Аудіозапис програми:
Київ, 8 липня 2004 року.
Надія Шерстюк
На хвилях української служби радіо “Свобода” ви слухаєте передачу “Права людини: українська реальність”. У київській студії перед мікрофоном Надія Шерстюк, звукооператор Михайло Петренко.
Сьогодні у програмі:
- До Всесвітнього дня біженця: шукачі притулку з Чечні не можуть отримати статусу в Україні;
- Вільні профспілки Васильківщини борються за свої права; - Проти правозахисниці з Луганщини порушили кримінальну справу.
Понад 50 років тому Організація Об’єднаних Націй проголосила 19-те червня Міжнародним днем допомоги біженцям.
Про його цьогорічне відзначення в Києві розповідає наша кореспондентка Богдана Костюк.
Богдана Костюк
У Національній консерваторії України у Києві було чути гомін, дитячий сміх, пісні. Гомонів благодійний ярмарок, на якому свої роботи демонстрували біженці з Афганістану, Пакистану, Конго.
Цей захід організували Управління верховного комісара ООН у справах біженців і партнерські організації: благодійний фонд “Рокада” та Інтеграційний центр для біженців.
Адміністратор Центру Наталя Гужвій розповідає.
Наталя Гужвій
В мене в Центрі працюють курси мов, комп’ютерів, естетичного виховання для того, щоб біженці мали можливість якнайшвидше інтегруватися в наше суспільство.
Ми задумали таку благодійну акцію – вони роблять вироби з бісеру.
Богдана Костюк
Але найголовніше для цих жінок інтегруватись в українське суспільство, знайти себе в іншій культурі.
Асіна, біженка з Афганістану. Двійко дочок Асіни вчаться у київській школі, вивчають українську мову і мріють стати перукарками. На відміну від мами, про повернення додому не мріють.
Взагалі, міжнародна практика виокремлює три шляхи допомоги біженцям, про які розповідає прес-секретар українського представництва УВКБ ООН у справах біженців Наталя Прокопчук.
Наталя Прокопчук
Перше і найпріоритетніше – це повернення біженців на батьківщину тільки тоді, коли їм там вже нічого не загрожує. Друге таке рішення – місцева інтеграція. Третій шлях – це скоріше виключення, ніж правило: переселення у третю країну.
Богдана Костюк
Щодо України, то, за словами пані Наталі, більшість біженців, які проживають на її території, намагаються інтегруватися у суспільство. І багато у чому успіх цього залежить від місцевої влади, точніше, від її бажання посприяти у цьому людям, які унаслідок політичних чи соціальних причин тимчасово втратили свою вітчизну.
Надія Шерстюк
20 осіб із Чечні, Конго, Сомалі, котрі проживають нелегально на Львівщині, намагаються вже у судовому порядку отримати статус біженця в Україні.
Держкомітет у справах національностей і міграції відмовив їм. Упродовж 4 років жоден чеченець не отримав статут біженця, і українські чиновники офіційно не пояснюють їм причину відмови.
У невеличких містечках Львівської області: Дрогобичі, Бориславі, Пустомитах, Перемишлянах можна зустріти численні чеченські родини, кожна може налічувати до 30 осіб. Усі вони намагаються вижити без права на проживання, роботу і навчання. У цьому їм допомагають місцеві мешканці і співробітники Управління Верховного комісара у справах біженців.
Моя колега Галина Терещук спілкувалась із одним чеченцем, який намагається отримати статус біженця.
Галина Терещук
З етичних міркувань, бо такою була умова інтерв’ю, я не подаватиму справжнього імені цього чоловіка і не називатиму містечко, де оселилась 4 роки тому його родина на Львівщині. Назву чеченця традиційним іменем Шаміль.
Отож, 4 роки тому російські вояки вбили його брата, батька, зятя (сестра залишилась із трьома маленькими дітьми).
Зібравши усю родину, а це 40 чоловік, з них 9 дітей, Шаміль подався в Україну.
Шаміль
Я лише на території Росії я викупив своїх людей на 8 тисяч доларів. Їх арештовували росіяни, а я викуповував.
Ми втекли тому, що у Чечні нас чекала смерть. В рідному селі залишився будинок батька пограбований, без вікон і дверей. Хату брата підірвали.
У Чечні йде війна. Якщо народ гине, значить там війна. І щоби там не говорили російські телеканали і президент Росії, у Чечні війна. Це не є боротьба з тероризмом, а просто винищення чеченців, намагання зробити їх рабами Росії.
Якщо я навіть не можу поїхати додому. Мене просто вб’ють і не запитають, де я був. Мене не було 4 роки - значить я був в горах і вбивав росіян. Ніхто з цим не розбиратиметься. Якщо б ми повернулись, то на нас всіх чекає смерть.
Кілька місяців тому чеченка, яка з родиною жила на Львівщині вирішила поїхати на батьківщину аби привезти щось для того, щоби продати тут, у регіоні, - не було за що жити. Але як тільки вона прибула в Чечню, її одразу російські вояки вбили. І ніхто навіть не питав, де вона була стільки часу.
Що я маю робити? Обв’язати себе гранатами і залишити сиротами дітей і жінок голодними.
Галина Терещук
Родина Шаміля знімає помешкання, взяли в оренду землю, де вирощують овочі. Шаміль працює на будовах. І вдячний, що йому бодай трішки матеріально допомагає Управління Верховного комісара у справах біженців. Завдяки місцевій владі і розумінню директора школи діти вчаться і чудово говорять українською мовою.
Шаміль
Якщо б мені тут було погано, я б кудись їхав далі і щось шукав краще. Вже 4 роки ми тут, в Західній Україні. До нас ставляться добре. Спочатку, як ми тільки приїхали, доймала спецслужба.
Спочатку мене дуже сильно тероризували, я відповідав один від усієї родини: сам їздив на бесіди, як старший від родини. Це було тоді, коли у Росії траплялись теракти, - мене викликали і допитували.
Але я на них зла не тримаю, адже про що ми говоримо, якщо російські телеканали кажуть, що 9-річна дитина в Чечні є терорист.
Галина Терещук
Чотири роки Шаміль і його родина намагаються отримати статус біженця. В Державному комітеті міграційної служби від них лише відмахуються.
Світлана Марінцова, представник Верховного комісара у справах біженців у Львівській області в інтерв’ю радіо “Свобода” зауважила:
Світлана Марінцова
Сама місцева міграційна служба вирішувала: надавати статус біженця особі чи не надавати. Дуже багато залежить від документів, які складе місцева міграційна служба – вона ж не просто присилає справу в Київ, вона ще й складає якісь коментарі.
Галина Терещук
Обласна міграційна служба написала не вельми добре резюме і про родину Шаміля та й про нього самого. Хоча жоден із цих чеченців за 4 роки не скоїв жодного порушення на території України.
Надія Шерстюк
Відповідно до Конституції України, “громадяни мають право на участь у професійних спілках”.
В іншому документі, 87-ій конвенції Міжнародної організації праці, ратифікованою Україною, зазначається, що “організації працівників не підлягають розпускові або тимчасовій забороні в адміністративному порядку”.
Незважаючи та ці та інші застереження, в Україні незалежні від органів влади та адміністрації підприємств профспілки, вимушені боротися за своє “місце під сонцем”.
Тему досліджує Микола Закалюжний.
Микола Закалюжний
Попри законодавчі гарантії держави щодо діяльності профспілок, незалежні або ж, як їх ще інакше називають, вільні профспілки, наштовхуються на опір роботодавців та органів влади. Це протистояння досить часто переходить у залу судового засідання.
Нещодавно свої стосунки у Київському обласному апеляційному суді з’ясовували вільна профспілка дослідного господарства “Саливонківське” та керівник господарства Ігор Майко.
Про суть конфлікту розповідає голова Асоціації вільних профспілок Васильківщини Микола Пунько.
Микола Пунько
Васильківський міськрайонний суд визнав фактично, що вільної профспілки у цьому господарстві не існує, заборонив її. Апеляційний суд скасував це рішення і направив на новий розгляд.
В чому суть була? В тому, що директор відмовився надавати довідку з тим, щоб підтвердити юридичну адресу, і також він не допустив цю профспілку до підписання колективного договору.
Микола Закалюжний
Втім, керівник господарства “Саливонківське” Ігор Майко не заперечує своїх дій і вважає, що вчинив правильно.
Ігор Майко
Я скажу чесно: я не знаю, що таке вільна профспілка в моєму господарстві.
Сьогодні в законі вказано, що в першу чергу при реєстрації вільної профспілки повинні пред’явити список і свідоцтво про реєстрацію вільної профспілки. На даний момент нічого цього не зроблено.
Микола Закалюжний
Що стосується необхідності реєстрації профспілки, про яку говорив Ігор Майко, то такої потреби не існує, оскільки, відповідно до ухваленої Верховною Радою України 5-го червня минулого року поправки до статті 16-ї закону “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, замість реєстрації профспілок, введена їхня легалізація, у якій профспілці не можуть відмовити.
Втім, у стосунках із профспілками, як вважає лідер асоціації Васильківщини Микола Пунько, адміністрації послуговуються не законодавством, а особистими вподобаннями.
Микола Пунько
Фактично це війна. Нас не визнають. Наших активістів з роботи звільняють. Дають найгіршу роботу, найменш оплачувану, без згоди профспілки переводять на іншу роботу.
Для прикладу, звільнили у нас секретаря профспілки, і ми в домаганні своїх прав дійшли до ВСУ.
Микола Закалюжний
Така ситуація, на думку Миколи Пунька, відбувається тому, що керівники господарств не бажають враховувати інтереси людей при оплаті праці і створювати належні умови роботи, чого домагаються вільні профспілки.
Чому вільні профспілки зазнають утисків, розмірковує народний депутат України Юрій Кармазін.
Юрій Кармазін
Все це робиться через безсилля виконавчої влади. Виконавча влада повинна чітко дати всім зрозуміти, що переслідувати профспілки - це значить бути злочинцем у прямому розумінні цього слова. Проти цих людей мають бути порушені кримінальні справи за перешкоджання законній діяльності профспілок. Але, на жаль, сама влада це робить.
Микола Закалюжний
То ж війна, як висловився Микола Пунько, між адміністрацією господарств і вільними профспілками триває.
Надія Шерстюк
Радіо “Свобода” вже розповідало про бійку на території Новоспковського комбікормового заводу, що на Луганщині.
Охоронці одного з підприємців побили робітників і сільську правозахисницю Олександру Ковальову.
За бійкою спостерігала міліція, яка пізніше звинуватила Олександру Ковальову у хуліганстві.
Луганський господарський суд розглядає питання: “Хто на сьогодні є справжнім власником захопленого заводу? “
Розповідає наш луганський кореспондент Василь Соколенко.
Василь Соколенко
Конфлікт на комбікормовому заводі – це не перше протистояння провладних сил і сільських правозахисників, яких очолює О.Ковальова.
Восени минулого року правозахисниця неодноразово зверталася і до правоохоронних органів, і до податкової адміністрації з приводу незаконної, як вона вважає, діяльності одного з місцевих молокозаводів. Але влада належним чином на ці звернення так і не відреагувала. Натомість невідомі злочинці спалили О.Ковальовій будинок. Міліція й досі розшукує тих паліїв.
А тим часом сільські правозахисники втрутилися у тривалий конфлікт навколо Новопсковського комбікормового заводу.
Оскільки під час бійки на території підприємства перебували працівники міліції, то керівництво останньої ініціювало порушення проти Ковальової кримінальної справи – її звинувачують у хуліганстві.
Сама О.Ковальова бере участь у судовому процесі, на якому розглядається питання власності підприємства.
Про ці судові перепитії правозахисниця розповіла журналістам у Луганську. Виявляється, колектив заводу зараз не має жодних юридичних прав і не може навіть завірити документи своєму представникові для участі у судових засіданнях.
Олександра Ковальова
“Так у вас же довіреність неправильно оформлена, тому що вона не зареєстрована на підприємстві,” – було заявлено у суді.
Я прошу слова і кажу: “Вона ж і не може бути зареєстрована на підприємстві – там же загарбники”. Микола Іванович, директор, який має печатку, який не передав завод, може проникнути туди.
Василь Соколенко
Підприємець, який силою захопив завод, вже дав оголошення у місцевій пресі, що печатка підприємства нібито загублена, хоча районне керівництво і правоохоронні органи знають, що печатка перебуває у чинного директора Вакуленко.
Олександра Ковальова
Печатка є, і я говорю, що Вакуленко на це оголошення заявив, що печатка не загублена, повідомив про це міліцію, прокуратуру, банк - печатка у справжнього директора.
Тоді суддя запитує: “А чому ж тоді цей директор не на роботі?” Я говорю: “Так йому ж чинять перепони”.
Василь Соколенко
У справі про захоплення комбікормового заводу сільська правозахисниця поки що проходить свідком, але при зустрічі з журналістами вона висловила побоювання, що правоохоронні органи можуть звинуватити її не тільки у хуліганстві, а й у протидії міліції під час бійки на території підприємства.
Надія Шерстюк
Ви слухали програму “Права людини: українська реальність”, яку підготувала і провела Надія Шерстюк. Мені допомагав у київській студії Михайло Петренко.
На все добре, шановні слухачі!
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 8 липня 2004 року.
Надія Шерстюк
На хвилях української служби радіо “Свобода” ви слухаєте передачу “Права людини: українська реальність”. У київській студії перед мікрофоном Надія Шерстюк, звукооператор Михайло Петренко.
Сьогодні у програмі:
- До Всесвітнього дня біженця: шукачі притулку з Чечні не можуть отримати статусу в Україні;
- Вільні профспілки Васильківщини борються за свої права; - Проти правозахисниці з Луганщини порушили кримінальну справу.
Понад 50 років тому Організація Об’єднаних Націй проголосила 19-те червня Міжнародним днем допомоги біженцям.
Про його цьогорічне відзначення в Києві розповідає наша кореспондентка Богдана Костюк.
Богдана Костюк
У Національній консерваторії України у Києві було чути гомін, дитячий сміх, пісні. Гомонів благодійний ярмарок, на якому свої роботи демонстрували біженці з Афганістану, Пакистану, Конго.
Цей захід організували Управління верховного комісара ООН у справах біженців і партнерські організації: благодійний фонд “Рокада” та Інтеграційний центр для біженців.
Адміністратор Центру Наталя Гужвій розповідає.
Наталя Гужвій
В мене в Центрі працюють курси мов, комп’ютерів, естетичного виховання для того, щоб біженці мали можливість якнайшвидше інтегруватися в наше суспільство.
Ми задумали таку благодійну акцію – вони роблять вироби з бісеру.
Богдана Костюк
Але найголовніше для цих жінок інтегруватись в українське суспільство, знайти себе в іншій культурі.
Асіна, біженка з Афганістану. Двійко дочок Асіни вчаться у київській школі, вивчають українську мову і мріють стати перукарками. На відміну від мами, про повернення додому не мріють.
Взагалі, міжнародна практика виокремлює три шляхи допомоги біженцям, про які розповідає прес-секретар українського представництва УВКБ ООН у справах біженців Наталя Прокопчук.
Наталя Прокопчук
Перше і найпріоритетніше – це повернення біженців на батьківщину тільки тоді, коли їм там вже нічого не загрожує. Друге таке рішення – місцева інтеграція. Третій шлях – це скоріше виключення, ніж правило: переселення у третю країну.
Богдана Костюк
Щодо України, то, за словами пані Наталі, більшість біженців, які проживають на її території, намагаються інтегруватися у суспільство. І багато у чому успіх цього залежить від місцевої влади, точніше, від її бажання посприяти у цьому людям, які унаслідок політичних чи соціальних причин тимчасово втратили свою вітчизну.
Надія Шерстюк
20 осіб із Чечні, Конго, Сомалі, котрі проживають нелегально на Львівщині, намагаються вже у судовому порядку отримати статус біженця в Україні.
Держкомітет у справах національностей і міграції відмовив їм. Упродовж 4 років жоден чеченець не отримав статут біженця, і українські чиновники офіційно не пояснюють їм причину відмови.
У невеличких містечках Львівської області: Дрогобичі, Бориславі, Пустомитах, Перемишлянах можна зустріти численні чеченські родини, кожна може налічувати до 30 осіб. Усі вони намагаються вижити без права на проживання, роботу і навчання. У цьому їм допомагають місцеві мешканці і співробітники Управління Верховного комісара у справах біженців.
Моя колега Галина Терещук спілкувалась із одним чеченцем, який намагається отримати статус біженця.
Галина Терещук
З етичних міркувань, бо такою була умова інтерв’ю, я не подаватиму справжнього імені цього чоловіка і не називатиму містечко, де оселилась 4 роки тому його родина на Львівщині. Назву чеченця традиційним іменем Шаміль.
Отож, 4 роки тому російські вояки вбили його брата, батька, зятя (сестра залишилась із трьома маленькими дітьми).
Зібравши усю родину, а це 40 чоловік, з них 9 дітей, Шаміль подався в Україну.
Шаміль
Я лише на території Росії я викупив своїх людей на 8 тисяч доларів. Їх арештовували росіяни, а я викуповував.
Ми втекли тому, що у Чечні нас чекала смерть. В рідному селі залишився будинок батька пограбований, без вікон і дверей. Хату брата підірвали.
У Чечні йде війна. Якщо народ гине, значить там війна. І щоби там не говорили російські телеканали і президент Росії, у Чечні війна. Це не є боротьба з тероризмом, а просто винищення чеченців, намагання зробити їх рабами Росії.
Якщо я навіть не можу поїхати додому. Мене просто вб’ють і не запитають, де я був. Мене не було 4 роки - значить я був в горах і вбивав росіян. Ніхто з цим не розбиратиметься. Якщо б ми повернулись, то на нас всіх чекає смерть.
Кілька місяців тому чеченка, яка з родиною жила на Львівщині вирішила поїхати на батьківщину аби привезти щось для того, щоби продати тут, у регіоні, - не було за що жити. Але як тільки вона прибула в Чечню, її одразу російські вояки вбили. І ніхто навіть не питав, де вона була стільки часу.
Що я маю робити? Обв’язати себе гранатами і залишити сиротами дітей і жінок голодними.
Галина Терещук
Родина Шаміля знімає помешкання, взяли в оренду землю, де вирощують овочі. Шаміль працює на будовах. І вдячний, що йому бодай трішки матеріально допомагає Управління Верховного комісара у справах біженців. Завдяки місцевій владі і розумінню директора школи діти вчаться і чудово говорять українською мовою.
Шаміль
Якщо б мені тут було погано, я б кудись їхав далі і щось шукав краще. Вже 4 роки ми тут, в Західній Україні. До нас ставляться добре. Спочатку, як ми тільки приїхали, доймала спецслужба.
Спочатку мене дуже сильно тероризували, я відповідав один від усієї родини: сам їздив на бесіди, як старший від родини. Це було тоді, коли у Росії траплялись теракти, - мене викликали і допитували.
Але я на них зла не тримаю, адже про що ми говоримо, якщо російські телеканали кажуть, що 9-річна дитина в Чечні є терорист.
Галина Терещук
Чотири роки Шаміль і його родина намагаються отримати статус біженця. В Державному комітеті міграційної служби від них лише відмахуються.
Світлана Марінцова, представник Верховного комісара у справах біженців у Львівській області в інтерв’ю радіо “Свобода” зауважила:
Світлана Марінцова
Сама місцева міграційна служба вирішувала: надавати статус біженця особі чи не надавати. Дуже багато залежить від документів, які складе місцева міграційна служба – вона ж не просто присилає справу в Київ, вона ще й складає якісь коментарі.
Галина Терещук
Обласна міграційна служба написала не вельми добре резюме і про родину Шаміля та й про нього самого. Хоча жоден із цих чеченців за 4 роки не скоїв жодного порушення на території України.
Надія Шерстюк
Відповідно до Конституції України, “громадяни мають право на участь у професійних спілках”.
В іншому документі, 87-ій конвенції Міжнародної організації праці, ратифікованою Україною, зазначається, що “організації працівників не підлягають розпускові або тимчасовій забороні в адміністративному порядку”.
Незважаючи та ці та інші застереження, в Україні незалежні від органів влади та адміністрації підприємств профспілки, вимушені боротися за своє “місце під сонцем”.
Тему досліджує Микола Закалюжний.
Микола Закалюжний
Попри законодавчі гарантії держави щодо діяльності профспілок, незалежні або ж, як їх ще інакше називають, вільні профспілки, наштовхуються на опір роботодавців та органів влади. Це протистояння досить часто переходить у залу судового засідання.
Нещодавно свої стосунки у Київському обласному апеляційному суді з’ясовували вільна профспілка дослідного господарства “Саливонківське” та керівник господарства Ігор Майко.
Про суть конфлікту розповідає голова Асоціації вільних профспілок Васильківщини Микола Пунько.
Микола Пунько
Васильківський міськрайонний суд визнав фактично, що вільної профспілки у цьому господарстві не існує, заборонив її. Апеляційний суд скасував це рішення і направив на новий розгляд.
В чому суть була? В тому, що директор відмовився надавати довідку з тим, щоб підтвердити юридичну адресу, і також він не допустив цю профспілку до підписання колективного договору.
Микола Закалюжний
Втім, керівник господарства “Саливонківське” Ігор Майко не заперечує своїх дій і вважає, що вчинив правильно.
Ігор Майко
Я скажу чесно: я не знаю, що таке вільна профспілка в моєму господарстві.
Сьогодні в законі вказано, що в першу чергу при реєстрації вільної профспілки повинні пред’явити список і свідоцтво про реєстрацію вільної профспілки. На даний момент нічого цього не зроблено.
Микола Закалюжний
Що стосується необхідності реєстрації профспілки, про яку говорив Ігор Майко, то такої потреби не існує, оскільки, відповідно до ухваленої Верховною Радою України 5-го червня минулого року поправки до статті 16-ї закону “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, замість реєстрації профспілок, введена їхня легалізація, у якій профспілці не можуть відмовити.
Втім, у стосунках із профспілками, як вважає лідер асоціації Васильківщини Микола Пунько, адміністрації послуговуються не законодавством, а особистими вподобаннями.
Микола Пунько
Фактично це війна. Нас не визнають. Наших активістів з роботи звільняють. Дають найгіршу роботу, найменш оплачувану, без згоди профспілки переводять на іншу роботу.
Для прикладу, звільнили у нас секретаря профспілки, і ми в домаганні своїх прав дійшли до ВСУ.
Микола Закалюжний
Така ситуація, на думку Миколи Пунька, відбувається тому, що керівники господарств не бажають враховувати інтереси людей при оплаті праці і створювати належні умови роботи, чого домагаються вільні профспілки.
Чому вільні профспілки зазнають утисків, розмірковує народний депутат України Юрій Кармазін.
Юрій Кармазін
Все це робиться через безсилля виконавчої влади. Виконавча влада повинна чітко дати всім зрозуміти, що переслідувати профспілки - це значить бути злочинцем у прямому розумінні цього слова. Проти цих людей мають бути порушені кримінальні справи за перешкоджання законній діяльності профспілок. Але, на жаль, сама влада це робить.
Микола Закалюжний
То ж війна, як висловився Микола Пунько, між адміністрацією господарств і вільними профспілками триває.
Надія Шерстюк
Радіо “Свобода” вже розповідало про бійку на території Новоспковського комбікормового заводу, що на Луганщині.
Охоронці одного з підприємців побили робітників і сільську правозахисницю Олександру Ковальову.
За бійкою спостерігала міліція, яка пізніше звинуватила Олександру Ковальову у хуліганстві.
Луганський господарський суд розглядає питання: “Хто на сьогодні є справжнім власником захопленого заводу? “
Розповідає наш луганський кореспондент Василь Соколенко.
Василь Соколенко
Конфлікт на комбікормовому заводі – це не перше протистояння провладних сил і сільських правозахисників, яких очолює О.Ковальова.
Восени минулого року правозахисниця неодноразово зверталася і до правоохоронних органів, і до податкової адміністрації з приводу незаконної, як вона вважає, діяльності одного з місцевих молокозаводів. Але влада належним чином на ці звернення так і не відреагувала. Натомість невідомі злочинці спалили О.Ковальовій будинок. Міліція й досі розшукує тих паліїв.
А тим часом сільські правозахисники втрутилися у тривалий конфлікт навколо Новопсковського комбікормового заводу.
Оскільки під час бійки на території підприємства перебували працівники міліції, то керівництво останньої ініціювало порушення проти Ковальової кримінальної справи – її звинувачують у хуліганстві.
Сама О.Ковальова бере участь у судовому процесі, на якому розглядається питання власності підприємства.
Про ці судові перепитії правозахисниця розповіла журналістам у Луганську. Виявляється, колектив заводу зараз не має жодних юридичних прав і не може навіть завірити документи своєму представникові для участі у судових засіданнях.
Олександра Ковальова
“Так у вас же довіреність неправильно оформлена, тому що вона не зареєстрована на підприємстві,” – було заявлено у суді.
Я прошу слова і кажу: “Вона ж і не може бути зареєстрована на підприємстві – там же загарбники”. Микола Іванович, директор, який має печатку, який не передав завод, може проникнути туди.
Василь Соколенко
Підприємець, який силою захопив завод, вже дав оголошення у місцевій пресі, що печатка підприємства нібито загублена, хоча районне керівництво і правоохоронні органи знають, що печатка перебуває у чинного директора Вакуленко.
Олександра Ковальова
Печатка є, і я говорю, що Вакуленко на це оголошення заявив, що печатка не загублена, повідомив про це міліцію, прокуратуру, банк - печатка у справжнього директора.
Тоді суддя запитує: “А чому ж тоді цей директор не на роботі?” Я говорю: “Так йому ж чинять перепони”.
Василь Соколенко
У справі про захоплення комбікормового заводу сільська правозахисниця поки що проходить свідком, але при зустрічі з журналістами вона висловила побоювання, що правоохоронні органи можуть звинуватити її не тільки у хуліганстві, а й у протидії міліції під час бійки на території підприємства.
Надія Шерстюк
Ви слухали програму “Права людини: українська реальність”, яку підготувала і провела Надія Шерстюк. Мені допомагав у київській студії Михайло Петренко.
На все добре, шановні слухачі!
Говорить радіо “Свобода”!
