Аудіозапис програми:
Київ, 4 жовтня 2004 року.
Павло Вольвач
Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Як завжди в цей час, в ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Сучасне в минулому, а минуле в сучасному - так би я окреслив меседж нинішнього випуску, в якому переплелися давнина і сьогодення, велич окремого митця і неповторна аура колективного генія. І почнемо розповідь з Тараса Шевченка.
Здається, про нього, титана духу, співця України, досліджено і написано на кілька поколінь науковців. Але за висотами Шевченкової лірики у тіні його вербальних образів опинились образи малярські: чудові офорти, портрети, побутові малюнки.
Сучасники порівнювали шевченківські художні роботи з картинами “великих італійців” доби Ренесансу, з “олюдненими” пейзажами Рембрандта, а нинішнє покоління шевченкознавців та мистецтвознавців по-новому вдивляються в картини українського генія.
Тему продовжує наша кореспондентка Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Фахівці Національного музею Тараса Шевченка у Києві кажуть, що нині у світі налічується близько двох тисяч художніх творів великого Кобзар: у Києві та Одесі, у Санкт-Петербурзі та Москві, у приватних колекціях США. І головне, чим характеризується Шевченко-художник – це гуманізм, уміння показати людину з її складним внутрішнім світом, а також розкрити велич макрокосмосу, що оточує людину.
Розповідає мистецтвознавець Тетяна Андрущенко.
Тетяна Андрущенко
У кожному малюнку Шевченка - намагання відтворити не зовнішню подібність речей, а внутрішню їх суть, а тому українську церкви оживають в йогом малюнках, тому великою і таємничою повстає Аскольдова могила, величним повстає Святоолександрівський костел у Києві або Лавра. Це відчуття свята, величі, відчуття соло голосності із українським краєвидом, гармонії української людини, гармонії із оточуючою природою.
Богдана Костюк
Мистецтвознавець Тетяна Чуйко вважає, що творчість Шевченка – маляра споріднена з творчістю європейських митців середньовіччя і Ренесансу.
Тетяна Чуйко
Шевченкова світлоносність. В тому, можливо, і хрест його життя, тому що людина, яка несе світло все своє життя, від того і страждає.
В молодого Шевченка ми ще побачимо абсолютно унікальне світло у його акварелі “Марія”. Білий колір, який пульсує звідти, наводить на якісь спостереження. Мені пощастило побачити в оригіналі “Мадонну” Леонардо да Вінчі. Я сказала б, що це не білий колір, це світіння, яке художник, щоб показати його іншим, яке він відчуває, делікатно, тонко вдягає у колір. Це бачимо у акварелі “Марія”, а потім будемо бачити в “Катерині”.
Тут теж не можна не вдатися до світового контексту. Багато поколінь дослідників зверталися до такого порівняння “Катерини” Шевченка із “Сікстинською Мадонною” Рафаеля. Шевченко підносить образ Катерини під образом України, це українська мадонна.
Богдана Костюк
І образ української мадонни, образ України як жінки наскрізь пройшов крізь Шевченкову творчість: і літературну, і художню.
І, як кажуть Тетяна Андрущенко і Тетяна Чуйко, незабаром, по закінченні ремонту у приміщенні Національного Музею Тараса Шевченка, образами Кобзаревих мадонн, улюблених куточків України можна буде помилуватись у музейних залах.
Павло Вольвач
Геній Шевченка незаперечний. Але не варто вбачати в українських культурних краєвидах лише вершечок Шевченкової смушевої шапки. Все значно глибше і розмаїтіше, тож тим приємніше, що цю розмаїтість розуміють не лише в Україні, а й закордоном.
Нещодавно ми вже повідомляли про вихід у світ книги, яка розкриває невідому сторінку української культури ХVІІІ століття, мистецьку колекцію родини Розумовських.
Щойно у Варшаві з’явилася монографія, написана українською мовою професором Варшавського університету Валентиною Соболь, яка розповідає про унікальну історичну пам’ятку ХVІІ сторіччя “Щоденник Дмитра Туптала”.
Далі Леся Олійник.
Леся Олійник
Постать святого Димитрія Ростовського, видатного церковного і культурного діяча, філософа, проповідника і письменника ХУІІ сторіччя, ще мало відома широкому загалу.
Походить він із Київщини, з козацького роду Тупталенків, але в історію увійшов під прізвищем Дмитро Туптало.
Ім’я Димитрій Ростовський він отримав, перебуваючи на службі метрополита в Ростові. Після кончини його було канонізовано і причислено до лику святих.
Дмитро Туптало є духовним батьком двох геніїв українського народу Григорія Сковороди і Тараса Шевченка. На його “Житії святих” або інакше “Четьї-Мінеї” зростав Шевченко.
В епілозі поеми “Гайдамаки” Тарас Григорович згадує, що його батько читав Мінею, яка справляла велике враження на малого Тараса. А в Києво-Могилянській академії, де навчався Сковорода, “Четьї-Мінеї” вважалася однією з головних книг.
Як з’ясувалась по смерті Дмитра Туптала, найбільшим його скарбом була бібліотека, що налічувала понад 300 безцінних книг церковнослов’янською, грецькою та латинською мовами.
У своїх працях священик вільно цитує Ювенала, Вергілія, Еразма Ротердамського. Об’єм знань, колосальна ерудиція проповідника, отже, далеко випереджали його час.
Книга Валентини Соболь розповідає про ще одну унікальну пам’ятку української культури – Діаріуш, себто “Щоденник Дмитра Туптала”.
75 відсотків пам’ятної книги священика написано українською мовою, інша частина - польською та латиною. Рукописна книжка Туптала була випадково знайдена 230 років тому. Належала вона Києво-Печерському книгосховищу.
Як пише авторка, “Щоденник Дмитра Туптала” є документальним джерелом пізнання внутрішнього світу та свідченням високої культури національної еліти ХУІІ сторіччя. Адже цей літературний жанр дає уяву про духовність української нації. Згадаймо знамениті щоденники Шевченка, пізніше Олександра Довженка, Володимира Винниченка, Максима Рильського.
Додам, незгаданий Валентиною Соболь факт про те, що Дмитро Туптало був також автором музичних духовних творів. Нині їх рукописи зберігаються в Національній бібліотеці імені Вернадського.
Є ще один момент, який варто згадати напередодні святкування Дня незалежності: Дмитро Туптало був однодумцем Івана Мазепи. Обидва вони сповідували ідею незалежної України.
Але якщо гетьман Мазепа боровся за неї силою шаблі, то святий Дмитро Ростовський своїми проповідями звертався до глибини почуттів людини.
І сьогодні актуальними залишаються його слова: “Окаянні наші часи! Не знаю, за кого й взятися потрібніше: за сіячів, чи за землю, чи за серця людські? “
Павло Вольвач
Як всі шляхи ведуть до Риму, так і всі розмови про українську старовину та й, зрештою, про українську культуру взагалі, приводять до золотоверхого Києва. А який він, Київ, і яке його нове життя в ці непрості і буремні часи, на зламі епох і тисячоліть?
Звертатися з таким питанням слід, певна річ, до людини не просто знаючої, не просто знайомої з Києвом, а залюбленої в нього.
Чи не найкращим кандидатом нам видався Юрій Логвин, відомий український літератор, художник, історик-дослідник і просто неповторний оповідач.
Пане Юрію, київська тема давно була Вам цікава, і вона присутня у Вашій творчості як літературній, так і мистецькій.
Юрій Логвин
Коли мені було дев’ять років, вона почалася дуже пристойно – я малював Золоті Ворота, які зараз спаплюжили. Це малюнок 26-го квітня 1948-го року.
По-справжньому за Київ я взявся у 1967-му році, коли я зробив серію “Падіння Києва”, тим більше, що я був свідком розкопок Каргера, бо я жив біля Софійського собору. Там я зробив 6-7 гравюр на дереві, основна з них була така “Стіна нерушима, або Татари в Софії Київській”.
У стародавній руській літературі, в українській, в російській літературі – скрізь говориться “Богоспасаємий град Київ”. Чому? А, виявляється, що над Орантою, а Оранта – це не просто Божа Матір, а Божа Матір, яка підняла руки для благословення, це, так би мовити, імунословний жест: певним виразом поставлені руки, ноги, очі чи навіть голова, означають цілу певну концепцію. І з піднятими руками на рівні обличчя, вперед долоні – це благословення.
А “богоспасаємий”, тому що над цим вгорі грецькою мовою написано шостий вірш із Псалома Давида: “Бог серед міста, воно не похитнеться, Бог допоможе йому від ранку до ранку”.
А “стіна нерушима”, тому що Божа Матір лишилася. Все в Києві розвалювали, все падало, і тільки стіна нерушима ніколи не падала.
Павло Вольвач
Пане Юрію, от більшість киян ходять по місту... Хрещатик, Прорізна, Верхній Вал – це для них просто вулиці з кав’ярнями.
Юрій Логвин
Ви знаєте, ніде в горішньому Києві старому, це брати по периметру Ярославів Вал-Велика Житомирська-Мала Житомирська-Хрещатик, там немає жодного місця, яке не було б історичним.
Я хотів би звернути увагу на таку річ. Мене постійно жахає самовпевненість інженерно-будівельних митців. Київ лежить на межі тих покладів, які лишилися після того, як відійшли звідси льодовики. Він витримує колосальні навантаження, коли він сухий, але коли він намокає, то він моментально стає пульпою. Зразком такої пульпи став знаменитий Куренівський прорив в 1961-му році.
Справа в тому, що стародавні кияни в свій час зробили дуже добрі дренажні роботи по стародавньому Києві, і ми це бачили на Подолі в сімдесятих роках, коли прокладали метро на Червоній площі.
В Києві в багатьох місцях є великі водяні лінзи, і там в 1946-му році, коли ще погано працював водогін в Києві, то туди ми ходили за хорошою водою, бо там була криниця.
Павло Вольвач
До речі, спотворене обличчя Києва?
Юрій Логвин
Знищено. Я кожен раз влітку при гарній погодні йду і прощаюся з якимось місцем у Києві.
Дивна річ, колив 20-х роках до влади дорвалися люди, вони подумали, що закони економіки, земного тяжіння їм підвладні, бо в них у руках “Маузер”.
Теперішні люди, які прийшли до влади, а в них більш страшна зброя – це гроші, вони також думають, як ті люди в 20-30-х роках, що якщо в них колосальні гроші, а в інших немає, то так, по відношенню до інших вони супермогутніші, але природу ще нікому не вдалося обдурити. Якщо ви її і тут зґвалтуєте, то воно десь вилізе в іншому кінці.
Київ мав модернове і в той же час інтимне містечкове обличчя: там були 2-3-поверхові будинки кам’яні купецького плану, і ці будинки можна було б спокійно реставрувати, підвести до них сучасні комунікації і зробити дуже прибуткові, дуже дорогі готелі на якихось 10-12 номерів. Старе обличчя спотворене, нові абсолютно не вписуються просто в те обличчя, яке було.
Павло Вольвач
Який вихід?
Юрій Логвин
Вихід мій абсолютно песимістичний. Я притримуюся закону Мерфі: якщо для досягнення якоїсь мети є кілька шляхів, то обирають абсолютно той тільки один, який приводить до небажаного результату.
На те, що люди схаменуться, то я на це надії не маю. Але якщо вони чи грошей пожалкують, чи в конкурентній боротьбі один одного загальмують, то, може, якась частка Києва ще старого збережеться, бо прекрасні є споруди і на Володимирській вулиці, і на Великій Житомирській, і на Боровського, і на Пушкінській, так що є на що подивитися. Особливо по насиченості модерном кінця 19-го – початку 20-го століття...
Я жив у Москві три роки, мене скрізь водили, але в такій кількості цих модерних гарних будинків, які були і є в Києві, то в Москві, щоб були в одному місці так скупчені, немає і не було, а зараз тим пак немає, бо там теж робиться щось страшне.
Павло Вольвач
А з Москвою таки радує, радує, хоч трохи й нагадує за відому приказку про сусіда і його корову... Тож не будемо уподібнюватися лихим сусіда, а просто будемо плекати й любити СВОЮ столицю. І дивитися на неї широко відкритими очима. Он вона, за вікном...
А ми наразі прощаємось. Це була “Віта Нова”, я, ведучий Павло Вольвач і звукооператор Михайло Петренко.
Хай щастить і до зустрічі!
Говорить радіо “Свобода”.
Київ, 4 жовтня 2004 року.
Павло Вольвач
Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Як завжди в цей час, в ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Сучасне в минулому, а минуле в сучасному - так би я окреслив меседж нинішнього випуску, в якому переплелися давнина і сьогодення, велич окремого митця і неповторна аура колективного генія. І почнемо розповідь з Тараса Шевченка.
Здається, про нього, титана духу, співця України, досліджено і написано на кілька поколінь науковців. Але за висотами Шевченкової лірики у тіні його вербальних образів опинились образи малярські: чудові офорти, портрети, побутові малюнки.
Сучасники порівнювали шевченківські художні роботи з картинами “великих італійців” доби Ренесансу, з “олюдненими” пейзажами Рембрандта, а нинішнє покоління шевченкознавців та мистецтвознавців по-новому вдивляються в картини українського генія.
Тему продовжує наша кореспондентка Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Фахівці Національного музею Тараса Шевченка у Києві кажуть, що нині у світі налічується близько двох тисяч художніх творів великого Кобзар: у Києві та Одесі, у Санкт-Петербурзі та Москві, у приватних колекціях США. І головне, чим характеризується Шевченко-художник – це гуманізм, уміння показати людину з її складним внутрішнім світом, а також розкрити велич макрокосмосу, що оточує людину.
Розповідає мистецтвознавець Тетяна Андрущенко.
Тетяна Андрущенко
У кожному малюнку Шевченка - намагання відтворити не зовнішню подібність речей, а внутрішню їх суть, а тому українську церкви оживають в йогом малюнках, тому великою і таємничою повстає Аскольдова могила, величним повстає Святоолександрівський костел у Києві або Лавра. Це відчуття свята, величі, відчуття соло голосності із українським краєвидом, гармонії української людини, гармонії із оточуючою природою.
Богдана Костюк
Мистецтвознавець Тетяна Чуйко вважає, що творчість Шевченка – маляра споріднена з творчістю європейських митців середньовіччя і Ренесансу.
Тетяна Чуйко
Шевченкова світлоносність. В тому, можливо, і хрест його життя, тому що людина, яка несе світло все своє життя, від того і страждає.
В молодого Шевченка ми ще побачимо абсолютно унікальне світло у його акварелі “Марія”. Білий колір, який пульсує звідти, наводить на якісь спостереження. Мені пощастило побачити в оригіналі “Мадонну” Леонардо да Вінчі. Я сказала б, що це не білий колір, це світіння, яке художник, щоб показати його іншим, яке він відчуває, делікатно, тонко вдягає у колір. Це бачимо у акварелі “Марія”, а потім будемо бачити в “Катерині”.
Тут теж не можна не вдатися до світового контексту. Багато поколінь дослідників зверталися до такого порівняння “Катерини” Шевченка із “Сікстинською Мадонною” Рафаеля. Шевченко підносить образ Катерини під образом України, це українська мадонна.
Богдана Костюк
І образ української мадонни, образ України як жінки наскрізь пройшов крізь Шевченкову творчість: і літературну, і художню.
І, як кажуть Тетяна Андрущенко і Тетяна Чуйко, незабаром, по закінченні ремонту у приміщенні Національного Музею Тараса Шевченка, образами Кобзаревих мадонн, улюблених куточків України можна буде помилуватись у музейних залах.
Павло Вольвач
Геній Шевченка незаперечний. Але не варто вбачати в українських культурних краєвидах лише вершечок Шевченкової смушевої шапки. Все значно глибше і розмаїтіше, тож тим приємніше, що цю розмаїтість розуміють не лише в Україні, а й закордоном.
Нещодавно ми вже повідомляли про вихід у світ книги, яка розкриває невідому сторінку української культури ХVІІІ століття, мистецьку колекцію родини Розумовських.
Щойно у Варшаві з’явилася монографія, написана українською мовою професором Варшавського університету Валентиною Соболь, яка розповідає про унікальну історичну пам’ятку ХVІІ сторіччя “Щоденник Дмитра Туптала”.
Далі Леся Олійник.
Леся Олійник
Постать святого Димитрія Ростовського, видатного церковного і культурного діяча, філософа, проповідника і письменника ХУІІ сторіччя, ще мало відома широкому загалу.
Походить він із Київщини, з козацького роду Тупталенків, але в історію увійшов під прізвищем Дмитро Туптало.
Ім’я Димитрій Ростовський він отримав, перебуваючи на службі метрополита в Ростові. Після кончини його було канонізовано і причислено до лику святих.
Дмитро Туптало є духовним батьком двох геніїв українського народу Григорія Сковороди і Тараса Шевченка. На його “Житії святих” або інакше “Четьї-Мінеї” зростав Шевченко.
В епілозі поеми “Гайдамаки” Тарас Григорович згадує, що його батько читав Мінею, яка справляла велике враження на малого Тараса. А в Києво-Могилянській академії, де навчався Сковорода, “Четьї-Мінеї” вважалася однією з головних книг.
Як з’ясувалась по смерті Дмитра Туптала, найбільшим його скарбом була бібліотека, що налічувала понад 300 безцінних книг церковнослов’янською, грецькою та латинською мовами.
У своїх працях священик вільно цитує Ювенала, Вергілія, Еразма Ротердамського. Об’єм знань, колосальна ерудиція проповідника, отже, далеко випереджали його час.
Книга Валентини Соболь розповідає про ще одну унікальну пам’ятку української культури – Діаріуш, себто “Щоденник Дмитра Туптала”.
75 відсотків пам’ятної книги священика написано українською мовою, інша частина - польською та латиною. Рукописна книжка Туптала була випадково знайдена 230 років тому. Належала вона Києво-Печерському книгосховищу.
Як пише авторка, “Щоденник Дмитра Туптала” є документальним джерелом пізнання внутрішнього світу та свідченням високої культури національної еліти ХУІІ сторіччя. Адже цей літературний жанр дає уяву про духовність української нації. Згадаймо знамениті щоденники Шевченка, пізніше Олександра Довженка, Володимира Винниченка, Максима Рильського.
Додам, незгаданий Валентиною Соболь факт про те, що Дмитро Туптало був також автором музичних духовних творів. Нині їх рукописи зберігаються в Національній бібліотеці імені Вернадського.
Є ще один момент, який варто згадати напередодні святкування Дня незалежності: Дмитро Туптало був однодумцем Івана Мазепи. Обидва вони сповідували ідею незалежної України.
Але якщо гетьман Мазепа боровся за неї силою шаблі, то святий Дмитро Ростовський своїми проповідями звертався до глибини почуттів людини.
І сьогодні актуальними залишаються його слова: “Окаянні наші часи! Не знаю, за кого й взятися потрібніше: за сіячів, чи за землю, чи за серця людські? “
Павло Вольвач
Як всі шляхи ведуть до Риму, так і всі розмови про українську старовину та й, зрештою, про українську культуру взагалі, приводять до золотоверхого Києва. А який він, Київ, і яке його нове життя в ці непрості і буремні часи, на зламі епох і тисячоліть?
Звертатися з таким питанням слід, певна річ, до людини не просто знаючої, не просто знайомої з Києвом, а залюбленої в нього.
Чи не найкращим кандидатом нам видався Юрій Логвин, відомий український літератор, художник, історик-дослідник і просто неповторний оповідач.
Пане Юрію, київська тема давно була Вам цікава, і вона присутня у Вашій творчості як літературній, так і мистецькій.
Юрій Логвин
Коли мені було дев’ять років, вона почалася дуже пристойно – я малював Золоті Ворота, які зараз спаплюжили. Це малюнок 26-го квітня 1948-го року.
По-справжньому за Київ я взявся у 1967-му році, коли я зробив серію “Падіння Києва”, тим більше, що я був свідком розкопок Каргера, бо я жив біля Софійського собору. Там я зробив 6-7 гравюр на дереві, основна з них була така “Стіна нерушима, або Татари в Софії Київській”.
У стародавній руській літературі, в українській, в російській літературі – скрізь говориться “Богоспасаємий град Київ”. Чому? А, виявляється, що над Орантою, а Оранта – це не просто Божа Матір, а Божа Матір, яка підняла руки для благословення, це, так би мовити, імунословний жест: певним виразом поставлені руки, ноги, очі чи навіть голова, означають цілу певну концепцію. І з піднятими руками на рівні обличчя, вперед долоні – це благословення.
А “богоспасаємий”, тому що над цим вгорі грецькою мовою написано шостий вірш із Псалома Давида: “Бог серед міста, воно не похитнеться, Бог допоможе йому від ранку до ранку”.
А “стіна нерушима”, тому що Божа Матір лишилася. Все в Києві розвалювали, все падало, і тільки стіна нерушима ніколи не падала.
Павло Вольвач
Пане Юрію, от більшість киян ходять по місту... Хрещатик, Прорізна, Верхній Вал – це для них просто вулиці з кав’ярнями.
Юрій Логвин
Ви знаєте, ніде в горішньому Києві старому, це брати по периметру Ярославів Вал-Велика Житомирська-Мала Житомирська-Хрещатик, там немає жодного місця, яке не було б історичним.
Я хотів би звернути увагу на таку річ. Мене постійно жахає самовпевненість інженерно-будівельних митців. Київ лежить на межі тих покладів, які лишилися після того, як відійшли звідси льодовики. Він витримує колосальні навантаження, коли він сухий, але коли він намокає, то він моментально стає пульпою. Зразком такої пульпи став знаменитий Куренівський прорив в 1961-му році.
Справа в тому, що стародавні кияни в свій час зробили дуже добрі дренажні роботи по стародавньому Києві, і ми це бачили на Подолі в сімдесятих роках, коли прокладали метро на Червоній площі.
В Києві в багатьох місцях є великі водяні лінзи, і там в 1946-му році, коли ще погано працював водогін в Києві, то туди ми ходили за хорошою водою, бо там була криниця.
Павло Вольвач
До речі, спотворене обличчя Києва?
Юрій Логвин
Знищено. Я кожен раз влітку при гарній погодні йду і прощаюся з якимось місцем у Києві.
Дивна річ, колив 20-х роках до влади дорвалися люди, вони подумали, що закони економіки, земного тяжіння їм підвладні, бо в них у руках “Маузер”.
Теперішні люди, які прийшли до влади, а в них більш страшна зброя – це гроші, вони також думають, як ті люди в 20-30-х роках, що якщо в них колосальні гроші, а в інших немає, то так, по відношенню до інших вони супермогутніші, але природу ще нікому не вдалося обдурити. Якщо ви її і тут зґвалтуєте, то воно десь вилізе в іншому кінці.
Київ мав модернове і в той же час інтимне містечкове обличчя: там були 2-3-поверхові будинки кам’яні купецького плану, і ці будинки можна було б спокійно реставрувати, підвести до них сучасні комунікації і зробити дуже прибуткові, дуже дорогі готелі на якихось 10-12 номерів. Старе обличчя спотворене, нові абсолютно не вписуються просто в те обличчя, яке було.
Павло Вольвач
Який вихід?
Юрій Логвин
Вихід мій абсолютно песимістичний. Я притримуюся закону Мерфі: якщо для досягнення якоїсь мети є кілька шляхів, то обирають абсолютно той тільки один, який приводить до небажаного результату.
На те, що люди схаменуться, то я на це надії не маю. Але якщо вони чи грошей пожалкують, чи в конкурентній боротьбі один одного загальмують, то, може, якась частка Києва ще старого збережеться, бо прекрасні є споруди і на Володимирській вулиці, і на Великій Житомирській, і на Боровського, і на Пушкінській, так що є на що подивитися. Особливо по насиченості модерном кінця 19-го – початку 20-го століття...
Я жив у Москві три роки, мене скрізь водили, але в такій кількості цих модерних гарних будинків, які були і є в Києві, то в Москві, щоб були в одному місці так скупчені, немає і не було, а зараз тим пак немає, бо там теж робиться щось страшне.
Павло Вольвач
А з Москвою таки радує, радує, хоч трохи й нагадує за відому приказку про сусіда і його корову... Тож не будемо уподібнюватися лихим сусіда, а просто будемо плекати й любити СВОЮ столицю. І дивитися на неї широко відкритими очима. Он вона, за вікном...
А ми наразі прощаємось. Це була “Віта Нова”, я, ведучий Павло Вольвач і звукооператор Михайло Петренко.
Хай щастить і до зустрічі!
Говорить радіо “Свобода”.
