Аудіозапис програми:
Київ, 26 липня 2004 року.
Андрій Охрімович
Шановні слухачі, вітаю вас! В ефірі “Інтернет-майдан”. Перед мікрофоном автор та ведучий програми Андрій Охрімович.
Переглядав нещодавно телеканал “Інтер” і побачив там лицьо, яке нагадало мені їдного “гарадського самашечого”, який під дев’яте мая надівав ордєна і совав рукою біля шерінки, зображаючи, як він увесь цей дурний та несправедливий світ має десь.
Телевізійне лицьо, якщо мені не зраджує пам’ять, назвалося якимось Гресьом. Подальші “тєлодвіженія” фукусніка так званим “рускоязичним” мали показать, що вони у своєму російськолюбії праві: мовляв, якого дідька пацани, розмовляють жлобською мовою, коли духовний патрон націоналістів Міхновський такий “кондом”. Треба дбать про високе і культурне, а не про тих муднів, яких так хвацько у “Білій гвардії” зобразив Міхаїл Булгаков.
Петлюри, бандьори... Хіба не про них у своїй передмові до літопису славних чекістів писав Янукович. Хіба не про цих жовто-блакитних покидьків чорним по білому було написано: “Вороги народу”?
Народ у нас мудрий. Подивиться правду подану Гресьом і доб’є волохату гідру націоналізму. І тоді ніхто вже не заважатиме людям нашим спокійно і вільно відзначати свято народження Щербицького, батька Сталіна, дев’яте мая та славну перемогу дружби народів у Переяславі.
Усе то те не лишилось непоміченим на форумах “Павутини”.
В “Україноправдівських” лабіринтах персонаж за підписом Пересічний Громадянин дуже стурбований ефектом 25-го кадру.
Він пише, що “реально боїться українських каналів, особливо державних”. “Як подивишся програму “Проте” або “Епіцентр”, так одразу щось злипається”.
Тим не менше якийсь Лесь Могорич стурбованості не поділяє: “Нічого не боїмось! Ми відважні та “нєвмєняємі”! Гіпноз нас не бере!!!”
“А що ж тоді дивитися? – хапається за серце український дядько. – Тіко шо в Інтернет залізти, почитати, що люди думають”.
Далі Віктор Недоступ. “Палата № 6”.
Віктор Недоступ
На форумах сайту “Кореспондент-нет” обговорюють звернення так званого форуму патріотичних сил Донбасу до Віктора Януковича.
Такий собі Рома підхоплює пафос: “Так-так! Одразу поміняти гімн на “Владімірскій централ”, а вже потім...”
Та от тільки не встиг сказати Рома, що потім, а вже перебив його такий собі Січеславець: “Гм... Патріотичні сили Донбасу - це хто? Вони патріоти чого?”
“України, ясне діло...” – плямкає такий собі Клевлінджер, людина з розхитаною від факту існування України нервовою системою. І уточнює: “Як частини Росії”.
Персонаж за підписом Дізраелі відповідає: “На це по любому можете не сподіватись. Пахани свого не віддадуть”.
Тим часом на форумі російського видання “РБК-Дейлі” обговорюють аналітику під назвою “Клан Кучми готується до втечі”.
Так московські аналітики інтерпретують інформацію про те, що окремі закордонні інвестори, яким не вкипіло під час приватизації “Криворіжсталі”, підгрібають до тих, кому вкипіло, з пропозиціями продати свої пакети акцій. І начебто “Індустріально-металургійний союз”, який
так вдало, за якісь копієчки приватизував “Криворіжсталь”, готовий ті акції продати. Ясна річ, тепер дорожче.
Відреагував дописувач за підписом Скептик: “Гаспада з “РБК”! Поясніть конкретно, де тут мова про втечу клану Кучми? Те, що Кучма та компанія в разі чого можуть звалити, ми й без вас знаємо. Однак у статті мова йде не про це”.
“А про що?”
“Про типову поведінку колишніх комуністичних хвойд: хапнути за безцінь жирний шматок колишньої соціалістичної власності, загнати по дорожче іноземцям, а гроші вивезти закордон. Все це під демагогію про зростання, національне відродження та демократію”.
Втім, схоже, український медіа-простір перед виборами без демагогії відчуває абстинентний синдром.
Лише цим, на думку відвідувачів сайту “Правда.Ру”, можна пояснити штучний ажіотаж довкола підтоптаної та кволої фігури московського коментатора Доренка, який для чогось прибув в Україну.
Доренкознавець інформує: “Доренко дзявкав щось неоковирне на підтримку Кучми, здається, у 1999-му. Про що ще говорити?”
А на форумах “Майдан.Орг.Ю-Ей” не відступаються від біжучої конкретики. Відвідувачі повідомили, що деякі київські двірники (наприклад, у Солом’янському районі) змушені збирати підписи мешканців за Януковича.
“То що, Омельченко за Януковича?” – запитують на майдані. І відзначають: “Киян прикро вражає холуйство міської влади перед державною, адже у Києві голову призначає не президент. Голову обирають”.
Андрій Охрімович
В останні декади літа 65 років тому досягли повного порозуміння і спалахнули любов‘ю один до одного два найбільших майстри розбудови соціалізму в окремо взятій країні: Сталін і Гітлер.
Домовилися, як саме поділити Європу і навернути інші народи на правильний, у розумінні двох фюрерів, шлях.
І пішло. І поїхало...
Не минуло і двох років, як у передвоєнному мішку Європи не лишилося місця для другого кота. Один з двох недавніх друзів мав здохнути під сокирою іншого. Гітлер ударив першим, хоч Сталін, перед тим, таки встиг замахнутись.
Далі щось, ніби-то прояснилось. Але не все. З таким собі додатком до теми виступає Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
В Інтернеті дечого не вистачає. А саме: нещодавно видрукуваної у Дрогобичі книги саратовського автора Марка Солоніна “Бочка й обручі”, або коли почалася Велика Вітчизняна війна?”
Чому раптом саратовець забіг аж на Галичину? А тому, що всі видавництва Росії відмовилися друкувати його працю. І не випадково.
Звучить пісня
“Броня крепка и танки наши быстры, И наши люди мужества полны...”
Сергій Грабовський
Тож що таке страшне і небезпечне прагне розповісти читачам Марк Солонін? Те, як реально починалася війна між Сталіним і Гітлером влітку 1941-го року, як діяли у ті дні та місяці радянські бійці та командири, чому усемеро чисельно більші танкові сили Червоної армії виявилися безпорадними перед військами Вермахту, куди поділися тисячі бойових літаків “сталінських соколів”, які були нічим не гірші за німецькі, яким робом показало себе армійське, партійне та ґебістське начальство СРСР і так далі.
Тобто те, що у теперішній Росії, власне, і в Україні є державною таємницею, бо ж наочно засвідчує ницість радянської системи і всіх її складових.
Звучить пісня
“Если завтра война, если враг нападёт, Если тёмная сила нагрянет, Как один человек, весь советский народ...”
Сергій Грабовський
Наведу одну, але велику цитату з книги: “Порятунок прийшов звідти, звідки Сталін і чекати його не міг. Це чудесне спасіння від неминучої загибелі настільки потрясло вождя народів, що він не зумів стриматися і заявив про це на весь голос. Правда, він потім швидко отямився і більше такого не говорив. Але у листопаді 1941-го року, виступаючи з доповіддю на урочистому засіданні, присвяченому черговій річниці більшовицького перевороту, Сталін раптом сказав правду: “...дурнувата політика Гітлера перетворила народи СРСР на заклятих ворогів теперішньої Німеччини”. КЦ
Таким чином, не більшовики виграли війну, а нацисти її успішно програли. В Росії подібні думки і зараз сприймаються, як крамола. Тож можна пробачити Марку Солоніну низку неточностей, які стосуються насамперед військово-політичної ситуації на тодішній Україні. Головне ним сказане.
Добре, що дрогобицькі видавці допомогли росіянам дізнатися дещицю істини про їхню недавню історію, і хочеться, щоб ця книга швидше з‘явилася в Інтернеті.
Андрій Охрімович
В продовження теми анекдот.
“Заводять до камери знаменитого “вора в законі” “Япончика”. А там сидять молоді бандити-“відморозки”.
- Мужик, ти хто, в натурі?
- “Япончик”!
- Ну і смішна в тебе кличка, мужик! Який такий “пончик”?!
В анекдоті, звісно, можна жартувати “від вольного”. І навіть натякати на те, буцімто для молодого кримінального “двіжняка” ім’я легендарного В’ячеслава Іванькова - “Япончика” мало що значить.
Проте інтерес до цієї постаті, схоже, знову проростає.
Далі Павло Вольвач. Рубрика “Екстрема в павутині”:
Павло Вольвач
Для справедливості, відразу зазначу: крім Іванькова, був ще один Япончик. І теж легендарний. Йдеться про “короля” одеських нальотників Мішу Вінницького, гордість Молдаванки, прообраз бабелівського Бені Кріка, організатора бойових дружин єврейської самооборони в громадянську війну, а згодом командира 54-го окремого полку Червоної армії.
З Мішкою нинішнього “Япончика”-Іванькова єднає не лише характерний вузький розріз очей. В обох спільна і специфічна спеціальність, в котрій обидва досягли неабияких висот.
Але якщо про “Япончика” початку століття говорила Одеса та околиці, то про нашого сучасника відомо по обидва боки Атлантики.
Розпочав В’ячеслав Іваньков кримінальну кар’єру ще в 60-х роках минулого сторіччя. У складі банди кримінального авторитета Монгола, котрий першим помітив молоде кримінальне обдарування, “Япончик”, як і його далекий одеський попередник, вимагав гроші, наразі, в цеховиків.
Тоді ж Іваньков вперше потрапляє за грати на п’ять років. Потім знову вихор криміналу і життя під знаком “злодійської ідеї”.
У 81-му “Япончика” за грабіж і побиття засуджують до 14 років суворого режиму.
Втім, зростали не лише успішні “діла”, строки, а й авторитет. На час перебування “Япончика” в Тулунській зоні він уже був незаперечним лідером кримінального світу, який карав і милував, піднімав і відміняв табірні бунти, визначав стратегії.
На волю В’ячеслав Іваньков вийшов у 91-му році, а вже невдовзі опинився в США. Щоправда, тихе життя не склалося й там - в 94-му його арештовують і дають майже 10 років, звинувативши в рекеті однієї з компаній.
Тепер ось строк кінчився і В’ячеслава Кириловича спецрейсом доправили в Москву, де, схоже, знову засудять за якісь колишні, ще московські історії.
А ім’я його знову ряхтить на шпальтах численних ЗМІ. “Хрещений батько”, “легенда” “бос організованої злочинності”, навіть “Япончик” – як символ російського Опору”.
Сам Іваньков поки що мовчить. Але колись він казав: “Моє трагічне життя ще не привід для розмов про оргзлочинність...”
Андрій Охрімович
Наприкінці 80-х минулого століття у торгівлі почалась “електронна революція”: провідні торгові марки мережі супермаркетів запропонували клієнтам так звані “електронні каталоги” та “Інтернет-каси”.
Себто покупець у “Павутині” знаходив сайт потрібного магазину чи супермаркету, вибирав потрібні йому речі і платив за них через Інтернет.
В Україні серед перших, хто надав подібні послуги, були супермаркети системи “Фуршет” та книгарні мережі “Буква”.
Оригінальне електронне “лицьо” зберегла лише книгарня “ТНТ”, про яку Богдана Костюк побалакала з її засновниками.
Богдана Костюк
Кандидат технічних наук Іван Галенко вважає, що розвиток Інтернет-торгівлі в Україні відстає, оскільки послуги на користування світовою павутиною, напряму пов’язані з тарифами на зв’язок, є вищими, ніж у сусідніх державах.
Іван Галенко
Одним із комерційних моментів стало створення інноваційного науково-виробничого підприємства, яке висунуло ідею створення першого українського промислового Інтернет-супермаркету “ТНТ-43”. Він позиціонується як промисловий на інструментальній галузі, яка є ключовою для машинобудування металообробки.
Виникла проблема просування Інтернет-супермаркету в інформаційному просторі. Було зроблено декілька рекламних заходів, була повішена система електронних платежів і були розміщені електронні товари типу коди.
Богдана Костюк
З часом засновники “ТНТ – супермаркету” вирішили розширити коло пропонованої продукції: врешті–решт, не промисловістю єдиною юзери живуть...
Отут якраз і знадобилися книги письменника–фантаста Тимура Литовченка, розміщені на російських книжкових сайтах.
Розповідає пан Литовченко.
Тимур Литовченко
Не треба розповідати, яка ситуація важка склалася з книговиданням, особливо з початку цього року, коли всіх письменників дуже потішили і видавців, і продавців - 20% ПДВ.
Я дуже радий, що керівництво супермаркету до мене звернулося. Я вважаю, що це є реальний вихід для сьогоднішнього красного письменства України.
Можна взяти за взірець заокеанський досвід, коли Стівен Кінг перестав видавати свої книжки і просто сказав, що “я свої нові твори вивішую на веб-сайт, заходьте, купуйте з сайту і насолоджуйтеся”.
Богдана Костюк
З часом, сподівається Іван Галенко, варто очікувати розширення Інтернет – торгівельних послуг в Україні. Але це можливе за єдиної умови: якщо знизяться тарифи на послуги зв’язку.
Андрій Охрімович
І на завершення ще один незручний шматочок од Василя Симоненка.
“Навіщо метушитися? Для чого Обстоювати власну правоту, Хвалить свої діяння і дороги, Виправдувать мотиви і мету? Здається, наче просите пощади В історії, що горда і німа, - Вона ж однак без вашої поради Вам вирок винесе сама. Вона словесні розметає шати, Каміння лжі прониже, мов бурав, Ви перед нею будете стояти Не в тогах слів – У трусиках зі справ”.
На цьому все!
В київській студії разом зі мною працював Сергій Балабанов. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень!
Андрій Охрімович. Радіо “Свобода”. Київ.
Київ, 26 липня 2004 року.
Андрій Охрімович
Шановні слухачі, вітаю вас! В ефірі “Інтернет-майдан”. Перед мікрофоном автор та ведучий програми Андрій Охрімович.
Переглядав нещодавно телеканал “Інтер” і побачив там лицьо, яке нагадало мені їдного “гарадського самашечого”, який під дев’яте мая надівав ордєна і совав рукою біля шерінки, зображаючи, як він увесь цей дурний та несправедливий світ має десь.
Телевізійне лицьо, якщо мені не зраджує пам’ять, назвалося якимось Гресьом. Подальші “тєлодвіженія” фукусніка так званим “рускоязичним” мали показать, що вони у своєму російськолюбії праві: мовляв, якого дідька пацани, розмовляють жлобською мовою, коли духовний патрон націоналістів Міхновський такий “кондом”. Треба дбать про високе і культурне, а не про тих муднів, яких так хвацько у “Білій гвардії” зобразив Міхаїл Булгаков.
Петлюри, бандьори... Хіба не про них у своїй передмові до літопису славних чекістів писав Янукович. Хіба не про цих жовто-блакитних покидьків чорним по білому було написано: “Вороги народу”?
Народ у нас мудрий. Подивиться правду подану Гресьом і доб’є волохату гідру націоналізму. І тоді ніхто вже не заважатиме людям нашим спокійно і вільно відзначати свято народження Щербицького, батька Сталіна, дев’яте мая та славну перемогу дружби народів у Переяславі.
Усе то те не лишилось непоміченим на форумах “Павутини”.
В “Україноправдівських” лабіринтах персонаж за підписом Пересічний Громадянин дуже стурбований ефектом 25-го кадру.
Він пише, що “реально боїться українських каналів, особливо державних”. “Як подивишся програму “Проте” або “Епіцентр”, так одразу щось злипається”.
Тим не менше якийсь Лесь Могорич стурбованості не поділяє: “Нічого не боїмось! Ми відважні та “нєвмєняємі”! Гіпноз нас не бере!!!”
“А що ж тоді дивитися? – хапається за серце український дядько. – Тіко шо в Інтернет залізти, почитати, що люди думають”.
Далі Віктор Недоступ. “Палата № 6”.
Віктор Недоступ
На форумах сайту “Кореспондент-нет” обговорюють звернення так званого форуму патріотичних сил Донбасу до Віктора Януковича.
Такий собі Рома підхоплює пафос: “Так-так! Одразу поміняти гімн на “Владімірскій централ”, а вже потім...”
Та от тільки не встиг сказати Рома, що потім, а вже перебив його такий собі Січеславець: “Гм... Патріотичні сили Донбасу - це хто? Вони патріоти чого?”
“України, ясне діло...” – плямкає такий собі Клевлінджер, людина з розхитаною від факту існування України нервовою системою. І уточнює: “Як частини Росії”.
Персонаж за підписом Дізраелі відповідає: “На це по любому можете не сподіватись. Пахани свого не віддадуть”.
Тим часом на форумі російського видання “РБК-Дейлі” обговорюють аналітику під назвою “Клан Кучми готується до втечі”.
Так московські аналітики інтерпретують інформацію про те, що окремі закордонні інвестори, яким не вкипіло під час приватизації “Криворіжсталі”, підгрібають до тих, кому вкипіло, з пропозиціями продати свої пакети акцій. І начебто “Індустріально-металургійний союз”, який
так вдало, за якісь копієчки приватизував “Криворіжсталь”, готовий ті акції продати. Ясна річ, тепер дорожче.
Відреагував дописувач за підписом Скептик: “Гаспада з “РБК”! Поясніть конкретно, де тут мова про втечу клану Кучми? Те, що Кучма та компанія в разі чого можуть звалити, ми й без вас знаємо. Однак у статті мова йде не про це”.
“А про що?”
“Про типову поведінку колишніх комуністичних хвойд: хапнути за безцінь жирний шматок колишньої соціалістичної власності, загнати по дорожче іноземцям, а гроші вивезти закордон. Все це під демагогію про зростання, національне відродження та демократію”.
Втім, схоже, український медіа-простір перед виборами без демагогії відчуває абстинентний синдром.
Лише цим, на думку відвідувачів сайту “Правда.Ру”, можна пояснити штучний ажіотаж довкола підтоптаної та кволої фігури московського коментатора Доренка, який для чогось прибув в Україну.
Доренкознавець інформує: “Доренко дзявкав щось неоковирне на підтримку Кучми, здається, у 1999-му. Про що ще говорити?”
А на форумах “Майдан.Орг.Ю-Ей” не відступаються від біжучої конкретики. Відвідувачі повідомили, що деякі київські двірники (наприклад, у Солом’янському районі) змушені збирати підписи мешканців за Януковича.
“То що, Омельченко за Януковича?” – запитують на майдані. І відзначають: “Киян прикро вражає холуйство міської влади перед державною, адже у Києві голову призначає не президент. Голову обирають”.
Андрій Охрімович
В останні декади літа 65 років тому досягли повного порозуміння і спалахнули любов‘ю один до одного два найбільших майстри розбудови соціалізму в окремо взятій країні: Сталін і Гітлер.
Домовилися, як саме поділити Європу і навернути інші народи на правильний, у розумінні двох фюрерів, шлях.
І пішло. І поїхало...
Не минуло і двох років, як у передвоєнному мішку Європи не лишилося місця для другого кота. Один з двох недавніх друзів мав здохнути під сокирою іншого. Гітлер ударив першим, хоч Сталін, перед тим, таки встиг замахнутись.
Далі щось, ніби-то прояснилось. Але не все. З таким собі додатком до теми виступає Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
В Інтернеті дечого не вистачає. А саме: нещодавно видрукуваної у Дрогобичі книги саратовського автора Марка Солоніна “Бочка й обручі”, або коли почалася Велика Вітчизняна війна?”
Чому раптом саратовець забіг аж на Галичину? А тому, що всі видавництва Росії відмовилися друкувати його працю. І не випадково.
Звучить пісня
“Броня крепка и танки наши быстры, И наши люди мужества полны...”
Сергій Грабовський
Тож що таке страшне і небезпечне прагне розповісти читачам Марк Солонін? Те, як реально починалася війна між Сталіним і Гітлером влітку 1941-го року, як діяли у ті дні та місяці радянські бійці та командири, чому усемеро чисельно більші танкові сили Червоної армії виявилися безпорадними перед військами Вермахту, куди поділися тисячі бойових літаків “сталінських соколів”, які були нічим не гірші за німецькі, яким робом показало себе армійське, партійне та ґебістське начальство СРСР і так далі.
Тобто те, що у теперішній Росії, власне, і в Україні є державною таємницею, бо ж наочно засвідчує ницість радянської системи і всіх її складових.
Звучить пісня
“Если завтра война, если враг нападёт, Если тёмная сила нагрянет, Как один человек, весь советский народ...”
Сергій Грабовський
Наведу одну, але велику цитату з книги: “Порятунок прийшов звідти, звідки Сталін і чекати його не міг. Це чудесне спасіння від неминучої загибелі настільки потрясло вождя народів, що він не зумів стриматися і заявив про це на весь голос. Правда, він потім швидко отямився і більше такого не говорив. Але у листопаді 1941-го року, виступаючи з доповіддю на урочистому засіданні, присвяченому черговій річниці більшовицького перевороту, Сталін раптом сказав правду: “...дурнувата політика Гітлера перетворила народи СРСР на заклятих ворогів теперішньої Німеччини”. КЦ
Таким чином, не більшовики виграли війну, а нацисти її успішно програли. В Росії подібні думки і зараз сприймаються, як крамола. Тож можна пробачити Марку Солоніну низку неточностей, які стосуються насамперед військово-політичної ситуації на тодішній Україні. Головне ним сказане.
Добре, що дрогобицькі видавці допомогли росіянам дізнатися дещицю істини про їхню недавню історію, і хочеться, щоб ця книга швидше з‘явилася в Інтернеті.
Андрій Охрімович
В продовження теми анекдот.
“Заводять до камери знаменитого “вора в законі” “Япончика”. А там сидять молоді бандити-“відморозки”.
- Мужик, ти хто, в натурі?
- “Япончик”!
- Ну і смішна в тебе кличка, мужик! Який такий “пончик”?!
В анекдоті, звісно, можна жартувати “від вольного”. І навіть натякати на те, буцімто для молодого кримінального “двіжняка” ім’я легендарного В’ячеслава Іванькова - “Япончика” мало що значить.
Проте інтерес до цієї постаті, схоже, знову проростає.
Далі Павло Вольвач. Рубрика “Екстрема в павутині”:
Павло Вольвач
Для справедливості, відразу зазначу: крім Іванькова, був ще один Япончик. І теж легендарний. Йдеться про “короля” одеських нальотників Мішу Вінницького, гордість Молдаванки, прообраз бабелівського Бені Кріка, організатора бойових дружин єврейської самооборони в громадянську війну, а згодом командира 54-го окремого полку Червоної армії.
З Мішкою нинішнього “Япончика”-Іванькова єднає не лише характерний вузький розріз очей. В обох спільна і специфічна спеціальність, в котрій обидва досягли неабияких висот.
Але якщо про “Япончика” початку століття говорила Одеса та околиці, то про нашого сучасника відомо по обидва боки Атлантики.
Розпочав В’ячеслав Іваньков кримінальну кар’єру ще в 60-х роках минулого сторіччя. У складі банди кримінального авторитета Монгола, котрий першим помітив молоде кримінальне обдарування, “Япончик”, як і його далекий одеський попередник, вимагав гроші, наразі, в цеховиків.
Тоді ж Іваньков вперше потрапляє за грати на п’ять років. Потім знову вихор криміналу і життя під знаком “злодійської ідеї”.
У 81-му “Япончика” за грабіж і побиття засуджують до 14 років суворого режиму.
Втім, зростали не лише успішні “діла”, строки, а й авторитет. На час перебування “Япончика” в Тулунській зоні він уже був незаперечним лідером кримінального світу, який карав і милував, піднімав і відміняв табірні бунти, визначав стратегії.
На волю В’ячеслав Іваньков вийшов у 91-му році, а вже невдовзі опинився в США. Щоправда, тихе життя не склалося й там - в 94-му його арештовують і дають майже 10 років, звинувативши в рекеті однієї з компаній.
Тепер ось строк кінчився і В’ячеслава Кириловича спецрейсом доправили в Москву, де, схоже, знову засудять за якісь колишні, ще московські історії.
А ім’я його знову ряхтить на шпальтах численних ЗМІ. “Хрещений батько”, “легенда” “бос організованої злочинності”, навіть “Япончик” – як символ російського Опору”.
Сам Іваньков поки що мовчить. Але колись він казав: “Моє трагічне життя ще не привід для розмов про оргзлочинність...”
Андрій Охрімович
Наприкінці 80-х минулого століття у торгівлі почалась “електронна революція”: провідні торгові марки мережі супермаркетів запропонували клієнтам так звані “електронні каталоги” та “Інтернет-каси”.
Себто покупець у “Павутині” знаходив сайт потрібного магазину чи супермаркету, вибирав потрібні йому речі і платив за них через Інтернет.
В Україні серед перших, хто надав подібні послуги, були супермаркети системи “Фуршет” та книгарні мережі “Буква”.
Оригінальне електронне “лицьо” зберегла лише книгарня “ТНТ”, про яку Богдана Костюк побалакала з її засновниками.
Богдана Костюк
Кандидат технічних наук Іван Галенко вважає, що розвиток Інтернет-торгівлі в Україні відстає, оскільки послуги на користування світовою павутиною, напряму пов’язані з тарифами на зв’язок, є вищими, ніж у сусідніх державах.
Іван Галенко
Одним із комерційних моментів стало створення інноваційного науково-виробничого підприємства, яке висунуло ідею створення першого українського промислового Інтернет-супермаркету “ТНТ-43”. Він позиціонується як промисловий на інструментальній галузі, яка є ключовою для машинобудування металообробки.
Виникла проблема просування Інтернет-супермаркету в інформаційному просторі. Було зроблено декілька рекламних заходів, була повішена система електронних платежів і були розміщені електронні товари типу коди.
Богдана Костюк
З часом засновники “ТНТ – супермаркету” вирішили розширити коло пропонованої продукції: врешті–решт, не промисловістю єдиною юзери живуть...
Отут якраз і знадобилися книги письменника–фантаста Тимура Литовченка, розміщені на російських книжкових сайтах.
Розповідає пан Литовченко.
Тимур Литовченко
Не треба розповідати, яка ситуація важка склалася з книговиданням, особливо з початку цього року, коли всіх письменників дуже потішили і видавців, і продавців - 20% ПДВ.
Я дуже радий, що керівництво супермаркету до мене звернулося. Я вважаю, що це є реальний вихід для сьогоднішнього красного письменства України.
Можна взяти за взірець заокеанський досвід, коли Стівен Кінг перестав видавати свої книжки і просто сказав, що “я свої нові твори вивішую на веб-сайт, заходьте, купуйте з сайту і насолоджуйтеся”.
Богдана Костюк
З часом, сподівається Іван Галенко, варто очікувати розширення Інтернет – торгівельних послуг в Україні. Але це можливе за єдиної умови: якщо знизяться тарифи на послуги зв’язку.
Андрій Охрімович
І на завершення ще один незручний шматочок од Василя Симоненка.
“Навіщо метушитися? Для чого Обстоювати власну правоту, Хвалить свої діяння і дороги, Виправдувать мотиви і мету? Здається, наче просите пощади В історії, що горда і німа, - Вона ж однак без вашої поради Вам вирок винесе сама. Вона словесні розметає шати, Каміння лжі прониже, мов бурав, Ви перед нею будете стояти Не в тогах слів – У трусиках зі справ”.
На цьому все!
В київській студії разом зі мною працював Сергій Балабанов. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень!
Андрій Охрімович. Радіо “Свобода”. Київ.
