Аудіозапис програми:
Прага, 5 червня 2004 року.
Ірина Халупа
Доброго здоров’я, дорогі слухачі. Як кожної суботи в цей час, до вас приходить в гості передача “30 хвилин у різних вимірах” і я, її господиня, Ірина Халупа. Сьогодні наша програма присвячена поетові Василеві Симоненку.
“Лебеді материнства” – пісня, на якій ми виростали в діаспорі. Цей вірш Василя Симоненка перетворили на пісню молоді українці Нью Йорка Дарка Конопада та Славко Галатин.
Ось що писав Василь Симоненко в своєму щоденнику 22 липня 1963 року, 5 місяців перед його смертю, нібито відчуваючи її скоря прихід.
“Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо це тому, що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років – це для мене більше, ніж достатньо.
З іронією оглядаюся на пройдене: мені 29 скоро стукне, а що я зробив, чи бодай почав, значне? Не життя, а низка дрібних клопотів, дрібних розчарувань і дрібних успіхів!
Ні, не так я мріяв жити, як живу. Щасливий той, хто хоче мало від життя – він ніколи не розчаровується в ньому. Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя – стати обивателем. Мозок, здатний продовжувати мислі, не здатний зробити власника щасливим.”
“Ім’я Симоненка для нас святе” – це звучить як гасло цілого покоління, зазвичай менованого “шістдесятниками”. За нинішніх умов потрібні певні уточнення. Бо, пардон, Симоненків багато, і серед них подибуємо і комуністичного лідера, і високопосадового урядовця, і навіть лідера такого собі “Русского блока”. Втім, як би там не було, найвідомішим в нинішній Україні – сказати б сучасною мовою – найхаризматичнішим – лишається ім’я і постать саме Симоненка-поета – шістдесятницького прапора і символа.
А як сприймають це легендарне ім’я молодші генерації? Зокрема, покоління нинішніх тридцяти-сорокарічних? Про це – міркування мого колеги Павла Вольвача, журналіста і поета, до речі – лауреата Симоненківської премії. А також – письменників Василя Шкляра і Юрія Логвина, перший з яких є земляком-черкащанином, а другий – представником вже харизматичних “шістдесятників”, яких ми згадували.
Отож, Павло Вольвач.
Павло Вольвач
Відразу скажу, що не можу і не хочу говорити від імені не те щоб покоління, а навіть гурту – від імені чогось такого, що виходить за межі власного “я”.
Колись Ліна Костенко сказала: “Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох.” Як на мене, Василь Симоненко – поет для епохи саме 60-их років. Поет котрий збурив епоху, яскраво вписався в неї і до певної міри розчинився в ній. Показово, що саме він став прапором шістдесятництва. Не витончений Моцарт-Вінграновський, не Калинець, Холодний, чи, скажімо, Талалай, а саме Симоненко.
Він прийшов, скористаюсь висловом Юрія Лавриненка, “на голе, випалене поле соцреалізму”. І посеред цього голого степу почав разом з іншими нащивати українький світ, вказуючи в нього пальцем: “Дід”, “Жорна”, “Лебеді материнства”... Як підсміюється дехто з сучасних поетів, за подібні рядки нині могли б розкритикувати вщент, скажімо, десь в літстудії. Але, але... Час був іншим. І тоді це, хоче хтось чи ні, звучало вибухово: “Україна, ти моя молитва...” Уявляєте, не СРСР, ні, приміром, Тольятті, а Україна. Хіба не вибух?
А втім, послухаємо Юрія Логвина.
Юрій Логвин
60-ті роки, ми живемо на вулиці Пирогова. До нас постійно заходять Іван Дзюба, Драч. На початку 60-их років, коли загорілася зірка Солженіцина, Солженіцин ходив. Не до нас – до батька.
І тоді був створений клуб творчої молоді – “КТМ”. Це дуже хитра була організація. Туди зібрали всіх людей і, власне, вони всі були прозорі, як під рентгеном. Я, побачивши, що там така історія, і коли вже занадто хлопці почали “крутить”, я звідтіля, чесно кажучи, чкурнув. Я не хотів нікого продавать, і в той же час я не хотів, щоб мене брали за горло.
Епогей слави КТМ, де збиралися тоді в російськомовному агресивному середовищі українські інтелігенти і декілька модернових єврейських музикантіві поетів. І от – оця ідіотська провокація, коли Хрущова привели на ту виставку московських художників “Манеж”, він плювався слиною і на всіх кричав “Абстракти і підараси!”
І от збирають на КТМ. Весь Жовтневий палац забитий людьми. Виступає Касьян, який завжди всі начальтсвенні промови, звиняйте за суржик, записував, нотував. Він починає з насолодою, з садистичною насолодою розповідати про те, як і що було на тому зібранні – “Гетсиманський сад” називали це зібрання тої інтелігенції. І все це говорить.
І після того – виступ Симоненка. Він вийшов. Він був в дуже дешевому німецькому гедеерівському костюмі (це найдешевший був костюм – коричневий в світлу смужечку піджачок і штани) – щось він карбованців 26 коштував, не більше. І цей Симоненко став так і подивився на свої ноги і каже: “Я своїх ніг стидаюся.” І став за трибуну. І почав читати вірш про те, як мати доїть корову і в небо оці натруджені руки запускають не цівки молока, а ракети, і що цій матері нічого не дістається.
Ви знаєте, це було... Куди там тому Хрущову, куди там тому Касьяну. Це така була відверта правда про те, що мої всі родичі, які вже всі повмирали зараз... Уявляєте, я втисся в крісло від того враження. Це була така міць, такий супротив, така переможна, нездоланна непокора отій всій облуді, про яку тріскотіли там і Главак, і Касьян, і всі інші, про цю московську манежну фанаберію, що, знаєте, я десь себе відчув людиною десь 18-го року.
От така от була ситуація. Так що ви можете з ним зараз не погоджуватися багато в чому. Але в той час ця людина про село, про те рабство. Це був голос всіх тих людей, яких розтоптали, розтерли об асфальт і запхали в трудодні.
Це було надзвичайно сильне враження. Брехать не буду. Чесно. Я його не читаю зараз, щоб мені не стерлося в пам’яті те, яке враження на тому словобутстві, тому фантастичному анімізмі загальному, який був тоді, його правдиве слово про село і про ту трудівницю. Це був вибух. Це як грім, як блискавка. Для мене особисто.
Павло Вольвач
Дякую, пане Юрію. Нагадую слухачам, що це був Юрій Логвин.
“Багато поетів приходять в літературу з талантом Василя Симоненка,” – сказав колись Іван Дзюба. Але мало хто наважиться говорити від імені покоління і України. Знову ж таки, можуть закинути, що час промов від імені поколінь минув. Хіба писати полум’яні ессеї до літ України. Але, що не кажи,відгукувалося симоненківське слово і в пізніших від 60-их роках і збурювало уми вде наступних поколінь.
Ось як розповідає про це Василь Шкляр.
Василь Шкляр
Василь Симоненко для мене – це постать виняткова. Я дивуюся молодим поетам теперішнім. Особливо таким, скажемо, “модним” поетам, які кажуть, що, мовляв, він все-таки публіцист був, якщо говорити про чисту поезію, як вони кажуть, то, мовляв, не сягає того чи того рівня. Можливо, ці люди просто не розуміють, що він важив у той час.
Я наведу такий приклад: у мене був дядько, звичайний робітник ленкузні, зросійщений. Але одного разу він саме прочитав збірку віршів Симоненка. Прийшов додому і сказав одного вечора дітям: “Я вам більше не “папа”, а “тато”. І відтоді так воно сталося насправді.
Це такий в мене емоційний спогад, бо творчість Симоненка справила вечличезне враження і на мене. Можливо, навіть я думаю так собі, що одна із спонук писати у мене з’явилася саме під впливом творчості цього поета. Він зробив для нашої літератури дуже багато. Навіть більше, ніж ми про це говоримо.
Павло Вольвач
Національний поет, великий поет... Що є дотичним до Симоненка? Хтозна. Як на мене, це все складові єдиного дискурсу, два крила – інь і янь. А вже з цієї розмаїтості кожному вільно обирати своє.
Олександр Народецький
Дід умер
От і все. Поховали старезного діда, закопали навіки у землю святу. Він тепер вже не встане і ранком не піде із косою під гору круту. І не стане мантачкою тишу будити, задивлятися в небо, як гаснуть зірки. Лиш росою по нім буде плакати жито і пливтимуть над ним непомітно віки. От і все. Поховали хорошу людину, повернули навіки у лоно землі. Та невже ж помістились в тісну домовину всі турботи його, всі надії, жалі? Та невже ж то йому все віднині байдуже — чи світитиме сонце, чи ніч напливе? Біль у душу мою закрадається вужем, відчай груди мені розпанахує, рве. Я готовий повірити в царство небесне, бо не хочу, щоб в землю ішли без сліда безіменні, святі, незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда. Хай шалені гудуть над плянетою весни, хай трава пнеться вгору крізь листя старе... Я не вірю, що дід із могили воскресне, але вірю, що ні — він увесь не умре. Його думи нехитрі додумають внуки, і з очей ще віки пломенітимуть в них його пристрасть і гнів, його радощі й муки, що, вмираючи, він передав для живих.
Ірина Халупа
Один з братів Горинів, Богдан, познайомився з Василем Симоненком у Києві за три місяці до його смерти, у вересні 1963 року. Щоправда, ніхто тоді про це не знав. Цікаво, що в 1962 році Василь Симоненко побував у Львові на дні поезії, але з Богданом Горинем не зустрівся. Поет ходив вулицями цього міста. Зокрема, вулицею Максима Кривоноса – на Високий Замок. Був також на Личаківському цвинтарі. Після поїздки до Львова народився вірш “Український лев”, заборонений в колишньому Радянському Союзі. В цій поезії – туга Симоненка за національним середовищем.
“Сивий Львове! Столице моєї мрії, Епіцентре моїх радощів і надій, Вибухає душа, я тебе розумію, Але Львове, хоч трішки мене зрозумій.
Я до тебе прийшов із захопленням сина Від степів, де Славута легенду снує, Щоби серце твоє одчайдушне левине Краплю сили вдихнуло у серце моє.”
До речі, Богдан Горинь був одним з організаторів двох львівських вечорів пам’яті Симоненка, один з яких відбувся одразу по смерті поета, а інший – в 1987 році.
Мій колега Тарас Марусик з дитинства виростав на поезії Василя Симоненка. Його батько, вчитель географії, не просто любив вірші. Він їх знав напам’ять десятками, особливо ті, які були заборонені радянською цензурою. Левову частку тих заборонених творів складала симоненкова поезія.
Крім того, в Павла Марусика було кілька записників із забороненими віршами низки українських поетів, які одного дня розшукували два співробітники Надвірнянського районного КГБ, що на Івано-Франківщині.
Тарас, якому тоді було 10 років, і досі пам’ятає обшук-шмон, що тривав з ранку до вечора в їхній яремчанській хаті. Мабуть, ніщо так позитивно не впливало на любов до поезії, зокрема і симоненкової, вважає Тарас Марусик, як КГБ. Між іншим, свої перші вірші він написав під впливом віршів Василя Симоненка.
Після такого, може, не зовсім традиційного вступу пропоную вам послухати розмову Тараса Марусика з громадським і політичним діячем, публіцистом Богданом Горинем про обставини його знайомства з Василем Симоненком і зустрічі з ним.
Тарас Марусик
Пане Богдане, на початку я зацитую невеличкий уривок з щоденника Василя Симоненка від 20 вересня. Він там написав таке: “Недавно познайомився з Б.Г.” Очевидно, це про Вас. І тому цікаво було б дізнатися деталі Вашого знайомства з Василем Симоненком.
Богдан Горинь
В першу чергу, я б хотів сказати, що в щоденнику Василя Симоненка написано: “Недавно познаймовився з Богданом Горинем.” Коли щоденник потрапив закордон, з якихось міркувань, можливо, конспіративних, скорочено було “Б.Г.” Відбулося це знайомство на початку вересня 1963 року. Це була перша зустріч. І друга зустріч відбулась в середині вересня. Ті зустрічі були дуже пам’ятними для мене. Мабуть, і для Симоненка, адже він зробив такий запис у щоденнику.
Тарас Марусик
Пане Богдане, а про що ви говорили під час вашої першої зустрічі і за яких обставин ви познайомилися?
Богдан Горинь
Очевидно, що я дуже добре пам’ятаю, як це відбулося. Бо я часто приїжджав до Києва. Працював тоді у Львівському національному музії і приїжджав і по питаннях музейних. Мав я намір поступити в аспірантуру. А також час від часу викликала мене Спілка письмеників як молодого критика. Часто я заходив до Івана Світличного.
І ось на початку вересня я побачив, що за столиком сидів чоловік, дуже худий, з подовгастим виразом обличчя, з яким мене познайомив Іван Світличний. Він сказав: “Це – Василь Симоненко.” Іван, побачивши наскільки мене ця зустріч якось зацікавила, вирішив, щоб я докладніше пізнав Симоненка. Сказав: “Я включу тобі магнітофон “Весна”. Поки Льоля (так ніжно називали його дружину і Іван Світличний, і друзі) готуватиме сніданок, ти послухаєш те, чого ти ще не знаєш.” І ось Іван Світличний включає магнітофон. Я слухаю такі твори, які були мрією для всіх, хто цікавиться літературним процесом.
Василь Симоненко постав поетом як духовний син шевченківської музи. Постав поет великої громадянської мужності. Побачивши, наскільки я був схильований тими творами, Світличний запропонував піти у місто. Ми вже тоді, очевидно, здогадувалися, що можуть бути підслуховування кімнат. Ми приїхали тролейбусом із Чоколівки на Хрещаик, а з Хрещатика пішли на Дніпровські кручі і почали розмову.
Я був здивований – як він добре обізнаний із літературним процесом, як він цікавиться історією! В той час я привіз Світличному кілька журналів Пшеглюнтовойського. В Польщі історичні виходили такі журнали, де були публікації про УПА. Василь з великою такою тугою сказав: “Шкода, що я не знаю польської мови. Я б міг це все сам прочитати й не треба було б тобі переповідати.” А Іван каже: “Та це ще не пізно і складно. Ти вивчиш цю мову.” Але на обличчі Василя з’явилася така скорботна, гірка усмішка, яка для мене була загадкою.
Ми довго говорили на різні теми. Іноді Василь пересипав розмови якимись строфами своїх віршів, коли заходила мова про життя в Черкасах, про атмосферу в газеті і в оточенні. Для мене було цікаво почути його слова: “На моєму дикому острові з тисмениці убитих надій благаю небо очима гострими – де ти, П’ятнице мій!” Отже, хотілося мати близького друга, якого він не мав у оточенні в Черкасах.
Тарас Марусик
Це й відчувається, коли читаєш щоденник – що він був самотнім.
Богдан Горинь
Так. Він мав по редакції багатьох людей, але людини, якій би він міг висповідатись навіть у потаємнішому, він,очевидно, не мав. І про це говорив пізніше у щоденнику і в розмові, яку ми вели, ходячи Дніпровськими кручами.
Тарас Марусик
Чи він був такий самий гострий у розмові, як і в поезії і, зрештою, в щоденнику?
Богдан Горинь
Отак. Він навіть і до мене був придирливим – сказав, читав мою статтю, надруковану в “Молодій України”, де я згадую деяких поетів на такому рівні, на якому варто було б їх підносити. Він сказав, що ті, які із молодих захоплюються штукарством, а для мене головне – це глибинна сутність і правда, понад усе, яка шукає відповідної форми.
Для Симоненка найстрашнішим було, коли вбивали в людині надію, коли вбивають надію в народі, в нації. На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для надій. Іноді Василь звертався до езопівської мови. Йому треба було знайти таку форму, щоби сказати про свій час і про те все, що відбувається.
Скажемо, було очевидним, що великим лихом для України була тодішня політика денаціоналізації республік . І невипадково один з найсильніших його творів – це “Курському братові”. Коли він писав “Курському братові”, в розмові нашій він казав, що він довго мучився, як знайти форму, щоб сказати те, що хоче. І нарешті він подумав, що звернеться до Курда і через Курда буде звертатися до свого народу. Невипадково він закінчує вірш “Курському братові”:
“Тоді ту віру взьмеш за девіз, Як упаде в роззявлену могилу Останній на планеті шовініст.”
Тарас Марусик
Чи Ви пригадуєте, як відбувалася Ваша друга зустріч з Василем Симоненком?
Богдан Горинь
Це дуже була пам’ятна зустріч, бо вона залишилася як якась глибока рана і в моїй душі, і в душі покійного Світличного. Ми зустрілися втрьох: Симоненко, Світличний і я. Ходили по книгарнях. Світличний як ритуал відвідував книгарні, скуповуючи всі новинки і часто в кількох екземплярах, щоб можна було дарувати. І тут Симоненко сказав, що йому потрібно ще зайти до редакції журналу “Зміна”. Це той журнал, який потім називався “Ранок”. Ми підійшли на ріг Хрещатика (це недалеко від теперішнього готелю “Дніпро”). А навпроти – редакція журналу “Зміна”. Це була середина вересня...
Коли вийшов, то в руках його була розгортка журналу. Видно було, що він зблід, і що це найбільший удар несподіваний, який він отримав в цій редакції. Дуже гарний був склад редакції тоді журналу “Зміна”. Йому пообіцяли надрукувати ті твори, які записав Іван Світличний на магнітофон. Отже, там мав бути і “Некролог кукурудзяному качану”, і “Курському братові”, і “Україні”, і “Задивляюсь в твої зіниці” і так далі. Це мало бути на двох сторінках журналу. І раптом він приніс тих дві сторінки і всі твори були надруковані, з тою тільки різницею, що цілий ряд творів було перекреслено червоним олівцем.
Так, як сказали Василеві друзі в журналі, це зробили в ЦК ВЛКСМ, коли понесли журнал уже на остаточне узгодження. І просто безжалісно ті твори були викреслені. Тоді треба було переробляти ті дві сторінки.
Журнал вийшов з кількома поезіями Василя Симоненка з деяким запізненням. І коли я, уже приїхавши до Львова, купив цей журнал, я побачив, що залишилося кілька гарних творів, але не було тих творів, які дуже хотів побачити надрукованими Симоненко. Він вважав, що ці твори відкриють на повну силу його ім’я. І це була остання зустріч з Симоненком.
Тарас Марусик
Своїми спогадами про дві зустрічі з Василем Симоненком у вересні 1963 року поділився громадський і політичний діяч, публіцист, член Національної спілки письменників України Богдан Горинь. Розмовляв з ним Тарас Марусик.
Олександр Народецький
Ти знаєш, що ти — людина. Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні. Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди — Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе — Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба — Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина, І хочеш того чи, ні — Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні.
Ірина Халупа
Про Василя Симоненка справді сказано, згадано і видано досить багато. Проте його життєпис і творчість усе ще залишаються мало вивченими, малознаними.
Чим далі відносить час теплу постать поета, тим більше даленіють і окремі миттєвості, деталі його творчості. Та й виведений незримими літерами на невидимих скрижалях долі, його життєпис теж залишається повитим таємничістю.
Досі так і не з’ясовані всі причини ранньої смерті поета, не названі ті, хто доклав зусиль до того, щоб поет пішов у вирій так рано...
Творчість Василя Симоненка теж залишається відкритою до того, щоб нею причаститися. Про це трохи докладніше –Надія Степула.
Надія Степула
Примітним прикладом того, що літературознавці ще мають досить простору, щоб цю творчість досліджувати, є недавня публікація поезій Василя Симоненка у “Хрестоматії української літератури та літературної критики”, виданої у кількох книгах в 1994-1995 роках у Києві.
Твори Василя Симоненка вміщені і третій, і в четвертій книгах “Хрестоматії”. Примітка до повторно вміщеного доробку така: “Повторною публікацією поезій В.Симоненка усуваємо грубий недолік, який трапився у книзі 111 “Українського слова”, де надруковано поезії у препарованій комуністичною цензурою редакції.”
Оскільки не всі наші шановні радіослухачі мають змогу ознайомитися з публікаціями, варто навести яскравий зразок – поезія “Є тисячі доріг”. Згаданою “комуністичною цензурою” було пропущено строфу:
“Коли б я міг забуть убоге рідне поле, за шмат ції землі мені б усе дали... до того ж і стерня ніколи ніг не коле тим, хто взува холуйські постоли”.
Мало відомі й сторінки творчого набутку Василя Симоненка, які відтворюють його в іпостасі пародиста. Цікаво бодай просто перечитати ті імена, яким адресовані дружні шаржі чи пародії поета. Це імена сьогодні не те, що знані – визнані: Іван Дзюба, Іван Драч, Дмитро Павличко, Євген Гуцало, Микола Сом, менш відомий Василь Діденко (пісня “На долині туман”, створена на його слова, стала народною) ...
Пародії та епіграми, писані Василем Симоненком, відзначаються дружелюбністю, світлим гумором. У них відсутні ті гіперболізовані грані, за якими тон може стати некеровано образливим.
Ось лише кілька прикладів.
Олександр Народецький
Миколі Сому:
Ти схожий на батька, дуже – В житті воно так і треба, Та в віршах, шановний друже, Будь схожим завжди на себе.
Усе на світі буде може, І в Сома буде немовля. Очима буде на Миколу схоже, А іншим всім – на Симоненка Василя.
Василеві Діденкові, “Автору збірки “Зацвітай, калино”:
Калина зацвіла – стоїть казковго біла, І соловей пісні свої плете... Про що ж тоді писатимеш, Василю, Коли калина одцвіте?
Дмитро Павличко:
Я вийшов з комбайном на лан, Посіяв буряк і гичку – Стояв там Франко і Галан, А я поміж них... Павличко.
Іванові Драчу:
Іржавіє в сонці ніж, Протуберанець росте, мов дичка. Сонце –кавун: ти його ріж, А з нього тече водичка.
Євген Гуцало:
Я їхав. Я йшов. Потім рачки ліз. Мене це пекло і мучило. А потім до дядька скочив на віз: Вези! Бо прославлю! Гуцало.
І ще одна пародія другові Миколі Сому: «Думки, думки, мов рання сивина» М.Сом
У спогадах дитинство вирина, Коли над віршем, п”яний, соловієш Якщо думки – це рання сивина, То, видно, ти повік не посивієш!
Про сучасну лірику Василь Симоненко писав:
“Сучасна лірика “ (Чи не пародія, бува)
По лузі травами зеленими З газетою зім”ятою в руках, Натхненний рішеннями пленуму, Я лину на побачення, мов птах.
Для нас обох на даному моменті Нові можливості указує ЦК, Щоб цілуватися, як в цьому документі Велика партія нас заклика.
Надія Степула
Такою новою гранню повертається до нас, нинішніх, багатогранна творчість завше молодого поета Василя Симоненка.
Ірина Халупа
Наша передача добігає кінця. На прощання – ще одна пісня на вірші Василя Симоненка. Я, Ірина Халуп, прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі.
Прага, 5 червня 2004 року.
Ірина Халупа
Доброго здоров’я, дорогі слухачі. Як кожної суботи в цей час, до вас приходить в гості передача “30 хвилин у різних вимірах” і я, її господиня, Ірина Халупа. Сьогодні наша програма присвячена поетові Василеві Симоненку.
“Лебеді материнства” – пісня, на якій ми виростали в діаспорі. Цей вірш Василя Симоненка перетворили на пісню молоді українці Нью Йорка Дарка Конопада та Славко Галатин.
Ось що писав Василь Симоненко в своєму щоденнику 22 липня 1963 року, 5 місяців перед його смертю, нібито відчуваючи її скоря прихід.
“Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо це тому, що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років – це для мене більше, ніж достатньо.
З іронією оглядаюся на пройдене: мені 29 скоро стукне, а що я зробив, чи бодай почав, значне? Не життя, а низка дрібних клопотів, дрібних розчарувань і дрібних успіхів!
Ні, не так я мріяв жити, як живу. Щасливий той, хто хоче мало від життя – він ніколи не розчаровується в ньому. Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя – стати обивателем. Мозок, здатний продовжувати мислі, не здатний зробити власника щасливим.”
“Ім’я Симоненка для нас святе” – це звучить як гасло цілого покоління, зазвичай менованого “шістдесятниками”. За нинішніх умов потрібні певні уточнення. Бо, пардон, Симоненків багато, і серед них подибуємо і комуністичного лідера, і високопосадового урядовця, і навіть лідера такого собі “Русского блока”. Втім, як би там не було, найвідомішим в нинішній Україні – сказати б сучасною мовою – найхаризматичнішим – лишається ім’я і постать саме Симоненка-поета – шістдесятницького прапора і символа.
А як сприймають це легендарне ім’я молодші генерації? Зокрема, покоління нинішніх тридцяти-сорокарічних? Про це – міркування мого колеги Павла Вольвача, журналіста і поета, до речі – лауреата Симоненківської премії. А також – письменників Василя Шкляра і Юрія Логвина, перший з яких є земляком-черкащанином, а другий – представником вже харизматичних “шістдесятників”, яких ми згадували.
Отож, Павло Вольвач.
Павло Вольвач
Відразу скажу, що не можу і не хочу говорити від імені не те щоб покоління, а навіть гурту – від імені чогось такого, що виходить за межі власного “я”.
Колись Ліна Костенко сказала: “Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох.” Як на мене, Василь Симоненко – поет для епохи саме 60-их років. Поет котрий збурив епоху, яскраво вписався в неї і до певної міри розчинився в ній. Показово, що саме він став прапором шістдесятництва. Не витончений Моцарт-Вінграновський, не Калинець, Холодний, чи, скажімо, Талалай, а саме Симоненко.
Він прийшов, скористаюсь висловом Юрія Лавриненка, “на голе, випалене поле соцреалізму”. І посеред цього голого степу почав разом з іншими нащивати українький світ, вказуючи в нього пальцем: “Дід”, “Жорна”, “Лебеді материнства”... Як підсміюється дехто з сучасних поетів, за подібні рядки нині могли б розкритикувати вщент, скажімо, десь в літстудії. Але, але... Час був іншим. І тоді це, хоче хтось чи ні, звучало вибухово: “Україна, ти моя молитва...” Уявляєте, не СРСР, ні, приміром, Тольятті, а Україна. Хіба не вибух?
А втім, послухаємо Юрія Логвина.
Юрій Логвин
60-ті роки, ми живемо на вулиці Пирогова. До нас постійно заходять Іван Дзюба, Драч. На початку 60-их років, коли загорілася зірка Солженіцина, Солженіцин ходив. Не до нас – до батька.
І тоді був створений клуб творчої молоді – “КТМ”. Це дуже хитра була організація. Туди зібрали всіх людей і, власне, вони всі були прозорі, як під рентгеном. Я, побачивши, що там така історія, і коли вже занадто хлопці почали “крутить”, я звідтіля, чесно кажучи, чкурнув. Я не хотів нікого продавать, і в той же час я не хотів, щоб мене брали за горло.
Епогей слави КТМ, де збиралися тоді в російськомовному агресивному середовищі українські інтелігенти і декілька модернових єврейських музикантіві поетів. І от – оця ідіотська провокація, коли Хрущова привели на ту виставку московських художників “Манеж”, він плювався слиною і на всіх кричав “Абстракти і підараси!”
І от збирають на КТМ. Весь Жовтневий палац забитий людьми. Виступає Касьян, який завжди всі начальтсвенні промови, звиняйте за суржик, записував, нотував. Він починає з насолодою, з садистичною насолодою розповідати про те, як і що було на тому зібранні – “Гетсиманський сад” називали це зібрання тої інтелігенції. І все це говорить.
І після того – виступ Симоненка. Він вийшов. Він був в дуже дешевому німецькому гедеерівському костюмі (це найдешевший був костюм – коричневий в світлу смужечку піджачок і штани) – щось він карбованців 26 коштував, не більше. І цей Симоненко став так і подивився на свої ноги і каже: “Я своїх ніг стидаюся.” І став за трибуну. І почав читати вірш про те, як мати доїть корову і в небо оці натруджені руки запускають не цівки молока, а ракети, і що цій матері нічого не дістається.
Ви знаєте, це було... Куди там тому Хрущову, куди там тому Касьяну. Це така була відверта правда про те, що мої всі родичі, які вже всі повмирали зараз... Уявляєте, я втисся в крісло від того враження. Це була така міць, такий супротив, така переможна, нездоланна непокора отій всій облуді, про яку тріскотіли там і Главак, і Касьян, і всі інші, про цю московську манежну фанаберію, що, знаєте, я десь себе відчув людиною десь 18-го року.
От така от була ситуація. Так що ви можете з ним зараз не погоджуватися багато в чому. Але в той час ця людина про село, про те рабство. Це був голос всіх тих людей, яких розтоптали, розтерли об асфальт і запхали в трудодні.
Це було надзвичайно сильне враження. Брехать не буду. Чесно. Я його не читаю зараз, щоб мені не стерлося в пам’яті те, яке враження на тому словобутстві, тому фантастичному анімізмі загальному, який був тоді, його правдиве слово про село і про ту трудівницю. Це був вибух. Це як грім, як блискавка. Для мене особисто.
Павло Вольвач
Дякую, пане Юрію. Нагадую слухачам, що це був Юрій Логвин.
“Багато поетів приходять в літературу з талантом Василя Симоненка,” – сказав колись Іван Дзюба. Але мало хто наважиться говорити від імені покоління і України. Знову ж таки, можуть закинути, що час промов від імені поколінь минув. Хіба писати полум’яні ессеї до літ України. Але, що не кажи,відгукувалося симоненківське слово і в пізніших від 60-их роках і збурювало уми вде наступних поколінь.
Ось як розповідає про це Василь Шкляр.
Василь Шкляр
Василь Симоненко для мене – це постать виняткова. Я дивуюся молодим поетам теперішнім. Особливо таким, скажемо, “модним” поетам, які кажуть, що, мовляв, він все-таки публіцист був, якщо говорити про чисту поезію, як вони кажуть, то, мовляв, не сягає того чи того рівня. Можливо, ці люди просто не розуміють, що він важив у той час.
Я наведу такий приклад: у мене був дядько, звичайний робітник ленкузні, зросійщений. Але одного разу він саме прочитав збірку віршів Симоненка. Прийшов додому і сказав одного вечора дітям: “Я вам більше не “папа”, а “тато”. І відтоді так воно сталося насправді.
Це такий в мене емоційний спогад, бо творчість Симоненка справила вечличезне враження і на мене. Можливо, навіть я думаю так собі, що одна із спонук писати у мене з’явилася саме під впливом творчості цього поета. Він зробив для нашої літератури дуже багато. Навіть більше, ніж ми про це говоримо.
Павло Вольвач
Національний поет, великий поет... Що є дотичним до Симоненка? Хтозна. Як на мене, це все складові єдиного дискурсу, два крила – інь і янь. А вже з цієї розмаїтості кожному вільно обирати своє.
Олександр Народецький
Дід умер
От і все. Поховали старезного діда, закопали навіки у землю святу. Він тепер вже не встане і ранком не піде із косою під гору круту. І не стане мантачкою тишу будити, задивлятися в небо, як гаснуть зірки. Лиш росою по нім буде плакати жито і пливтимуть над ним непомітно віки. От і все. Поховали хорошу людину, повернули навіки у лоно землі. Та невже ж помістились в тісну домовину всі турботи його, всі надії, жалі? Та невже ж то йому все віднині байдуже — чи світитиме сонце, чи ніч напливе? Біль у душу мою закрадається вужем, відчай груди мені розпанахує, рве. Я готовий повірити в царство небесне, бо не хочу, щоб в землю ішли без сліда безіменні, святі, незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда. Хай шалені гудуть над плянетою весни, хай трава пнеться вгору крізь листя старе... Я не вірю, що дід із могили воскресне, але вірю, що ні — він увесь не умре. Його думи нехитрі додумають внуки, і з очей ще віки пломенітимуть в них його пристрасть і гнів, його радощі й муки, що, вмираючи, він передав для живих.
Ірина Халупа
Один з братів Горинів, Богдан, познайомився з Василем Симоненком у Києві за три місяці до його смерти, у вересні 1963 року. Щоправда, ніхто тоді про це не знав. Цікаво, що в 1962 році Василь Симоненко побував у Львові на дні поезії, але з Богданом Горинем не зустрівся. Поет ходив вулицями цього міста. Зокрема, вулицею Максима Кривоноса – на Високий Замок. Був також на Личаківському цвинтарі. Після поїздки до Львова народився вірш “Український лев”, заборонений в колишньому Радянському Союзі. В цій поезії – туга Симоненка за національним середовищем.
“Сивий Львове! Столице моєї мрії, Епіцентре моїх радощів і надій, Вибухає душа, я тебе розумію, Але Львове, хоч трішки мене зрозумій.
Я до тебе прийшов із захопленням сина Від степів, де Славута легенду снує, Щоби серце твоє одчайдушне левине Краплю сили вдихнуло у серце моє.”
До речі, Богдан Горинь був одним з організаторів двох львівських вечорів пам’яті Симоненка, один з яких відбувся одразу по смерті поета, а інший – в 1987 році.
Мій колега Тарас Марусик з дитинства виростав на поезії Василя Симоненка. Його батько, вчитель географії, не просто любив вірші. Він їх знав напам’ять десятками, особливо ті, які були заборонені радянською цензурою. Левову частку тих заборонених творів складала симоненкова поезія.
Крім того, в Павла Марусика було кілька записників із забороненими віршами низки українських поетів, які одного дня розшукували два співробітники Надвірнянського районного КГБ, що на Івано-Франківщині.
Тарас, якому тоді було 10 років, і досі пам’ятає обшук-шмон, що тривав з ранку до вечора в їхній яремчанській хаті. Мабуть, ніщо так позитивно не впливало на любов до поезії, зокрема і симоненкової, вважає Тарас Марусик, як КГБ. Між іншим, свої перші вірші він написав під впливом віршів Василя Симоненка.
Після такого, може, не зовсім традиційного вступу пропоную вам послухати розмову Тараса Марусика з громадським і політичним діячем, публіцистом Богданом Горинем про обставини його знайомства з Василем Симоненком і зустрічі з ним.
Тарас Марусик
Пане Богдане, на початку я зацитую невеличкий уривок з щоденника Василя Симоненка від 20 вересня. Він там написав таке: “Недавно познайомився з Б.Г.” Очевидно, це про Вас. І тому цікаво було б дізнатися деталі Вашого знайомства з Василем Симоненком.
Богдан Горинь
В першу чергу, я б хотів сказати, що в щоденнику Василя Симоненка написано: “Недавно познаймовився з Богданом Горинем.” Коли щоденник потрапив закордон, з якихось міркувань, можливо, конспіративних, скорочено було “Б.Г.” Відбулося це знайомство на початку вересня 1963 року. Це була перша зустріч. І друга зустріч відбулась в середині вересня. Ті зустрічі були дуже пам’ятними для мене. Мабуть, і для Симоненка, адже він зробив такий запис у щоденнику.
Тарас Марусик
Пане Богдане, а про що ви говорили під час вашої першої зустрічі і за яких обставин ви познайомилися?
Богдан Горинь
Очевидно, що я дуже добре пам’ятаю, як це відбулося. Бо я часто приїжджав до Києва. Працював тоді у Львівському національному музії і приїжджав і по питаннях музейних. Мав я намір поступити в аспірантуру. А також час від часу викликала мене Спілка письмеників як молодого критика. Часто я заходив до Івана Світличного.
І ось на початку вересня я побачив, що за столиком сидів чоловік, дуже худий, з подовгастим виразом обличчя, з яким мене познайомив Іван Світличний. Він сказав: “Це – Василь Симоненко.” Іван, побачивши наскільки мене ця зустріч якось зацікавила, вирішив, щоб я докладніше пізнав Симоненка. Сказав: “Я включу тобі магнітофон “Весна”. Поки Льоля (так ніжно називали його дружину і Іван Світличний, і друзі) готуватиме сніданок, ти послухаєш те, чого ти ще не знаєш.” І ось Іван Світличний включає магнітофон. Я слухаю такі твори, які були мрією для всіх, хто цікавиться літературним процесом.
Василь Симоненко постав поетом як духовний син шевченківської музи. Постав поет великої громадянської мужності. Побачивши, наскільки я був схильований тими творами, Світличний запропонував піти у місто. Ми вже тоді, очевидно, здогадувалися, що можуть бути підслуховування кімнат. Ми приїхали тролейбусом із Чоколівки на Хрещаик, а з Хрещатика пішли на Дніпровські кручі і почали розмову.
Я був здивований – як він добре обізнаний із літературним процесом, як він цікавиться історією! В той час я привіз Світличному кілька журналів Пшеглюнтовойського. В Польщі історичні виходили такі журнали, де були публікації про УПА. Василь з великою такою тугою сказав: “Шкода, що я не знаю польської мови. Я б міг це все сам прочитати й не треба було б тобі переповідати.” А Іван каже: “Та це ще не пізно і складно. Ти вивчиш цю мову.” Але на обличчі Василя з’явилася така скорботна, гірка усмішка, яка для мене була загадкою.
Ми довго говорили на різні теми. Іноді Василь пересипав розмови якимись строфами своїх віршів, коли заходила мова про життя в Черкасах, про атмосферу в газеті і в оточенні. Для мене було цікаво почути його слова: “На моєму дикому острові з тисмениці убитих надій благаю небо очима гострими – де ти, П’ятнице мій!” Отже, хотілося мати близького друга, якого він не мав у оточенні в Черкасах.
Тарас Марусик
Це й відчувається, коли читаєш щоденник – що він був самотнім.
Богдан Горинь
Так. Він мав по редакції багатьох людей, але людини, якій би він міг висповідатись навіть у потаємнішому, він,очевидно, не мав. І про це говорив пізніше у щоденнику і в розмові, яку ми вели, ходячи Дніпровськими кручами.
Тарас Марусик
Чи він був такий самий гострий у розмові, як і в поезії і, зрештою, в щоденнику?
Богдан Горинь
Отак. Він навіть і до мене був придирливим – сказав, читав мою статтю, надруковану в “Молодій України”, де я згадую деяких поетів на такому рівні, на якому варто було б їх підносити. Він сказав, що ті, які із молодих захоплюються штукарством, а для мене головне – це глибинна сутність і правда, понад усе, яка шукає відповідної форми.
Для Симоненка найстрашнішим було, коли вбивали в людині надію, коли вбивають надію в народі, в нації. На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для надій. Іноді Василь звертався до езопівської мови. Йому треба було знайти таку форму, щоби сказати про свій час і про те все, що відбувається.
Скажемо, було очевидним, що великим лихом для України була тодішня політика денаціоналізації республік . І невипадково один з найсильніших його творів – це “Курському братові”. Коли він писав “Курському братові”, в розмові нашій він казав, що він довго мучився, як знайти форму, щоб сказати те, що хоче. І нарешті він подумав, що звернеться до Курда і через Курда буде звертатися до свого народу. Невипадково він закінчує вірш “Курському братові”:
“Тоді ту віру взьмеш за девіз, Як упаде в роззявлену могилу Останній на планеті шовініст.”
Тарас Марусик
Чи Ви пригадуєте, як відбувалася Ваша друга зустріч з Василем Симоненком?
Богдан Горинь
Це дуже була пам’ятна зустріч, бо вона залишилася як якась глибока рана і в моїй душі, і в душі покійного Світличного. Ми зустрілися втрьох: Симоненко, Світличний і я. Ходили по книгарнях. Світличний як ритуал відвідував книгарні, скуповуючи всі новинки і часто в кількох екземплярах, щоб можна було дарувати. І тут Симоненко сказав, що йому потрібно ще зайти до редакції журналу “Зміна”. Це той журнал, який потім називався “Ранок”. Ми підійшли на ріг Хрещатика (це недалеко від теперішнього готелю “Дніпро”). А навпроти – редакція журналу “Зміна”. Це була середина вересня...
Коли вийшов, то в руках його була розгортка журналу. Видно було, що він зблід, і що це найбільший удар несподіваний, який він отримав в цій редакції. Дуже гарний був склад редакції тоді журналу “Зміна”. Йому пообіцяли надрукувати ті твори, які записав Іван Світличний на магнітофон. Отже, там мав бути і “Некролог кукурудзяному качану”, і “Курському братові”, і “Україні”, і “Задивляюсь в твої зіниці” і так далі. Це мало бути на двох сторінках журналу. І раптом він приніс тих дві сторінки і всі твори були надруковані, з тою тільки різницею, що цілий ряд творів було перекреслено червоним олівцем.
Так, як сказали Василеві друзі в журналі, це зробили в ЦК ВЛКСМ, коли понесли журнал уже на остаточне узгодження. І просто безжалісно ті твори були викреслені. Тоді треба було переробляти ті дві сторінки.
Журнал вийшов з кількома поезіями Василя Симоненка з деяким запізненням. І коли я, уже приїхавши до Львова, купив цей журнал, я побачив, що залишилося кілька гарних творів, але не було тих творів, які дуже хотів побачити надрукованими Симоненко. Він вважав, що ці твори відкриють на повну силу його ім’я. І це була остання зустріч з Симоненком.
Тарас Марусик
Своїми спогадами про дві зустрічі з Василем Симоненком у вересні 1963 року поділився громадський і політичний діяч, публіцист, член Національної спілки письменників України Богдан Горинь. Розмовляв з ним Тарас Марусик.
Олександр Народецький
Ти знаєш, що ти — людина. Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні. Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди — Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе — Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба — Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина, І хочеш того чи, ні — Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні.
Ірина Халупа
Про Василя Симоненка справді сказано, згадано і видано досить багато. Проте його життєпис і творчість усе ще залишаються мало вивченими, малознаними.
Чим далі відносить час теплу постать поета, тим більше даленіють і окремі миттєвості, деталі його творчості. Та й виведений незримими літерами на невидимих скрижалях долі, його життєпис теж залишається повитим таємничістю.
Досі так і не з’ясовані всі причини ранньої смерті поета, не названі ті, хто доклав зусиль до того, щоб поет пішов у вирій так рано...
Творчість Василя Симоненка теж залишається відкритою до того, щоб нею причаститися. Про це трохи докладніше –Надія Степула.
Надія Степула
Примітним прикладом того, що літературознавці ще мають досить простору, щоб цю творчість досліджувати, є недавня публікація поезій Василя Симоненка у “Хрестоматії української літератури та літературної критики”, виданої у кількох книгах в 1994-1995 роках у Києві.
Твори Василя Симоненка вміщені і третій, і в четвертій книгах “Хрестоматії”. Примітка до повторно вміщеного доробку така: “Повторною публікацією поезій В.Симоненка усуваємо грубий недолік, який трапився у книзі 111 “Українського слова”, де надруковано поезії у препарованій комуністичною цензурою редакції.”
Оскільки не всі наші шановні радіослухачі мають змогу ознайомитися з публікаціями, варто навести яскравий зразок – поезія “Є тисячі доріг”. Згаданою “комуністичною цензурою” було пропущено строфу:
“Коли б я міг забуть убоге рідне поле, за шмат ції землі мені б усе дали... до того ж і стерня ніколи ніг не коле тим, хто взува холуйські постоли”.
Мало відомі й сторінки творчого набутку Василя Симоненка, які відтворюють його в іпостасі пародиста. Цікаво бодай просто перечитати ті імена, яким адресовані дружні шаржі чи пародії поета. Це імена сьогодні не те, що знані – визнані: Іван Дзюба, Іван Драч, Дмитро Павличко, Євген Гуцало, Микола Сом, менш відомий Василь Діденко (пісня “На долині туман”, створена на його слова, стала народною) ...
Пародії та епіграми, писані Василем Симоненком, відзначаються дружелюбністю, світлим гумором. У них відсутні ті гіперболізовані грані, за якими тон може стати некеровано образливим.
Ось лише кілька прикладів.
Олександр Народецький
Миколі Сому:
Ти схожий на батька, дуже – В житті воно так і треба, Та в віршах, шановний друже, Будь схожим завжди на себе.
Усе на світі буде може, І в Сома буде немовля. Очима буде на Миколу схоже, А іншим всім – на Симоненка Василя.
Василеві Діденкові, “Автору збірки “Зацвітай, калино”:
Калина зацвіла – стоїть казковго біла, І соловей пісні свої плете... Про що ж тоді писатимеш, Василю, Коли калина одцвіте?
Дмитро Павличко:
Я вийшов з комбайном на лан, Посіяв буряк і гичку – Стояв там Франко і Галан, А я поміж них... Павличко.
Іванові Драчу:
Іржавіє в сонці ніж, Протуберанець росте, мов дичка. Сонце –кавун: ти його ріж, А з нього тече водичка.
Євген Гуцало:
Я їхав. Я йшов. Потім рачки ліз. Мене це пекло і мучило. А потім до дядька скочив на віз: Вези! Бо прославлю! Гуцало.
І ще одна пародія другові Миколі Сому: «Думки, думки, мов рання сивина» М.Сом
У спогадах дитинство вирина, Коли над віршем, п”яний, соловієш Якщо думки – це рання сивина, То, видно, ти повік не посивієш!
Про сучасну лірику Василь Симоненко писав:
“Сучасна лірика “ (Чи не пародія, бува)
По лузі травами зеленими З газетою зім”ятою в руках, Натхненний рішеннями пленуму, Я лину на побачення, мов птах.
Для нас обох на даному моменті Нові можливості указує ЦК, Щоб цілуватися, як в цьому документі Велика партія нас заклика.
Надія Степула
Такою новою гранню повертається до нас, нинішніх, багатогранна творчість завше молодого поета Василя Симоненка.
Ірина Халупа
Наша передача добігає кінця. На прощання – ще одна пісня на вірші Василя Симоненка. Я, Ірина Халуп, прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі.
