Аудіозапис програми:
Київ, 10 травня 2004 року.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Сучасне життя важко уявити без затишних родинних вечерь або, навпаки, галасливих “парті” у колі друзів. Гарним товаришем будь-якої вечірки у всій Європі вважається вино, напій богів, кров Христова, еліксир вічної молодості.
В Україні традиції виноробства сягають сивої давнини, коли скіфські вершники, зупиняючись на день–два в Ольвії чи Херсонесі, куштували густого червоного напою, не запиваючи його водою. А греки–винороби здивовано перезирались і потім упродовж століть давали іронічні характеристики: “Він п’є вино, як скіф”.
За доби Київської Русі монахи їздили аж до Чорного моря, привозили звідти бочки з вином і розливали напій вже на місці.
Зазначу, що нині монахи Києво-Печерської лаври поновили стару традицію, ба, навіть її модернізували, виробляючи власний кагор.
Як стверджують фахівці Української спілки виноградарів та виноробів, у багатьох монастирях держави давню традицію відроджують, щоб на великі церковні свята не перейматися проблемою відсутності вина.
Та і представники Спілки не пасуть задніх. Ось і нещодавно вони відкрили у Києві першу винарню, де продегустувала трохи червоного “Мерло” наша кореспондентка Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Важко уявити, який смак мало вино, виготовлене греками у Причорноморських колоніях–полісах і розбавлене водою, але насолоду мужніх скіфських воїв зрозуміти можна.
Вино не просто смачний і цілющий напій (якщо його пити “без фанатизму”). Вино – це дар української родючої землі, напоєних сонячним промінням виноградників, сучасних виробничих технологій та людської працьовитості.
Внаслідок об’єднання усіх вище названих факторів можна посмакувати справжнього живого вина.
Розповідає директорка винарні “Вино барель” Тетяна Осика.
Тетяна Осика
Вино, якщо воно вино, завжди живе, тому що сам процес: зібрали виноград, зробили сік, сік збродив, його злили, а це вже є вино. Але вино спочатку молоде, воно народилося, як дитина, і воно починає розвиватися, жити і старіти.
Кожне вино, скільки воно розвивається, скільки воно живе, скільки воно старіє – це вже залежить від багатьох факторів: від якості, як винороб зробив це вино, від сорту винограду.
Богдана Костюк
Спершу вино дозріває у бочках, при цьому технології зберігання для білого і червоного вина різні.
Тетяна Осика продовжує:
Тетяна Осика
Біле тільки в металевих бочках дозріває, а червоне вино після того, як перебродило, і воно вже є молодим вином, його розливають в дубові бочки. “Божелє”, французький сорт винограду, - це молоде вино, яке продають тільки молодим (як кажуть це “фішка Франції”). Чому? Вони його роблять з сорту винограду, який називається “Гаме”. Це вино не можна розливати в дубові бочки, бо воно буде ніяке. Але вони з цього вміли зробити навіть щось таке цікаве.
Богдана Костюк
“Фішкою” українських виноробів, на думку пані Тетяни та її колег зі Спілки виноградарів та виноробів, можуть стати червоні сухі та напівсолодкі вина Криму, Закарпаття, Одещини. А винарня київська, за словами Тетяни Осики, це
Тетяна Осика
Маленький погріб. Але ми хочемо, щоб це було місце. Воно заслуговує тому, щоб людина приділяла йому увагу, щоб прийти і, дійсно, побачити вино, поговорити про вино, зізнатися, як його роблять, про його якості, дізнатися, з чим його п’ють, що до нього краще подати, що до нього налити, яка його температура?
Богдана Костюк
А чом і ні?
Павло Вольвач
А й справді, чом би й ні? Тим більше, що дійсність через призму наповненого вином келиха – це, погодьтеся, зовсім інша дійсність.
Втім, це для звичайних і не обтяжених суперзнаннями людей. А, як стверджують яйцеголові інтелектуали, важливою є не сама дійсність – важлива її інтерпретація.
Ця визначальна теза постмодернізму щодня підтверджується безліччю прикладів, досить просто розгорнути глянцевий журнал чи увімкнути “ящик”.
А тренований “піпл” за звичкою продовжує “хавати” месіджі. Він називає лохотрон “трастовим фондом”, художню анемію “авнгардним пошуком”, а порпання у брудній білизні “психоаналізом”.
Саме про психоаналіз і не тільки про нього у матеріалі культуролога Олександра Хоменко.
Олександр Хоменко
Зиґмунду Фрейду, одній із культових постатей і ним же конструйованого 20-го століття, не надто пощастило із мистецьким насвітленням його постаті. Сонми аналітиків, інтерпретаторів і пройдисвітів до кісток відсмоктували Фрейдові тексти, висушуючи їх до консистенції бульварного чтива і пропонуючи довірливій публіці. В обмін на дзвінку монету, зрозуміла річ.
Що ж до його біографії, вони ніби зіщулилася в затінку могутньої бібліографії. Майже все життя дідусь пропрацював у Відні, консультував різних істеричних пан і панночок, які приходили до нього зі своїми проблемами. 38-го, тікаючи від нацистів, переїхав до Лондона, де незабаром і помер.
Тому, коли київські франківці заанонсували “трегі фарс” Террі Джонсона “Істерія”, де головним персонажем виступає Фрейд, - це заінтригувало. Було в тому навіть щось пікантне.
Проте режисеру вистави Г.Гладію, здається, як найменше, залежало на тому, аби глядача розважати.
Актор-чернець, актор-воїн і з відстороненим поглядом буддистського ченця і аскетичною пластикою рухів самурая в іпостасі режисера він проповідує і повчає, змушує вдивлятися у вогняні видива Босха і вслухатися у кроки Командора. Одне слово, як і в нескореному: знову містерія, готика духу і притлумлений тупіт копит вершників апокаліпсису.
Лондон в переддень Другої Світової. Гримлять Господні сурми. Бомбардує авіація люфтвафе. Велосипедні шини обліплюють слимаки. А простір сцени наповнюють привиди потойбіччя і химери відчаю.
Світ розбито на друзки. Із вертепної скриньки сторіччя повипадали всі її ляльки: від статуетки якогось ще давньошумерського молільника до застиглої в очікуванні неминучого постаті доброго пастиря.
Час від часу вони оживають і починають кружляти у химерному танку довкола осердя дії, вбраного в брунатний костюм доктора Фрейда.
Що вдієш, осінь патріарха і він у своєму кріслі-качалці навряд чи зможе зупинити їхній рух.
Натомість Фрейд і тільки Фрейд здатен на інше. Надати сенс їхньому безтямному борсанню, видобувши з ущільненої матерії спогадів і марень постаті-символи, постаті-знаки.
Хворий і на позір немічний віденський вигнанець окреслюється у виставі Гладія, як мученик пізнання і мандрівець у незвідане. Він єдиний із всіх персонажів пам’ятає, що провідництво – це служіння і жертва. І нехай в руках у нього не палаючий меч, а звичайна парасоля, зовнішній декор не змінює суті явища, сюжет притчі не підвладний моді.
Все буде, як завжди: пророка обов’язково звинувачуватимуть, спокушатимуть і врешті-решт поб’ють камінням. Тим більше, що звинувачувати є за що.
Свого часу Фрейд, злякавшись можливої обструкції у вищому світі, відступився від радикалізму власної теорії. Але конформізм, як і сонм розуму, обов’язково породжує чудовиськ, і вони з’являються: сповнена ненавистю Джесіка, обмежений Єгуда з його філософією перепрілого спокою і, насамкінець, Сальвадор Далі. Тільки він зовсім не дрібний біс, цей профанатор фрейдизму і торговець купованою підсвідомістю.
Далі в потрактуванні Гладія вишуканий і філігранний. Він, як рідкий метал, здатний перетікати з однієї форми в іншу, і йому конче потрібен Фрейд спрофанований до рівня ужиткового психоаналізу. Ось лишень історії потрібен не брокер, а брахман. І гарячий подих синайської пустелі знову увірветься на кін разом із таємничим посланцем Сходу, який, здається, наче зійшов із єгипетських рельєфів.
І озветься біблійна сурма, і Фрейд від’їде на своєму іграшковому паровозику у засвіти, залишаючи шоу-менів і нацистів із акордеонами сам на сам зі снами, що не сняться, з жінками, які не збуджують, і грошима, що не пахнуть.
Павло Вольвач
Своєрідними пошуками – і то звісно ж, не брокера, а брахмана, чи хоча б чогось подібного – займається і сьогоднішній гість нашої студії. Причому, робить він це віддавна. Отож, поговорити є про що.
Олександр Кириченко – гість нашої студії. Його багато хто знає у вузьких колах київської літературної і журналістської тусовки, знають як людину креатину. Це, говорячи таким журналістським штампом, “фонтан ідеї”. Звісно, не полишають вони Сашка і нині.
Олександр Кириченко
Щодо фонтану ідей, то я, радше, не “фонтан ідей”, а той, хто ці ідеї причісує.
Зараз я працюю в одному діловому виданні, тому що творчість зараз підміняється, як ми сказали, креативністю, і місця на ринку з моїм часописом “Країна мрій”, коли він виходив, немає.
Павло Вольвач
А що це був за часопис? Яку нішу ти прагнув заповнити своїм виданням?
Олександр Кириченко
Був (він і зараз є) гурт людей, митців, культурологів, які називають себе “школою вільних мистецтв”. Ми довгий час жили комуною, де створювали ті самі тексти, ідеї, взагалі працювали над рецепцією.
Богема дещо маргінальна, але котра вела не маргінальний спосіб життя: ніхто там не курив траву, ніхто там не коловся. Це були дійсно мислителі, які чогось прагнули, чогось хотіли.
Журнал “Країна мрій” об’єднав тих людей, які були досить близькі до нас за духом. В нас в перших числах друкувалися такі поети: В.Квітка, А.Підпалий, Д.Корчинський. Останнього тексти побачили світ саме через “Країну мрій”. Друкувався американець Стівен Саунд. Він працював волонтером в нас в країні і писав дуже цікаві тексти. Це була дуже цікава урбаністична поезія американця, який бачить наших людей в метрополітені, в транспорті, в магазинах.
Павло Вольвач
Олександре, а якщо дивитися твоїм редакторським оком, то як би ти визначив філософію журналу? От чим він відрізнявся, скажімо, від журналу “Київ”, “Вітчизна”?
Олександр Кириченко
Гасло цього журналу було “Кристалізація автентичних уявлень та волевиявів нашого народу”. Не більше, не менше.
Павло Вольвач
Розумно, аж страшно, як казали про Голохвостова тато Броні Прокопівни. Але проіснував журнал. Коли це було? Яка його доля? Чим все завершилося?
Олександр Кириченко
Він існує і зараз. Я можу сказати нашим слухачам, нехай вони чекають на його появлення. Є в нас плани його відродити на якісно іншому рівні.
Павло Вольвач
А що за цікава ідея (я признаюся, що чув про неї краєм вуха), ідея... Як? Українських...
Олександр Кириченко
Українська динамічна культура.
Павло Вольвач
Що це таке?
Олександр Кириченко
УДК.
Павло Вольвач
Не плутати з УБН.
Олександр Кириченко
Ми реалізовували десь в інших форматах те, що намагалися втілити на сторінках часопису. Зокрема, такі акції, як день народження Че Гевари. Ми були одними з перших, які цю моду на Че Гевару впроваджували.
Це вечірка, яка відбувалася на території музею-садиби Рильського, що було теж чимось знаковим, поєднання непоєднуваного: Максим Риський, Че Гевара, співак Олег Скрипка, молоді виконавці, молоді поети, троцькісти, тут же з ними праві люди, націоналісти. Це люди не зашорені, які мають весь час свіжий погляд на життя, на проблеми.
Павло Вольвач
Оскільки ти людина динамічна, і такі ж коло тебе й гуртуються, то повинен вже, напевне, мерехтіти в перспективі якийсь новий проект.
Олександр Кириченко
На часі, я так натякну, що фестивальний рух, інтернет-проекти і, звичайно, тексти.
Павло Вольвач
А тепер облишмо у спокої психоаналізм, метафізику та інші богемні штучки і з хистких богемних туманів перейдімо на суходіл більш певний. Ну, наприклад, такою твердю цілком може бути медицина.
Сьогодні можна з певністю сказати, що світ визнав пріоритетність новітніх українських медичних технологій у галузі інформаційно-хвильової терапії. Це новий напрямок у медицині, котрий поволі, але впевнено завойовує довір’я людей і , що не менш важливо, фахівців, які, здебільшого, є прихильниками традиційних методів лікування.
Новітні технології активно запроваджує академік Української академії наукового прогресу Микола Колбун.
Розповідає Володимир Ляшко.
Володимир Ляшко
Багато років тому молодий вчений Микола Колбун замислився над тим, в якому середовищі доводиться жити і працювати сучасній людині? Яким чином впливають на організм електромагнітні хвильові явища?
Якщо вони часто впливають негативно і викликають різні захворювання, то чи не можна перетворити випромінювання на оздоровлювальну процедуру?
Потяглися роки досліджень, конструювання приладів, практики у медичних закладах різних країн.
Колбун розумів, що живі організми випромінюють електромагнітні хвилі. Клітини, тканини і органи людського організму є структурами з точними електричними характеристиками. І порушення в організмі, діяльності певних органів мають конкретне відображення у спектрі електромагнітних хвиль, тобто ендогенному випромінюванні організму.
Новітні прилади вченого, що використовуються у терапії, випромінюють хвилі, адекватні тим, що випромінює здоровий організм.
Микола Колбун розповідає.
Микола Колбун
Ми працюємо з електромагнітною оболонкою, яка оточує кожен живий організм. Ми, звичайно, генеруємо електромагнітне меню з допомогою приладу. Так от, ми лікуємо цією технологією. Це є інша медицина, інший підхід до організму.
Володимир Ляшко
Сьогодні винаходи українського вченого запатентовано в багатьох країнах світу. Вони справляють широкий спектр дії на хворий організм. Швидко гояться старі рани, зарубцьовуються виразки шлунку і дванадцятипалої кишки, організм очищається від радіонуклідів.
Терапевтичний ефект при лікуванні дітей досягає 95-99 відсотків, понад 80 відсотків при лікуванні хронічних хвороб.
Микола Колбун вважає, що застосування цих технологій може зекономити до 50 відсотків коштів, що виділяються на медицину.
У сучасній фармакології, як розповідає Микола Колбун, широко застосовуються антиоксиданти, речовини, що захищають клітини нашого організму, точніше, їхні мембрани, від шкідливих ефектів чи реакцій, що можуть викликати прискорене окислення в організмі.
Зрештою, наш організм в процесі життя теж окислюється, як той же шматок заліза, що й призводить до старіння.
Микола Колбун продовжує:
Микола Колбун
Взагалі оксиданти використовуються і в процесі старіння, і в процесі онкологічної профілактики. Так от, інформаційно хвильова терапія з допомогою цих пристроїв працює як кращий антиоксидант. Ці дослідження були проведені в рамках науково-практичного договору з центром радіаційної медицини і показали ми такі результати. Так що в нас дуже хороші досягнення при лікуванні всіх захворювань у чорнобильців.
Володимир Ляшко
Однак, треба констатувати, винаходи українського вченого ще не скоро ввійдуть у широку практику, оскільки, як він і сам вважає, вони наштовхуються на глухий спротив потужних фармакологічних гігантів, які мають у своєму розпорядженні величезні прибутки і можливості впливу на ухвалення політико-економічних рішень на державному рівні.
Павло Вольвач
Ну що ж, наприкінці нашого радіожурналу традиційне побажання - “бувайте здорові!” - сьогодні виглядає особливо доречним. Отож, так і робіть.
Це була “Віта Нова”, укладач і ведучий Павло Вольвач, саунд-інженер, незворушний, а головне, незамінний Михайло Петренко.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 10 травня 2004 року.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Сучасне життя важко уявити без затишних родинних вечерь або, навпаки, галасливих “парті” у колі друзів. Гарним товаришем будь-якої вечірки у всій Європі вважається вино, напій богів, кров Христова, еліксир вічної молодості.
В Україні традиції виноробства сягають сивої давнини, коли скіфські вершники, зупиняючись на день–два в Ольвії чи Херсонесі, куштували густого червоного напою, не запиваючи його водою. А греки–винороби здивовано перезирались і потім упродовж століть давали іронічні характеристики: “Він п’є вино, як скіф”.
За доби Київської Русі монахи їздили аж до Чорного моря, привозили звідти бочки з вином і розливали напій вже на місці.
Зазначу, що нині монахи Києво-Печерської лаври поновили стару традицію, ба, навіть її модернізували, виробляючи власний кагор.
Як стверджують фахівці Української спілки виноградарів та виноробів, у багатьох монастирях держави давню традицію відроджують, щоб на великі церковні свята не перейматися проблемою відсутності вина.
Та і представники Спілки не пасуть задніх. Ось і нещодавно вони відкрили у Києві першу винарню, де продегустувала трохи червоного “Мерло” наша кореспондентка Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Важко уявити, який смак мало вино, виготовлене греками у Причорноморських колоніях–полісах і розбавлене водою, але насолоду мужніх скіфських воїв зрозуміти можна.
Вино не просто смачний і цілющий напій (якщо його пити “без фанатизму”). Вино – це дар української родючої землі, напоєних сонячним промінням виноградників, сучасних виробничих технологій та людської працьовитості.
Внаслідок об’єднання усіх вище названих факторів можна посмакувати справжнього живого вина.
Розповідає директорка винарні “Вино барель” Тетяна Осика.
Тетяна Осика
Вино, якщо воно вино, завжди живе, тому що сам процес: зібрали виноград, зробили сік, сік збродив, його злили, а це вже є вино. Але вино спочатку молоде, воно народилося, як дитина, і воно починає розвиватися, жити і старіти.
Кожне вино, скільки воно розвивається, скільки воно живе, скільки воно старіє – це вже залежить від багатьох факторів: від якості, як винороб зробив це вино, від сорту винограду.
Богдана Костюк
Спершу вино дозріває у бочках, при цьому технології зберігання для білого і червоного вина різні.
Тетяна Осика продовжує:
Тетяна Осика
Біле тільки в металевих бочках дозріває, а червоне вино після того, як перебродило, і воно вже є молодим вином, його розливають в дубові бочки. “Божелє”, французький сорт винограду, - це молоде вино, яке продають тільки молодим (як кажуть це “фішка Франції”). Чому? Вони його роблять з сорту винограду, який називається “Гаме”. Це вино не можна розливати в дубові бочки, бо воно буде ніяке. Але вони з цього вміли зробити навіть щось таке цікаве.
Богдана Костюк
“Фішкою” українських виноробів, на думку пані Тетяни та її колег зі Спілки виноградарів та виноробів, можуть стати червоні сухі та напівсолодкі вина Криму, Закарпаття, Одещини. А винарня київська, за словами Тетяни Осики, це
Тетяна Осика
Маленький погріб. Але ми хочемо, щоб це було місце. Воно заслуговує тому, щоб людина приділяла йому увагу, щоб прийти і, дійсно, побачити вино, поговорити про вино, зізнатися, як його роблять, про його якості, дізнатися, з чим його п’ють, що до нього краще подати, що до нього налити, яка його температура?
Богдана Костюк
А чом і ні?
Павло Вольвач
А й справді, чом би й ні? Тим більше, що дійсність через призму наповненого вином келиха – це, погодьтеся, зовсім інша дійсність.
Втім, це для звичайних і не обтяжених суперзнаннями людей. А, як стверджують яйцеголові інтелектуали, важливою є не сама дійсність – важлива її інтерпретація.
Ця визначальна теза постмодернізму щодня підтверджується безліччю прикладів, досить просто розгорнути глянцевий журнал чи увімкнути “ящик”.
А тренований “піпл” за звичкою продовжує “хавати” месіджі. Він називає лохотрон “трастовим фондом”, художню анемію “авнгардним пошуком”, а порпання у брудній білизні “психоаналізом”.
Саме про психоаналіз і не тільки про нього у матеріалі культуролога Олександра Хоменко.
Олександр Хоменко
Зиґмунду Фрейду, одній із культових постатей і ним же конструйованого 20-го століття, не надто пощастило із мистецьким насвітленням його постаті. Сонми аналітиків, інтерпретаторів і пройдисвітів до кісток відсмоктували Фрейдові тексти, висушуючи їх до консистенції бульварного чтива і пропонуючи довірливій публіці. В обмін на дзвінку монету, зрозуміла річ.
Що ж до його біографії, вони ніби зіщулилася в затінку могутньої бібліографії. Майже все життя дідусь пропрацював у Відні, консультував різних істеричних пан і панночок, які приходили до нього зі своїми проблемами. 38-го, тікаючи від нацистів, переїхав до Лондона, де незабаром і помер.
Тому, коли київські франківці заанонсували “трегі фарс” Террі Джонсона “Істерія”, де головним персонажем виступає Фрейд, - це заінтригувало. Було в тому навіть щось пікантне.
Проте режисеру вистави Г.Гладію, здається, як найменше, залежало на тому, аби глядача розважати.
Актор-чернець, актор-воїн і з відстороненим поглядом буддистського ченця і аскетичною пластикою рухів самурая в іпостасі режисера він проповідує і повчає, змушує вдивлятися у вогняні видива Босха і вслухатися у кроки Командора. Одне слово, як і в нескореному: знову містерія, готика духу і притлумлений тупіт копит вершників апокаліпсису.
Лондон в переддень Другої Світової. Гримлять Господні сурми. Бомбардує авіація люфтвафе. Велосипедні шини обліплюють слимаки. А простір сцени наповнюють привиди потойбіччя і химери відчаю.
Світ розбито на друзки. Із вертепної скриньки сторіччя повипадали всі її ляльки: від статуетки якогось ще давньошумерського молільника до застиглої в очікуванні неминучого постаті доброго пастиря.
Час від часу вони оживають і починають кружляти у химерному танку довкола осердя дії, вбраного в брунатний костюм доктора Фрейда.
Що вдієш, осінь патріарха і він у своєму кріслі-качалці навряд чи зможе зупинити їхній рух.
Натомість Фрейд і тільки Фрейд здатен на інше. Надати сенс їхньому безтямному борсанню, видобувши з ущільненої матерії спогадів і марень постаті-символи, постаті-знаки.
Хворий і на позір немічний віденський вигнанець окреслюється у виставі Гладія, як мученик пізнання і мандрівець у незвідане. Він єдиний із всіх персонажів пам’ятає, що провідництво – це служіння і жертва. І нехай в руках у нього не палаючий меч, а звичайна парасоля, зовнішній декор не змінює суті явища, сюжет притчі не підвладний моді.
Все буде, як завжди: пророка обов’язково звинувачуватимуть, спокушатимуть і врешті-решт поб’ють камінням. Тим більше, що звинувачувати є за що.
Свого часу Фрейд, злякавшись можливої обструкції у вищому світі, відступився від радикалізму власної теорії. Але конформізм, як і сонм розуму, обов’язково породжує чудовиськ, і вони з’являються: сповнена ненавистю Джесіка, обмежений Єгуда з його філософією перепрілого спокою і, насамкінець, Сальвадор Далі. Тільки він зовсім не дрібний біс, цей профанатор фрейдизму і торговець купованою підсвідомістю.
Далі в потрактуванні Гладія вишуканий і філігранний. Він, як рідкий метал, здатний перетікати з однієї форми в іншу, і йому конче потрібен Фрейд спрофанований до рівня ужиткового психоаналізу. Ось лишень історії потрібен не брокер, а брахман. І гарячий подих синайської пустелі знову увірветься на кін разом із таємничим посланцем Сходу, який, здається, наче зійшов із єгипетських рельєфів.
І озветься біблійна сурма, і Фрейд від’їде на своєму іграшковому паровозику у засвіти, залишаючи шоу-менів і нацистів із акордеонами сам на сам зі снами, що не сняться, з жінками, які не збуджують, і грошима, що не пахнуть.
Павло Вольвач
Своєрідними пошуками – і то звісно ж, не брокера, а брахмана, чи хоча б чогось подібного – займається і сьогоднішній гість нашої студії. Причому, робить він це віддавна. Отож, поговорити є про що.
Олександр Кириченко – гість нашої студії. Його багато хто знає у вузьких колах київської літературної і журналістської тусовки, знають як людину креатину. Це, говорячи таким журналістським штампом, “фонтан ідеї”. Звісно, не полишають вони Сашка і нині.
Олександр Кириченко
Щодо фонтану ідей, то я, радше, не “фонтан ідей”, а той, хто ці ідеї причісує.
Зараз я працюю в одному діловому виданні, тому що творчість зараз підміняється, як ми сказали, креативністю, і місця на ринку з моїм часописом “Країна мрій”, коли він виходив, немає.
Павло Вольвач
А що це був за часопис? Яку нішу ти прагнув заповнити своїм виданням?
Олександр Кириченко
Був (він і зараз є) гурт людей, митців, культурологів, які називають себе “школою вільних мистецтв”. Ми довгий час жили комуною, де створювали ті самі тексти, ідеї, взагалі працювали над рецепцією.
Богема дещо маргінальна, але котра вела не маргінальний спосіб життя: ніхто там не курив траву, ніхто там не коловся. Це були дійсно мислителі, які чогось прагнули, чогось хотіли.
Журнал “Країна мрій” об’єднав тих людей, які були досить близькі до нас за духом. В нас в перших числах друкувалися такі поети: В.Квітка, А.Підпалий, Д.Корчинський. Останнього тексти побачили світ саме через “Країну мрій”. Друкувався американець Стівен Саунд. Він працював волонтером в нас в країні і писав дуже цікаві тексти. Це була дуже цікава урбаністична поезія американця, який бачить наших людей в метрополітені, в транспорті, в магазинах.
Павло Вольвач
Олександре, а якщо дивитися твоїм редакторським оком, то як би ти визначив філософію журналу? От чим він відрізнявся, скажімо, від журналу “Київ”, “Вітчизна”?
Олександр Кириченко
Гасло цього журналу було “Кристалізація автентичних уявлень та волевиявів нашого народу”. Не більше, не менше.
Павло Вольвач
Розумно, аж страшно, як казали про Голохвостова тато Броні Прокопівни. Але проіснував журнал. Коли це було? Яка його доля? Чим все завершилося?
Олександр Кириченко
Він існує і зараз. Я можу сказати нашим слухачам, нехай вони чекають на його появлення. Є в нас плани його відродити на якісно іншому рівні.
Павло Вольвач
А що за цікава ідея (я признаюся, що чув про неї краєм вуха), ідея... Як? Українських...
Олександр Кириченко
Українська динамічна культура.
Павло Вольвач
Що це таке?
Олександр Кириченко
УДК.
Павло Вольвач
Не плутати з УБН.
Олександр Кириченко
Ми реалізовували десь в інших форматах те, що намагалися втілити на сторінках часопису. Зокрема, такі акції, як день народження Че Гевари. Ми були одними з перших, які цю моду на Че Гевару впроваджували.
Це вечірка, яка відбувалася на території музею-садиби Рильського, що було теж чимось знаковим, поєднання непоєднуваного: Максим Риський, Че Гевара, співак Олег Скрипка, молоді виконавці, молоді поети, троцькісти, тут же з ними праві люди, націоналісти. Це люди не зашорені, які мають весь час свіжий погляд на життя, на проблеми.
Павло Вольвач
Оскільки ти людина динамічна, і такі ж коло тебе й гуртуються, то повинен вже, напевне, мерехтіти в перспективі якийсь новий проект.
Олександр Кириченко
На часі, я так натякну, що фестивальний рух, інтернет-проекти і, звичайно, тексти.
Павло Вольвач
А тепер облишмо у спокої психоаналізм, метафізику та інші богемні штучки і з хистких богемних туманів перейдімо на суходіл більш певний. Ну, наприклад, такою твердю цілком може бути медицина.
Сьогодні можна з певністю сказати, що світ визнав пріоритетність новітніх українських медичних технологій у галузі інформаційно-хвильової терапії. Це новий напрямок у медицині, котрий поволі, але впевнено завойовує довір’я людей і , що не менш важливо, фахівців, які, здебільшого, є прихильниками традиційних методів лікування.
Новітні технології активно запроваджує академік Української академії наукового прогресу Микола Колбун.
Розповідає Володимир Ляшко.
Володимир Ляшко
Багато років тому молодий вчений Микола Колбун замислився над тим, в якому середовищі доводиться жити і працювати сучасній людині? Яким чином впливають на організм електромагнітні хвильові явища?
Якщо вони часто впливають негативно і викликають різні захворювання, то чи не можна перетворити випромінювання на оздоровлювальну процедуру?
Потяглися роки досліджень, конструювання приладів, практики у медичних закладах різних країн.
Колбун розумів, що живі організми випромінюють електромагнітні хвилі. Клітини, тканини і органи людського організму є структурами з точними електричними характеристиками. І порушення в організмі, діяльності певних органів мають конкретне відображення у спектрі електромагнітних хвиль, тобто ендогенному випромінюванні організму.
Новітні прилади вченого, що використовуються у терапії, випромінюють хвилі, адекватні тим, що випромінює здоровий організм.
Микола Колбун розповідає.
Микола Колбун
Ми працюємо з електромагнітною оболонкою, яка оточує кожен живий організм. Ми, звичайно, генеруємо електромагнітне меню з допомогою приладу. Так от, ми лікуємо цією технологією. Це є інша медицина, інший підхід до організму.
Володимир Ляшко
Сьогодні винаходи українського вченого запатентовано в багатьох країнах світу. Вони справляють широкий спектр дії на хворий організм. Швидко гояться старі рани, зарубцьовуються виразки шлунку і дванадцятипалої кишки, організм очищається від радіонуклідів.
Терапевтичний ефект при лікуванні дітей досягає 95-99 відсотків, понад 80 відсотків при лікуванні хронічних хвороб.
Микола Колбун вважає, що застосування цих технологій може зекономити до 50 відсотків коштів, що виділяються на медицину.
У сучасній фармакології, як розповідає Микола Колбун, широко застосовуються антиоксиданти, речовини, що захищають клітини нашого організму, точніше, їхні мембрани, від шкідливих ефектів чи реакцій, що можуть викликати прискорене окислення в організмі.
Зрештою, наш організм в процесі життя теж окислюється, як той же шматок заліза, що й призводить до старіння.
Микола Колбун продовжує:
Микола Колбун
Взагалі оксиданти використовуються і в процесі старіння, і в процесі онкологічної профілактики. Так от, інформаційно хвильова терапія з допомогою цих пристроїв працює як кращий антиоксидант. Ці дослідження були проведені в рамках науково-практичного договору з центром радіаційної медицини і показали ми такі результати. Так що в нас дуже хороші досягнення при лікуванні всіх захворювань у чорнобильців.
Володимир Ляшко
Однак, треба констатувати, винаходи українського вченого ще не скоро ввійдуть у широку практику, оскільки, як він і сам вважає, вони наштовхуються на глухий спротив потужних фармакологічних гігантів, які мають у своєму розпорядженні величезні прибутки і можливості впливу на ухвалення політико-економічних рішень на державному рівні.
Павло Вольвач
Ну що ж, наприкінці нашого радіожурналу традиційне побажання - “бувайте здорові!” - сьогодні виглядає особливо доречним. Отож, так і робіть.
Це була “Віта Нова”, укладач і ведучий Павло Вольвач, саунд-інженер, незворушний, а головне, незамінний Михайло Петренко.
Говорить радіо “Свобода”!
