Всупереч як офіційній пропаганді, так і таємним побажанням деяких українців, перемога Ющенка не лише не спричинить відродження націоналізму, але й може завдати йому дошкульного удару.
Передвиборча гонка, здається, надала питанню українського націоналізму друге дихання і повернула його в центр політичного життя. Як і 13 років тому, активно обговорюється цивілізаційний вибір країни. Чорно-червоні кольори знову з''явилися на телеекранах.
При цьому з одного боку це питання намагаються "примазати" до Ющенка, створюючи відчуття загрози націоналізму, антисемітизму, русофобії у випадку його приходу до влади. З іншого боку, багато хто (особливо на заході країни) бачить в Ющенкові втілення ідеального вождя нації, який приведе до відродження "неньки-України".
Однак, всупереч як офіційній пропаганді, так і потаємним побажанням адептів націоналізму, перемога Ющенка не спричинить відродження націоналістичних аспірацій.
І навіть навпаки. Імовірно, що прихід Ющенка до президентського офісу легітимізує в очах української та світової громадськості популістичний режим управління державою, що майже утвердився в Україні - режим без визначеної ідеології та зовнішньополітичних преференції, режим, що апелює до "блага всіх українців" і прагне об''єднати націю. Режим, що поперемінно використовує гасла з арсеналу то лівих, то правих для "розрулювання" коливань громадянських настроїв та лавірування на зовнішньополітичній арені.
В рамках цього процесу націоналістична ідеологія, як, втім, і ліва ідеологія, на наших очах остаточно перетвориться на джерело смислів для правлячих еліт, для яких ані комуністичні ідеали, ані "національна ідея" не значать те, що вони значать для нечисленних їх (ідей) послідовників.
І навпаки. Як не парадоксальним це може здатися, посилення ролі ідеологій, зокрема, націоналістичної, сприятиме встановленню в Україні демократичної політики європейського зразка. І здатне попередити марнування надій - зокрема, пов''язаних з Ющенком.
Європа націоналізмів
Сучасний політичний дискурс в Україні рясніє "навколонаціоналістичними" поняттями - "нація", "народ", "національність", "націоналізм", "держава".
Відповідники цих понять в європейських мовах мають довгі генеалогії в історичних процесах. У нас же вони запозичені через незліченну кількість різних каналів (наукових шкіл, мов, політичних течій). В результаті в нашому науковому методі та політичному дискурсі глибоко вкорінена плутанина з їх вживанням. Щоб цієї плутанини уникнути, звернімося до історії, де лежать джерела "націй".
Нації, націоналізм, як і всі інші названі явища - продукти соціальних, економічних, технологічних, політичних та інших змін Нового часу.
Наприклад, поява великих індустріалізованих міст привела в одне місце людей, що розмовляли різними діалектами, і які разом "сплавлялися" в єдиний народ (концепція melting pots). Друк і преса дозволили поширювати відомості про події в найвіддаленіших куточках держав та частинах ареалів одномовних спільнот, навіть розділених державними кордонами. Унаслідок цього горизонти світосприйняття пересічної (грамотної) особи розширилися від власного села до розмірів "уявних спільнот" тих, хто живе в одній з тобою країні, "ходить під" одним королем, має спільну війну проти когось, або розмовляє спільною з тобою мовою тощо (концепція imagined community).
В науці існує ще багато пояснень, чому націоналізм став можливим. Утім, важливішим для нас зараз є спосіб, в який націоналізм поширювався. Таких способів відомо два: усі європейські нації були сформовані "згори", державою, або "знизу", інтелігенцією.
Перший тип нації (а отже, й націоналізму) виникав у кордонах наявних країн. Переконуючи громадян у тому, що вони є членами однієї спільноти, уряди цих країн зберігали своє домінуюче становище. До цієї групи належать французький, російський, англійський націоналізм.
До другої групи належать, до прикладу, польський, німецький, український, баскський націоналізми, створені романтично налаштованими "прото-національними" інтелігенціями, що прагнули "привести свої народи в історію", повернути їх з периферії -, зокрема, багатонаціональних імперій. Для цього використовували культурні засоби (писали рідною мовою, ходили у вишиванках), "переосмислювали" історію (займалися міфотворчістю) і навіть фабрикували псевдо-епоси. Відомим нам прикладом є "Слово о полку Ігоровому".
Продуктом обидвох типів націоналізму є політичні структури (націоналістичні політичні партії, національна бюрократія), які формують національні держави (nation-state), де "nation" дорівнює "state". В Західній Європі вони усталилися до початку ХХ століття, а в Східній процес завершився 1918 року на уламках підточених націоналізмами Австро-Угорської та Російської імперій.
Між Народним Рухом та "Російським блоком"
Як уже не раз відзначено, народу (у сенсі нації) в Україні немає. Є атомізоване суспільство, в якому ще не є сформованими навіть суспільні групи. Таким чином, про український націоналізм можна говорити не як про політику національної держави, а як про націоналізм уряду, що намагається сформувати якусь ідентичність для власної легітимізації, та націоналізм різноманітних інтелектуальних та політичних груп, що намагаються сформувати націю відповідно до власних уявлень.
Ці процеси проходять у певних умовах. Люди української національності (етнічного походження) живуть в усьому світі, їх досить багато, і українська мова - одна з найпоширеніших мов країн не-членів Євросоюзу. Але вони не відчувають себе членами єдиної спільноти, а радше сприймають себе як члени різних спільнот (Росії, західної цивілізації тощо). В свою чергу, громадяни інших національностей залишають Україну, із радістю приймають пропозиції інших урядів на повернення до "історичної батьківщини" (євреї, німці, угорці).
Ще один важливий аспект полягає в тому, що українська нація, якщо вона колись сформується, сформується на основі багатьох націоналізмів. Чомусь, говорячи про націоналізм в Україні, забувають про те, що на цій території історично співіснують російський (панслов''янський), русинський, (західно)український націоналізми. Всі вони оформлені політично, у кожного є свою міфологія і взагалі всі атрибути, необхідні для творення нації.
При цьому найбільш просунутими організаційно є саме (західно)українські націоналістичні сили (наприклад, уособлювані "нащадками" Народного Руху початку 90-х). Але як і націоналізм у цілому, (західно)український націоналізм посідає маргінальні позиції в українській політиці та суспільстві. Доказом тому є як електоральні результати як Рухів, так і всіляких "Російських блоків", так і посідання їх людьми позицій у владних структурах. А головне - нульовий вплив на внутрішню та зовнішню політику (якщо брати до уваги ефективність її реалізації, а не декларування владною верхівкою тих чи інших намірів).
Націоналізм як ліки від демагогії
В чому причина? Відповідь можна пошукати в способі організації політичного поля в Україні. Правляча верхівка (до якої відноситься як так званий "режим", так і ліва та права "опозиції"), практикує популізм та демагогію.
Обидва ці слова тут є не образливими епітетами, а цілком чіткими конструкціями, використовуючи які в світі інтерпретують відповідно політику Латинської Америки та Східної Європи. Суть їх - апеляція до всього народу ("я президент усіх українців"), а також відсутність за політичними постатями єдиної, чітко визначеної ідеології для втримання своєї легітимності в межах підконтрольної території.
Популізм правлячого істеблішменту підгодовується націоналістичними смислами, що черпається з "ринку націоналістичних послуг", на якому торгують всі - від карпатських русинів до російськомовних.
(Західно)український націоналізм завжди був націоналізмом інтелігенції у чужих державах. Її представники легко віддали владу старій номенклатурі на початку 90-х, пішовши шляхом зняття з себе відповідальності при "примушуванні" владоможців "працювати на благо України". Так само, однак, і націоналісти російські, які звикли жити за державний кошт, сьогодні шукають (і знаходять) зручні місця біля годівниць (взамін за що чують слова про слов''янську єдність).
Так і склалася система, коли істеблішмент робить "реверанси" то в бік спрямованих на Росію сил, то в бік сил "про-українських", взамін за що і ті, і ті готові не підважувати підвалини політичного устрою, що склався.
І ця ситуація, якщо повернутись до персоналій, може лише більше вкорінитися з перемогою Віктора Ющенка. Зайняти ідеологічну позицію йому не дозволять обставини - тиск Росії та Заходу, внутрішні лобістські угруповання, бажання бути Президентом всіх українців, інші внутрішні та зовнішні обмеження.
В такому разі його прихід на посаду Президента лише додатково легітимізує перед народом нинішній устрій. Тим більше, що ще в ході кампанії постараються власні спічрайтери та "ідеологи", що зроблять все можливе (на основі науково-правильних соцдосліджень), щоб патрон був максимально "прийнятний" для максимальної кількості електорату.
З такої позиції головне завдання націоналістичних сил бачиться так - піти з "ринку націоналістичних послуг" та розпочати будівництво нації, тобто держави з необхідними демократичними інституціями (починаючи від самоврядування і закінчуючи центральними органами влади та взаємодією з наддержавними утвореннями).
Питання мови в такому випадку постає як питання спілкування народу зі своїм урядом. Ця мова має бути така, яка забезпечить найефективнішу комунікацію.
Далі, нагальною потребою українських націоналістичних сил є укласти пакт з іншими ідеологічними силами і сприяти встановленню ідеологічних засад української політики. Очевидно, для реалізації цієї мети потрібні радикальні зміни в способах організації, політичної комунікації націоналістів (українських та російських), комуністів, соціалістів та інших політичних сил, що претендують на "ідеологічність".
А головне, необхідна зміна керівництва та інтелектуального забезпечення українських "ідеологічних" партій, яка дозволить розширити горизонти самосприйняття, побачити власну ситуацію в новому світлі і спромогтися вийти за межі "боротьби з ідеологічним супротивником".
Інтернет-видання "Українська правда"
Передвиборча гонка, здається, надала питанню українського націоналізму друге дихання і повернула його в центр політичного життя. Як і 13 років тому, активно обговорюється цивілізаційний вибір країни. Чорно-червоні кольори знову з''явилися на телеекранах.
При цьому з одного боку це питання намагаються "примазати" до Ющенка, створюючи відчуття загрози націоналізму, антисемітизму, русофобії у випадку його приходу до влади. З іншого боку, багато хто (особливо на заході країни) бачить в Ющенкові втілення ідеального вождя нації, який приведе до відродження "неньки-України".
Однак, всупереч як офіційній пропаганді, так і потаємним побажанням адептів націоналізму, перемога Ющенка не спричинить відродження націоналістичних аспірацій.
І навіть навпаки. Імовірно, що прихід Ющенка до президентського офісу легітимізує в очах української та світової громадськості популістичний режим управління державою, що майже утвердився в Україні - режим без визначеної ідеології та зовнішньополітичних преференції, режим, що апелює до "блага всіх українців" і прагне об''єднати націю. Режим, що поперемінно використовує гасла з арсеналу то лівих, то правих для "розрулювання" коливань громадянських настроїв та лавірування на зовнішньополітичній арені.
В рамках цього процесу націоналістична ідеологія, як, втім, і ліва ідеологія, на наших очах остаточно перетвориться на джерело смислів для правлячих еліт, для яких ані комуністичні ідеали, ані "національна ідея" не значать те, що вони значать для нечисленних їх (ідей) послідовників.
І навпаки. Як не парадоксальним це може здатися, посилення ролі ідеологій, зокрема, націоналістичної, сприятиме встановленню в Україні демократичної політики європейського зразка. І здатне попередити марнування надій - зокрема, пов''язаних з Ющенком.
Європа націоналізмів
Сучасний політичний дискурс в Україні рясніє "навколонаціоналістичними" поняттями - "нація", "народ", "національність", "націоналізм", "держава".
Відповідники цих понять в європейських мовах мають довгі генеалогії в історичних процесах. У нас же вони запозичені через незліченну кількість різних каналів (наукових шкіл, мов, політичних течій). В результаті в нашому науковому методі та політичному дискурсі глибоко вкорінена плутанина з їх вживанням. Щоб цієї плутанини уникнути, звернімося до історії, де лежать джерела "націй".
Нації, націоналізм, як і всі інші названі явища - продукти соціальних, економічних, технологічних, політичних та інших змін Нового часу.
Наприклад, поява великих індустріалізованих міст привела в одне місце людей, що розмовляли різними діалектами, і які разом "сплавлялися" в єдиний народ (концепція melting pots). Друк і преса дозволили поширювати відомості про події в найвіддаленіших куточках держав та частинах ареалів одномовних спільнот, навіть розділених державними кордонами. Унаслідок цього горизонти світосприйняття пересічної (грамотної) особи розширилися від власного села до розмірів "уявних спільнот" тих, хто живе в одній з тобою країні, "ходить під" одним королем, має спільну війну проти когось, або розмовляє спільною з тобою мовою тощо (концепція imagined community).
В науці існує ще багато пояснень, чому націоналізм став можливим. Утім, важливішим для нас зараз є спосіб, в який націоналізм поширювався. Таких способів відомо два: усі європейські нації були сформовані "згори", державою, або "знизу", інтелігенцією.
Перший тип нації (а отже, й націоналізму) виникав у кордонах наявних країн. Переконуючи громадян у тому, що вони є членами однієї спільноти, уряди цих країн зберігали своє домінуюче становище. До цієї групи належать французький, російський, англійський націоналізм.
До другої групи належать, до прикладу, польський, німецький, український, баскський націоналізми, створені романтично налаштованими "прото-національними" інтелігенціями, що прагнули "привести свої народи в історію", повернути їх з периферії -, зокрема, багатонаціональних імперій. Для цього використовували культурні засоби (писали рідною мовою, ходили у вишиванках), "переосмислювали" історію (займалися міфотворчістю) і навіть фабрикували псевдо-епоси. Відомим нам прикладом є "Слово о полку Ігоровому".
Продуктом обидвох типів націоналізму є політичні структури (націоналістичні політичні партії, національна бюрократія), які формують національні держави (nation-state), де "nation" дорівнює "state". В Західній Європі вони усталилися до початку ХХ століття, а в Східній процес завершився 1918 року на уламках підточених націоналізмами Австро-Угорської та Російської імперій.
Між Народним Рухом та "Російським блоком"
Як уже не раз відзначено, народу (у сенсі нації) в Україні немає. Є атомізоване суспільство, в якому ще не є сформованими навіть суспільні групи. Таким чином, про український націоналізм можна говорити не як про політику національної держави, а як про націоналізм уряду, що намагається сформувати якусь ідентичність для власної легітимізації, та націоналізм різноманітних інтелектуальних та політичних груп, що намагаються сформувати націю відповідно до власних уявлень.
Ці процеси проходять у певних умовах. Люди української національності (етнічного походження) живуть в усьому світі, їх досить багато, і українська мова - одна з найпоширеніших мов країн не-членів Євросоюзу. Але вони не відчувають себе членами єдиної спільноти, а радше сприймають себе як члени різних спільнот (Росії, західної цивілізації тощо). В свою чергу, громадяни інших національностей залишають Україну, із радістю приймають пропозиції інших урядів на повернення до "історичної батьківщини" (євреї, німці, угорці).
Ще один важливий аспект полягає в тому, що українська нація, якщо вона колись сформується, сформується на основі багатьох націоналізмів. Чомусь, говорячи про націоналізм в Україні, забувають про те, що на цій території історично співіснують російський (панслов''янський), русинський, (західно)український націоналізми. Всі вони оформлені політично, у кожного є свою міфологія і взагалі всі атрибути, необхідні для творення нації.
При цьому найбільш просунутими організаційно є саме (західно)українські націоналістичні сили (наприклад, уособлювані "нащадками" Народного Руху початку 90-х). Але як і націоналізм у цілому, (західно)український націоналізм посідає маргінальні позиції в українській політиці та суспільстві. Доказом тому є як електоральні результати як Рухів, так і всіляких "Російських блоків", так і посідання їх людьми позицій у владних структурах. А головне - нульовий вплив на внутрішню та зовнішню політику (якщо брати до уваги ефективність її реалізації, а не декларування владною верхівкою тих чи інших намірів).
Націоналізм як ліки від демагогії
В чому причина? Відповідь можна пошукати в способі організації політичного поля в Україні. Правляча верхівка (до якої відноситься як так званий "режим", так і ліва та права "опозиції"), практикує популізм та демагогію.
Обидва ці слова тут є не образливими епітетами, а цілком чіткими конструкціями, використовуючи які в світі інтерпретують відповідно політику Латинської Америки та Східної Європи. Суть їх - апеляція до всього народу ("я президент усіх українців"), а також відсутність за політичними постатями єдиної, чітко визначеної ідеології для втримання своєї легітимності в межах підконтрольної території.
Популізм правлячого істеблішменту підгодовується націоналістичними смислами, що черпається з "ринку націоналістичних послуг", на якому торгують всі - від карпатських русинів до російськомовних.
(Західно)український націоналізм завжди був націоналізмом інтелігенції у чужих державах. Її представники легко віддали владу старій номенклатурі на початку 90-х, пішовши шляхом зняття з себе відповідальності при "примушуванні" владоможців "працювати на благо України". Так само, однак, і націоналісти російські, які звикли жити за державний кошт, сьогодні шукають (і знаходять) зручні місця біля годівниць (взамін за що чують слова про слов''янську єдність).
Так і склалася система, коли істеблішмент робить "реверанси" то в бік спрямованих на Росію сил, то в бік сил "про-українських", взамін за що і ті, і ті готові не підважувати підвалини політичного устрою, що склався.
І ця ситуація, якщо повернутись до персоналій, може лише більше вкорінитися з перемогою Віктора Ющенка. Зайняти ідеологічну позицію йому не дозволять обставини - тиск Росії та Заходу, внутрішні лобістські угруповання, бажання бути Президентом всіх українців, інші внутрішні та зовнішні обмеження.
В такому разі його прихід на посаду Президента лише додатково легітимізує перед народом нинішній устрій. Тим більше, що ще в ході кампанії постараються власні спічрайтери та "ідеологи", що зроблять все можливе (на основі науково-правильних соцдосліджень), щоб патрон був максимально "прийнятний" для максимальної кількості електорату.
З такої позиції головне завдання націоналістичних сил бачиться так - піти з "ринку націоналістичних послуг" та розпочати будівництво нації, тобто держави з необхідними демократичними інституціями (починаючи від самоврядування і закінчуючи центральними органами влади та взаємодією з наддержавними утвореннями).
Питання мови в такому випадку постає як питання спілкування народу зі своїм урядом. Ця мова має бути така, яка забезпечить найефективнішу комунікацію.
Далі, нагальною потребою українських націоналістичних сил є укласти пакт з іншими ідеологічними силами і сприяти встановленню ідеологічних засад української політики. Очевидно, для реалізації цієї мети потрібні радикальні зміни в способах організації, політичної комунікації націоналістів (українських та російських), комуністів, соціалістів та інших політичних сил, що претендують на "ідеологічність".
А головне, необхідна зміна керівництва та інтелектуального забезпечення українських "ідеологічних" партій, яка дозволить розширити горизонти самосприйняття, побачити власну ситуацію в новому світлі і спромогтися вийти за межі "боротьби з ідеологічним супротивником".
Інтернет-видання "Українська правда"
