Аудіозапис програми:
Прага, 16 жовтня 2004 року.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Міхал Шульц. Народові України не так часто доводилося мати шанс вибирати шлях своєї історичної долі у світі. Але й у ті рідкісні моменти історії українці не змогли, на жаль, зібратися з силами. Якраз про складні повороти української душі ми розмовляли з відомим українським літератором, дослідником української ідентичності Миколою Рябчуком.
Пане Рябчук, ви часто у своїх книгах пишете про проблеми націотворення, про бівалентність української душі. І ось зараз ми спостерігаємо нові риси в проявах української душі в умовах передвиборчої президентської кампанії. Як ви вважаєте, чи змінилась українська психологія, українське націотворення від того часу як ви написали свою книжку “Від Малоросії до України”?
Микола Рябчук
Я насамперед мушу пояснити, що я не вважаю українців якимось унікальними під оглядом бівалентності, тобто роздвоєння психологічного. Ця риса притаманна всім націям, групам і індивідам. А особливо тим, які проходять певний перехідний період. Українці, як і більшість людей у постсовєтському світі зазнали колосальної психологічної травми. Вони вийшли з одного світу і ніяк не можуть пристосуватися до іншого. Вони були приречені на певну психологічну роздвоєність. Інша річ те, про що я намагаюсь писати у своїх книжках – посткомуністична влада, яка править нами і зараз, зробила все для того, щоб законсервувати цей стан амбівалентності, роздвоєності, здезорієнтованості. Вона не намагалась якось зцілювати населення, давати йому орієнтири, цінності, вісію у майбутнє, якусь конкретну програму. А навпаки, вона робила все, щоб ще більше його дезорієнтувати, поглибити цю свого роду шизофренію. На це зорієнтована вся пропаганда. І найбільше ця пропаганда проявляється у дні передвиборчих кампаній. Так було і у попередні роки, зокрема у 2002-ому.Це ми бачимо і зараз. Коли про урядові мас-медіа використовують такий шизофреничнгий стан української душі, якій хочеться і капіталізму і комунізму, і до Європи і Дорофії – хочеться несумісних речей водночас. Людям нав’язують думку, що ці речі можна якимось чином поєднати. Але насправді це неможливо – або ми ідемо в перший світ, або залишаємося в третьому, де ми є зараз, де ми маємо шанси надовго загрузнути разом з Росією.
Василь Зілгалов
Ви вважаєте, що ця амбівалентність залишається, звичайно влада нічого не робить для того, щоб народ виходив з цього стану. Колись Антоненко – Давидович писав, що проблема українського народу в тому, що йому нав’язують психологію “шельменківщини”. І сьогодні ми також бачимо на прикладі цих же сердечок, інших таких явищ, що влада продовжує нав’язування новітньої “шельменківщини”, і народу мабуть потрібні нові орієнтири. Хто їх може дати. Адже народ по – простому орієнтується на Квітку – Основяненка, Коцюбинського, каже: “Ось наші письменники , наші орієнтири”. А насправді воно, напевно, не є так?
Микола Рябчук
Бачите Квітка – Основяненко був добрим письменником для свого часу, він відбив певні риси національного характеру. Але це була перша половина девятнадцятого століття. І ми не можемо весь час жити у першій половині дев’ятнадцятого століття.
Якщо йдеться про зміни в українській вдачі, українському характері, то посткомуністична влада, як і кожна авторитарна влада не зацікавлена в тому, щоб перетворити народ з підданих на громадян. Вона зацікавлена в тому, щоб були піддані, якими дуже легко маніпулювати, яких можна контролювати, і яким можна нав’язувати рішення. Перетворення таких підданих на громадян є дуже небезпечним для такої влади, оскільки громадяни свідомі своїх і інтересів – не лише приватних, а і власних, і найголовніше вони розуміють, що влада має обиратися ними і бути підзвітною ним, тобто влада має бути відповідальною перед людьми.Це свідомість громадянина. У нас все робиться для того, щоб такої свідомості не було. Якщо ви проїдетеся електричкою, зайдете у село або містечко, зрозумієте, що думка більшості: “Та ні, ми не обирали цю владу, вони самі себе вибрали”. Це думка простого селянина, простого робітника. Я думаю, невипадково людям нав’язуються такі примітивні ідеали а ля Вєрка Сердючка, всі ці примітивні пісеньки, дебільні жарти. Все це робиться для облуплення населення, щоб воно жувало свою думку невибагливу і не задумувалось над якимись стратегічними речами, не задумувалось про майбутнє, про те, як будуть жити наші діти. Щоб воно ковтнуло подачку у вигляді двадцяти гривень додаткових, фактично вкрадених з бюджету, і не задумувалось: “Де візьмуться завтра ці 20 гривень, а післязавтра? І чому взагалі ми маємо бути задоволеними з цих чотирьох доларів, а не отримувати як нормальні люди в нормальних країнах по 2000 доларів на місяць?” Ось такою мала б бути свідомість громадянина, а не втішання цими копійками, які у нього ж вкрадено і йому кинуто, як кісточку.
Василь Зілгалов
Колись український поет Володимир Самійленко з іронією запитував - «чи можна служити Україні, не злазячи з печі!» і у своїй поезії «На печі» нещадно розкривав негативні риси вдачі багатьох своїх земляків, українців. Послухайте цей твір Самійленка, його читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Хоч пролежав я цілий свій вік на печі, Але завше я був патріотом,— За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі, Моє серце сповнялось клопотом. Бо та піч — не чужа, українська то піч, І думки надиха мені рідні; То мій Луг дорогий, Запорозька то Січ, Тільки в форми прибралась вигідні.
Наші предки колись задля краю свого Труд важкий підіймали на плечі; Я ж умію тепер боронити його І служити, не злазячи з печі.
Еволюція значна зайшла від часів, Як батьки боронились війною,— Замість куль і шабель, у нових діячів Стало слово гаряче за зброю.
Може, зброя така оборонить наш край, Але й з нею прекепська робота: Ще підслухає слово якесь поліцай І в холодну завдасть патріота
Та мене почуття обов''язків своїх Потягає служити народу; Щоб на душу не впав мені зрадництва гріх, Я знайшов собі добру методу.
Так нехай же працюють словами й пером Ті, що мають дві шкури в запасі... І, розваживши так, я віддався цілком Праці тій, що єдине на часі.
На таємних думках та на мріях палких Я роботу народну обмежу; Та зате ж для добра земляків дорогих Я без мрій і хвилини не влежу.
І у мріях скликаю численні полки З тих, що стати за край свій охочі, Слово ж маю на те, щоб ховати думки, Якщо зраджують їх мої очі.
До письменства я кличу,— звичайно, в думках,— Щоб світило над нашою ніччю, Хоч, на жаль, мати книжку народну в руках Я признав небезпечною річчю.
О країно моя! я зв''язав свій язик, Щоб кохати безпечно ідею; Але в грудях не можу я здержати крик У годину твого ювілею.
«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона І вмирати не має охоти. Кожна піч українська — фортеця міцна, Там на чатах лежать патріоти».
Слава ж нам! бо коли б дух народу погас, Не стерпівши свого лихоліття, То по йому хоч по два примірники з нас Дочекають нового століття.
Слава нам! хоч би вмерла Вкраїна колись, Її слід буде легко шукати: А щоб краще навік ті сліди збереглись, Буде зроблено з нас препарати.
Василь Зілгалов
І далі завершення розмови з Миколою Рябчуком про сучасні змагання української душі. Тут мабуть не обійтися без порівняння, бо якщо говорити про сучасний психологічний стан української психології, психологічні настрої народу у сучасних політичних умовах, то у другій половині дев’яностих трьохмільйонний албанський народ просто повстав проти створення трастів, в Україні до речі теж створювалися трасти. Але три мільйони албанців в один день взялися за збою і вигнали тих злодіїв. Наприклад в Чехії, коли на початку нового тисячоліття почався в якійсь мірі наступ на свободу слова з боку влади, ми були свідками, як ось тут поряд біля радіо “Свобода” тисячі людей вийшли і запротестували проти того, що утискаються свобода слова, свобода телебачення. Чи долається зараз в Україні за ці 12 – 13 років незалежності синдром страху, який майже за сто років був нав’язаний, і особливо в тридцяті роки, коли маса народу вигинула від голодоморів і репресій. Чи з’являється нове покоління, яке не боїться цього. Я розмовляв з західними дипломатами, вони стверджують що в Україні в останній рік наростає така шкала страху знов.
Микола Рябчук
Ви задали одразу декілька питань. Я спробую відповісти на них по черзі. По- перше, я б сказав, що цей страх, генетичний страх плекався в українцях не з тридцятих років минулого століття, а набагато довше. Це ,я б сказав, століття колоніальних утисків, гноблення, приниження. Тобто цього підданого тут плекали дуже довго. А ви знаєте, як можна виплекати різних почвар. Якщо дерево підрізати кожен день, можна зробити його круглої форми, кубічної форми або якимось карликом. Тобто селекція має велике значення. І нажаль у нас була негативна селекція суспільна. Укаїнці виховувались як піддані, а не як громадяни. У цьому власне і різниця,і приклади, які ви навели про це свідчать.Чехи вийшли захищати ЗМІ, тому що відчули загрозу суспільству, не для себе особисто, хоча для кожного особисто тут також є загроза. Українці покищо такого не роблять чи майже не роблять. Тому і живуть так. Як живуть. А не так, як чехи. Я наведу вам інший приклад. У моїй сімї і по лінії матері і по лінії моєї тещі є багато родичів, які згинули на сході України у Харківській, Київській області у тридцяті роки від голоду. Я питав у них, чи у сімнадцятому році їхні батьки і діди підтримали армію УНР, чи пішли вони воювати з більшовиками як добровольці. Ні, ніхто з них не пішов. Вони всі надіялися пересидіти вдома на печі. Вони от такі хитрі українські селяни, які думали: “Нас це не стосується. Там десь в місті пани чубляться собі за владу. А ми будемо тут собі спати, земельку орати. Нам це байдуже». Більшовики у 33- ому році показали, що це не байдуже. Вони показали, що дістануть кожного, що заллють сала всім за шкіру. І поки українці не зрозуміють, що не можна пересидіти на печі важливі історичні події, доти вони будуть потерпати від усіляких утисків і репресій. І останнє ваше питання про те, чи змінюється ця рабська психологія. Я думаю, що так. Я з великим оптимізмом дивлюся на молоде покоління. Я бачу прекрасні молоді обличчя, я бачу студентів, які здатні повставати проти несправедливості, які здатні мирними ненасильницькими методами висловлювати громадянський протест. Ми бачили історію із сумськими студентами. Ми зараз бачимо , як студенти протестують проти нав’язування їм певних політичних рішень в Херсоні, Луганську. Справді діється щось дуже важливе. Можливо нарешті наше суспільство стає громадянським, тобто суспільством, свідомим своїх інтересів, яке розуміє, що влада є підконтрольною, підзвітною йому, виборною. Так, влада має обиратися, мінятися кожні 4 – 5 років, оновлюватися. Якщо ми погодимося з так званою спадкоємністю влади ми себе приречемо на ще 70 років необільшовизму, від якого ви вже немало зла наковталися за попередні 80 років.
Василь Зілгалов
Ви вже говорили про те, як побачили дві фотографії, два обличчя: Ющенко до хвороби і Ющенко після хвороби. Чи не вважаєте ви, що ці два обличчя є якоюсь містикою, якимось символом адресованим українцям, що може бути з їхніми обличчями коли вони будуть знову сидіти на печі.
Микола Рябчук
Ці фотографії я побачив у польській пресі позавчора. Хочу зазначити, що польська преса є надзвичайно оперативною і об’єктивною, вона досить докладно і точно висвітлює українські події, можливо як жодна інша преса в Європі.Безумовно ці два знімки є дуже символічним, як і назва однієї з публікацій на цю тему – “ Отруєння України” . Тобто наші закордонні колеги досить швидко схопили суть справи, суть того, що відбувається в Україні, коли цілу країну намагаються отруїти, одурманити.
А тоді, як писав Шевченко окраденою збудити. Ці два обличчя вказують на те. Що може бути з нами всіма. Не в прямому значенні, а в переносному. Ми всі будемо ходити з перекошеними обличчями, якщо не зуміємо зробити правильного вибору.
Василь Зілгалов
Від української душі до православного кіно. Що це: нова течія в кіномистецтві чи данина нинішній політичній коньюктурі? Про це у матеріалі Віталія Пономарьова з Києва.
Віталій Пономарьов
14 жовтня у Києві розпочався Другий міжнародний фестиваль православних фільмів і телерадіопрограм під назвою «Покров». На його урочистому відкритті в Українському Домі побував мій колеґа Віталій Пономарьов.
Мету фестивалю його організатори визначили як (цитата) «об’єднання виробників православних фільмів і телерадіопрограм та підтримка їхніх творців, залучення високопрофесійних фахівців для якісного телерадіомовлення на релігійну тематику, визначення перспективних напрямків розвитку православної телерадіожурналістики та сприяння пошуку нових форм їхнього втілення на екрані та в ефірі».
Минулого року на Першому фестивалі були представлені близько сотні фільмів і передач. Цього року у конкурсі беруть участь 40 документальних фільмів та 20 телевізійних передач з п’яти країн. Конкурсний показ відбудеться 15 та 16 жовтня у Київському Будинку кіно. Журі фестивалю очолює керуючий справами Української Православної Церкви, архієпископ Митрофан.
Під час урочистої церемонії відкриття фестивалю Митрополит Київський і всієї України, Блаженніший Володимир наступним чином окреслив бачення Церквою цієї події: «Ми вбачаємо у цьому фестивалі допомогу у формуванні та вихованні душі людської без жодної вади – такої, якою її створив Господь наш за подобою і образом Своїм. Я сердечно бажаю вам усім Божої помочі, подивитися, обговорити, поділитися своїм досвідом, своїми планами на майбутнє. І в тому хай допомагає нам Господь. І Покрова Божої Матері нехай буде над усіма вами і над тим заходом, який нас сьогодні тут зібрав».
А заступник голови Верховної Ради Олександр Зінченко говорив про основні проблеми показу фільмів на релігійну тематику по телебаченню: «На жаль, в основному ці фільми позбавлені можливості бути показаними о двадцятій годині, о двадцять першій годині – тоді, коли може бута зібрана найбільша аудиторія. На жаль, сьогодні разом із ґлобалізацією прийшли ті явища, які ринули на екрани телевізорів, ринули на екрани кінотеатрів тими стрічками, які не тільки, у більшості випадків, не можуть бути предметом мистецтва, а і завдають величезної шкоди вихованню ґенерації, що підростає».
Особливістю церемонії відкриття фестивалю в Українському Домі було панування російської мови. Один почесний гість фестивалю говорив не так про проблеми поширення християнських цінностей в посткомуністичних суспільствах, як про нинішній Апокаліпсис та про звіра, який щойно вийшов з моря, щоб оволодіти світом. Інший гість нагадав присутнім про походження слов’ян від трипільців, про те, що (цитата) «ми, слов’яни, несемо на собі все». Того вечора у будинку на Європейській площі у самому центрі Києва лунали промови про велику святу Русь, яка, мовляв, неодмінно буде знову єдиною, та заклики до спільної боротьби усіх православних у ці справді «останні часи».
А саме в цей час у православних та греко-католицьких храмах Києва тривала вечірня відправа з нагоди свята Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали своєю покровителькою козаки Війська Запорозького та вояки Української Повстанської Армії.
Василь Зілгалов
Іван Павло Другий – моральний авторитет сучасності. Кажуть, що його мати була українкою. 26 років діяльності Папи і його досвід для України у розповіді Тараса Марусика з Києва.
Тарас Марусик
Обрання краківського кардинала Кароля Войтили папою 16 жовтня 1978 року стало знаковим і для Католицької Церкви, і для подальшого розвитку світової цивілізації. По-перше, була перервана понад 400-літня традиція, коли папами ставали італійці. По-друге, вперше папою став слов''янин. По-третє, у Ватикан прийшла людина з іншого боку “залізної завіси”. Недаремно віденський кардинал Кеніґ розцінив обрання поляка на престол святого Петра, як “психологічний землетрус для всієї Східної Європи”.
Свій другий пастирський візит новообраний Папа здійснив у червні 1979 року в Польщу. Ступивши з літака на рідну землю, поцілував її і промовив слова, які не могли сподобатися тодішній владі: “Нехай зійде Дух Святий і відновить цю землю”. Таких велелюдних зібрань Польща не знала давно. Місцева комуністична влада, попри вказівку Москви, не змогла завадити приїздові понтифіка. Автор цих рядків, уперше побувавши в серпні 1979 року в своєї тітки у Варшаві, був вражений тим, наскільки відрізняються дві радянські території – УРСР і ПНР. Не пригадую, що тоді писала про візит київська і так звана “центральна” преса. Підозрюю, що не вельми захоплюючим був тон. Але Варшава і через півтора місяця після відвідин Польщі папою все ще жила тією великою подією.
Показово, що наступного 1980 року, коли суднобудівельники Ґданська, Ґдині і Щеціна вдалися до масових протестів, вимагаючи дотримання прав людини, утворення вільних профспілок і скасування цензури, на брамах різних підприємств з’явилися портрети Івана Павла ІІ. Того ж року, 2 грудня, папа видав енцикліку про Боже милосердя (“Dives in misericordia”): “Відомо, що в ім’я фальшивої справедливості (наприклад, історичної чи класової) неодноразово нищать інших, вбивають, позбавляють волі й елементарних людських прав. Досвід минулого й сучасного вчить, що самої справедливості не досить, що – більше того – це може довести до заперечення і знищення себе самого, якщо не вдатися до формулювання людського життя у різних його вимірах, до тієї глибшої сили, якою є любов” (к. ц.).
А 31 грудня, перебуваючи в Кракові, понтифік назвав події в приморських містах трагічними: “Мірою трагедії, яка розігралася тими днями, є і залишиться факт польської крови, пролитої поляками!..”
Обрання папою людини з комуністичної держави не могло не прискорити остаточного догнивання імперії під назвою СРСР з усіма наслідками, які з цього трохи пізніше випливуть. Предтечею процесів, які стануть відомі як перебудова, був радше Іван Павло ІІ, а не люди з так званим “новим мисленням”. Бо хіба могло народитися справді нове мислення в головах представників і спадкоємців одного з найжорстокіших тоталітарних режимів ХХ століття? І чи відбулося б розширення Євросоюзу цього року, якби у жовтні 1978 вибори папи протікали інакше?
Майбутній папа народився 18 травня 1920 року неподалік Кракова. Звідси майже рукою подати до словацького кордону і не дуже далеко до кордону з Україною. Польські біографи Івана Павла ІІ не вельми люблять згадувати про етнічне походження його мами. А була Емілія Качоровська з українського роду. Про це відомо в колах українських богословів. Про це знають і представники Української Греко-Католицької Церкви. На одній із зустрічей з ними папа визнав, що в його жилах тече й українська кров – від матері. Ті, хто слухав Івана Павла ІІ під час його першого пастирського візиту в Україну в червні 2001 року, констатували, що вимова папи була майже бездоганною. Так оволодіти мовою за короткий час підготовки до візиту неможливо. Звичайно, переоцінювати цього факту не варто, але й недооцінювати його немає жодних підстав. Насправді світ з усіма його взаємопереплетеннями, часом несподіваними, є набагато складнішим, аніж наймудріша схема.
Під час німецької окупації 23-річний Кароль Войтила вступає до підпільної Краківської духовної семінарії і такого ж підпільного відділу теології Яґеллонського університету. За чверть століття, коли у він у віці 47 років стане наймолодшим кардиналом Краківської єпархії, Кароль Войтила скаже: “На шляху мого нового покликання обов’язково мушу підтвердити гідність виявленої мені довіри: від того залежить, чи виграв, чи програв життя”.
Новопризначений кардинал провадив активну пастирську і наукову діяльність. Він сприяв зростанню авторитету церкви в польському суспільстві, а це дуже непокоїло тодішню владу. Часто кардиналові Войтилі чинили перешкоди різного роду: від слідкування і прослуховування розмов до вилучення дипломатичного паспорту. Взаємини кардинала і польської влади можна охарактеризувати виразом “холодна війна”.
У своїх проповідях Кароль Войтила не вагався говорити правду про догми, які панували тоді за «залізною завісою».
Василь Зілгалов
Нагадаю, що ви слухаєте матеріал Тараса Марусика про 26 років папства Івана Павла Другого. І у другій його частині про найголовніше – Папа і Україна.
Тарас Марусик
Відвідуючи в червні 1973 року Освенцім, він дав убивчу характеристику панівному в країнах соцтабору вченню: “Атеїзм означає безбожництво, а, отже, виховання без Бога. Стверджують, що то є вираження поступу. Ми маємо щодо цього принципові сумніви… Не можу їх не висловити, коли промовляю в Освенцімі, в місці жахливого концентраційного табору, який також є – не забуваймо про це – плодом атеїстичного виховання. Ми знаємо з досвіду нашої найновішої історії, що без Бога і проти Бога не виховуються люди шляхетними. Натомість дуже часто виховуються такі люди, які створили Освенцім…” .
Багато хто відзначав, що якби він не віддав своє життя служінню Богові, то став би блискучим ученим. Вже обіймаючи папський престол, Іван Павло ІІ у своїй енцикліці “Віра і розум” (“Fides et ratio”, 1998 рік) окреслить зв’язок між цими, на перший погляд, несумісними поняттями і сферами: “Нехай не здається недоречним мій серйозний і рішучий заклик відновити єдність віри і розуму, яка дозволить їм діяти у відповідності з їхньою природою, зберігаючи взаємну автономію. Глибині віри повинна відповідати відвага розуму”.
Важливим чинником сучасного суспільного розвитку Кароль Войтила, ще будучи єпископом, вважав публічні акти пробачення, які він ініціював ще в 1965 році.
Вже будучи Папою, він проголосить наступне: “Пробачення – це сила великої любови. Пробачення – це не слабість. Пробачення не означає відмови від правди і справедливости. Означає: вимірювати правду і справедливість у дусі Євангелія” (к. ц.).
А в березні 2000 року, під час урочистої літургії в соборі Святого Петра понтифік пішов ще далі: “Католицька Церква ввійшла у ХХІ століття з проханням простити їй те зло, винуватицею якого вона була впродовж усього часу її існування”. Кривдами, які Католицька Церква визнала і за які попросила прощення в Бога вустами папи, були хрестові походи, інквізиція, терпимість до рабства та інші кривди. Промовивши слова “Просимо вибачити й простити”, Іван Павло ІІ висловив надію, що з пробачення народиться єднання. Разом з тим він підкреслив, що за зло, яке здійснюється в нинішній час – а це, на його думку, атеїзм, байдужість до релігії, етичний релятивізм, порушення права на життя, недостатня увага до бідних країн – несе відповідальність кожен християнин.
Від першого свого пастирського візиту папа не змінює запровадженої ним традиції: зійшовши з літака, ставати навколішки і цілувати землю.
Папство Івана Павла ІІ сповнене низки прецедентів. Одним з найнесподіваніших прецедентів стала реабілітація Галілея. Святіший Отець назвав засудження церквою італійського фізика й астронома трагічним непорозумінням. При цьому він сказав: “Хоча Святе Письмо не може помилятися, однак може помилятися, до того ж у різних аспектах, той, хто його тлумачить і коментує”.
Окрема сторінка в діяльності Івана Павла ІІ – його взаємини з Україною. Вони почалися набагато раніше за проголошення незалежности. Папа взяв безпосередню участь у святкуванні 1000-ліття хрещення України-Руси в Римі у липні 1988 року. Звертаючись до греко-католиків з листом з цієї нагоди, він наголосив, що “приналежність до Католицької Церкви не повинна вважатися ніким як несумісність з добром власної Батьківщини та зі спадщиною святого Володимира”.
Вже три роки минули з часу першого пастирського візиту Івана Павла ІІ в Україну. Приїхав він у досить складний, з погляду політичної ситуації, час. Розгорявся касетний та інші скандали. Але в тому й духовна сила папи, що його співрозмовником був не тільки вищий політикум України та церковні ієрархи, а й український народ. Серед усіх його виступів в Україні найемоційнішою, мабуть, була його промова у Львові на зустрічі з молоддю. Зупинившись на любові до ближнього, «якій присвячені сім заповідей», Іван Павло ІІ зазначив: “Хто практикує цей Божий закон, той дуже часто йде проти течії. Молоде України, Христос запрошує тебе йти проти течії!.. Дорога молоде, ваш народ переживає важкий і складний перехід від тоталітарного режиму, що пригнічував його протягом стількох років, до нарешті вільного й демократичного суспільства. Свобода, однак, вимагає сильного, відповідального й зрілого сумління. Свобода вимоглива, і в певний спосіб, коштує більше, ніж неволя… Не переходьте від неволі комуністичного режиму до неволі споживацтва, що є іншою формою матеріалізму, який, хоч і на словах не відкидає Бога, однак заперечує Його фактами, виключаючи Його з життя… Справжня цивілізація, в дійсності, не вимірюється тільки економічним поступом, але в основному людським, моральним і духовним розвитком народу” .
Прикметно, що один з найвідоміших європейців сучасности спонукає майбутнє українського народу пливти проти течії, ніби промовляючи цим, що змін не варто чекати на березі. Їх треба наближати масовим запливом, причому проти течії.
Василь Зілгалов
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції “Радіо Свобода”.
Нагадаю, що автор програми і укладач її Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом звукооператор Міхал Шульц. І перш ніж попрщатися, згадаймо ще раз про спонукання Івана Павла Другого для нинішніх українців йти за однією з головних заповідей Божих – любити ближнього свого, яка часто змушує йти проти течії. Я ще раз цитую слова одного з духовних лідерів цього світу, мама котрого була українкою, нинішній Папа Римський закликав українців три роки тому : «Христос запрошує вас йти проти течії»... Чи не настав час йти. Думайте, можливо це останній шанс для Вас. Говорить Радіо Свобода.
Прага, 16 жовтня 2004 року.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Міхал Шульц. Народові України не так часто доводилося мати шанс вибирати шлях своєї історичної долі у світі. Але й у ті рідкісні моменти історії українці не змогли, на жаль, зібратися з силами. Якраз про складні повороти української душі ми розмовляли з відомим українським літератором, дослідником української ідентичності Миколою Рябчуком.
Пане Рябчук, ви часто у своїх книгах пишете про проблеми націотворення, про бівалентність української душі. І ось зараз ми спостерігаємо нові риси в проявах української душі в умовах передвиборчої президентської кампанії. Як ви вважаєте, чи змінилась українська психологія, українське націотворення від того часу як ви написали свою книжку “Від Малоросії до України”?
Микола Рябчук
Я насамперед мушу пояснити, що я не вважаю українців якимось унікальними під оглядом бівалентності, тобто роздвоєння психологічного. Ця риса притаманна всім націям, групам і індивідам. А особливо тим, які проходять певний перехідний період. Українці, як і більшість людей у постсовєтському світі зазнали колосальної психологічної травми. Вони вийшли з одного світу і ніяк не можуть пристосуватися до іншого. Вони були приречені на певну психологічну роздвоєність. Інша річ те, про що я намагаюсь писати у своїх книжках – посткомуністична влада, яка править нами і зараз, зробила все для того, щоб законсервувати цей стан амбівалентності, роздвоєності, здезорієнтованості. Вона не намагалась якось зцілювати населення, давати йому орієнтири, цінності, вісію у майбутнє, якусь конкретну програму. А навпаки, вона робила все, щоб ще більше його дезорієнтувати, поглибити цю свого роду шизофренію. На це зорієнтована вся пропаганда. І найбільше ця пропаганда проявляється у дні передвиборчих кампаній. Так було і у попередні роки, зокрема у 2002-ому.Це ми бачимо і зараз. Коли про урядові мас-медіа використовують такий шизофреничнгий стан української душі, якій хочеться і капіталізму і комунізму, і до Європи і Дорофії – хочеться несумісних речей водночас. Людям нав’язують думку, що ці речі можна якимось чином поєднати. Але насправді це неможливо – або ми ідемо в перший світ, або залишаємося в третьому, де ми є зараз, де ми маємо шанси надовго загрузнути разом з Росією.
Василь Зілгалов
Ви вважаєте, що ця амбівалентність залишається, звичайно влада нічого не робить для того, щоб народ виходив з цього стану. Колись Антоненко – Давидович писав, що проблема українського народу в тому, що йому нав’язують психологію “шельменківщини”. І сьогодні ми також бачимо на прикладі цих же сердечок, інших таких явищ, що влада продовжує нав’язування новітньої “шельменківщини”, і народу мабуть потрібні нові орієнтири. Хто їх може дати. Адже народ по – простому орієнтується на Квітку – Основяненка, Коцюбинського, каже: “Ось наші письменники , наші орієнтири”. А насправді воно, напевно, не є так?
Микола Рябчук
Бачите Квітка – Основяненко був добрим письменником для свого часу, він відбив певні риси національного характеру. Але це була перша половина девятнадцятого століття. І ми не можемо весь час жити у першій половині дев’ятнадцятого століття.
Якщо йдеться про зміни в українській вдачі, українському характері, то посткомуністична влада, як і кожна авторитарна влада не зацікавлена в тому, щоб перетворити народ з підданих на громадян. Вона зацікавлена в тому, щоб були піддані, якими дуже легко маніпулювати, яких можна контролювати, і яким можна нав’язувати рішення. Перетворення таких підданих на громадян є дуже небезпечним для такої влади, оскільки громадяни свідомі своїх і інтересів – не лише приватних, а і власних, і найголовніше вони розуміють, що влада має обиратися ними і бути підзвітною ним, тобто влада має бути відповідальною перед людьми.Це свідомість громадянина. У нас все робиться для того, щоб такої свідомості не було. Якщо ви проїдетеся електричкою, зайдете у село або містечко, зрозумієте, що думка більшості: “Та ні, ми не обирали цю владу, вони самі себе вибрали”. Це думка простого селянина, простого робітника. Я думаю, невипадково людям нав’язуються такі примітивні ідеали а ля Вєрка Сердючка, всі ці примітивні пісеньки, дебільні жарти. Все це робиться для облуплення населення, щоб воно жувало свою думку невибагливу і не задумувалось над якимись стратегічними речами, не задумувалось про майбутнє, про те, як будуть жити наші діти. Щоб воно ковтнуло подачку у вигляді двадцяти гривень додаткових, фактично вкрадених з бюджету, і не задумувалось: “Де візьмуться завтра ці 20 гривень, а післязавтра? І чому взагалі ми маємо бути задоволеними з цих чотирьох доларів, а не отримувати як нормальні люди в нормальних країнах по 2000 доларів на місяць?” Ось такою мала б бути свідомість громадянина, а не втішання цими копійками, які у нього ж вкрадено і йому кинуто, як кісточку.
Василь Зілгалов
Колись український поет Володимир Самійленко з іронією запитував - «чи можна служити Україні, не злазячи з печі!» і у своїй поезії «На печі» нещадно розкривав негативні риси вдачі багатьох своїх земляків, українців. Послухайте цей твір Самійленка, його читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Хоч пролежав я цілий свій вік на печі, Але завше я був патріотом,— За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі, Моє серце сповнялось клопотом. Бо та піч — не чужа, українська то піч, І думки надиха мені рідні; То мій Луг дорогий, Запорозька то Січ, Тільки в форми прибралась вигідні.
Наші предки колись задля краю свого Труд важкий підіймали на плечі; Я ж умію тепер боронити його І служити, не злазячи з печі.
Еволюція значна зайшла від часів, Як батьки боронились війною,— Замість куль і шабель, у нових діячів Стало слово гаряче за зброю.
Може, зброя така оборонить наш край, Але й з нею прекепська робота: Ще підслухає слово якесь поліцай І в холодну завдасть патріота
Та мене почуття обов''язків своїх Потягає служити народу; Щоб на душу не впав мені зрадництва гріх, Я знайшов собі добру методу.
Так нехай же працюють словами й пером Ті, що мають дві шкури в запасі... І, розваживши так, я віддався цілком Праці тій, що єдине на часі.
На таємних думках та на мріях палких Я роботу народну обмежу; Та зате ж для добра земляків дорогих Я без мрій і хвилини не влежу.
І у мріях скликаю численні полки З тих, що стати за край свій охочі, Слово ж маю на те, щоб ховати думки, Якщо зраджують їх мої очі.
До письменства я кличу,— звичайно, в думках,— Щоб світило над нашою ніччю, Хоч, на жаль, мати книжку народну в руках Я признав небезпечною річчю.
О країно моя! я зв''язав свій язик, Щоб кохати безпечно ідею; Але в грудях не можу я здержати крик У годину твого ювілею.
«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона І вмирати не має охоти. Кожна піч українська — фортеця міцна, Там на чатах лежать патріоти».
Слава ж нам! бо коли б дух народу погас, Не стерпівши свого лихоліття, То по йому хоч по два примірники з нас Дочекають нового століття.
Слава нам! хоч би вмерла Вкраїна колись, Її слід буде легко шукати: А щоб краще навік ті сліди збереглись, Буде зроблено з нас препарати.
Василь Зілгалов
І далі завершення розмови з Миколою Рябчуком про сучасні змагання української душі. Тут мабуть не обійтися без порівняння, бо якщо говорити про сучасний психологічний стан української психології, психологічні настрої народу у сучасних політичних умовах, то у другій половині дев’яностих трьохмільйонний албанський народ просто повстав проти створення трастів, в Україні до речі теж створювалися трасти. Але три мільйони албанців в один день взялися за збою і вигнали тих злодіїв. Наприклад в Чехії, коли на початку нового тисячоліття почався в якійсь мірі наступ на свободу слова з боку влади, ми були свідками, як ось тут поряд біля радіо “Свобода” тисячі людей вийшли і запротестували проти того, що утискаються свобода слова, свобода телебачення. Чи долається зараз в Україні за ці 12 – 13 років незалежності синдром страху, який майже за сто років був нав’язаний, і особливо в тридцяті роки, коли маса народу вигинула від голодоморів і репресій. Чи з’являється нове покоління, яке не боїться цього. Я розмовляв з західними дипломатами, вони стверджують що в Україні в останній рік наростає така шкала страху знов.
Микола Рябчук
Ви задали одразу декілька питань. Я спробую відповісти на них по черзі. По- перше, я б сказав, що цей страх, генетичний страх плекався в українцях не з тридцятих років минулого століття, а набагато довше. Це ,я б сказав, століття колоніальних утисків, гноблення, приниження. Тобто цього підданого тут плекали дуже довго. А ви знаєте, як можна виплекати різних почвар. Якщо дерево підрізати кожен день, можна зробити його круглої форми, кубічної форми або якимось карликом. Тобто селекція має велике значення. І нажаль у нас була негативна селекція суспільна. Укаїнці виховувались як піддані, а не як громадяни. У цьому власне і різниця,і приклади, які ви навели про це свідчать.Чехи вийшли захищати ЗМІ, тому що відчули загрозу суспільству, не для себе особисто, хоча для кожного особисто тут також є загроза. Українці покищо такого не роблять чи майже не роблять. Тому і живуть так. Як живуть. А не так, як чехи. Я наведу вам інший приклад. У моїй сімї і по лінії матері і по лінії моєї тещі є багато родичів, які згинули на сході України у Харківській, Київській області у тридцяті роки від голоду. Я питав у них, чи у сімнадцятому році їхні батьки і діди підтримали армію УНР, чи пішли вони воювати з більшовиками як добровольці. Ні, ніхто з них не пішов. Вони всі надіялися пересидіти вдома на печі. Вони от такі хитрі українські селяни, які думали: “Нас це не стосується. Там десь в місті пани чубляться собі за владу. А ми будемо тут собі спати, земельку орати. Нам це байдуже». Більшовики у 33- ому році показали, що це не байдуже. Вони показали, що дістануть кожного, що заллють сала всім за шкіру. І поки українці не зрозуміють, що не можна пересидіти на печі важливі історичні події, доти вони будуть потерпати від усіляких утисків і репресій. І останнє ваше питання про те, чи змінюється ця рабська психологія. Я думаю, що так. Я з великим оптимізмом дивлюся на молоде покоління. Я бачу прекрасні молоді обличчя, я бачу студентів, які здатні повставати проти несправедливості, які здатні мирними ненасильницькими методами висловлювати громадянський протест. Ми бачили історію із сумськими студентами. Ми зараз бачимо , як студенти протестують проти нав’язування їм певних політичних рішень в Херсоні, Луганську. Справді діється щось дуже важливе. Можливо нарешті наше суспільство стає громадянським, тобто суспільством, свідомим своїх інтересів, яке розуміє, що влада є підконтрольною, підзвітною йому, виборною. Так, влада має обиратися, мінятися кожні 4 – 5 років, оновлюватися. Якщо ми погодимося з так званою спадкоємністю влади ми себе приречемо на ще 70 років необільшовизму, від якого ви вже немало зла наковталися за попередні 80 років.
Василь Зілгалов
Ви вже говорили про те, як побачили дві фотографії, два обличчя: Ющенко до хвороби і Ющенко після хвороби. Чи не вважаєте ви, що ці два обличчя є якоюсь містикою, якимось символом адресованим українцям, що може бути з їхніми обличчями коли вони будуть знову сидіти на печі.
Микола Рябчук
Ці фотографії я побачив у польській пресі позавчора. Хочу зазначити, що польська преса є надзвичайно оперативною і об’єктивною, вона досить докладно і точно висвітлює українські події, можливо як жодна інша преса в Європі.Безумовно ці два знімки є дуже символічним, як і назва однієї з публікацій на цю тему – “ Отруєння України” . Тобто наші закордонні колеги досить швидко схопили суть справи, суть того, що відбувається в Україні, коли цілу країну намагаються отруїти, одурманити.
А тоді, як писав Шевченко окраденою збудити. Ці два обличчя вказують на те. Що може бути з нами всіма. Не в прямому значенні, а в переносному. Ми всі будемо ходити з перекошеними обличчями, якщо не зуміємо зробити правильного вибору.
Василь Зілгалов
Від української душі до православного кіно. Що це: нова течія в кіномистецтві чи данина нинішній політичній коньюктурі? Про це у матеріалі Віталія Пономарьова з Києва.
Віталій Пономарьов
14 жовтня у Києві розпочався Другий міжнародний фестиваль православних фільмів і телерадіопрограм під назвою «Покров». На його урочистому відкритті в Українському Домі побував мій колеґа Віталій Пономарьов.
Мету фестивалю його організатори визначили як (цитата) «об’єднання виробників православних фільмів і телерадіопрограм та підтримка їхніх творців, залучення високопрофесійних фахівців для якісного телерадіомовлення на релігійну тематику, визначення перспективних напрямків розвитку православної телерадіожурналістики та сприяння пошуку нових форм їхнього втілення на екрані та в ефірі».
Минулого року на Першому фестивалі були представлені близько сотні фільмів і передач. Цього року у конкурсі беруть участь 40 документальних фільмів та 20 телевізійних передач з п’яти країн. Конкурсний показ відбудеться 15 та 16 жовтня у Київському Будинку кіно. Журі фестивалю очолює керуючий справами Української Православної Церкви, архієпископ Митрофан.
Під час урочистої церемонії відкриття фестивалю Митрополит Київський і всієї України, Блаженніший Володимир наступним чином окреслив бачення Церквою цієї події: «Ми вбачаємо у цьому фестивалі допомогу у формуванні та вихованні душі людської без жодної вади – такої, якою її створив Господь наш за подобою і образом Своїм. Я сердечно бажаю вам усім Божої помочі, подивитися, обговорити, поділитися своїм досвідом, своїми планами на майбутнє. І в тому хай допомагає нам Господь. І Покрова Божої Матері нехай буде над усіма вами і над тим заходом, який нас сьогодні тут зібрав».
А заступник голови Верховної Ради Олександр Зінченко говорив про основні проблеми показу фільмів на релігійну тематику по телебаченню: «На жаль, в основному ці фільми позбавлені можливості бути показаними о двадцятій годині, о двадцять першій годині – тоді, коли може бута зібрана найбільша аудиторія. На жаль, сьогодні разом із ґлобалізацією прийшли ті явища, які ринули на екрани телевізорів, ринули на екрани кінотеатрів тими стрічками, які не тільки, у більшості випадків, не можуть бути предметом мистецтва, а і завдають величезної шкоди вихованню ґенерації, що підростає».
Особливістю церемонії відкриття фестивалю в Українському Домі було панування російської мови. Один почесний гість фестивалю говорив не так про проблеми поширення християнських цінностей в посткомуністичних суспільствах, як про нинішній Апокаліпсис та про звіра, який щойно вийшов з моря, щоб оволодіти світом. Інший гість нагадав присутнім про походження слов’ян від трипільців, про те, що (цитата) «ми, слов’яни, несемо на собі все». Того вечора у будинку на Європейській площі у самому центрі Києва лунали промови про велику святу Русь, яка, мовляв, неодмінно буде знову єдиною, та заклики до спільної боротьби усіх православних у ці справді «останні часи».
А саме в цей час у православних та греко-католицьких храмах Києва тривала вечірня відправа з нагоди свята Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали своєю покровителькою козаки Війська Запорозького та вояки Української Повстанської Армії.
Василь Зілгалов
Іван Павло Другий – моральний авторитет сучасності. Кажуть, що його мати була українкою. 26 років діяльності Папи і його досвід для України у розповіді Тараса Марусика з Києва.
Тарас Марусик
Обрання краківського кардинала Кароля Войтили папою 16 жовтня 1978 року стало знаковим і для Католицької Церкви, і для подальшого розвитку світової цивілізації. По-перше, була перервана понад 400-літня традиція, коли папами ставали італійці. По-друге, вперше папою став слов''янин. По-третє, у Ватикан прийшла людина з іншого боку “залізної завіси”. Недаремно віденський кардинал Кеніґ розцінив обрання поляка на престол святого Петра, як “психологічний землетрус для всієї Східної Європи”.
Свій другий пастирський візит новообраний Папа здійснив у червні 1979 року в Польщу. Ступивши з літака на рідну землю, поцілував її і промовив слова, які не могли сподобатися тодішній владі: “Нехай зійде Дух Святий і відновить цю землю”. Таких велелюдних зібрань Польща не знала давно. Місцева комуністична влада, попри вказівку Москви, не змогла завадити приїздові понтифіка. Автор цих рядків, уперше побувавши в серпні 1979 року в своєї тітки у Варшаві, був вражений тим, наскільки відрізняються дві радянські території – УРСР і ПНР. Не пригадую, що тоді писала про візит київська і так звана “центральна” преса. Підозрюю, що не вельми захоплюючим був тон. Але Варшава і через півтора місяця після відвідин Польщі папою все ще жила тією великою подією.
Показово, що наступного 1980 року, коли суднобудівельники Ґданська, Ґдині і Щеціна вдалися до масових протестів, вимагаючи дотримання прав людини, утворення вільних профспілок і скасування цензури, на брамах різних підприємств з’явилися портрети Івана Павла ІІ. Того ж року, 2 грудня, папа видав енцикліку про Боже милосердя (“Dives in misericordia”): “Відомо, що в ім’я фальшивої справедливості (наприклад, історичної чи класової) неодноразово нищать інших, вбивають, позбавляють волі й елементарних людських прав. Досвід минулого й сучасного вчить, що самої справедливості не досить, що – більше того – це може довести до заперечення і знищення себе самого, якщо не вдатися до формулювання людського життя у різних його вимірах, до тієї глибшої сили, якою є любов” (к. ц.).
А 31 грудня, перебуваючи в Кракові, понтифік назвав події в приморських містах трагічними: “Мірою трагедії, яка розігралася тими днями, є і залишиться факт польської крови, пролитої поляками!..”
Обрання папою людини з комуністичної держави не могло не прискорити остаточного догнивання імперії під назвою СРСР з усіма наслідками, які з цього трохи пізніше випливуть. Предтечею процесів, які стануть відомі як перебудова, був радше Іван Павло ІІ, а не люди з так званим “новим мисленням”. Бо хіба могло народитися справді нове мислення в головах представників і спадкоємців одного з найжорстокіших тоталітарних режимів ХХ століття? І чи відбулося б розширення Євросоюзу цього року, якби у жовтні 1978 вибори папи протікали інакше?
Майбутній папа народився 18 травня 1920 року неподалік Кракова. Звідси майже рукою подати до словацького кордону і не дуже далеко до кордону з Україною. Польські біографи Івана Павла ІІ не вельми люблять згадувати про етнічне походження його мами. А була Емілія Качоровська з українського роду. Про це відомо в колах українських богословів. Про це знають і представники Української Греко-Католицької Церкви. На одній із зустрічей з ними папа визнав, що в його жилах тече й українська кров – від матері. Ті, хто слухав Івана Павла ІІ під час його першого пастирського візиту в Україну в червні 2001 року, констатували, що вимова папи була майже бездоганною. Так оволодіти мовою за короткий час підготовки до візиту неможливо. Звичайно, переоцінювати цього факту не варто, але й недооцінювати його немає жодних підстав. Насправді світ з усіма його взаємопереплетеннями, часом несподіваними, є набагато складнішим, аніж наймудріша схема.
Під час німецької окупації 23-річний Кароль Войтила вступає до підпільної Краківської духовної семінарії і такого ж підпільного відділу теології Яґеллонського університету. За чверть століття, коли у він у віці 47 років стане наймолодшим кардиналом Краківської єпархії, Кароль Войтила скаже: “На шляху мого нового покликання обов’язково мушу підтвердити гідність виявленої мені довіри: від того залежить, чи виграв, чи програв життя”.
Новопризначений кардинал провадив активну пастирську і наукову діяльність. Він сприяв зростанню авторитету церкви в польському суспільстві, а це дуже непокоїло тодішню владу. Часто кардиналові Войтилі чинили перешкоди різного роду: від слідкування і прослуховування розмов до вилучення дипломатичного паспорту. Взаємини кардинала і польської влади можна охарактеризувати виразом “холодна війна”.
У своїх проповідях Кароль Войтила не вагався говорити правду про догми, які панували тоді за «залізною завісою».
Василь Зілгалов
Нагадаю, що ви слухаєте матеріал Тараса Марусика про 26 років папства Івана Павла Другого. І у другій його частині про найголовніше – Папа і Україна.
Тарас Марусик
Відвідуючи в червні 1973 року Освенцім, він дав убивчу характеристику панівному в країнах соцтабору вченню: “Атеїзм означає безбожництво, а, отже, виховання без Бога. Стверджують, що то є вираження поступу. Ми маємо щодо цього принципові сумніви… Не можу їх не висловити, коли промовляю в Освенцімі, в місці жахливого концентраційного табору, який також є – не забуваймо про це – плодом атеїстичного виховання. Ми знаємо з досвіду нашої найновішої історії, що без Бога і проти Бога не виховуються люди шляхетними. Натомість дуже часто виховуються такі люди, які створили Освенцім…” .
Багато хто відзначав, що якби він не віддав своє життя служінню Богові, то став би блискучим ученим. Вже обіймаючи папський престол, Іван Павло ІІ у своїй енцикліці “Віра і розум” (“Fides et ratio”, 1998 рік) окреслить зв’язок між цими, на перший погляд, несумісними поняттями і сферами: “Нехай не здається недоречним мій серйозний і рішучий заклик відновити єдність віри і розуму, яка дозволить їм діяти у відповідності з їхньою природою, зберігаючи взаємну автономію. Глибині віри повинна відповідати відвага розуму”.
Важливим чинником сучасного суспільного розвитку Кароль Войтила, ще будучи єпископом, вважав публічні акти пробачення, які він ініціював ще в 1965 році.
Вже будучи Папою, він проголосить наступне: “Пробачення – це сила великої любови. Пробачення – це не слабість. Пробачення не означає відмови від правди і справедливости. Означає: вимірювати правду і справедливість у дусі Євангелія” (к. ц.).
А в березні 2000 року, під час урочистої літургії в соборі Святого Петра понтифік пішов ще далі: “Католицька Церква ввійшла у ХХІ століття з проханням простити їй те зло, винуватицею якого вона була впродовж усього часу її існування”. Кривдами, які Католицька Церква визнала і за які попросила прощення в Бога вустами папи, були хрестові походи, інквізиція, терпимість до рабства та інші кривди. Промовивши слова “Просимо вибачити й простити”, Іван Павло ІІ висловив надію, що з пробачення народиться єднання. Разом з тим він підкреслив, що за зло, яке здійснюється в нинішній час – а це, на його думку, атеїзм, байдужість до релігії, етичний релятивізм, порушення права на життя, недостатня увага до бідних країн – несе відповідальність кожен християнин.
Від першого свого пастирського візиту папа не змінює запровадженої ним традиції: зійшовши з літака, ставати навколішки і цілувати землю.
Папство Івана Павла ІІ сповнене низки прецедентів. Одним з найнесподіваніших прецедентів стала реабілітація Галілея. Святіший Отець назвав засудження церквою італійського фізика й астронома трагічним непорозумінням. При цьому він сказав: “Хоча Святе Письмо не може помилятися, однак може помилятися, до того ж у різних аспектах, той, хто його тлумачить і коментує”.
Окрема сторінка в діяльності Івана Павла ІІ – його взаємини з Україною. Вони почалися набагато раніше за проголошення незалежности. Папа взяв безпосередню участь у святкуванні 1000-ліття хрещення України-Руси в Римі у липні 1988 року. Звертаючись до греко-католиків з листом з цієї нагоди, він наголосив, що “приналежність до Католицької Церкви не повинна вважатися ніким як несумісність з добром власної Батьківщини та зі спадщиною святого Володимира”.
Вже три роки минули з часу першого пастирського візиту Івана Павла ІІ в Україну. Приїхав він у досить складний, з погляду політичної ситуації, час. Розгорявся касетний та інші скандали. Але в тому й духовна сила папи, що його співрозмовником був не тільки вищий політикум України та церковні ієрархи, а й український народ. Серед усіх його виступів в Україні найемоційнішою, мабуть, була його промова у Львові на зустрічі з молоддю. Зупинившись на любові до ближнього, «якій присвячені сім заповідей», Іван Павло ІІ зазначив: “Хто практикує цей Божий закон, той дуже часто йде проти течії. Молоде України, Христос запрошує тебе йти проти течії!.. Дорога молоде, ваш народ переживає важкий і складний перехід від тоталітарного режиму, що пригнічував його протягом стількох років, до нарешті вільного й демократичного суспільства. Свобода, однак, вимагає сильного, відповідального й зрілого сумління. Свобода вимоглива, і в певний спосіб, коштує більше, ніж неволя… Не переходьте від неволі комуністичного режиму до неволі споживацтва, що є іншою формою матеріалізму, який, хоч і на словах не відкидає Бога, однак заперечує Його фактами, виключаючи Його з життя… Справжня цивілізація, в дійсності, не вимірюється тільки економічним поступом, але в основному людським, моральним і духовним розвитком народу” .
Прикметно, що один з найвідоміших європейців сучасности спонукає майбутнє українського народу пливти проти течії, ніби промовляючи цим, що змін не варто чекати на березі. Їх треба наближати масовим запливом, причому проти течії.
Василь Зілгалов
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції “Радіо Свобода”.
Нагадаю, що автор програми і укладач її Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом звукооператор Міхал Шульц. І перш ніж попрщатися, згадаймо ще раз про спонукання Івана Павла Другого для нинішніх українців йти за однією з головних заповідей Божих – любити ближнього свого, яка часто змушує йти проти течії. Я ще раз цитую слова одного з духовних лідерів цього світу, мама котрого була українкою, нинішній Папа Римський закликав українців три роки тому : «Христос запрошує вас йти проти течії»... Чи не настав час йти. Думайте, можливо це останній шанс для Вас. Говорить Радіо Свобода.
