншим фашизмом німецьким.
Сергій Грабовський
Отож виглядає аксіоматичним висновок: тоталітаризм і геноцид завжди ідуть рука об руку.
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.
Говорить радіо “Свобода”.
Київ, 16 листопада 2004 року.
Олекса Боярко
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”.
Двадцяте століття в історії України було трагічно пов‘язаним із насильством, яке чинили на українській території ті з іноземних окупантів, хто владарював на цій території.
З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Максим Стріха
Скільки творів українських радянських поетів, прозаїків, кіномитців було присвячено “Золотому вересневі” 1939 року, а вслід за ним – радісне свято возз‘єднання у братерській сім‘ї народів. У радянській пропаганді витворився романтично-безкровний образ тих подій, який, власне, перекочував у наші часи. Мовляв, репресії почалися пізніше, а спершу все було так красиво. Насправді все було не так, і кривавий кошмар для етнічних поляків на західноукраїнських землях комуністична система розпочала ще 17 вересня 1939 року.
Молодший політрук 15-го стрілецького корпусу Загорульський 21 вересня 1939 року у селі Олександрівці застрелив у ліжку хворого польського поміщика, якого оглядав лікар.
На дорожньо-контрольному пункті поблизу Тернополя було затримано двох невідомих – начебто „батрака і куркуля”. На запитання червоноармійця, що робити із затриманими, начальник політвідділу 24-ї танкової бригади батальйонний комісар Березовський відповів: „Наймита відпустити, а куркуля розстріляти”.
За наказом командира батальйону старшого лейтенанта Булгакова і старшого політрука Кондюрина (44 стрілецька дивізія) 27 вересня 1939 року були розстріляні з гармати 15 польських кавалеристів, захоплених у бою під містом Руське. Їхні трупи покинули просто неба в полі.
Майже 5000 польських вояків 27 вересня були захоплені в полон під час бою в районі Замостя. Серед них почали вишукувати серед полонених офіцерів, сержантів, поліцейських. Потому вони були розстріляні прямо на очах полонених: 6 офіцерів, 8 сержантів, 150 поліцейських.
У Золочівському повіті в полон потрапило до 500 поліцейських і офіцерів, яких було взято під варту у міському залі. 18 вересня ввечері, після того, як полонені почали виглядати з вікон, радянці раптово відкрили вогонь по будівлі з кулеметів і вели його майже півгодини, жбурляючи при тому у вікна гранати. Невдовзі обстріл був поновлений. Загинуло декілька десятків людей.
Сергій Грабовський
Це все витяги з документів тієї доби та підтверджених із різних джерел спогадів, які характеризують загальну атмосферу так званого “визвольного походу”. А ось як оцінює ці події історик. Перед мікрофоном Владислав Гриневич.
Владислав Гриневич
Похід на Польщу планувався не стільки під національними, скільки під класовими гаслам. Звиклим до комуністичної риторики народним масам розтлумачували сенс вступу СРСР у війну завданням співдії повсталим робітникам і селянам Білорусії, України і Польщі в поваленні гніту їхніх віковічних ворогів поміщиків і капіталістів.
Та метою не припустити захоплення територій Західної України і Західної Білорусії Німеччиною. Від самого початку військові документи почали фіксувати випадки чисельних незаконних розстрілів польських солдатів і офіцерів.
Власне кажучи, інспірували ці настрої самі керівники цього походу. Вже в перші дні війни Хрущов звернувся до керівників НКВС, які були в військах з питанням скільки вбито польських офіцерів і ворогів. Йому відповіли, що під час осади Львова нікого не було вбито. Він звинуватив керівництво енкаведівське в тому, що вони погано працюють, бо нікого не вбито.
Мехліс взагалі вважав, що супротив відбувається тільки тому, що його польські офіцери здебільшого провокують, тому вони і були основною мішенью.
От ці події вересня 1939 року стали специфічним передвістям Катині, бо оця ненависть, націленість радянських репресій проти військової і політичної еліти Польщі вилилося у фізичне знищення 22 тисяч польських офіцерів в різних таборах і тюрмах Радянського Союзу, що відбулися влітку 1940 року.
Оцей класовий похід і підхід поступово здебільшого нівелювався і перетворився на таку антипольську акцію, бо в цьому регіоні крім українців постраждали передусім поляки від масових депортацій, поза як вони вважалися нелояльними.
Тому приблизно півмільйона поляків з цього регіону були депортовані у східні райони Радянського Союзу. Це також залишило глибокий слід у стосунках між і російським і, можна сказати, українським і польським народом на тлі цих подій.
Сергій Грабовський
До сказаного можна додати, що антипольські настрої плекалися в СССР упродовж усіх 1920-30-х років. Совєтським людям не давали забути, що Польща завдала червоній Росії ганебної поразки у 1920 році, внаслідок чого пішла шкереберть ідея світової революції.
Відчутними антипольські настанови є у п‘єсі Корнійчука “Богдан Хмельницький”, у кінофільмі Довженка “Щорс”. А у кінострічці „Мінін і Пожарський” полонофобія була такою виразною, що цей витвір совєтської пропаганди навіть купила націонал-соціалістична Німеччина. Два тоталітарних соціалізми зійшлись в ідеології.
Максим Стріха
В тодішній радянській пропаганді звичайно вживали в негативних анотаціях здебільшого не термін “поляки”, коли йшлося про сучасні події, а “білополяки”.
Більше того, від початку 20-тих на противагу білій Польщі радянська влада намагалася навіть творити Польщу червону: автономний польський район на території Житомирщини так звану Мерхлевщину, численні автономні польські сільради та селищні ради.
Однак ще задовго до “Золотого вересня” в половині 30-тих все це було брутально згорнуто, керівні кадри і інтелігенцію розстріляно і заслано, а місцевих мешканців масово переписано на українців, що, до речі, їх і врятувало через кілька років від перспективи депортації з рідних місць.
Ксенофобія є однією з чільних підвалин будь-якого тоталітарного соціалізму. Загалом будь-який недемократичний режим, очевидно, не може жити без потужної постаті зовнішнього ворога, якого мусить ненавидіти.
Сергій Грабовський
Командування Українського фронту – Тимошенко і Хрущов – закликало українців до зброї.
Совєтські комісари і командири закликали селян помститися їхнім “віковічним ворогам – польським панам”, звести порахунки зі своїми пригноблювачами: “Полякам, панам-собакам – собача смерть”, говорилося в них.
Селян закликали повставати проти польських поміщиків, бити їх якою завгодно зброєю: косами, сокирами, вилами тощо. Наслідком цього стало загострення восени 1939 року українсько-польське протистояння на селі, де почастішали випадки нападів українців на поселення осадників, їхнє побиття, вбивства, розкрадання і руйнація майна.
При цьому жорстокі вбивства українцями польських військових осадників відбувалися нерідко під безпосереднім керівництвом чи з мовчазного схвалення совєтських військових. За оцінками сучасних істориків, у кривавих зіткненнях загинули тоді тисячі людей.
А через чотири роки саме на цих теренах розгорнулася нова хвиля українсько-польського протистояння, коли число жертв становило вже десятки тисяч.
Перед мікрофоном політолог Микола Рябчук.
Микола Рябчук
Я не хотів би, щоб склалося враження, що виключно Совєти були виключними винними в тих кривавих розбірках польсько-українських 43-44 рр., тому що взаємна ненависть була глибоко закладена історично і століттями накопичувалася.
Але безумовно, є цілком очевидним, що саме Совєти дуже вміло експлуатували цю неприязнь, упередження. Вони так би мовити використовували давню традицію, яка існувала в тій більшовицькій державі “Поділяти і владарювати”.
Ця традиція не надто змінилася. Тобто, якщо ми подивимося на пізніші події та, зрештою, глянемо на сьогоднішніх спадкоємців совєтцького режиму, які владарюють Україною, то вони намагаються оживляти взаємні фобії і неприязнь, намагаються нацьковувати один регіон України на інший, протиставляти Схід Заходові і навпаки.
Потрібно дуже чітко про це говорити і ці всі стереотипи демістифіковувати, деконстроювати. Завжди треба відповідати на питання: “Кому це вигідно?” Кому, скажімо вигідно зіштовхувати лобами кримських татар і російсько-українське населення в Криму?
Для мене це цілком очевидно. Я думаю, що історія під цим кутом зору має велике і повчальне значення, тому що ці факти часто маловідомі. Вони проливають світло на багато різних міфів.
Тут говорилося про один епізод, тобто про це так зване визволення західноукраїнських земель Совєтами в 1939 році. Але я думаю, що таких епізодів було багато.
На превеликий жаль, російська влада, як спадкоємниця совєтської і українська теж до певної міри є спадкоємицею того самого режиму не робить нічого для об’єктивного розслідування. Я нічого не кажу вже про чимало учасників того терору. Вони ще досі живі, ще досі отримують ті спеціальні високі пенсії. Тобто ніхто з них не був покараний. От, що найстрашніше.
Насамперед це були політруки, офіцери, вище начальство. Вони не тільки не покарані, не тільки не засуджені. Вони не зазнали навіть морального осуду. Тобто вони і далі вважаються героями, їх досі прославляють і шанують.
Це, безумовно, перешкоджає загальному очищенню нашого суспільного організму. Великою мірою ми саме тому маємо і досі авторитарну державу, тому зол ми не порвали з тими ксенофобськими совєтськими традиціями.
Сергій Грабовський
І ще один фрагмент з документа тієї доби.
Наша частина перебувала на марші в районі Бережан. Хтось вистрелив у військових. “Мабуть, це ксьондз!” - крикнув хтось. Не довго розбираючись, ксьондза схопили і розстріляли, але не вбили та покинули лежати при дорозі, і всі солдати, хто бажав, могли використовувати його як мішень для стрільби. В ксьондза випустили десятки куль, перш ніж він помер.
Максим Стріха
Сергію, мені прикро про це думати, але напевно дехто сьогодні з наших слухачів щиро дивуватиметься чому ми приділяємо увагу цим епізодам, адже, мовляв, поквиталися з віковічними гнобителями українського народу поляками, і навіщо згадувати епізоди тих вбивств поміщиків, ксьондзів, чи тим більше військових осадників.
Мені здається, що згадувати потрібно для того, щоб зрозуміти ту диявольську систему, яка від тих вбивств буквально через місяць перейшла до ліквідації українських активістів, при чому не лишень з крайніх націоналістичних партій, а цілком респектабельної УНДО, яка розв’язала українські, наукові, спортивні, кооперативні товариства, і яка перетворила Галичину на поле страшних репресій, коли упродовж півтора року перших Совєтів було репресовано понад 10% цієї української території.
Про це треба пам’ятати, зокрема, тим, хто сьогодні мусує карту посібників Гітлера, мовляв, західні українці зустріли німців. Хто може дорікнути цим людям за те, що вони не хотіли воювати за радянський режим і наївно вважали, що німецький режим, про якого радянці говорять стільки поганого реально виявиться кращий. Свою провину вони спокутували на власній шкурі, швидко пересвідчившись, що німці ні трохи не краще від Совєтів.
Ці уроки треба пам’ятати справді тим, як слушно сказав Микола Рябчук, хто сьогодні намагається ділити Україну на правильну російськомовну, московсько-православну і неправильну, піддану всіляким ворожим, католицьким, польським, австрійським та іншим впливам.
Поділ людей за ознакою начебто вродженої національної провини є прямим шляхом до фашизму. Це прекрасно виявив радянський фашизм в переддень його смертельної битви з іншим фашизмом німецьким.
Сергій Грабовський
Отож виглядає аксіоматичним висновок: тоталітаризм і геноцид завжди ідуть рука об руку.
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.
Говорить радіо “Свобода”.
