Київ, 30 квітня 2004 року.
Надія Степула
Вітаю вас, дорогі слухачі!
На хвилях радіо Свобода – СЮЖЕТИ, - радіожурнал, який подарує вам сьогодні трохи спілкування. – Пригадаймо, що Сент-Екзюпері називав людське спілкування “найбільшою розкішшю у світі”...
З вами – автор і ведуча, - я, Надія Степула.
Сюжети і сюжетики іноді переливають час, мов у сполученій посудині – з минулого в майбутнє. Можна стояти на вітрі двадцять першого століття , скажімо, десь на околиці старовинного Глухова, вдивлятися в очищені від тоталітарної ідеологіх обрії і... тут же зануритися в світ недавній та вже з обігу життєвого, здається вилучений. Здається... Такі думки виринають, коли знайомишся з деякими музеями. Дивних музеїв у світі чимало, багато з них знаходиться в Україні. Але приватний міні-музей пані Людмили Дайнеко у Глухові побиває рекорди унікальності. Мешканка старовинного містечка протягом кількох літ зібрала і звезла на свій город близько сорока пам’ятників колишнім комуністичним вождям. Бюсти Лєніна стоять не тільки на городі, а й у вітальні, спальні та на кухні пані Людмили. Є тут і погруддя Сталіна. На принагідні “екскурсії” до “музею” приходять іноді сусіди, діти з вожатою із дитячого табору, просто цікаві. Господиня не боронить людям знайомитися зі своєрідною “експозицією”. Вона – пенсіонерка, колишня лаборантка, любить поезію і сама пише вірші, видала майже десяток збірок. На своє хоббі витрачає значну частку не такої й великої пенсії, - реставрує, підфорбовує, підлаковує свої “експонати” самотужки. Вона ніколи не була членом КПРС, не пояснює свого захоплення жодними засадами. Просто збирає те, що, здається їй, жаль залишати нат смітнику історії...
Феномен політичного життя Італії та Німеччини 20-х-40-х років минулого століття – у вузькому розумінні – фашизм, - різноликий. І, як ідеологія державних режимів тоталітарного типу - тими чи іншами рисами виринає в нових часах і в новітніх загрозах. – Чому ? Заглибитися трохи в історію питання та пошукати цікавих відповідей допоможе сюжет Сергія Грабовського – кандидата філософських ніук, заступника редактора журналу “Сучасність”.
Сергій Грабовський
1982 року у Києві вийшла друком книга, яка рішуче виділялася з-поміж низки видань, присвячених феномену фашизму. Її назва, втім, цілком відповідала приписам радянської ідеології: “Барбаросса”: витоки та історія найбільшого злочину імперіалізму”. Але змістовно автор, історик Віктор Коваль, побудував монографію так, що у читача повсякчас виникали паралелі між гітлеризмом та сталінізмом, націонал-соціалізмом і більшовизмом. Особливо коли автор побіжно (інакше тоді було неможливо) порушував питання щодо соціальної політики у нацистському Третьому Рейхові. Читач на фактах бачив, що ця політика була, так би мовити, більш соціалістичною, ніж у тодішньому СРСР. Книга Віктора Коваля, розширена і доповнена, витримала ще одне видання, тепер уже перебудовчого 1989 року, коли можна було говорити значно більше, хоч і не все. З того часу свої фундаментальні дослідження природи нацизму в Україні не виходили друком. Як, власне, і в Росії. Хоча і там, і там з‘явилася низка перекладів творів знаних західних дослідників. І от у Санкт-Петербурзі цього року з‘явився перший том запланованого до друку чотиритомника доктора історичних наук Олега Плєнкова “Третій Рейх. Соціалізм Гітлера. (Нарис історії та ідеології)”. Вже сама назва книги здатна, очевидно, шокувати багатьох із-поміж тих, хто дотримується традиційних поглядів на нацизм як на праворадикальну диктатуру. Автор, утім, не зважає на інтелектуальні забобони і на величезному фактологічному матеріалі відстежує розвиток Німеччини доби Гітлера. Справді: починаючи з 1933 року нацистам вдалося вивести країну із глибокої економічної кризи, ліквідувати безробіття, досягнути високих темпів зростання в промисловості і, нарешті, втілити в життя широкомасштабні соціальні програми. Наслідком стало те, що рівень життя в Німеччині напередодні Другої світової війни був найвищим у Європі.
У першому томі Олег Плєнков зосереджує увагу на безпристрасному аналізі позитивів і негативів ідеології і соціальної практики гітлерівського соціалізму. Автор показує, що у тодішній Німеччині були здійснені прагматичні проекти у царині забезпечення нормальних умов праці, піднесення самоповаги робітника, народної освіти, масового спорту й туризму, медичного обслуговування тощо. Це створило міцний фундамент для нацистського режиму, навіть у тяжкі воєнні роки. З іншого боку, гітлерівський соціалізм нероздільний із расовою утопією, із переслідуванням начебто “неповноцінних народів”, передусім євреїв, циган та слов‘ян.
Автор показує, крім іншого, методи, завдяки яким диктатори можуть маніпулювати змученими тривалою кризою народами, завойовувати симпатії найширших верств і доходить висновку: тоталітарне правління може на якийсь час поліпшити життя більшості людей. Але тоталітарний соціалізм, різновидом якого був, поряд із більшовизмом, і гітлеризм, за своїм єством просякнутий агресивними, ксенофобськими устремліннями, і це веде його до катастрофи.
Надія Степула В одному з випусків нашого радіожурналу СЮЖЕТИ ви, дорогі слухачі, мали нагоду познайомитися з композитором і співачкою – Лесею Горовою. Сьогодні - нова зустріч, на яку пані Лесю запросив мій колега Тарас Марусик. Послухаймо, як несподівані перипетії можуть перетворюватися на неповторні творчі сюжети і народжувати нові пісні.
Тарас Марусик
В своєму доробку Леся Горова має кілька десятків пісень. Деякі з них наші слухачі вже чули: “Не бійся”, “Щаслива людина”, “Великий день”. Вона є не лише творцем музики і виконавицею пісень, але й автором слів.
Леся Горова
Для мене народження пісні є величезний згусток енергії, який з’являється в мені після емоційних переживань, перепадів. Коли я дуже радісна, чи зла, чи коли я закохана.
Мені для того, щоб написати справжню пісню обов’язково потрібно натхнення. Хоча мій викладач композиції Мирослав Михайлович Скорик завжди мені казав, що нікого не цікавить ваше натхнення. Всіх цікавить результат.
Тарас Марусик
Серед пісень Лесі Горової є одна, історію створення якої вона не забуде ніколи. Це пісня “Я вертаюся додому”. Було літо 1991 року. Ще зовсім юна Леся Горова поїхала на свої перші гастролі за кордон, у Великобританію.
Леся Горова
Я виїжджала в Англію із Москви. В Москві брала візу. І якось так іронією долі так склалося, що зворотній квиток в мене був зарезервований на 19 серпня.
От уявіть собі картину, мені тоді було 19 років. Я зранку прокидаюся, в мене спаковані валізи, і раптом по телевізору передають, що у Москві революція. А в мене квиток до Москви.
Тарас Марусик
У тій ситуації Леся Горова могла б одержати і політичний притулок.
Леся Горова
Але я в цю мить подумала не про себе, а про своїх рідних. Мій батько колишній політв’язень. Я чомусь подумала, що сім’ю уже кудись вивезли або збираються вивозити в Сибір. І, звичайно, я поїхала додому.
І от така картина: я їду до потягу зі своїм візочком, зі своїми валізами, а потяг іде від мене. І коли я зрозуміла, що цей мій потяг, то я почала так сильно плакати, що до мене підійшов черговий по вокзалу, заспокоїв мене і сказав: “Ви не переживайте, наступний потяг через 24 години, ми Вас посадимо”.
Тарас Марусик
Це діялося в невеликому портовому місті, де на вокзалі була лише одна дерев’яна лавочка.
Леся Горова
Голландці виявилися дуже добрими людьми. Вони мене заспокоїли, нагодували, і зарезервували мені квиток на другий день і на превелике щастя до Москви не було, то до Варшави.
Тарас Марусик
У Варшаві Леся Горова відразу кинулася дзвонити додому, але телефонного зв’язку з Україною не було. Не приймали і телеграм
Леся Горова
Єдине, що мене рятувала, де я там жила, не було телевізора і я слухала “Свободу”, новини, що ж там відбувається в Україні. Раптом я чую таке оголошення, що Україна стала незалежною. Зразу з’явився квиток, взяла квиток на поїзд Варшава-Одеса. І ось по дорозі додому, вже наближаючись по дорозі додому під стукіт коліс в мене з’являється пісня “Я вертаюся додому із чужих країв”.
Вона з’явилася зразу вся. І коли я приїхала, тол мене зустрічало чоловік 15 з синьо-жовтим прапором. В мене всередині були такі відчуття, що просто хотілось поцілувати землю. Я тоді написала статтю “Я їхала з Радянського Союзу, а приїхала у вільну Україну”.
Надія Степула
Театр як мистецтво переживає сьогодні в Україні не найгірші часи, попри те, що скептики цю думку не розділили б. А ось книги про театр виходять не так часто, як цього б хотіли і театрали, і мистецтвознавці, і просто зацікавлені. Нещодавно одна така книга, підготовлена Центром театрального мистецтва імені Леся Курбаса, побачила світ.
Послухаймо сюжет від Віктора Березанця, який розмовляє з директором цього Центру, доктором мистецтвознавства Неллі Корнієнко.
Віктор Березанець
Що знаменує собою вихід цієї книжки?
Неллі Корнієнко
Я смію просто стверджувати, що за останні 60 років такої книги не існувало в Україні і, можливо, навіть не тільки в Україні.
Чим вона цікава? Іде процес складання фундаментальної гуманітарної науки, зокрема, театрознавства. Ця книжка фундаментальна. Вона осмислює процеси буття театру принципово на нових методологіях. Тобто, театр вивчається семіотикою, філософською антропологією, фізикою, соціологією, соціальною-психологією культури. Ми фундаментальні закони буття природи культури досліджуємо, тобто ті, без яких не існує суспільство.
Віктор Березанець
З виходом цієї книжки театрознавство стає наукою?
Неллі Корнієнко
Я думаю, що так. Ця книжка ще й цікава чим, що там 85-90% молоді.
Віктор Березанець
Що є предметом ваших театрознавчих зацікавлень?
Неллі Корнієнко
Стосовно книжки я можу сказати, що ми там досліджуємо три великі проблеми: це проблема модернізму українського в контексті світового, це проблема соцреалізму (він ще не досліджений зовсім, особливо новими методами) і третє, передпостмодернізм і постмодернізм, як явище.
Тепер стосовно більш широко спектру театрознавчих зацікавлень. Сьогодні театр має два стратегічних напрями. Він робить все, щоб повернутися в Європу і в Середземноморську цивілізацію. І другий напрям, це театр стає механізмом національної самоідентифікації.
Віктор Березанець
І що є в театральній практиці підтвердження тому і є у Вас факти, що театральний глядач саме так сприймає сучасний театр?
Неллі Корнієнко
Тепер, як нова хвиля виникає абсолютно модерна хвиля, в якій картини світу українця сучасного стосовно Шевченка, чи стосовно Лесі Українки, чи стосовно Сковороди, тобто повертаються етичні мотивації в версіях та інтерпретаціях театру. Повертаються дуже сильні мотивації наші архієпічні глибинні моральні мотиви, як оцінювати кохання. Чому, скажімо, бойки трохи інакші, ніж гуцули, і т.д. Закріпляється національна мораль через картини світу, які сьогодні репрезентує театр пошуковий.
Віктор Березанець
Ви можете сказати, яким театрам це вдалось?
Неллі Корнієнко
Це вдалося театру “В кошику” львівському. Це вдається часто театру Володі Кучинського, театру Курбаса теж у Львові, теж зрозуміло, напевно, чому.
Віктор Березанець
А що ж у Києві?
Неллі Корнієнко
А у Києві трошки складніше ситуація, тому що театри національні наші: Російський, Український, Театр імені Франка, вони трошки втомилися, їхня естетика втомлена.
Віктор Березанець
Пані Неля, настав час підвести підсумки нашій розмові. Отже, що би Ви могли сказати про перспективи українського театру і про роль театрознавства, як науки про театр?
Неллі Корнієнко
Перспективи, я сподіваюся, що все-таки вони хороші, але вони повільні. Це стратегічне мистецтво, воно не оперативне, як класична музика, як архітектура, як ландшафтна естетика. Тому ми це побачимо пізніше, але перші наробки вже дійсно існують, особливо всередині 90-тих.
Стосовно театрознавства. Чому у нас немає критики? Є окремі цікаві 2-4 критики. Якщо 20 років тому критика могла бути, як інститут без театрознавства розвиненого, то сьогодні наступив той момент, тому що, третє тисячоліття – це тисячоліття універсального знання, як було у період Відродження. Воно було гуманітарним і природничим виключно.
Надія Степула
Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав. Дякую за увагу, дорогі слухачі. З вами були – автор і ведуча, - я, Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Хай щастить вам на щасливі несподіванки і хай збуваються найкращі сподівання!
До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
