Аудіозапис програми:
Київ, 13 серпня 2004 року.
Надія Степула
...Своїм вітрилам дозволяв лукавим нести мене до інших берегів... – писав Уїльям Шекспір в однім зі своїх сонетів.
Про нові несподіванки у давній уже вервечці загадковостей життя і творчості майстра сонету і ще про дещо – у новім випуску радіожурналу “Сюжети”.
Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилях радіо “Свобода”!
З вами – автор і ведуча – я, Надія Степула.
Нещодавно київське видавництво “Довіра” випустило в світ, як анонсовано, “вперше” повний переклад усіх 154 сонетів видатного англійського драматурга і поета Уїльяма Шекспіра. Переклад зробив Георгій Пилипенко, інженер за фахом.
Проте “вперше” це вже було, бо український письменник Ігор Костецький – перекладач і драматург, який народився у 1913 році, а помер у 1983-ім, за свого життя видав окремою книжкою всі 154 сонети Шекспіра та водночас “Ромео і Джульєтту”.
Двомовне видання сонетів Шекспіра – староанглійською та українською мовами - вийшло і в переспівах Дмитра Павличка і з передмовою Марії Габлевич - у 1998 році.
А, якщо погортати історію українського перекладу з давнини до днів нинішніх, то Уїльям Шекспір, здається, не перестає бути улюбленцем письменників, котрі відкладають убік власну поезію чи прозу, щоб взятися за переклад його драм чи поезій.
Старицький, Куліш, Гребінка, Свєнціцький, Кочур, Паламарчук та багато інших тлумачів внесли свою посильну лепту в цю важливу справу. Книжка сонетів Шекспіра у перекладі Дмитра Паламарчука, яка вийшла 1966 року, до нині вважається найкращим і найповнішим перекладом.
Щодо таємниць життєвої і творчої біографії самого Шекспіра, то їх більш, ніж досить. А щойно додалася ще одна. Американський вчений Робін Уїльямс, виступаючи недавно у місті Стредфорд-он-Ейвон, на конгресі, присвяченому творчості Шекспіра, заявив, що насправді Шекспір був жінкою – а саме графинею Мері Пемброк, яка ховалася за псевдонімом театрального директора Шекспіра...
Біографію відомої графині написала Маргарет Ханней, яка погоджується із Робіном Уїльямсом в такому припущенні. Істина ж, як завжди, невловна.
З одного боку, дати написання творів Шекспіра та їх опублікування чи постановок на різних сценах досліджені досить скрупульозно. І, за словами Робіна Уїльямса, його докази та ці дати в основному “збігаються”.
А, з іншого боку, досить побіжно переглянути внесені до енциклопедій дані, щоб зауважити й певні розбіжності. Скажімо, написання трагедії Шекспіра “Ромео і Джульєтта” датується вірогідно 1504 роком, тоді як графиня мері пемброк народилася аж у 1561-му... Трагедія “Отелло” вперше опублікована у 1623 році, на той час графині вже два роки, як не було на світі.
Хоч є ще й так званий “третій бік” – те, що твори Шекспіра задовго до їх публікації з’являлися в різних варіантах на сценах лондонських чи інших театрів...
Як би там не було, пошук істини траває, а твори шекспіра залишаються блискучими зразками поезії та драматургії, відлунюючи і в перекладах, зокрема й українською мовою. Як ісправді вже безсмертний “Сонет номер 66”, який слухаємо у перекладі Дмитра Паламарчука:
Стомившися, вже смерті я благаю, Бо скрізь нікчемність в роскоші сама, І в злиднях честь доходить до одчаю, І чистій вірності шляхів нема, І силу неміч забива в кайдани, І честь дівоча втоптана у бруд, І почесті не тим, хто гідний шани, І досконалості ганебний суд, І злу – добро поставлене в служниці, І владою уярмлені митці, І істину вважають за дурниці, І гине хист в недоума руці.
Намагання вберегти від тлінності та згубного бігу часів культурних цінностей притаманне людям всіх епох. Вберегти, відшукати, повернути...
Перемогою українських науковців і дипломатів вважає історик Сергій Кот повернення Україні одинадцяти фресок Михайлівського Золотоверхого Собору. Слухаємо цей сюжет.
Сергій Кот
Вже підписано наказ про передачу Україні ще 7 фресок Михайлівського Золотоверхого собору ХІ ст. з фондів державного Ермітажу в Петербурзі, які мають в найближчий час повернутися до Києва.
Якщо врахувати попередню передачу в лютому 2004 року, то ми отримали 4 фрески. Тим самим вся ермітажна колекція фресок Михайлівського Золотоверхого собору, яка складалась з 11 фресок ХІ ст. повертається в Київ.
Це, дійсно, велике досягнення, тому що, перше, то це повернення великих національних реліквій, це оригінали ХІІ ст. з втраченого назавжди оригінального храму. Відбудований храм, прекрасно зроблений в своїй основі конструктивній, передані конструкції, але це новий храм.
А ХІІ ст., той храм, який будували наші славні попередники, наші предки, то він, на жаль, назавжди втрачений, і тому кожна крупинка, кожен оригінал зі стін собору – це не лише величезна мистецька цінність, то це і величезна історична цінність для нашого народу.
Друге. Ця епопея знаменує собою підведення певного етапу дуже складних міждержавних переговорів, які велися від грудня 1998 року, коли в Третьяковській галереї відбулося перше засідання україно-російської міждержавної комісії в справах мозаїк, фресок Михайлівського собору, які перебувають на території РФ.
Всього відбулося 3 засідання в грудні 1998 року, в жовтні 1999 року, де російська сторона визнала, що 4 фрески з тих, що перебували в ермітажі належать до передачі на Україну.
Але щодо інших 7 було поставлено питання, що російські експерти потребують додаткових доказів. На здобуття цих додаткових доказів пішло майже 4 роки.
Відкритим залишиться найскладніше питання, то це те, що 8 оригіналів ХІІ ст. зі стін собору опинилися на території Росії і частина з них сьогодні поділено між Третьяковською галереєю, де ці михайлівські експонати відкривають зал давньоруського мистецтва.
З них я назву, перш за все, розкішну мозаїку Дмитро Солунський, фреску Святий Микола, барельєф шиферний різьбленням Святі Вершники. І частина в Російському музеї, до якого вони потрапили після війни з Третьяковської галереї.
Надія Степула
“Минає час, і учасники боротьби забувають факти. Великий і неоцінимий, кров”ю найкращих синів народу куплений досвід, може бути втрачений для загалу нації. Досвід боротьби є найдорожчим національним скарбом, і мусимо його передати в цілості молодшим поколінням, що мають нас заступити в будучих етапах боротьби”... – це сказав Юрко Тютюнник, генерал-хорунжий.
Про щойно видану у Львові книгу Юрка Тютюнника, в якій зібрані спомини “Революційна стихія” та політичний огляд “Зимовий похід 1919-20рр.” Далі – в сюжеті від заступника редактора журналу “Сучасність” Сергія Грабовського:
Сергій Грабовський
За радянських часів дізнатися про сам факт існування на українських обширах такої небуденної постаті, як Юрко тютюнник, було можна хіба що з книжок Юрія Смолича – мемуарних та белетристичних.
Енциклопедії про нього мовчали. І не дивно: адже навіть із ретельно цензурованих творів Смолича (котрий певний очолював Спілку письменників України, отже, йому дозволялося трохи більше) – так от, зі сторінок творів Смолича перед читачем виникала постать неабияк і всебічно обдарованої людини, переконаного прихильника незалежності України і не менш переконаного ворога совєтської влади. Водночас Тютюнник з цих текстів поставав як талановитий військовик і непересічний літератор.
Часи змінилися. Проте, хоча за останні 15 років знання широкого українського загалу про генерал-хорунжого Тютюнника як військогого лідера та політика істотно розширилися, наочно пеесвідчитися в його літературному хисті у амсового читача досі не випадало нагоди.
І от у львівському видавництві “Універсум” щойно вийшла друком книга Юрка Тютюнника, під обкладинкою якої зібрані спомини “Революційна стихія” та політичний огляд “Зимовий похід 1919-1920рр.”
Власне спомини торкаються періоду українізації війська після скинення царату, діяльності Центральної Ради і створення вільного козацтва. Огляд Першого зимового походу дає широку військово-політичну панораму подій у тодішній Україні.
А тепер – кілька цитат, які засвідчують як політичну проникливість Тютюнника, так і стиль його письма:
“Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А наша провідники любили Росію. Що це була за протиприродна любов, годі сказати. Чи це була любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лакея до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо, підсвідома, любов до Росії. Зі своєю любов”ю провідники дуже ховалися. Але часом це ставало помітним... Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих справ....”
“Навіть в час революції верхи нашої демократії більше клопоталися про “загальні здобутки революції”, про “єдиний революційний фронт” та про “врятування всієї Росії”, аніж про інтереси нашої нації!
Навіть в час революції народним масам запаморочували голови, торочачи про “братнє співжиття” з москалями... “ “Ми мали знаменитий матеріал для будівлі – спалахнулі революційним ентузіазмом народні маси.
Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди,що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час,минав; умови змінювались не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався.”.
Чи не надто зарізкими є оцінки, зроблені нпа початку 1920-их генерал-хорунжим Тютюнником, особливо зважаючи на його подальшу долю – примирення, бодай позірне, з Совєтською владою? Хай вирішує читач цієї книги, передмову до якої написав шеф-редактор журналу “Універсум” Олег Романчук.
А завершує книгу “Пісня про Тютюнника”, створена 1946 року іншим визначним борцем за українську справу – Іваном Багряним:
Гей, прийде пора і година розплати На ворога нагло впаде – З мільйонами встане і в Київ карати Тютюнник з Сибіру прийде.”
Надія Степула
Колишній “АКТУС”, якого наприкінці минулого століття називали то “гуцульським рок-н-ролом”, то “поліським бугі”, то “карпатським ска”, а тепер – група “Гайдамаки” - в котрий раз довела свою самобутність на цьогорічному “Мазепа-Фесті”. Гурт вирізняється серед примітних виконавських колективів України . Сьогодні група “Гайдамаки” дарує нам свою пісню “Богуслав”.
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав, дорогі слухачі.
З вами були: автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Дякуємо за увагу.
Нехай сюжети ваших доль залишаються щасливими, і до нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
Київ, 13 серпня 2004 року.
Надія Степула
...Своїм вітрилам дозволяв лукавим нести мене до інших берегів... – писав Уїльям Шекспір в однім зі своїх сонетів.
Про нові несподіванки у давній уже вервечці загадковостей життя і творчості майстра сонету і ще про дещо – у новім випуску радіожурналу “Сюжети”.
Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилях радіо “Свобода”!
З вами – автор і ведуча – я, Надія Степула.
Нещодавно київське видавництво “Довіра” випустило в світ, як анонсовано, “вперше” повний переклад усіх 154 сонетів видатного англійського драматурга і поета Уїльяма Шекспіра. Переклад зробив Георгій Пилипенко, інженер за фахом.
Проте “вперше” це вже було, бо український письменник Ігор Костецький – перекладач і драматург, який народився у 1913 році, а помер у 1983-ім, за свого життя видав окремою книжкою всі 154 сонети Шекспіра та водночас “Ромео і Джульєтту”.
Двомовне видання сонетів Шекспіра – староанглійською та українською мовами - вийшло і в переспівах Дмитра Павличка і з передмовою Марії Габлевич - у 1998 році.
А, якщо погортати історію українського перекладу з давнини до днів нинішніх, то Уїльям Шекспір, здається, не перестає бути улюбленцем письменників, котрі відкладають убік власну поезію чи прозу, щоб взятися за переклад його драм чи поезій.
Старицький, Куліш, Гребінка, Свєнціцький, Кочур, Паламарчук та багато інших тлумачів внесли свою посильну лепту в цю важливу справу. Книжка сонетів Шекспіра у перекладі Дмитра Паламарчука, яка вийшла 1966 року, до нині вважається найкращим і найповнішим перекладом.
Щодо таємниць життєвої і творчої біографії самого Шекспіра, то їх більш, ніж досить. А щойно додалася ще одна. Американський вчений Робін Уїльямс, виступаючи недавно у місті Стредфорд-он-Ейвон, на конгресі, присвяченому творчості Шекспіра, заявив, що насправді Шекспір був жінкою – а саме графинею Мері Пемброк, яка ховалася за псевдонімом театрального директора Шекспіра...
Біографію відомої графині написала Маргарет Ханней, яка погоджується із Робіном Уїльямсом в такому припущенні. Істина ж, як завжди, невловна.
З одного боку, дати написання творів Шекспіра та їх опублікування чи постановок на різних сценах досліджені досить скрупульозно. І, за словами Робіна Уїльямса, його докази та ці дати в основному “збігаються”.
А, з іншого боку, досить побіжно переглянути внесені до енциклопедій дані, щоб зауважити й певні розбіжності. Скажімо, написання трагедії Шекспіра “Ромео і Джульєтта” датується вірогідно 1504 роком, тоді як графиня мері пемброк народилася аж у 1561-му... Трагедія “Отелло” вперше опублікована у 1623 році, на той час графині вже два роки, як не було на світі.
Хоч є ще й так званий “третій бік” – те, що твори Шекспіра задовго до їх публікації з’являлися в різних варіантах на сценах лондонських чи інших театрів...
Як би там не було, пошук істини траває, а твори шекспіра залишаються блискучими зразками поезії та драматургії, відлунюючи і в перекладах, зокрема й українською мовою. Як ісправді вже безсмертний “Сонет номер 66”, який слухаємо у перекладі Дмитра Паламарчука:
Стомившися, вже смерті я благаю, Бо скрізь нікчемність в роскоші сама, І в злиднях честь доходить до одчаю, І чистій вірності шляхів нема, І силу неміч забива в кайдани, І честь дівоча втоптана у бруд, І почесті не тим, хто гідний шани, І досконалості ганебний суд, І злу – добро поставлене в служниці, І владою уярмлені митці, І істину вважають за дурниці, І гине хист в недоума руці.
Намагання вберегти від тлінності та згубного бігу часів культурних цінностей притаманне людям всіх епох. Вберегти, відшукати, повернути...
Перемогою українських науковців і дипломатів вважає історик Сергій Кот повернення Україні одинадцяти фресок Михайлівського Золотоверхого Собору. Слухаємо цей сюжет.
Сергій Кот
Вже підписано наказ про передачу Україні ще 7 фресок Михайлівського Золотоверхого собору ХІ ст. з фондів державного Ермітажу в Петербурзі, які мають в найближчий час повернутися до Києва.
Якщо врахувати попередню передачу в лютому 2004 року, то ми отримали 4 фрески. Тим самим вся ермітажна колекція фресок Михайлівського Золотоверхого собору, яка складалась з 11 фресок ХІ ст. повертається в Київ.
Це, дійсно, велике досягнення, тому що, перше, то це повернення великих національних реліквій, це оригінали ХІІ ст. з втраченого назавжди оригінального храму. Відбудований храм, прекрасно зроблений в своїй основі конструктивній, передані конструкції, але це новий храм.
А ХІІ ст., той храм, який будували наші славні попередники, наші предки, то він, на жаль, назавжди втрачений, і тому кожна крупинка, кожен оригінал зі стін собору – це не лише величезна мистецька цінність, то це і величезна історична цінність для нашого народу.
Друге. Ця епопея знаменує собою підведення певного етапу дуже складних міждержавних переговорів, які велися від грудня 1998 року, коли в Третьяковській галереї відбулося перше засідання україно-російської міждержавної комісії в справах мозаїк, фресок Михайлівського собору, які перебувають на території РФ.
Всього відбулося 3 засідання в грудні 1998 року, в жовтні 1999 року, де російська сторона визнала, що 4 фрески з тих, що перебували в ермітажі належать до передачі на Україну.
Але щодо інших 7 було поставлено питання, що російські експерти потребують додаткових доказів. На здобуття цих додаткових доказів пішло майже 4 роки.
Відкритим залишиться найскладніше питання, то це те, що 8 оригіналів ХІІ ст. зі стін собору опинилися на території Росії і частина з них сьогодні поділено між Третьяковською галереєю, де ці михайлівські експонати відкривають зал давньоруського мистецтва.
З них я назву, перш за все, розкішну мозаїку Дмитро Солунський, фреску Святий Микола, барельєф шиферний різьбленням Святі Вершники. І частина в Російському музеї, до якого вони потрапили після війни з Третьяковської галереї.
Надія Степула
“Минає час, і учасники боротьби забувають факти. Великий і неоцінимий, кров”ю найкращих синів народу куплений досвід, може бути втрачений для загалу нації. Досвід боротьби є найдорожчим національним скарбом, і мусимо його передати в цілості молодшим поколінням, що мають нас заступити в будучих етапах боротьби”... – це сказав Юрко Тютюнник, генерал-хорунжий.
Про щойно видану у Львові книгу Юрка Тютюнника, в якій зібрані спомини “Революційна стихія” та політичний огляд “Зимовий похід 1919-20рр.” Далі – в сюжеті від заступника редактора журналу “Сучасність” Сергія Грабовського:
Сергій Грабовський
За радянських часів дізнатися про сам факт існування на українських обширах такої небуденної постаті, як Юрко тютюнник, було можна хіба що з книжок Юрія Смолича – мемуарних та белетристичних.
Енциклопедії про нього мовчали. І не дивно: адже навіть із ретельно цензурованих творів Смолича (котрий певний очолював Спілку письменників України, отже, йому дозволялося трохи більше) – так от, зі сторінок творів Смолича перед читачем виникала постать неабияк і всебічно обдарованої людини, переконаного прихильника незалежності України і не менш переконаного ворога совєтської влади. Водночас Тютюнник з цих текстів поставав як талановитий військовик і непересічний літератор.
Часи змінилися. Проте, хоча за останні 15 років знання широкого українського загалу про генерал-хорунжого Тютюнника як військогого лідера та політика істотно розширилися, наочно пеесвідчитися в його літературному хисті у амсового читача досі не випадало нагоди.
І от у львівському видавництві “Універсум” щойно вийшла друком книга Юрка Тютюнника, під обкладинкою якої зібрані спомини “Революційна стихія” та політичний огляд “Зимовий похід 1919-1920рр.”
Власне спомини торкаються періоду українізації війська після скинення царату, діяльності Центральної Ради і створення вільного козацтва. Огляд Першого зимового походу дає широку військово-політичну панораму подій у тодішній Україні.
А тепер – кілька цитат, які засвідчують як політичну проникливість Тютюнника, так і стиль його письма:
“Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А наша провідники любили Росію. Що це була за протиприродна любов, годі сказати. Чи це була любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лакея до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо, підсвідома, любов до Росії. Зі своєю любов”ю провідники дуже ховалися. Але часом це ставало помітним... Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих справ....”
“Навіть в час революції верхи нашої демократії більше клопоталися про “загальні здобутки революції”, про “єдиний революційний фронт” та про “врятування всієї Росії”, аніж про інтереси нашої нації!
Навіть в час революції народним масам запаморочували голови, торочачи про “братнє співжиття” з москалями... “ “Ми мали знаменитий матеріал для будівлі – спалахнулі революційним ентузіазмом народні маси.
Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди,що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час,минав; умови змінювались не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався.”.
Чи не надто зарізкими є оцінки, зроблені нпа початку 1920-их генерал-хорунжим Тютюнником, особливо зважаючи на його подальшу долю – примирення, бодай позірне, з Совєтською владою? Хай вирішує читач цієї книги, передмову до якої написав шеф-редактор журналу “Універсум” Олег Романчук.
А завершує книгу “Пісня про Тютюнника”, створена 1946 року іншим визначним борцем за українську справу – Іваном Багряним:
Гей, прийде пора і година розплати На ворога нагло впаде – З мільйонами встане і в Київ карати Тютюнник з Сибіру прийде.”
Надія Степула
Колишній “АКТУС”, якого наприкінці минулого століття називали то “гуцульським рок-н-ролом”, то “поліським бугі”, то “карпатським ска”, а тепер – група “Гайдамаки” - в котрий раз довела свою самобутність на цьогорічному “Мазепа-Фесті”. Гурт вирізняється серед примітних виконавських колективів України . Сьогодні група “Гайдамаки” дарує нам свою пісню “Богуслав”.
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав, дорогі слухачі.
З вами були: автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Дякуємо за увагу.
Нехай сюжети ваших доль залишаються щасливими, і до нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
