Аудіозапис програми:
Прага, 16 травня 2004 року.
Михайло Мигалисько
Вітаю вас, шановні слухачі, на хвилях радіо “Свобода”. В ефірі “Економічний журнал”. Перед мікрофоном - Михайло Мигалисько.
Розширення ЄС і Україна та приватизація найбільшого в Україні металургійного комбінату - це деякі з тем “Економічного журналу”, після якого ви почуєте передачі “Країна Інкоґніта” та “Альтернатива”.
“Країни колишнього Радянського Союзу: Росія, Молдова і Україна на разі не є на порядку денному подальшого розширення ЄС”, - заявив у середу 12 травня в Брюсселі комісар Єврокомісії у справах розширення Гюнтер Ферхойген.
Натомість, на ці держави поширюється “Європейська політика сусідства”. Такий документ ухвалила комісія ЄС.
Детальніше на цю тему повідомлення нашого брюссельського кореспондента Славка Волинського.
Славко Волинський
Ще у вівторок Єврокомісія не могла дати точної дати документу. Існувало кілька версій: “Стратегія розширеної Європи”, “Коло друзів”, “Розширений ЄС і його сусіди”.
І нарешті Єврокомісія визначилася з цього приводу і назвала документ “Європейською політикою сусідства”, а також затвердила список країн, на які поширюватиметься ця політика.
На сході ЄС – це Росія, Україна, Молдова, три кавказькі країни: Азербайджан, Грузія і Вірменія. Виключенням стала Білорусь.
ЄС не бажає розвивати за режиму Лукашенка співпрацю з офіційним Мінськом. На півдні ЄС політика сусідства поширюватиметься майже на всі країни Середземномор’я: Марокко, Туніс, Сирію, Єгипет, Ліван, Ізраїль і Палестинську автономію.
Як зазначив під час прес-конференції комісар ЄС Гюнтер Ферхойген, з усіма цими країнами буде підписано план дій, який передбачає лібералізацію торгівлі, спрощення процедури видачі віз, зміцнення гуманітарних і політичних взаємин.
В цьому контексті представник Єврокомісії зауважив, що на стадії ухвалення ЄС знаходиться план дій стосовно співпраці між Україною і ЄС.
На запитання журналістів, чи має Україна якийсь шанс для вступу до ЄС, Гюнтер Ферхойген відповів:
Гюнтер Ферхойген (переклад)
В Україні добре відомо, і Президентові Кучмі добре відомо, з яким я розмовляв особисто, що питання вступу України до ЄС нині у нас не на порядку денному.
Але процес співпраці, який ми розпочали з Україною, це, звичайно, незавершений процес.
Славко Волинський
Далі комісар Єврокомісії зауважив, що він не може стверджувати, що Україна ніколи не стане членом ЄС, бо це не відповідало б договору ЄС.
“Крім того, - додав Гюнтер Ферхойген, - ніхто не знає, що може статися, приміром, років через двадцять”.
Прес-конференцію Гюнтера Ферхойгена продовжив його заступник Майкл Ліх. Я поцікавився у нього, як планує ЄС розв’язати питання великого скупчення вантажних автомобілів на українських кордонах, адже затримка вантажів у зв’язку із посиленою перевіркою транспортних документів та браком перехідних пунктів, завдає великих збитків, як українським підприємствам, так і західним.
На це Майкл Ліх відповів: “Європейська комісія представить наступного місяця на розгляд Ради Міністрів ЄС конкретні пропозиції щодо технічного устаткування контрольно-перепускних пунктів, а також представить проекти з удосконалення і розширення транспортної інфраструктури”.
Славко Волинський, радіо “Свобода”, Брюссель.
Михайло Мигалисько
А під час зустрічі у п’ятницю у Києві із прем''єр-міністром України Віктором Януковичем відомий американським політолог Збігнев Бжезинський, назвав заяву голови Єврокомісії Романо Проді про те, що він не бачить Україну найближчим часом у складі Євросоюзу, типовим проявом європейської бюрократії.
Бжезинський нагадав, що 5 років тому представники ЄС так само говорили про Прибалтику. Американський політолог також наголосив, що тільки від України залежить, як до неї ставитиметься Євросоюз.
А оприлюднені в середу Європейською Комісією основи “східної політики” ЄС викликали помітне роздратування у Варшаві.
Польська преса пише навіть про першу дипломатичну суперечку Варшави з Брюсселем з моменту вступу Польщі до ЄС.
Причиною незадоволення польських еліт є зокрема те, що європейські чиновники не дають конкретної обіцянки членства Україні навіть у далекій перспективі.
Повідомляє наш кореспондент у Варшаві Володимир Павлів.
Володимир Павлів
Те, що Польща послідовно переконує ЄС у необхідності дати Україні чітку перспективу майбутнього членства, ні для кого не є таємницею.
Не є таємницею також те, що ЄСівські чиновники послідовно це ігнорують. І оприлюднені в середу “Основи східної політики ЄС” є найкращим цього підтвердженням.
Польща, ходже майже два тижні є членом ЄС, збирається і надалі реалізувати свою власну політику у стосунках зі своїми східними сусідами.
У середу на сторінках “Ржеч Посполіта” речник польського МЗС Богуслав Маєвський сказав, зокрема: “Ми будемо послідовно реалізувати нашу попередню політику. Ми не збираємося піддаватися механічному пресингу наших партнерів, котрий дуже часто випливає із нерозуміння справи”.
Однак бажання бажаннями, але чи матиме Польща відповідні інструменти, щоб реалізовувати свою власну політику у межах ЄС.
Про це “Свобода” запитала у експерта зі східних питань Варшавського центру міжнародних стосунків Януша Онішкевича.
Януш Онішкевич (переклад)
Гадаю, що ми матимемо такі інструменти, передусім тому, що ми будемо мати доступ до певних коштів на прикордонну співпрацю. Тут маю на увазі не лише роботу на кордоні, але і між прикордонними регіонами.
Це цілком реально. Думаю також, що ті гроші, які ЄС призначатиме на розвиток близького сусідства, котре охопить і Україну, також будуть у нашому розпорядженні.
Славко Волинський
Разом з тим, Януш Онішкевич добре усвідомлює, що фінансові інструменти – це лише частина засобів для реалізації східної політики.
Не менш важливою є і так звана лоббіська діяльність.
Януш Онішкевич (переклад)
Я думаю, що тут повинна йти мова не лише про гроші, а про систематичне переконування наших партнерів, що ЄС нарешті повинен задекларувати цілком зрозуміле своє ставлення до України, а це буде нелегко.
Славко Волинський
Офіційно ж у Варшаві ще не поспішають коментувати документу ЄС, мотивуючи це тим, що його ще треба детально вивчити та проаналізувати.
Володимир Павлів, для радіо “Свобода”, Варшава.
Михайло Мигалисько
А зараз ще раз повернемося до Брюсселя. Як повідомив наш кореспондент Славко Волинський, у вівторок 18 травня в Брюсселі відбудеться засідання Ради співробітництва Україна – Європейський Союз. В засіданні візьме участь прем’єр–міністр України Віктор Янукович.
Слово Славку Волинському.
Славко Волинський
Як повідомили під час прес-конференції посол Ірландії, котра нині головує у ЄС, Анна Андерсен, сторони обговорять питання надання Україні статусу держави з ринковою економікою та терміни ухвалення плану дій щодо співпраці між Україною і ЄС.
Відповідаючи на запитання радіо “Свобода”, чи зможе Україна одержати остаточну відповідь на ці запитання під час цього засідання Ради співробітництва Україна-ЄС, Анна Андерсен відповіла, що ні, оскільки Рада Міністрів ЄС ще не одержала відповідних рекомендацій від Європейської комісії.
Тому, на її думку, остаточного рішення щодо цих питань не слід чекати від ЄС до липня.
Деякі представники Ради Міністрів вважають навіть, що більш доцільним надавати Україні статус держави з ринковою економікою в одному пакету з планом ухвалення дій, і причому, щоб ця процедура стосувалася не лише України, а й усіх держав, на які поширюватиметься “Європейська політика сусідства”, тобто на Молдову, Азербайджан, Грузію та країни Середземномор’я.
Я спробував з’ясувати, чому Європейська комісія так довго зволікає з передачею рекомендацій до Ради Міністрів ЄС. Від поінформованих джерел Єврокомісії стало відомо, що в Департаменті внутрішнього ринку, яким керує комісар Паскаль Ламі, є претензії до низки українських підприємств, діяльність яких не відповідає критеріям вільного ринку.
Славко Волинський, радіо “Свобода”, Брюссель.
Михайло Мигалисько
Фонд державного майна України оголосив у середу 12 травня конкурс на приватизацію “Криворіжсталі” – найбільшого в Україні металургійного комбінату.
За повідомленнями преси, одним із поважних претендентів на перемогу є російська компанія “Сєвєрсталь”, яка об’єднала для цього сили з найбільшим у світі металургійним концерном і, можливо, шукає собі партнера і в Україні. З подробицями мій колега Сергій Драчук.
Сергій Драчук
“Криворіжсталь”, як повідомляють, є одним із тридцяти найбільших у світі виробників сталі й металопрокату, з високою рентабельністю, ще й майже автономним виробничим циклом.
Стартова ціна “Криворіжсталі” – понад 3 мільярди 800 мільйонів гривень (це нині понад 714 мільйонів доларів).
Така вартість більш як 93 % акцій комбінату, які виставлено на продаж, а сам комбінат на початку квітня був акціонований задля приватизації.
Сам конкурс має відбутися 11 червня. Іще в лютому зацікавленість придбати “Криворіжсталь” висловлювала індійська компанія “Tata Steel”.
Увагу оглядачів привернула квітнева заява російської компанії “Сєвєрсталь” про те, що вона має намір узяти участь у приватизації “Криворіжсталі” разом із міжнародним, переважно європейським концерном “Arcelor”, котрий називають найбільшим у світі виробником сталі.
Відомий український економіст, радник прем’єр-міністра України професор Олексій Плотников в інтерв’ю для радіо “Свобода” зазначив:
Олексій Плотников
У принципі я спокійно ставлюся до самої проблеми приватизації “Криворіжсталі”, це потрібно робити. Але що стосується претендентів, то, скоріше за все, було б логічно, якби “Криворіжсталь” була приватизована українськими інвесторами.
Це було б все-таки доцільніше з погляду і національних, і економічних інтересів, не кажучи, які саме інвестори будуть брати участь, але українські все-таки були б кращі, ніж інвестори з Російської Федерації.
Сергій Драчук
Із України в квітні пролунала пропозиція від дніпропетровської корпорації “Інтерпайп” Віктора Пінчука й донецької “Систем Капітал Менеджмент”, яку пов’язують із ім’ям Рената Ахметова: ці компанії створили консорціум задля приватизації “Криворіжсталі”.
Серед головних претендентів у зв’язку з цією приватизацією згадують, серед іншого, також “Індустріальний союз Донбасу”.
Вочевидь, щоб зменшити ризик не виграти конкурс про “Криворіжсталь”, “Сєвєрсталь” разом із “Arcelor” повідомили, що ведуть переговори з низкою українських компаній, щоб залучити їх до свого консорціуму.
Подробиць вони не подають. Але преса пише, що переговори відбуваються якраз із потенційними суперниками в конкурсі: з “Інтерпайпом”, і з “Систем Капітал Менеджмент”, і з “Індустріальним союзом Донбасу”.
Усе це, нагадаю, по суті припущення; точних даних про учасників конкурсу наразі немає. Оглядачі сходяться в тому, що боротьба за найпотужніше металургійне підприємство України буде дуже гострою.
Особливо, коли зважити на висловлену в пресі думку про те, що й продається державна “Криворіжсталь” якраз нині саме через майбутні президентські вибори в Україні, як страхування від політичних ризиків, що їх створить неминучий, як вважають спостерігачі, перерозподіл рівноваги інтересів сучасних бізнес-груп.
Михайло Мигалисько
Рішення "Сєвєрсталі" з''явитися на українському ринку демонструє той факт, що учасником української політичної і підприємницької гри може стати один з найвпливовіших олігархів в сучасній Росії Олексій Мордашов.
Розповідає наш московський кореспондент Віталій Портников.
Віталій Портников
Тим часом у Росії говорять про власника голдинґу “Сєвєрсталь” Олексія Мордашова, якого називають одним із найавторитетніших олігархів у Росії.
Але можна стверджувати, що це олігарх уже “нової хвилі” – часів Володимира Путіна.
У єльцинський період про Мордашова було відомо небагато. Та зараз він, як вважають спостерігачі, має серйозні контакти в адміністрації президента Росії, пов’язаний із партією влади “Єдина Росія”, має серйозні позиції в Державній Думі Російської Федерації і є, як іронічно сказав один із співрозмовників, “співвласником” Вологодської області, де й розташована “Сєвєрсталь”.
Місто Череповець, одне з найбільших у Вологодській області, називають “столицею Олексія Мордашова”.
Разом із тим досить важко сказати, наскільки самостійним є сталевий олігарх у своїх діях. Як вважають, це сьогодні найбільша проблема мордашовського капіталу.
Варто нагадати, що і Михайло Ходорковський став вважатися за самостійного олігарха тільки останнім часом. Раніше його вважали людиною іншого впливового російського олігарха - Бориса Березовського.
Так і за Олексієм Мордашовим можуть стояти інтереси інших впливових російських політичних і підприємницьких угруповань.
А сам власник “Сєвєрсталі” може виявитися лише розпорядником чужих грошей. Умілим, авторитетним, зі своїми “апетитами” і бажаннями, але все ж таки лише розпорядником.
Це й є головною інтригою його боротьби за власність в Україні: наскільки самостійно готовий Мордашов боротися за цю власність, наскільки він може розраховувати на підтримку російського політичного керівництва, наскільки це саме його інтереси, а не інтереси людей, які сьогодні вже думають про майбутнє України після того, як політичну сцену цієї держави залишить Президент Леонід Кучма.
Адже рішення “Сєвєрсталі” з’явитися на українському ринку, та ще й за ситуації, коли це рішення пов’язують так чи інакше з інтересами зятя Леоніда Кучми - Віктора Пінчука, не може виглядати лише випадково пов’язаним із періодом президентської передвиборчої кампанії в Україні.
Михайло Мигалисько
У наших попередніх передачах ми не раз розповідали про колонію грецьких купців на Подолі у Києві, яка на початку ХVIІI століття складалася вже з 22 родин.
Деякі з грецьких підприємців обиралися до Київського маґістрату, як-от війти Пилип Лакерда та Георгій Рибальський або золотар Іван Равич.
Про митця, підприємця та урядовця маґістрату Івана Равича розповідає ведучий рубрики “Українські підприємці в історії” Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Син заможного грецького купця Андрія Равича Іван народився 1677 року у родинній садибі на Подолі у Києві.
В юності він здійснив освітню подорож за кордон, навчався там золотарству, оволодів сімома мовами. Згодом для вивчення ювелірної справи Равич ще кілька разів виїздив до інших країн, зокрема, до Німеччини та Росії.
У Києві Іван Равич, за сприяння батька, відкрив біля церкви Миколи Притиска на Подолі власну майстерню.
У ній він запровадив рідкісний серед тодішніх київських ремісників принцип поділу праці робітників.
Равич виготовляв переважно вироби із срібла: чаші, келихи, блюда, потири, свічники, дарохранительниці, оправи книг, шати на ікони тощо.
Майстер прикрашав їх пишним бароковим орнаментом, картушами, медальйонами, постатями янголів, карбуванням, гравіруванням і фініфтю.
Свої твори митець позначав авторським клеймом у вигляді двох прописних латинських літер, якими починалися його ім’я та прізвище.
У молодості він користувався клеймом “Іоанн Равич”, згодом, як і всі київські греки, українізувавшись, виготовив собі клеймо “Іван Равич”.
Замовниками Равича були церковні ієрархи, гетьмани, козацька старшина, російські вельможі, храми та монастирі, зокрема, Києво-Печерський, Київський Видубицький і Лубенський Мгарський.
На замовлення гетьмана Івана Мазепи майстер виготовив позолочений срібний кухоль висотою 12 сантиметрів, а для гетьмана Кирила Розумовського – срібні чарки у формі ковпачка.
Натомість для переяславського полковника, теж грека за походженням Степана Томари Равич 1715 року створив невеличкий срібний чайник, що формою нагадує гарбуз, а носиком – голову гусака.
Упродовж тридцяти років кияни обирали Равича до маґістрату – спочатку лавником (тобто, членом судової колеґії), а згодом – райцею (тобто, членом Ради).
Як урядовець маґістрату він отримував чималу грошову та натуральну платню, а як грецький підприємець був звільнений від податків та повинностей.
Одночасно з мистецтвом Равич займався лихварством та винокурінням, здавав в оренду власні будинки і цілі садиби на Подолі, йому належали також кілька крамниць на ринку.
Попри все це, наприкінці свого довгого життя Равич збанкрутував. Він помер у Києві 1762 року.
До сьогодні в музейних колекціях Києва, Харкова, Полтави, Чернігова, а також в Росії збереглося близько шістдесяти творів Івана Равича, який вважається одним із засновників Київської школи золотарства.
Віталій Пономарьов, радіо “Свобода”, Київ.
Михайло Мигалисько
Поступово в Україні починає формуватися заможний клас. Набуває контурів українська бізнес-еліта, яка починає цікавитися мистецтвом, читати серйозну літературу, купувати полотна талановитих художників.
З часом серед них можуть з’явитися і меценати, котрі б не поступалися освіченістю і благодійністю знайомим в минулому меценатам Терещенкам та Ханенкам.
Нагадаємо, що Микола Артемович, перший з Терещенків, почав збирати твори видатних майстрів живопису.
Колекціонерами українського, російського, зарубіжного мистецтва стали і його сини Іван та Олександр, донька Варвара й зять Богдан Ханенки, брат Федір.
Члени родини були одними з найперших збирачів українського мистецтва, зокрема творів Тараса Шевченка. Наступним кроком стало створення власних картинних галерей та дарування їх місту.
Музей мистецтв Богдана та Варвари Ханенків (колишній Музей західного мистецтва, якому сьогодні повернули його початкову назву) — подарунок подружжя Києву.
Але, слід визнати, подібних меценатів в сучасній Україні поки що немає. Чи то зарано, чи, може, про них ніхто не знає...
Натомість є люди, котрі, не маючи достатніх коштів, все ж прагнуть зберегти для нащадків твори сучасних талановитих українських художників.
Для них музей Ханенків є доказом того, що це можливо і потрібно робити.
Про одного, а точніше, одну з таких ентузіасток і піде мова в сьогоднішній рубриці “Власна справа”. Її підготувала Ірина Біла.
Ірина Біла
Для шанувальників сучасного образотворчого мистецтва дорога до столичної Галереї “Ірена” добре відома.
Не зважаючи на доволі обмежений простір (виставкова зала ледь перевищує 20 кв.м.), її відвідувачі вже понад 13 років мають можливість сформувати уяву про творчість сучасних українських художників.
Втім, господиня галереї “Ірена” - Ірина Осадча не відмовляє у наданні приміщення й іноземних митцям, а іноді супроводжує виставки українських художників закордоном. Хоча поїздки закордон – не є для неї пріоритетом:
Ірина Осадча
Я більше займаюся, звичайно, на території України. Я чесно скажу, що мені хотілося б, щоб якомога більше творів залишилося тут, на нашій землі.
Дуже багато художників, з якими я прочинала працювати у перші роки, вже давно співпрацюють з зарубіжними галереями.
На жаль, зараз ці твори, які вони останніми роками роблять, ми їх навіть не встигаємо побачити, не те, щоб вони тут залишилися.
Ірина Біла
Власниця Галереї “Ірена” вважає, що треба робити все можливе, аби картини талановитих українських художників лишалися на їхній Батьківщині.
Тому намагається надати можливість показити митцям свої роботи передусім в Україні, аби вони саме тут змогли найти покупців на власні твори.
Зважаючи на те, що багато художників не в змозі заплатити за оренду виставкової зали Ірина Осадча на цьому і не наполягає:
Ірина Осадча
Я не беру за оренду зали з художників, бо багато хто не має навіть якихось тих 500 чи тисячу гривень.
Мені, наприклад, часто цікавіше взяти роботу, і художник на це йде, саме тому що за ці 13 років я вже зробила понад 300 виставок.
Уявіть, яка в мене вже є колекція. Якщо буде влаштовуватися музей сучасного мистецтва, то я думаю, будуть розшукувати роботи цього періоду, тому я їх і не продаю, вони в мене якраз для такої мети і зберігаються.
Ірина Біла
Створення Музею сучасного мистецтва України – найбільша мрія Ірини. Але власними силами, без допомоги держави чи меценатів, цю мрію важко втілити в життя.
Наразі ж їй допомагає фінансово виживати, не продаючи картин зі своєї колекції – це посередництво за певні відсотки між художниками і покупцями, а також надання полотен із колекції Галереї “Ірена” для тимчасових приватних виставок.
Але все ж, на думку Ірини Осадчої, якщо найближчим часом не буде створений Музей сучасного мистецтва багато творів талановитих українських художників будуть продані закордон. І це буде для України буде непоправною втратою:
Ірина Осадча
Я переймаюся тим, щоб нарешті був цей музей сучасного мистецтва, про це давно вже йде мова. Але, звичайно, поки збоку держави не буде зацікавлення, дуже важко, щоб це відбулося.
Хотілося б, щоб ці речі все ж таки не розпорошувалися по всьому світові, а то тільки можна за допомогою держави, створивши музей.
Ірина Біла
Втім, держава, а точніше, ті, хто її представляє, не надто переймаються проблемою створення музею сучасного українського мистецтва, яке могло б презентувати найкращі здобутки митців та зберегти їх для наступних поколінь. А сучасні Терещенки і Ханенки наразі не дають про себе знати.
Михайло Мигалисько
Цією розповіддю Ірени Білої ми завершили передачу “Економічний журнал”. Я, Михайло Мигалисько, прощаюсь з Вами. А наступні передачі на хвилі “Свободи” це – “Країна Інкогніта” та “Альтернатива”.
Прага, 16 травня 2004 року.
Михайло Мигалисько
Вітаю вас, шановні слухачі, на хвилях радіо “Свобода”. В ефірі “Економічний журнал”. Перед мікрофоном - Михайло Мигалисько.
Розширення ЄС і Україна та приватизація найбільшого в Україні металургійного комбінату - це деякі з тем “Економічного журналу”, після якого ви почуєте передачі “Країна Інкоґніта” та “Альтернатива”.
“Країни колишнього Радянського Союзу: Росія, Молдова і Україна на разі не є на порядку денному подальшого розширення ЄС”, - заявив у середу 12 травня в Брюсселі комісар Єврокомісії у справах розширення Гюнтер Ферхойген.
Натомість, на ці держави поширюється “Європейська політика сусідства”. Такий документ ухвалила комісія ЄС.
Детальніше на цю тему повідомлення нашого брюссельського кореспондента Славка Волинського.
Славко Волинський
Ще у вівторок Єврокомісія не могла дати точної дати документу. Існувало кілька версій: “Стратегія розширеної Європи”, “Коло друзів”, “Розширений ЄС і його сусіди”.
І нарешті Єврокомісія визначилася з цього приводу і назвала документ “Європейською політикою сусідства”, а також затвердила список країн, на які поширюватиметься ця політика.
На сході ЄС – це Росія, Україна, Молдова, три кавказькі країни: Азербайджан, Грузія і Вірменія. Виключенням стала Білорусь.
ЄС не бажає розвивати за режиму Лукашенка співпрацю з офіційним Мінськом. На півдні ЄС політика сусідства поширюватиметься майже на всі країни Середземномор’я: Марокко, Туніс, Сирію, Єгипет, Ліван, Ізраїль і Палестинську автономію.
Як зазначив під час прес-конференції комісар ЄС Гюнтер Ферхойген, з усіма цими країнами буде підписано план дій, який передбачає лібералізацію торгівлі, спрощення процедури видачі віз, зміцнення гуманітарних і політичних взаємин.
В цьому контексті представник Єврокомісії зауважив, що на стадії ухвалення ЄС знаходиться план дій стосовно співпраці між Україною і ЄС.
На запитання журналістів, чи має Україна якийсь шанс для вступу до ЄС, Гюнтер Ферхойген відповів:
Гюнтер Ферхойген (переклад)
В Україні добре відомо, і Президентові Кучмі добре відомо, з яким я розмовляв особисто, що питання вступу України до ЄС нині у нас не на порядку денному.
Але процес співпраці, який ми розпочали з Україною, це, звичайно, незавершений процес.
Славко Волинський
Далі комісар Єврокомісії зауважив, що він не може стверджувати, що Україна ніколи не стане членом ЄС, бо це не відповідало б договору ЄС.
“Крім того, - додав Гюнтер Ферхойген, - ніхто не знає, що може статися, приміром, років через двадцять”.
Прес-конференцію Гюнтера Ферхойгена продовжив його заступник Майкл Ліх. Я поцікавився у нього, як планує ЄС розв’язати питання великого скупчення вантажних автомобілів на українських кордонах, адже затримка вантажів у зв’язку із посиленою перевіркою транспортних документів та браком перехідних пунктів, завдає великих збитків, як українським підприємствам, так і західним.
На це Майкл Ліх відповів: “Європейська комісія представить наступного місяця на розгляд Ради Міністрів ЄС конкретні пропозиції щодо технічного устаткування контрольно-перепускних пунктів, а також представить проекти з удосконалення і розширення транспортної інфраструктури”.
Славко Волинський, радіо “Свобода”, Брюссель.
Михайло Мигалисько
А під час зустрічі у п’ятницю у Києві із прем''єр-міністром України Віктором Януковичем відомий американським політолог Збігнев Бжезинський, назвав заяву голови Єврокомісії Романо Проді про те, що він не бачить Україну найближчим часом у складі Євросоюзу, типовим проявом європейської бюрократії.
Бжезинський нагадав, що 5 років тому представники ЄС так само говорили про Прибалтику. Американський політолог також наголосив, що тільки від України залежить, як до неї ставитиметься Євросоюз.
А оприлюднені в середу Європейською Комісією основи “східної політики” ЄС викликали помітне роздратування у Варшаві.
Польська преса пише навіть про першу дипломатичну суперечку Варшави з Брюсселем з моменту вступу Польщі до ЄС.
Причиною незадоволення польських еліт є зокрема те, що європейські чиновники не дають конкретної обіцянки членства Україні навіть у далекій перспективі.
Повідомляє наш кореспондент у Варшаві Володимир Павлів.
Володимир Павлів
Те, що Польща послідовно переконує ЄС у необхідності дати Україні чітку перспективу майбутнього членства, ні для кого не є таємницею.
Не є таємницею також те, що ЄСівські чиновники послідовно це ігнорують. І оприлюднені в середу “Основи східної політики ЄС” є найкращим цього підтвердженням.
Польща, ходже майже два тижні є членом ЄС, збирається і надалі реалізувати свою власну політику у стосунках зі своїми східними сусідами.
У середу на сторінках “Ржеч Посполіта” речник польського МЗС Богуслав Маєвський сказав, зокрема: “Ми будемо послідовно реалізувати нашу попередню політику. Ми не збираємося піддаватися механічному пресингу наших партнерів, котрий дуже часто випливає із нерозуміння справи”.
Однак бажання бажаннями, але чи матиме Польща відповідні інструменти, щоб реалізовувати свою власну політику у межах ЄС.
Про це “Свобода” запитала у експерта зі східних питань Варшавського центру міжнародних стосунків Януша Онішкевича.
Януш Онішкевич (переклад)
Гадаю, що ми матимемо такі інструменти, передусім тому, що ми будемо мати доступ до певних коштів на прикордонну співпрацю. Тут маю на увазі не лише роботу на кордоні, але і між прикордонними регіонами.
Це цілком реально. Думаю також, що ті гроші, які ЄС призначатиме на розвиток близького сусідства, котре охопить і Україну, також будуть у нашому розпорядженні.
Славко Волинський
Разом з тим, Януш Онішкевич добре усвідомлює, що фінансові інструменти – це лише частина засобів для реалізації східної політики.
Не менш важливою є і так звана лоббіська діяльність.
Януш Онішкевич (переклад)
Я думаю, що тут повинна йти мова не лише про гроші, а про систематичне переконування наших партнерів, що ЄС нарешті повинен задекларувати цілком зрозуміле своє ставлення до України, а це буде нелегко.
Славко Волинський
Офіційно ж у Варшаві ще не поспішають коментувати документу ЄС, мотивуючи це тим, що його ще треба детально вивчити та проаналізувати.
Володимир Павлів, для радіо “Свобода”, Варшава.
Михайло Мигалисько
А зараз ще раз повернемося до Брюсселя. Як повідомив наш кореспондент Славко Волинський, у вівторок 18 травня в Брюсселі відбудеться засідання Ради співробітництва Україна – Європейський Союз. В засіданні візьме участь прем’єр–міністр України Віктор Янукович.
Слово Славку Волинському.
Славко Волинський
Як повідомили під час прес-конференції посол Ірландії, котра нині головує у ЄС, Анна Андерсен, сторони обговорять питання надання Україні статусу держави з ринковою економікою та терміни ухвалення плану дій щодо співпраці між Україною і ЄС.
Відповідаючи на запитання радіо “Свобода”, чи зможе Україна одержати остаточну відповідь на ці запитання під час цього засідання Ради співробітництва Україна-ЄС, Анна Андерсен відповіла, що ні, оскільки Рада Міністрів ЄС ще не одержала відповідних рекомендацій від Європейської комісії.
Тому, на її думку, остаточного рішення щодо цих питань не слід чекати від ЄС до липня.
Деякі представники Ради Міністрів вважають навіть, що більш доцільним надавати Україні статус держави з ринковою економікою в одному пакету з планом ухвалення дій, і причому, щоб ця процедура стосувалася не лише України, а й усіх держав, на які поширюватиметься “Європейська політика сусідства”, тобто на Молдову, Азербайджан, Грузію та країни Середземномор’я.
Я спробував з’ясувати, чому Європейська комісія так довго зволікає з передачею рекомендацій до Ради Міністрів ЄС. Від поінформованих джерел Єврокомісії стало відомо, що в Департаменті внутрішнього ринку, яким керує комісар Паскаль Ламі, є претензії до низки українських підприємств, діяльність яких не відповідає критеріям вільного ринку.
Славко Волинський, радіо “Свобода”, Брюссель.
Михайло Мигалисько
Фонд державного майна України оголосив у середу 12 травня конкурс на приватизацію “Криворіжсталі” – найбільшого в Україні металургійного комбінату.
За повідомленнями преси, одним із поважних претендентів на перемогу є російська компанія “Сєвєрсталь”, яка об’єднала для цього сили з найбільшим у світі металургійним концерном і, можливо, шукає собі партнера і в Україні. З подробицями мій колега Сергій Драчук.
Сергій Драчук
“Криворіжсталь”, як повідомляють, є одним із тридцяти найбільших у світі виробників сталі й металопрокату, з високою рентабельністю, ще й майже автономним виробничим циклом.
Стартова ціна “Криворіжсталі” – понад 3 мільярди 800 мільйонів гривень (це нині понад 714 мільйонів доларів).
Така вартість більш як 93 % акцій комбінату, які виставлено на продаж, а сам комбінат на початку квітня був акціонований задля приватизації.
Сам конкурс має відбутися 11 червня. Іще в лютому зацікавленість придбати “Криворіжсталь” висловлювала індійська компанія “Tata Steel”.
Увагу оглядачів привернула квітнева заява російської компанії “Сєвєрсталь” про те, що вона має намір узяти участь у приватизації “Криворіжсталі” разом із міжнародним, переважно європейським концерном “Arcelor”, котрий називають найбільшим у світі виробником сталі.
Відомий український економіст, радник прем’єр-міністра України професор Олексій Плотников в інтерв’ю для радіо “Свобода” зазначив:
Олексій Плотников
У принципі я спокійно ставлюся до самої проблеми приватизації “Криворіжсталі”, це потрібно робити. Але що стосується претендентів, то, скоріше за все, було б логічно, якби “Криворіжсталь” була приватизована українськими інвесторами.
Це було б все-таки доцільніше з погляду і національних, і економічних інтересів, не кажучи, які саме інвестори будуть брати участь, але українські все-таки були б кращі, ніж інвестори з Російської Федерації.
Сергій Драчук
Із України в квітні пролунала пропозиція від дніпропетровської корпорації “Інтерпайп” Віктора Пінчука й донецької “Систем Капітал Менеджмент”, яку пов’язують із ім’ям Рената Ахметова: ці компанії створили консорціум задля приватизації “Криворіжсталі”.
Серед головних претендентів у зв’язку з цією приватизацією згадують, серед іншого, також “Індустріальний союз Донбасу”.
Вочевидь, щоб зменшити ризик не виграти конкурс про “Криворіжсталь”, “Сєвєрсталь” разом із “Arcelor” повідомили, що ведуть переговори з низкою українських компаній, щоб залучити їх до свого консорціуму.
Подробиць вони не подають. Але преса пише, що переговори відбуваються якраз із потенційними суперниками в конкурсі: з “Інтерпайпом”, і з “Систем Капітал Менеджмент”, і з “Індустріальним союзом Донбасу”.
Усе це, нагадаю, по суті припущення; точних даних про учасників конкурсу наразі немає. Оглядачі сходяться в тому, що боротьба за найпотужніше металургійне підприємство України буде дуже гострою.
Особливо, коли зважити на висловлену в пресі думку про те, що й продається державна “Криворіжсталь” якраз нині саме через майбутні президентські вибори в Україні, як страхування від політичних ризиків, що їх створить неминучий, як вважають спостерігачі, перерозподіл рівноваги інтересів сучасних бізнес-груп.
Михайло Мигалисько
Рішення "Сєвєрсталі" з''явитися на українському ринку демонструє той факт, що учасником української політичної і підприємницької гри може стати один з найвпливовіших олігархів в сучасній Росії Олексій Мордашов.
Розповідає наш московський кореспондент Віталій Портников.
Віталій Портников
Тим часом у Росії говорять про власника голдинґу “Сєвєрсталь” Олексія Мордашова, якого називають одним із найавторитетніших олігархів у Росії.
Але можна стверджувати, що це олігарх уже “нової хвилі” – часів Володимира Путіна.
У єльцинський період про Мордашова було відомо небагато. Та зараз він, як вважають спостерігачі, має серйозні контакти в адміністрації президента Росії, пов’язаний із партією влади “Єдина Росія”, має серйозні позиції в Державній Думі Російської Федерації і є, як іронічно сказав один із співрозмовників, “співвласником” Вологодської області, де й розташована “Сєвєрсталь”.
Місто Череповець, одне з найбільших у Вологодській області, називають “столицею Олексія Мордашова”.
Разом із тим досить важко сказати, наскільки самостійним є сталевий олігарх у своїх діях. Як вважають, це сьогодні найбільша проблема мордашовського капіталу.
Варто нагадати, що і Михайло Ходорковський став вважатися за самостійного олігарха тільки останнім часом. Раніше його вважали людиною іншого впливового російського олігарха - Бориса Березовського.
Так і за Олексієм Мордашовим можуть стояти інтереси інших впливових російських політичних і підприємницьких угруповань.
А сам власник “Сєвєрсталі” може виявитися лише розпорядником чужих грошей. Умілим, авторитетним, зі своїми “апетитами” і бажаннями, але все ж таки лише розпорядником.
Це й є головною інтригою його боротьби за власність в Україні: наскільки самостійно готовий Мордашов боротися за цю власність, наскільки він може розраховувати на підтримку російського політичного керівництва, наскільки це саме його інтереси, а не інтереси людей, які сьогодні вже думають про майбутнє України після того, як політичну сцену цієї держави залишить Президент Леонід Кучма.
Адже рішення “Сєвєрсталі” з’явитися на українському ринку, та ще й за ситуації, коли це рішення пов’язують так чи інакше з інтересами зятя Леоніда Кучми - Віктора Пінчука, не може виглядати лише випадково пов’язаним із періодом президентської передвиборчої кампанії в Україні.
Михайло Мигалисько
У наших попередніх передачах ми не раз розповідали про колонію грецьких купців на Подолі у Києві, яка на початку ХVIІI століття складалася вже з 22 родин.
Деякі з грецьких підприємців обиралися до Київського маґістрату, як-от війти Пилип Лакерда та Георгій Рибальський або золотар Іван Равич.
Про митця, підприємця та урядовця маґістрату Івана Равича розповідає ведучий рубрики “Українські підприємці в історії” Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Син заможного грецького купця Андрія Равича Іван народився 1677 року у родинній садибі на Подолі у Києві.
В юності він здійснив освітню подорож за кордон, навчався там золотарству, оволодів сімома мовами. Згодом для вивчення ювелірної справи Равич ще кілька разів виїздив до інших країн, зокрема, до Німеччини та Росії.
У Києві Іван Равич, за сприяння батька, відкрив біля церкви Миколи Притиска на Подолі власну майстерню.
У ній він запровадив рідкісний серед тодішніх київських ремісників принцип поділу праці робітників.
Равич виготовляв переважно вироби із срібла: чаші, келихи, блюда, потири, свічники, дарохранительниці, оправи книг, шати на ікони тощо.
Майстер прикрашав їх пишним бароковим орнаментом, картушами, медальйонами, постатями янголів, карбуванням, гравіруванням і фініфтю.
Свої твори митець позначав авторським клеймом у вигляді двох прописних латинських літер, якими починалися його ім’я та прізвище.
У молодості він користувався клеймом “Іоанн Равич”, згодом, як і всі київські греки, українізувавшись, виготовив собі клеймо “Іван Равич”.
Замовниками Равича були церковні ієрархи, гетьмани, козацька старшина, російські вельможі, храми та монастирі, зокрема, Києво-Печерський, Київський Видубицький і Лубенський Мгарський.
На замовлення гетьмана Івана Мазепи майстер виготовив позолочений срібний кухоль висотою 12 сантиметрів, а для гетьмана Кирила Розумовського – срібні чарки у формі ковпачка.
Натомість для переяславського полковника, теж грека за походженням Степана Томари Равич 1715 року створив невеличкий срібний чайник, що формою нагадує гарбуз, а носиком – голову гусака.
Упродовж тридцяти років кияни обирали Равича до маґістрату – спочатку лавником (тобто, членом судової колеґії), а згодом – райцею (тобто, членом Ради).
Як урядовець маґістрату він отримував чималу грошову та натуральну платню, а як грецький підприємець був звільнений від податків та повинностей.
Одночасно з мистецтвом Равич займався лихварством та винокурінням, здавав в оренду власні будинки і цілі садиби на Подолі, йому належали також кілька крамниць на ринку.
Попри все це, наприкінці свого довгого життя Равич збанкрутував. Він помер у Києві 1762 року.
До сьогодні в музейних колекціях Києва, Харкова, Полтави, Чернігова, а також в Росії збереглося близько шістдесяти творів Івана Равича, який вважається одним із засновників Київської школи золотарства.
Віталій Пономарьов, радіо “Свобода”, Київ.
Михайло Мигалисько
Поступово в Україні починає формуватися заможний клас. Набуває контурів українська бізнес-еліта, яка починає цікавитися мистецтвом, читати серйозну літературу, купувати полотна талановитих художників.
З часом серед них можуть з’явитися і меценати, котрі б не поступалися освіченістю і благодійністю знайомим в минулому меценатам Терещенкам та Ханенкам.
Нагадаємо, що Микола Артемович, перший з Терещенків, почав збирати твори видатних майстрів живопису.
Колекціонерами українського, російського, зарубіжного мистецтва стали і його сини Іван та Олександр, донька Варвара й зять Богдан Ханенки, брат Федір.
Члени родини були одними з найперших збирачів українського мистецтва, зокрема творів Тараса Шевченка. Наступним кроком стало створення власних картинних галерей та дарування їх місту.
Музей мистецтв Богдана та Варвари Ханенків (колишній Музей західного мистецтва, якому сьогодні повернули його початкову назву) — подарунок подружжя Києву.
Але, слід визнати, подібних меценатів в сучасній Україні поки що немає. Чи то зарано, чи, може, про них ніхто не знає...
Натомість є люди, котрі, не маючи достатніх коштів, все ж прагнуть зберегти для нащадків твори сучасних талановитих українських художників.
Для них музей Ханенків є доказом того, що це можливо і потрібно робити.
Про одного, а точніше, одну з таких ентузіасток і піде мова в сьогоднішній рубриці “Власна справа”. Її підготувала Ірина Біла.
Ірина Біла
Для шанувальників сучасного образотворчого мистецтва дорога до столичної Галереї “Ірена” добре відома.
Не зважаючи на доволі обмежений простір (виставкова зала ледь перевищує 20 кв.м.), її відвідувачі вже понад 13 років мають можливість сформувати уяву про творчість сучасних українських художників.
Втім, господиня галереї “Ірена” - Ірина Осадча не відмовляє у наданні приміщення й іноземних митцям, а іноді супроводжує виставки українських художників закордоном. Хоча поїздки закордон – не є для неї пріоритетом:
Ірина Осадча
Я більше займаюся, звичайно, на території України. Я чесно скажу, що мені хотілося б, щоб якомога більше творів залишилося тут, на нашій землі.
Дуже багато художників, з якими я прочинала працювати у перші роки, вже давно співпрацюють з зарубіжними галереями.
На жаль, зараз ці твори, які вони останніми роками роблять, ми їх навіть не встигаємо побачити, не те, щоб вони тут залишилися.
Ірина Біла
Власниця Галереї “Ірена” вважає, що треба робити все можливе, аби картини талановитих українських художників лишалися на їхній Батьківщині.
Тому намагається надати можливість показити митцям свої роботи передусім в Україні, аби вони саме тут змогли найти покупців на власні твори.
Зважаючи на те, що багато художників не в змозі заплатити за оренду виставкової зали Ірина Осадча на цьому і не наполягає:
Ірина Осадча
Я не беру за оренду зали з художників, бо багато хто не має навіть якихось тих 500 чи тисячу гривень.
Мені, наприклад, часто цікавіше взяти роботу, і художник на це йде, саме тому що за ці 13 років я вже зробила понад 300 виставок.
Уявіть, яка в мене вже є колекція. Якщо буде влаштовуватися музей сучасного мистецтва, то я думаю, будуть розшукувати роботи цього періоду, тому я їх і не продаю, вони в мене якраз для такої мети і зберігаються.
Ірина Біла
Створення Музею сучасного мистецтва України – найбільша мрія Ірини. Але власними силами, без допомоги держави чи меценатів, цю мрію важко втілити в життя.
Наразі ж їй допомагає фінансово виживати, не продаючи картин зі своєї колекції – це посередництво за певні відсотки між художниками і покупцями, а також надання полотен із колекції Галереї “Ірена” для тимчасових приватних виставок.
Але все ж, на думку Ірини Осадчої, якщо найближчим часом не буде створений Музей сучасного мистецтва багато творів талановитих українських художників будуть продані закордон. І це буде для України буде непоправною втратою:
Ірина Осадча
Я переймаюся тим, щоб нарешті був цей музей сучасного мистецтва, про це давно вже йде мова. Але, звичайно, поки збоку держави не буде зацікавлення, дуже важко, щоб це відбулося.
Хотілося б, щоб ці речі все ж таки не розпорошувалися по всьому світові, а то тільки можна за допомогою держави, створивши музей.
Ірина Біла
Втім, держава, а точніше, ті, хто її представляє, не надто переймаються проблемою створення музею сучасного українського мистецтва, яке могло б презентувати найкращі здобутки митців та зберегти їх для наступних поколінь. А сучасні Терещенки і Ханенки наразі не дають про себе знати.
Михайло Мигалисько
Цією розповіддю Ірени Білої ми завершили передачу “Економічний журнал”. Я, Михайло Мигалисько, прощаюсь з Вами. А наступні передачі на хвилі “Свободи” це – “Країна Інкогніта” та “Альтернатива”.
