Аудіозапис програми:
Київ, 27 серпня 2004 року.
Надія Степула
Звучить фрагмент із пісні Юрка Покальчука “Ти втратив час”, у виконанні автора
Дорогі слухачі! Фрагментом пісні Юрка Покальчука у виконанні автора розпочинаємо новий випуск радіожурналу “Сюжети” на хвилях радіо Свобода. – Світ культури і культура світу - у звуках і барвах, у словах, тонах і напівтонах, - усе це – “Сюжети”.
З вами автор і ведуча – я, Надія Степула.
Залишайтеся на хвилі Свободи! Слухайте “Сюжети”!
Звучить фрагмент із пісні Юрка Покальчука Юрій Покальчук – письменник і перекладач, автор багатьох книг і поезії, і прози. А також – бард-пісняр, себто, і автор, і виконавець пісень, які створив сам. Ще одна сторінка у сповненому несподіванок і розмаїтих успіхів житті Юрка Покальчука – його творче спілкування з вихованцями колонії для підлітків... Одним із зримих результатів такого спілкування стало навіть видання журналу з творами Юркових вихованців.
Про цю окрему сторінку слухаємо сюжет від самого автора. Говорить Юрко Покальчук.
Юрій Покальчук
Мене питають: навіщо Вам це? Мені ніхто за це не платить. Я справді це все роблю за власний кошт. Я їду сам по собі, сиджу там 2-3 дні з цими пацанами. Знаєте, є один момент принциповий, який я сам збагнув потім. Журнал, який видається, пацани, які пишуть вірші чи оповідання, то вони в колонії почувають себе вищими.
Тобто я підняв престиж духовності серед різної маси. Тобто виявляється, що престижно писати щось і друкуватися в журналі. Коли вся колонія збирається, я вручаю кожному з авторів журнал, і той почуває себе кращим за інших, навіть самим упослідженим. Я не маю різниці.
За багато років я навчився бачити їх іншими очима. Колишній начальник колонії Вадим Іванович Мазурчак, який зараз вже на пенсії мені сказав: “Пане Юрій, якщо Ви хочете тут працювати з нами, то Ви повинні навчитися бачити їх всіх однаково. Ви не повинні бачити хто що скоїв. Це все відлюдки, які в тій чи іншій мірі зробили. Ви повинні бачити, тоді Ви можете. Якщо Ви будете дивитися в особову справу спочатку через злочин, то Ви не можете тут працювати”.
Я навчився. Я зміг працювати з ними окремо, потім дивитися в особову справу, дивитися, що він зробив. Часами це бувало важко. Але моїм завданням, я собі так поставив, якщо б мені вдалося 10-20 чоловік витягнути в якийсь момент духовності, в якийсь момент того, щоб потім вони були нормальними людьми, то я це зробив.
Тобто до мене рік тому прийшло п’ятеро і сказали, що завдяки мені вони стали іншими і подякували мені. Це мені була найбільша вдячність, що я щось зробив. Я можу сказати так, що насправді не все мені вдалося.
В мене є проблеми: один з найближчих моїх вихованців мене зрадив, все пішло погано, і він зараз сидить. Я дуже пережив це. Я приїхав недавно в Прилуки і директор школи мені каже: “Юрко подивись я сивий. В мене було таких два десятки. Я вірив, та не все виходить. Ти один раз проколовся, то чому ти переживаєш?”
А я не можу, бо я його дуже любив, він в мене був, як син. Розумієте? А воно пішло не туди. Тобто не все виходить одномірно. Я собі подумав, а якби це був справді мій син пішов не туди? А якби ці всі наркотики?
Я повернуся до теми і скажу ще таке. Наше суспільство насправді досі не розуміє ставлення до цих підлітків дуже важливої конкретної теми. Вони виходять завтра і стають нашими сусідами. Вони живуть поруч з нами. Від кожного з тих хто нас слухає сьогодні залежить, щоб не дивилися на нього, як на зека, а дивитись на нього, чи він вже виправився, чи він може і помогти йому.
А той хто ще не сів? У нас був хлопець, який боявся лягти на біле простирадло, бо ніколи в житті на білому не спав. Які батьки? Алкоголіки, наркомани. А дитина хіба в тому винна? Мені хтось колись казав: “Дядя Юра, ну просто жрать надо”.
Я би сказав так. У нас є тема кольорового металу дуже модна сьогодні в Україні. Третина у всіх зонах малоліток сидить за кольоровий метал. Закрити завтра ці всі заклади, підпорядкувати державному контролю, щоб у пацана не приймали, бодай з паспортом або з чимось.
Ситуація зміниться. За бідон – 2 роки, за моток проволоки – 1,5 роки. І воно лізе, бо вдома біда. Економічний злочин сьогодні головний у цих малоліток. Я не знаю чому. Може, це покликання помогти тому, хто в біді? Кому вдасться, тому вдасться. Кому не вдасться, тому не вдасться.
Але ж все одно. Вони виходять, йому 15-16 років, закінчив 9 класів, і куди йому йти? На роботу його не приймуть. В школу він вже не йде. Тому що не хоче йти в вечірню школу. Що він буде робити? Дома може бути біда, якій немає виходу. Потиняється, щось вкрав і знов сів.
Я таких маю вже десяток з наших колишніх прилуцьких вихованців. Я знаю, що вони винні і невинні водночас. От є проблема. Тобто в нас є дуже багато таких крутих організацій, які називаються різними допомогами, соціальними і т.д. Я не бачу цієї допомоги.
Сьогодні завдання держави – допомогти, поставити. Розумієте, це люди, якщо ми їх не поставимо правильно соціально, то вони завтра будуть злочинцями, бо їм нема куди діватись. Якщо раз його кудись пошлють в міліцію чи кудись з паспортом ... Добре, що хтось розумніший, а хтось може бути простіший – він озлобиться, йому нема куди діватись і він іде на злочин.
Тобто, я би сказав так, що третина або чвертка – це злочинці. Є люди з поганою психікою. Є людина, яка все одно піде і буде щось робити. Але велика частина цієї дітвори з поганих родин. Переважно родини без батьків. Десь батько повіявся, їсти нема чого, він тиняється по вулиці.
Він каже: “Дядьо Юро, а що мені робити? От добре, я завтра вийду і боюся, що щось не те зроблю. Що мені робити?” Я кажу: “Дивись, от я тобі пальчик поставив – це тобі маячок, хочеш вижити, то я допоможу”.
В мене таких кілька. Але я тішуся, що є кілька хлопців, які вже вчаться в інститутах, які вже добиваються, які вже щось роблять, їм виходить. Це є момент морального задоволення того, що ти робиш щось потрібне.
Надія Степула
Історія дивним чином повертає іноді сюжети минулі в русло сьогодення. Повертає часом несподіваним боком, невидимим, як зворотній бік нічного світила – Місяця...
Таким сюжетом видається підготовлене Товариством “Україна-Туреччина” до друку видання під назвою “Посвята Сулеймана прекрасного Роксолані”.
Детальніше розповідає Голова Товариства, народний художник України Рафаель Масаудов.
Рафаель Масаудов (переклад)
Відомо, що Сулейман чудовий поет, хороший султан, бойова людина. Мужній, сміливий, талановитий, розумний – це не повне перерахування тих чеснот, якими піддані Османської імперії наділяла султана.
Доля звела його з нашою Роксоланою Анастасією Лісовською. У них було велике кохання, хоч це по-різному оцінюють і в Україні і в Туреччині. Досі значна кількість туристів, які потрапляють до Стамбула не знають, що найбільша у світі мечеть – Мечеть Сулеймана побудована Роксоланою.
Вона опікувалася багатьма справами, тобто будували шпиталі та школи. І Сулейман – двометровий мужній красень, засновник великої Османської імперії, чудовий воїн і ніжний поет на знак кохання і пошани написав і присвятив Роксолані 4 тисячі віршів, а вона ж написала йому стільки ж листів сповнених любові.
Товариство “Україна – Туреччина” підготувала видання “Посвята Сулеймана прекрасного Роксолані”, куди і увійшло це романтичне листування у віршах і посланнях. Макет зроблений, ілюстрації готові.
Весною цього року з’ясувалося, що видавництво “Дніпро” на це подарункове видання не має коштів, а видання – це 4 книги української, турецькою, англійською і кримськотатарською мовами. Єдина затримка – кошти. Дарма “Дніпро” зверталося до державних фондів і приватних осіб. Видання готове до друку – це історична подія.
Надія Степула
Максим Рильський – поет, чия творчість лягла золотою цеглинкою в історію української літератури і культури. Попри ламання списів над тим, чи вважати його безперечно класиком, чи заперечити його творчість за те, що в певні періоди ця творчість була заангажована в ідеологічні тенета колишнього тоталітарного часу....
Більшість критиків та літературознавців, однак, сходяться на думці, що не варто оцінювати творчість Максима Рильського, виходячи тільки з того факту, що він писав твори про партію і Сталіна (а окремі такі твори навіть були популярними радянськими піснями). – Варто бачити письменника і його долю в контексті тої епохи, у якій він жив і писав. І підступні рифи якої долав, як міг... Отже, Максим Рильський залишається великим ліриком, поетом, без золотої цеглинки творчості якого весь підмурівок української культури не був би цілісним.... А маловідомі сторінки біографії письменника розкриває директор музею імені Максима Рильського – Валентина Дзюб у сюжеті від Надійки Шерстюк.
Валентина Дзюб
Замовчувався цей період - це період арешту і цькування Максима Тадейовича Рильського у 1947 році. Так, як це людина була надзвичайно інтелігентна, вишукана, тонка, то його намагалися зламати і підлаштувати під ту епоху, під той час.
Власне, трошки їм це вдалося, бо йому треба було вижити. От ми говорили про арешт. 1931 року у нього народився син, і дружина його просто визволила з в’язниці. Це було дуже складно, тому що 19 березня на день народження він був заарештований.
Є такі факти, що коли його допитували, то в нього по вусику висмикували. Такі були тортури. Півроку він там знаходився.
Надія Шерстюк
А що це була за в’язниця?
Валентина Дзюб
Це була Лук’янівська в’язниця. Вперше, хто міг сказати про справжнього Рильського, про його періоди складні в житті, то це його син Богдан Максим, заради якого він і вижив.
Уже в кінці 80-тих підбиралися матеріали, розкривалися архіви. Тобто документи вже можна було побачити, прочитати, проаналізувати. В цей період Богдан Максимович, який став першим директором музею, підняв ці всі матеріали і в 90-тих опублікував документи.
Звичайно, не всі документи, я думаю, збереглися. Є і темні плями в житті цієї видатної людини. На жаль, не кожен розуміє цю постать. Багато людей знають його, як чудового лірика.
Надія Шерстюк
Він ще, здається, ще і був музикантом непоганим?
Валентина Дзюб
Так. Непоганим був музикантом, тому що пісня була народжена разом з ним, з його сім’єю. Мати була надзвичайно музична, брати і батько привили йому цю любов. Потім він ще потрапив у родину Лисенка. Сам Максим Тадейович говорив про те, що якби він не став поетом, то обов’язково став би музикантом. Він надзвичайно багатогранний.
Звучить уривок з твору Максима Рильського
Це було у 1918 році. Це поезія молодого поета. У нього три періоди: перший період, ви вже здогадались, що це молодість; середній період – це 20-ті роки, це неокласики і різні поетичні угрупування і напрямки; останній період, третього цвітіння, саме тоді, коли він жив в Голосієві.
Надія Шерстюк
Скажіть, будь-ласка, коли в останнє оновлювалась експозиція музею?
Валентина Дзюб
У 80-ті роки директор музею Богдан Максимович Рильський працював над цією експозицією. Завдяки йому цей музей взагалі існує. Експозиція досконала, тому що вона правдива, вона показує меморіальну частину таку, яка вона була при житті.
Мене надзвичайно вражають переклади максима Тадейовича Рильського з 24 мов світу. Це величезна кладь, яку треба вивчати. Вольтера почитати українською мовою, такий гротескний жартівливий стиль, то це величезне задоволення. І як сам великий поет, то він може подати це надзвичайно прекрасно і нашою мовою звучить, як оригінал.
Надія Степула
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав, дорогі слухачі.
З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Дякуємо за увагу!
Шукайте своїх непроминальних сюжетів і знаходьте!
До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
Київ, 27 серпня 2004 року.
Надія Степула
Звучить фрагмент із пісні Юрка Покальчука “Ти втратив час”, у виконанні автора
Дорогі слухачі! Фрагментом пісні Юрка Покальчука у виконанні автора розпочинаємо новий випуск радіожурналу “Сюжети” на хвилях радіо Свобода. – Світ культури і культура світу - у звуках і барвах, у словах, тонах і напівтонах, - усе це – “Сюжети”.
З вами автор і ведуча – я, Надія Степула.
Залишайтеся на хвилі Свободи! Слухайте “Сюжети”!
Звучить фрагмент із пісні Юрка Покальчука Юрій Покальчук – письменник і перекладач, автор багатьох книг і поезії, і прози. А також – бард-пісняр, себто, і автор, і виконавець пісень, які створив сам. Ще одна сторінка у сповненому несподіванок і розмаїтих успіхів житті Юрка Покальчука – його творче спілкування з вихованцями колонії для підлітків... Одним із зримих результатів такого спілкування стало навіть видання журналу з творами Юркових вихованців.
Про цю окрему сторінку слухаємо сюжет від самого автора. Говорить Юрко Покальчук.
Юрій Покальчук
Мене питають: навіщо Вам це? Мені ніхто за це не платить. Я справді це все роблю за власний кошт. Я їду сам по собі, сиджу там 2-3 дні з цими пацанами. Знаєте, є один момент принциповий, який я сам збагнув потім. Журнал, який видається, пацани, які пишуть вірші чи оповідання, то вони в колонії почувають себе вищими.
Тобто я підняв престиж духовності серед різної маси. Тобто виявляється, що престижно писати щось і друкуватися в журналі. Коли вся колонія збирається, я вручаю кожному з авторів журнал, і той почуває себе кращим за інших, навіть самим упослідженим. Я не маю різниці.
За багато років я навчився бачити їх іншими очима. Колишній начальник колонії Вадим Іванович Мазурчак, який зараз вже на пенсії мені сказав: “Пане Юрій, якщо Ви хочете тут працювати з нами, то Ви повинні навчитися бачити їх всіх однаково. Ви не повинні бачити хто що скоїв. Це все відлюдки, які в тій чи іншій мірі зробили. Ви повинні бачити, тоді Ви можете. Якщо Ви будете дивитися в особову справу спочатку через злочин, то Ви не можете тут працювати”.
Я навчився. Я зміг працювати з ними окремо, потім дивитися в особову справу, дивитися, що він зробив. Часами це бувало важко. Але моїм завданням, я собі так поставив, якщо б мені вдалося 10-20 чоловік витягнути в якийсь момент духовності, в якийсь момент того, щоб потім вони були нормальними людьми, то я це зробив.
Тобто до мене рік тому прийшло п’ятеро і сказали, що завдяки мені вони стали іншими і подякували мені. Це мені була найбільша вдячність, що я щось зробив. Я можу сказати так, що насправді не все мені вдалося.
В мене є проблеми: один з найближчих моїх вихованців мене зрадив, все пішло погано, і він зараз сидить. Я дуже пережив це. Я приїхав недавно в Прилуки і директор школи мені каже: “Юрко подивись я сивий. В мене було таких два десятки. Я вірив, та не все виходить. Ти один раз проколовся, то чому ти переживаєш?”
А я не можу, бо я його дуже любив, він в мене був, як син. Розумієте? А воно пішло не туди. Тобто не все виходить одномірно. Я собі подумав, а якби це був справді мій син пішов не туди? А якби ці всі наркотики?
Я повернуся до теми і скажу ще таке. Наше суспільство насправді досі не розуміє ставлення до цих підлітків дуже важливої конкретної теми. Вони виходять завтра і стають нашими сусідами. Вони живуть поруч з нами. Від кожного з тих хто нас слухає сьогодні залежить, щоб не дивилися на нього, як на зека, а дивитись на нього, чи він вже виправився, чи він може і помогти йому.
А той хто ще не сів? У нас був хлопець, який боявся лягти на біле простирадло, бо ніколи в житті на білому не спав. Які батьки? Алкоголіки, наркомани. А дитина хіба в тому винна? Мені хтось колись казав: “Дядя Юра, ну просто жрать надо”.
Я би сказав так. У нас є тема кольорового металу дуже модна сьогодні в Україні. Третина у всіх зонах малоліток сидить за кольоровий метал. Закрити завтра ці всі заклади, підпорядкувати державному контролю, щоб у пацана не приймали, бодай з паспортом або з чимось.
Ситуація зміниться. За бідон – 2 роки, за моток проволоки – 1,5 роки. І воно лізе, бо вдома біда. Економічний злочин сьогодні головний у цих малоліток. Я не знаю чому. Може, це покликання помогти тому, хто в біді? Кому вдасться, тому вдасться. Кому не вдасться, тому не вдасться.
Але ж все одно. Вони виходять, йому 15-16 років, закінчив 9 класів, і куди йому йти? На роботу його не приймуть. В школу він вже не йде. Тому що не хоче йти в вечірню школу. Що він буде робити? Дома може бути біда, якій немає виходу. Потиняється, щось вкрав і знов сів.
Я таких маю вже десяток з наших колишніх прилуцьких вихованців. Я знаю, що вони винні і невинні водночас. От є проблема. Тобто в нас є дуже багато таких крутих організацій, які називаються різними допомогами, соціальними і т.д. Я не бачу цієї допомоги.
Сьогодні завдання держави – допомогти, поставити. Розумієте, це люди, якщо ми їх не поставимо правильно соціально, то вони завтра будуть злочинцями, бо їм нема куди діватись. Якщо раз його кудись пошлють в міліцію чи кудись з паспортом ... Добре, що хтось розумніший, а хтось може бути простіший – він озлобиться, йому нема куди діватись і він іде на злочин.
Тобто, я би сказав так, що третина або чвертка – це злочинці. Є люди з поганою психікою. Є людина, яка все одно піде і буде щось робити. Але велика частина цієї дітвори з поганих родин. Переважно родини без батьків. Десь батько повіявся, їсти нема чого, він тиняється по вулиці.
Він каже: “Дядьо Юро, а що мені робити? От добре, я завтра вийду і боюся, що щось не те зроблю. Що мені робити?” Я кажу: “Дивись, от я тобі пальчик поставив – це тобі маячок, хочеш вижити, то я допоможу”.
В мене таких кілька. Але я тішуся, що є кілька хлопців, які вже вчаться в інститутах, які вже добиваються, які вже щось роблять, їм виходить. Це є момент морального задоволення того, що ти робиш щось потрібне.
Надія Степула
Історія дивним чином повертає іноді сюжети минулі в русло сьогодення. Повертає часом несподіваним боком, невидимим, як зворотній бік нічного світила – Місяця...
Таким сюжетом видається підготовлене Товариством “Україна-Туреччина” до друку видання під назвою “Посвята Сулеймана прекрасного Роксолані”.
Детальніше розповідає Голова Товариства, народний художник України Рафаель Масаудов.
Рафаель Масаудов (переклад)
Відомо, що Сулейман чудовий поет, хороший султан, бойова людина. Мужній, сміливий, талановитий, розумний – це не повне перерахування тих чеснот, якими піддані Османської імперії наділяла султана.
Доля звела його з нашою Роксоланою Анастасією Лісовською. У них було велике кохання, хоч це по-різному оцінюють і в Україні і в Туреччині. Досі значна кількість туристів, які потрапляють до Стамбула не знають, що найбільша у світі мечеть – Мечеть Сулеймана побудована Роксоланою.
Вона опікувалася багатьма справами, тобто будували шпиталі та школи. І Сулейман – двометровий мужній красень, засновник великої Османської імперії, чудовий воїн і ніжний поет на знак кохання і пошани написав і присвятив Роксолані 4 тисячі віршів, а вона ж написала йому стільки ж листів сповнених любові.
Товариство “Україна – Туреччина” підготувала видання “Посвята Сулеймана прекрасного Роксолані”, куди і увійшло це романтичне листування у віршах і посланнях. Макет зроблений, ілюстрації готові.
Весною цього року з’ясувалося, що видавництво “Дніпро” на це подарункове видання не має коштів, а видання – це 4 книги української, турецькою, англійською і кримськотатарською мовами. Єдина затримка – кошти. Дарма “Дніпро” зверталося до державних фондів і приватних осіб. Видання готове до друку – це історична подія.
Надія Степула
Максим Рильський – поет, чия творчість лягла золотою цеглинкою в історію української літератури і культури. Попри ламання списів над тим, чи вважати його безперечно класиком, чи заперечити його творчість за те, що в певні періоди ця творчість була заангажована в ідеологічні тенета колишнього тоталітарного часу....
Більшість критиків та літературознавців, однак, сходяться на думці, що не варто оцінювати творчість Максима Рильського, виходячи тільки з того факту, що він писав твори про партію і Сталіна (а окремі такі твори навіть були популярними радянськими піснями). – Варто бачити письменника і його долю в контексті тої епохи, у якій він жив і писав. І підступні рифи якої долав, як міг... Отже, Максим Рильський залишається великим ліриком, поетом, без золотої цеглинки творчості якого весь підмурівок української культури не був би цілісним.... А маловідомі сторінки біографії письменника розкриває директор музею імені Максима Рильського – Валентина Дзюб у сюжеті від Надійки Шерстюк.
Валентина Дзюб
Замовчувався цей період - це період арешту і цькування Максима Тадейовича Рильського у 1947 році. Так, як це людина була надзвичайно інтелігентна, вишукана, тонка, то його намагалися зламати і підлаштувати під ту епоху, під той час.
Власне, трошки їм це вдалося, бо йому треба було вижити. От ми говорили про арешт. 1931 року у нього народився син, і дружина його просто визволила з в’язниці. Це було дуже складно, тому що 19 березня на день народження він був заарештований.
Є такі факти, що коли його допитували, то в нього по вусику висмикували. Такі були тортури. Півроку він там знаходився.
Надія Шерстюк
А що це була за в’язниця?
Валентина Дзюб
Це була Лук’янівська в’язниця. Вперше, хто міг сказати про справжнього Рильського, про його періоди складні в житті, то це його син Богдан Максим, заради якого він і вижив.
Уже в кінці 80-тих підбиралися матеріали, розкривалися архіви. Тобто документи вже можна було побачити, прочитати, проаналізувати. В цей період Богдан Максимович, який став першим директором музею, підняв ці всі матеріали і в 90-тих опублікував документи.
Звичайно, не всі документи, я думаю, збереглися. Є і темні плями в житті цієї видатної людини. На жаль, не кожен розуміє цю постать. Багато людей знають його, як чудового лірика.
Надія Шерстюк
Він ще, здається, ще і був музикантом непоганим?
Валентина Дзюб
Так. Непоганим був музикантом, тому що пісня була народжена разом з ним, з його сім’єю. Мати була надзвичайно музична, брати і батько привили йому цю любов. Потім він ще потрапив у родину Лисенка. Сам Максим Тадейович говорив про те, що якби він не став поетом, то обов’язково став би музикантом. Він надзвичайно багатогранний.
Звучить уривок з твору Максима Рильського
Це було у 1918 році. Це поезія молодого поета. У нього три періоди: перший період, ви вже здогадались, що це молодість; середній період – це 20-ті роки, це неокласики і різні поетичні угрупування і напрямки; останній період, третього цвітіння, саме тоді, коли він жив в Голосієві.
Надія Шерстюк
Скажіть, будь-ласка, коли в останнє оновлювалась експозиція музею?
Валентина Дзюб
У 80-ті роки директор музею Богдан Максимович Рильський працював над цією експозицією. Завдяки йому цей музей взагалі існує. Експозиція досконала, тому що вона правдива, вона показує меморіальну частину таку, яка вона була при житті.
Мене надзвичайно вражають переклади максима Тадейовича Рильського з 24 мов світу. Це величезна кладь, яку треба вивчати. Вольтера почитати українською мовою, такий гротескний жартівливий стиль, то це величезне задоволення. І як сам великий поет, то він може подати це надзвичайно прекрасно і нашою мовою звучить, як оригінал.
Надія Степула
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав, дорогі слухачі.
З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Дякуємо за увагу!
Шукайте своїх непроминальних сюжетів і знаходьте!
До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
