Аудіозапис програми:
Київ, 3 квітня 2004 року.
Ірина Халупа
Сьогоднішній герой – Микола Гоголь. 1-го квітня минуло 195 років від його народження. Українець, який писав російською мовою. Отож чий він – наш, чи їхній?
195 років від дня народження Миколи Гоголя. Свято проходить тихо. Ні Чічіков, ні Хлєстаков, ні їх нащадки Гоголя не святкують. Дві великі постаті ХІХ століття стоять біля джерел українського духовного відродження. Гоголь і Шевченко. Політикування і розумування малих порізнили тих двох геніїв України, котрі пробудили і навернули до українства тисячі тисяч людей. Вони діють по різному, але в одному напрямку.
Як це не дивно, але національну свідомість багатьох українців пробудив не Шевченко, а Гоголь. Академік Сергій Єфремов згадує, що в дитинстві самосвідомість прийшла до нього від Гоголя, з його “Тарасом Бульбою”. Довженко теж більше взяв від Гоголя, ніж від Шевченка. Він мріяв поставити “Тараса Бульбу”. А сьогодні хоче його ставити Жерард Депардьє. І нікому нема діла до того, як Гоголь пристосовував свого “Тараса Бульбу” до атмосфери Миколаївської Росії.
Нині маємо справу з духом, який кордонів не знає. Що стосується постійної прописки, яку дали Гоголеві в Москві, то це вже зовнішнє. Ми звикли до зовнішнього, до етикеток, до штампів. Але відома приказка “яблуко від яблуньки далеко не відкотить”. І Шевченко, і Гоголь з однієї яблуні. Їх обидвох віднесло далеко. Але вони завжди залишилися українцями. Так вважає письменник Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Чудо, яке трапилося в квітні 1838 року з Шевченком – перетворення замурзаного маляра-кріпака на вільного художника Академії мистецтв, не більше чудо, ніж те, що трапилося весною 1831 року, коли писар-чиновник Яновський написав своєму приятелеві з гімназії Данилевському про свої літературні зустрічі разом з Пушкіним і Жуковським утрьох: “Перший поет Росії, вихователь престолонаслідника і я.” Гоголя закинуло до найвищого кола, і то був його полон, але і свобода зустрічі з далекими людьми. Тільки ж яблуко від яблуні далеко не відкотиться.
Багатьом уявляється, що він відійшов від своєї національності і вибрав російську. Це біда нашої напівосвіченості. Гоголь ніколи і ніде не приховував національність. Він її не підкреслював так, як підкреслював віру, але й не підлаштовувався, як то було заведено в Росії, особливо у Москві, бо Санкт-Петербург – це інша річ, він був ніби островом у державі, навіть назва його іноземна. Ось що пише син славетного актора Михайла Щепкіна про перший приїзд молодого автора “Вечорів на хуторі біля Диканьки” до Москви 1832 року: “На обід, як звичайно, зібралося багато гостей – чоловік 25. Очевидно, в основному москвичів. У нас завжди багато збиралося. Стіл зазвичай накривали в залі, двері в передню для зручності були відчинені. Посередині обіду ввійшов у передню новий гість, зовсім незнайомий. Доки він повільно роздягався, усі ми, і в тому числі батько, дивилися в нерозумінні. Гість зупинився по дорозі до зали і оглянувши усіх швидким поглядом, проговорив слова з відомої малоросійської пісні: “Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: Ой чи живі чи здорові всі родичі гарбузові?” Нерозуміння розвіялося. Нашим гостем був Микола Васильович Гоголь, який дізнався, що мій батько, так само, як і він, малорос.”
Якби автор не назвав імені гостя, можна було б подумати, що то Шевченко – настільки все схоже. “Будь таким, як ти є. Говори своє, тільки як можна менше.” Завдяки протекції Плетньова Гоголь отримав місце в інституті. Йому довелось читати лекції таки з російської історії, якої, він признається, не любив.
А тим часом фрейліна царського двору записала у своєму щоденнику: “Я неодмінно хочу бачити цього упертого хохла, поговорити з ним про Україну, про все, що так мені дороге. Я просила Плетньова сказати йому, що я теж хохлачка.” А згодом записує: “Нарешті “свірчок” і “бичок”, мої два звірі, привели до мене Гоголя-Яновського.” Ці два “звірі” – Пушкін і Жуковський, вчитель престолонаслідника. Гоголь потрапляє у найвище коло, і ті високообдаровані люди стають йому найближчими друзями. Вони вбачали в ньому маленький скарб. Без них він би не пройшов на літературний олімп, навіть не здолав би цензурних “рогаток”. Тільки це не означає, що Гоголь відійде від своїх.
Ірина Халупа Окрім величезної кількості розповідальних листів самого Гоголя, існує багата мемуаристика, яка висвітлює його в різних побутових ситуаціях і показує його пріоритети. А пріоритети ці, як зараз почуєте, однозначні. Євген Сверстюк продовжує.
Євген Сверстюк
Поет і перекладач Берг згадує: “Гоголь тримався найчастіше збоку від усіх. Коли він сидів і до нього присідали з наміром поговорити, дізнатися, чи не пише він щось нового, він починав дрімати, або дивитися в іншу кімнату, або просто-напросто виходив. Він зраджував своїй звичці, коли в числі запрошених разом з ним знаходився один малоросіянин, член того ж слов’янофільського гуртка, в даному разі – Бодянський. Якимось таємним магнітом їх тягнуло один до одного. Вони сідали в куток і говорили між собою не рідко цілий вечір гаряче і душевно – так, як Гоголь, принаймні при мені, ні разу не говорив з ким-небудь з великоросів.” Можна було б запідозрити автора в упередженості чи ревнощах, якби не те, що подібних спостережень безліч.
Арнольді, брат Смирнової, згадує: “Говорив Гоголь про Малоросію, про характер малоросіян, і так розвеселився, що став розповідати анекдоти один за одного потішніші й дотепніші. На жаль, усі вони не для друку.”
Якщо комусь може подуматися, що усе це було характерне для молодого автора українських повістей, а потім настало “охолодження” і відчуження, то можна тут нагадати ще одне характерне свідчення про останні іменини Гоголя у Москві. Треба сказати, що найкультурніші родини москвичів шукали знайомства з Гоголем, що потім повторюється із Шевченком. В Аксакових Гоголь, в Максимович і Бодянський збиралися щонеділі на обід, а опісля донька господаря Надія співала їм під фортепіано українських пісень.
Тодішня епоха не згладжувала гострих кутів. Наведемо епізод, характерний тим, що дія відбувалася в присутності чужих і не дуже прихильно налаштованих до українства, але Гоголь на таке не зважав. “Троє хохлів – Гоголь, Максимович, Бодянський – були чарівні. Вони співали навіть без музики... Гоголь декламував, а решта хохлів жестикулювали й гикали. Свідками того були і Хом’яков, і Софія. Хоча присутність останньої явно заважала Гоголеві. І тільки-но вона пішла, почалися колишні гримаси і виверти рукою. Я, Хом’яков і Соловйов милувалися тими проявами національності, але без особливого співчуття. В посмішці Соловйова проступала зневага, у сміхові Хом’якова – добродушне глузування. А мені просто було смішно і весело дивитися на них як на чувашів або чемерисів, і не більше.” Це пише господар дому, Сергій Аксаков у листі до сина 20 березня 1850 року. Акценти поставлені так чітко, що коментарі зайві.
Гоголь виступає у своїй натуральній ролі і не рахується з тим, що подумають чужі. Чи відчував Гоголь, що чужі? Чи здивувався б він, якби випадково прочитав листа? Досить уявити його проникливо-гострий погляд, що відразу все схоплює, щоб зрозуміти: Гоголь бачив того листа на їхніх обличчях. Зважмо, що це були не просто троє хохлів, а світила на різних відтинках культури, люди високої наукової і громадської репутації.
А тепер спробуємо поставити їм запитання Смирнової до Гоголя: яка у вас душа? Це запитання викликало б у них здивований погляд і козацький сміх...
Що ближче досвідчень документальних, то далі відходить постать Гоголя від приблизної офіційної фігури і стає живою, в єдності свого роду, своєї культурної традиції і духовності. В людей геніальних це завжди сильніші, ніж у людей просто культурних.
Гоголь закордоном – це окрема сторінка, дуже характерна. В альманаху з Карлсбаду за ’46-ий рік Гоголь записався в книзі “містер Микола Гоголь, українець, що проживає в Москві”. Про його українство знали навіть французи.
Ірина Халупа
Академік Перетц, аналізуючи відгуки сучасників на вихід у світ “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, писав про органічний зв’язок творів Гоголя з давньоруською літературою (цитую в перекладі з російської): “За природою свого духу і творчості йому була чужа великоросійська література. Він, як показує аналіз його перших повістей, є радше митцем-завершувачем попереднього періоду малоросійської літератури, аніж зачинателем нової загальноросійської.”
А письменник Степан Васильченко в автобіографії писав: “Найсильніше враження на мене справила ця трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь – твори, яким я не знаю рівних у світовій літературі.”
А сучасний український новеліст Григір Тютюнник у своєму щоденнику занотував, що Гоголь – суто український письменник: духовність, гумор – риси, притаманні українському народові, хоча дещо й писав на російському матеріалі. Не зайвим буде також нагадати, що один з керівників Організації Українських націоналістів своїм псевдо вибрав героя безсмертного твору Гоголя “Тарас Бульба”.
Отже, чий Гоголь? Чи відійшов він від своєї національності і вибрав російську? Звідки він взявся? Що в нього був за родовід? З такими запитаннями Марусик звернувся до старшого наукового співробітника Інституту історії України, кандидата філологічних наук Ярослава Дзири.
Ярослав Дзира
Гоголь походить із старовинного дворянського українського волинського роду. Потім вони переселилися на Правобережну Україну. Гоголь пишався своїм старовинним гетьмансько-старшинським походженням. Дід Опанас доводив, що його предками були полковники доби Хмельниччини – вінницький, уманський, подільський, могилівський і так далі, і так далі.
Вони виганяли московські війська з Києва. Пізніше був прибічником Дорошенка, нарешті повернувся знову до Польщі. Ось цей полковник, мав два імені – Остап-Андрій. Отже, невипадково герой “Тараса Бульби” має два імені. Цей полковник інколи хилився до Польщі, інколи – до Росії, інколи – до Туреччини і так далі. Ось оці всі погляди відображені у повісті “Тарас Бульба”.
Тарас Марусик
Тобто можна сказати, що “Тарас Бульба” це до певної міри...
Ярослав Дзира
Автобіографічний.
Тарас Марусик
Зрозуміло. Відомо, що свого часу Микола Гоголь писав “Історію України”. Цікаво, яка доля цього твору і якими джерелами він користувався при написанні?
Ярослав Дзира
Оскільки Гоголь походив з гетьмансько-старшинського роду, його батьки й предки закінчували Київсько-Могилянську академію, були козацькими канцеляристами, отже, він мусив мати урядові документи. Він збирав, йому допомагали в цьому дуже. В дитинстві він тільки тим займався, що переписував і читав документи.
Тарас Марусик
А щодо долі цієї “Історії”?
Ярослав Дзира
Офіційно повідомляли, пропагували, що вона має бути написана в чотирьох великих або шести малих томах. Ця реклама дуже велика була. Але яка доля, невідомо. Відомо, що Гоголь свої твори дуже часто знищував, спалював, і ми не знаємо... Суперечки ведуться. Але свої твори оці історичні він ніколи би не написав, якби не мав історичних джерел.
Ви розумієте, звідки він міг взяти дані до історичних творів? Звичайно, що без цього нічого не було б. Звідки він міг постійно писати “Втрачену грамоту”, “Страшну помсту”, “Страшний кабан”, “Гетьман”, “Пленник” та інші? Сюжети звідкись брав... Гоголь якраз нічого не вигадував. Всі його твори мають джерельну основу – або усну, або письмову.
Тарас Марусик
В цьому зв’язку у мене наступне запитання: якими були погляди Гоголя на Давньокиївську державу?
Ярослав Дзира
Він вважав, що Київська Русь була імперією, а ті всі племена вели між собою війни, колотнечі, чвари і так далі. Після татаро-монгол, коли розпалася Київська Русь, він каже, що Україна залишилася племенами чистих полян і деревлян. А ті північні племена змішувалися з угро-фінськими. Це він дуже конкретно пише. І тому на цій території могла б утворитися Українська держава. Так він і пише – “Українська держава”. Але річ у тім, що не було (він пояснює) природного кордону: море чи ліс. І каже, що український народ зберіг би свою державу.
Тарас Марусик
Тобто він таким чином пояснює причини відсутності...
Ярослав Дзира
Відсутності Української держави після татаро-монгольської навали. І саме на цій землі зіткнулися інтереси трьох держав – Росії, Польщі і Кримського ханства. Саме на цій землі народився войовничий, відважний, героїчний, мужній народ, який він називає “козацька нація”, “нація козаків”. І він пише: “Цей народ – це одне із визначних явищ європейської історії, яке, може, одне тільки стримало це спустошливе розлиття двох магометанських народів, що загрожували поглинути Європу.”
Тарас Марусик
З чого це Ви цитуєте?
Ярослав Дзира
Я цитую з його статті “Погляд на історію Малоросії”.
Тарас Марусик
Тобто для нього козацтво – це було плоть від плоті української нації?
Ярослав Дзира
Це той народ, який народився на цій території, на цій землі, скропленій кров’ю і кістками і так далі.
Тарас Марусик
Чому я це запитую, бо відомо сьогодні, що в західній історіографії, в російській історіографії часто термін “козацтво” має дуже розмиті, скажімо так, етнічні критерії.
Ярослав Дзира
В нас воно було споконвіку. Він навіть вважає, що до Київської Русі і за неї були козаки. Він іншого не визнає. Козак – вільний відважний воїн, це є козак. Головний його твір, звичайно, “Тарас Бульба”. Ми знаємо, що без козацтва, без Запорізької Січі немає українського народу. Це Гоголь підкреслював. Є раби, є кріпаки і так далі. А є Запорізька Січ і козаки. Вони організували український народ. Цей дух і зберігся.
Ірина Халупа
В одному з листів Гоголь писав: “Туди, туди, до Києва, він наш. Він не їхній.” Слова промовляють. Отже, яке було ставлення Миколи Гоголя до Москви, Києва та Петербурга? Ярослав Дзира продовжує.
Ярослав Дзира
Гоголь, значить, з цього приводу ділиться своїми думками із своїм знайомими – Михайлом Максимовичем, істориком, Осипом Бодянським. Ось, наприклад, його ставлення до України, до Києва ми знаходимо дуже багато в листах за ’33-43 рік. В одному з листів він просить професора Максимовича покинути Москву. Він пише: (переклад з російської) “Киньте, насправді, кацапів та їдьте у Гетьманщину! Я сам думаю те саме зробити і наступного року поїхати звідси. Дурні ми! Якщо подумати добре – для чого і кому ми всі жертвуємо? Київ! Їдьмо до Києва!”
Він навіть не хоче російської історії викладати. Він каже: “Я збожеволію, якщо викладатиму історію в університеті.” Коли він не повернувся, то в іншому листі він знов закликає Максимовича негайно покинути Москву. Він пише з сарказмом: (переклад з російської) “Закохався в цю стару товсту бабу Москву, від котрої крім щів та матерщини нічого не почуєш.” От маєте ставлення Гоголя до Москви.
А про Україну, про Київ... От, наприклад, навіть до Пушкіна пише: “Я захоплююсь заздалегідь, коли уявляю, як закиплять мої праці в Києві. Там я завершу “Історію України” і напишу загальну історію, котрої в справжньому вигляді й досі немає. На жаль, не тільки в Росії, а й у Європі немає. Скільки назбираю там оповідок, пісень!” Він називає “богоспасаємий наш город Київ”. Тільки про Київ і мріє.
Тарас Марусик
У нашій розмові ми поки що не згадали про період української історії, коли діяв гетьман Іван Мазепа. Очевидно, це ще було досить свіже, навіть в усних переказах. Чи щось відомо про ставлення Миколи Гоголя до цієї історичної постаті?
Ярослав Дзира
Гоголя цікавила історія України не тільки за Київської Русі і козацтва, а ще й доба Руїни і доба скасування гетьманства, русифікації і кріпацтва в Україні. І ось він залишив одну працю, яка досі майже не була відома дослідникам. Я, наприклад, ніде й не зустрічав, щоб хтось цитував або посилався на неї. Називається робота “Роздуми Мазепи”. Він писав її разом із “Тарасом Бульбою”, в один час, коли працював над джерелами з історії України.
І ось слухайте, що він пише. (Переклад з російської) “Така влада, така гігантська сила і могутність навіяли смуток на самобутню державу – Українську гетьманську державу, яка була тільки під протекторатом Росії. Народ, що належав Петрові, здавна принижений рабством, деспотизмом...” Бачите, такі слова в художніх творах ми не знайдемо, а тут розкриваються суспільно-політичні погляди Гоголя.
Слухайте далі: “Ну чого можна було очікувати народові, так відмінному від російських, який дихає свободою і лихим козацтвом, який бажає пожити своїм життям? Йому загрожувала втрата національності, більше чи менше урівняння народу з правом російського самодержавства.” Жоден український історик такої думки не висловлював. Йому погрожувала втрата національності, кріпацтво, рабство. Значить, що робити?
Далі він каже: “Відокремитись, проголосити свою незалежність, проставитись грізній силі деспотизму...” Бачите, як він характеризує російський лад. “Але гетьман був вже літнім і відкинув думки, котрі б бажала здійснити буйна молодість.”
Чому гетьман не хотів піти воювати проти Петра? Бо був вже сивий, старий, енергії вже тієї не було. Але ту ідею він висловлює, що він думав відокремитися і проголосити свою державу. В цій статті вперше знаходимо чітко визначені найголовніші для української науки історичні поняття – “українська нація”, “втрата національності”, “проголошення незалежності”. А також він пише, що українська нація перебувала під протекторатом Росії. Це дуже важливий, дуже цінний документ.
Єдине, що я ще не сказав – за мову. Гоголь дає рецензію на Пушкіна, коли той писав твори про Кавказ. Він каже, що поет і тоді залишається національним, коли він пише про чужі події, чужу історію, але, головне, дивиться на це очима свого народу. Йому здається, що вони так само відчувають, як він. Не мова визначає, а погляди. В той час українська мова була, так би мовити, в загнанні. Значить, погляди письменника на історію, на свій народ.
Ірина Халупа
Навіть у найновіших культурологічних дослідженнях в Україні висловлюються сумніви у тому, чи можна вважати Миколу Гоголя українським письменником? Дехто вважає й сьогодні, що великий характерник здався на милість русифікації і викинув з голови будь-яку думку про українську справу. Але мабуть і сам день народження, 1-ше квітня, свідчить про загадковість натури нащадка козацьких гетьманів, активних учасників Хмельниччини. Бо під прикриттям його сатири глибоко схована містична українська натура.
У світовій літературній критиці існує думка про те, що лише за “Тараса Бульбу” Миколу Гоголя можна вважати полум’яним українським патріотом. А якщо додати знамениті “Вечори на хуторі біля Диканьки”, які мають заворожуючу українську основу, то тоді й бачимо, що і душа, і серце Гоголя завжди залишалися з Україною. І про його таємні наміри помститися Росії за всі кривди й нищення, завдані Україні, можна судити на прикладі багатьох фактів з біографії Миколи Яновського. Василь Зілгалов продовжує.
Василь Зілгалов
Ще у Ніжинському ліцеї Микола Гоголь проходив у поліцейській справі з приводу діяльності таємних товариств. Відомо також, що його родак по матері Василь Лукашевич був і предводителем полтавського дворянства, і очолював таємне товариство, мета котрого була в досягненні автономії України, а за деякими даними – навіть відокремленні її від Росії і утворенні польсько-української федерації. Все це пов’язувалося з походом Наполеона до Росії. Але поразка великого француза призвела й до краху таємних планів українських інсургентів.
Кажуть, що однією з можливих причин смерті Василя Яновського, батька Миколи Васильовича, був страх перед царським обвинуваченням за участь у таємному товаристві Василя Лукашевича. Відомо, що останній не один рік перебував під наглядом і у петропавловській фортеці, а потім під домашнім арештом. Душевний недуг його сина, Платона, котрий навчався з Миколою Гоголем у ніжинському аристократичному ліцеї, також пов’язаний з тяжкою долею батька. Коли знаєш про це детальніше, тоді не такими дивними видаються слова Гоголя зі “Страшної помсти”: “Немає більшого горя для людини, коли вона не може помститися за всі образи і знущання.”
Недарма Микола Васильович відразу ж після закінчення ліцею висловлював побоювання щодо своєї подальшої кар’єри. Перші кроки його в Петербурзі були обережними, можливо, навіть його наївний поетичний і романтичний твір у німецькому стилі був своєрідним “пилом в очі” прискіпливій цензурі, бо під час своєї спроби стати на акторську стежку він читав високому російському сановникові знову ж таки прихований бунтарський твір, уривок з древньогрецької трагедії Софокла “Цар Едіп”, де одними з лейтмотивів є помста ворогам за кривди завдані рідному народові.
Ні фундаментального твору, ні навіть статейки про українську історію не можна було у той час пропхати через рогатки підозріливою російської цензури. Було з чого зійти з розуму, але Микола Гоголь знайшов у собі мужність не лише протистояти натискові хвороби але й мститися ворогові пером вбивчої сатири.
Обставини смерті і поховання українського письменника і характерника, що писав на російсько-українському діалекті власного витвору (ви здогадалися – йдеться про Миколу Гоголя) також оповиті таємницею.
Микола Васильович заповідав не поспішати з його похованням після смерті, бо своєрідністю його хвороби було довготривале заціпеніння і він, боячись, що закопають живцем, наполягав щоб чекали поки не з’являться на тілі явні ознаки розкладу. Але ті, що були поряд з тілом завмерлого Миколи Гоголя у ті дні кінця зими 1852 року в московському домі Толстих, довго чекати не хотіли. Словом обставини смерті й поховання письменника, котрого одні російські інтелектуали вважали і вважають основоположником російської літератури, а інші – цілком чужим для Росії, й до сьогодні викликає чимало запитань.
Навіть ексгумація поховання в 30-і роки ХХ століття викликала чимало пересудів. І варті уваги свідчення її різних учасників у тому, що в склепі де мав бути прах славного автора “Мертвих Душ” та “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, нічого, окрім кільок дивних предметів, зокрема, якихось мідних трубок, не знайшли... Навіть у своїй смерті Гоголь став загадкою для Росії.
Країна без майбутнього, країна мертвих душ – ось якою зобразив Гоголь Росію, імперію що нищила, гнобила його народ. Навіть Пушкін злякався “Мертвих душ”, назвавши їх страшною картиною російського майбутнього, картикартиною безперспективності…
Тому й не дивно, що російський Васілій Розанов кричав на всіх перехрестях: “Ґоґоль нє наш!”, а Микола Куліш, один із знищених московським режимом, українських геніїв, волав навпаки: Гоголь наш! Якось добре сказав Євген Сверстюк, що якби Микола Васильович жив у середині ХХ століття, він обов’язково був би ув’язнений КГБ, як український буржуазний націоналіст.
Ірина Халупа
Отож чий Гоголь, наш. Чи їхній? Мені видається, наш.... Але вирішуйте самі. З вами прощається Ірина Халупа. Говорить радіо “Свобода”! Хай вам щастить!
Київ, 3 квітня 2004 року.
Ірина Халупа
Сьогоднішній герой – Микола Гоголь. 1-го квітня минуло 195 років від його народження. Українець, який писав російською мовою. Отож чий він – наш, чи їхній?
195 років від дня народження Миколи Гоголя. Свято проходить тихо. Ні Чічіков, ні Хлєстаков, ні їх нащадки Гоголя не святкують. Дві великі постаті ХІХ століття стоять біля джерел українського духовного відродження. Гоголь і Шевченко. Політикування і розумування малих порізнили тих двох геніїв України, котрі пробудили і навернули до українства тисячі тисяч людей. Вони діють по різному, але в одному напрямку.
Як це не дивно, але національну свідомість багатьох українців пробудив не Шевченко, а Гоголь. Академік Сергій Єфремов згадує, що в дитинстві самосвідомість прийшла до нього від Гоголя, з його “Тарасом Бульбою”. Довженко теж більше взяв від Гоголя, ніж від Шевченка. Він мріяв поставити “Тараса Бульбу”. А сьогодні хоче його ставити Жерард Депардьє. І нікому нема діла до того, як Гоголь пристосовував свого “Тараса Бульбу” до атмосфери Миколаївської Росії.
Нині маємо справу з духом, який кордонів не знає. Що стосується постійної прописки, яку дали Гоголеві в Москві, то це вже зовнішнє. Ми звикли до зовнішнього, до етикеток, до штампів. Але відома приказка “яблуко від яблуньки далеко не відкотить”. І Шевченко, і Гоголь з однієї яблуні. Їх обидвох віднесло далеко. Але вони завжди залишилися українцями. Так вважає письменник Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Чудо, яке трапилося в квітні 1838 року з Шевченком – перетворення замурзаного маляра-кріпака на вільного художника Академії мистецтв, не більше чудо, ніж те, що трапилося весною 1831 року, коли писар-чиновник Яновський написав своєму приятелеві з гімназії Данилевському про свої літературні зустрічі разом з Пушкіним і Жуковським утрьох: “Перший поет Росії, вихователь престолонаслідника і я.” Гоголя закинуло до найвищого кола, і то був його полон, але і свобода зустрічі з далекими людьми. Тільки ж яблуко від яблуні далеко не відкотиться.
Багатьом уявляється, що він відійшов від своєї національності і вибрав російську. Це біда нашої напівосвіченості. Гоголь ніколи і ніде не приховував національність. Він її не підкреслював так, як підкреслював віру, але й не підлаштовувався, як то було заведено в Росії, особливо у Москві, бо Санкт-Петербург – це інша річ, він був ніби островом у державі, навіть назва його іноземна. Ось що пише син славетного актора Михайла Щепкіна про перший приїзд молодого автора “Вечорів на хуторі біля Диканьки” до Москви 1832 року: “На обід, як звичайно, зібралося багато гостей – чоловік 25. Очевидно, в основному москвичів. У нас завжди багато збиралося. Стіл зазвичай накривали в залі, двері в передню для зручності були відчинені. Посередині обіду ввійшов у передню новий гість, зовсім незнайомий. Доки він повільно роздягався, усі ми, і в тому числі батько, дивилися в нерозумінні. Гість зупинився по дорозі до зали і оглянувши усіх швидким поглядом, проговорив слова з відомої малоросійської пісні: “Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: Ой чи живі чи здорові всі родичі гарбузові?” Нерозуміння розвіялося. Нашим гостем був Микола Васильович Гоголь, який дізнався, що мій батько, так само, як і він, малорос.”
Якби автор не назвав імені гостя, можна було б подумати, що то Шевченко – настільки все схоже. “Будь таким, як ти є. Говори своє, тільки як можна менше.” Завдяки протекції Плетньова Гоголь отримав місце в інституті. Йому довелось читати лекції таки з російської історії, якої, він признається, не любив.
А тим часом фрейліна царського двору записала у своєму щоденнику: “Я неодмінно хочу бачити цього упертого хохла, поговорити з ним про Україну, про все, що так мені дороге. Я просила Плетньова сказати йому, що я теж хохлачка.” А згодом записує: “Нарешті “свірчок” і “бичок”, мої два звірі, привели до мене Гоголя-Яновського.” Ці два “звірі” – Пушкін і Жуковський, вчитель престолонаслідника. Гоголь потрапляє у найвище коло, і ті високообдаровані люди стають йому найближчими друзями. Вони вбачали в ньому маленький скарб. Без них він би не пройшов на літературний олімп, навіть не здолав би цензурних “рогаток”. Тільки це не означає, що Гоголь відійде від своїх.
Ірина Халупа Окрім величезної кількості розповідальних листів самого Гоголя, існує багата мемуаристика, яка висвітлює його в різних побутових ситуаціях і показує його пріоритети. А пріоритети ці, як зараз почуєте, однозначні. Євген Сверстюк продовжує.
Євген Сверстюк
Поет і перекладач Берг згадує: “Гоголь тримався найчастіше збоку від усіх. Коли він сидів і до нього присідали з наміром поговорити, дізнатися, чи не пише він щось нового, він починав дрімати, або дивитися в іншу кімнату, або просто-напросто виходив. Він зраджував своїй звичці, коли в числі запрошених разом з ним знаходився один малоросіянин, член того ж слов’янофільського гуртка, в даному разі – Бодянський. Якимось таємним магнітом їх тягнуло один до одного. Вони сідали в куток і говорили між собою не рідко цілий вечір гаряче і душевно – так, як Гоголь, принаймні при мені, ні разу не говорив з ким-небудь з великоросів.” Можна було б запідозрити автора в упередженості чи ревнощах, якби не те, що подібних спостережень безліч.
Арнольді, брат Смирнової, згадує: “Говорив Гоголь про Малоросію, про характер малоросіян, і так розвеселився, що став розповідати анекдоти один за одного потішніші й дотепніші. На жаль, усі вони не для друку.”
Якщо комусь може подуматися, що усе це було характерне для молодого автора українських повістей, а потім настало “охолодження” і відчуження, то можна тут нагадати ще одне характерне свідчення про останні іменини Гоголя у Москві. Треба сказати, що найкультурніші родини москвичів шукали знайомства з Гоголем, що потім повторюється із Шевченком. В Аксакових Гоголь, в Максимович і Бодянський збиралися щонеділі на обід, а опісля донька господаря Надія співала їм під фортепіано українських пісень.
Тодішня епоха не згладжувала гострих кутів. Наведемо епізод, характерний тим, що дія відбувалася в присутності чужих і не дуже прихильно налаштованих до українства, але Гоголь на таке не зважав. “Троє хохлів – Гоголь, Максимович, Бодянський – були чарівні. Вони співали навіть без музики... Гоголь декламував, а решта хохлів жестикулювали й гикали. Свідками того були і Хом’яков, і Софія. Хоча присутність останньої явно заважала Гоголеві. І тільки-но вона пішла, почалися колишні гримаси і виверти рукою. Я, Хом’яков і Соловйов милувалися тими проявами національності, але без особливого співчуття. В посмішці Соловйова проступала зневага, у сміхові Хом’якова – добродушне глузування. А мені просто було смішно і весело дивитися на них як на чувашів або чемерисів, і не більше.” Це пише господар дому, Сергій Аксаков у листі до сина 20 березня 1850 року. Акценти поставлені так чітко, що коментарі зайві.
Гоголь виступає у своїй натуральній ролі і не рахується з тим, що подумають чужі. Чи відчував Гоголь, що чужі? Чи здивувався б він, якби випадково прочитав листа? Досить уявити його проникливо-гострий погляд, що відразу все схоплює, щоб зрозуміти: Гоголь бачив того листа на їхніх обличчях. Зважмо, що це були не просто троє хохлів, а світила на різних відтинках культури, люди високої наукової і громадської репутації.
А тепер спробуємо поставити їм запитання Смирнової до Гоголя: яка у вас душа? Це запитання викликало б у них здивований погляд і козацький сміх...
Що ближче досвідчень документальних, то далі відходить постать Гоголя від приблизної офіційної фігури і стає живою, в єдності свого роду, своєї культурної традиції і духовності. В людей геніальних це завжди сильніші, ніж у людей просто культурних.
Гоголь закордоном – це окрема сторінка, дуже характерна. В альманаху з Карлсбаду за ’46-ий рік Гоголь записався в книзі “містер Микола Гоголь, українець, що проживає в Москві”. Про його українство знали навіть французи.
Ірина Халупа
Академік Перетц, аналізуючи відгуки сучасників на вихід у світ “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, писав про органічний зв’язок творів Гоголя з давньоруською літературою (цитую в перекладі з російської): “За природою свого духу і творчості йому була чужа великоросійська література. Він, як показує аналіз його перших повістей, є радше митцем-завершувачем попереднього періоду малоросійської літератури, аніж зачинателем нової загальноросійської.”
А письменник Степан Васильченко в автобіографії писав: “Найсильніше враження на мене справила ця трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь – твори, яким я не знаю рівних у світовій літературі.”
А сучасний український новеліст Григір Тютюнник у своєму щоденнику занотував, що Гоголь – суто український письменник: духовність, гумор – риси, притаманні українському народові, хоча дещо й писав на російському матеріалі. Не зайвим буде також нагадати, що один з керівників Організації Українських націоналістів своїм псевдо вибрав героя безсмертного твору Гоголя “Тарас Бульба”.
Отже, чий Гоголь? Чи відійшов він від своєї національності і вибрав російську? Звідки він взявся? Що в нього був за родовід? З такими запитаннями Марусик звернувся до старшого наукового співробітника Інституту історії України, кандидата філологічних наук Ярослава Дзири.
Ярослав Дзира
Гоголь походить із старовинного дворянського українського волинського роду. Потім вони переселилися на Правобережну Україну. Гоголь пишався своїм старовинним гетьмансько-старшинським походженням. Дід Опанас доводив, що його предками були полковники доби Хмельниччини – вінницький, уманський, подільський, могилівський і так далі, і так далі.
Вони виганяли московські війська з Києва. Пізніше був прибічником Дорошенка, нарешті повернувся знову до Польщі. Ось цей полковник, мав два імені – Остап-Андрій. Отже, невипадково герой “Тараса Бульби” має два імені. Цей полковник інколи хилився до Польщі, інколи – до Росії, інколи – до Туреччини і так далі. Ось оці всі погляди відображені у повісті “Тарас Бульба”.
Тарас Марусик
Тобто можна сказати, що “Тарас Бульба” це до певної міри...
Ярослав Дзира
Автобіографічний.
Тарас Марусик
Зрозуміло. Відомо, що свого часу Микола Гоголь писав “Історію України”. Цікаво, яка доля цього твору і якими джерелами він користувався при написанні?
Ярослав Дзира
Оскільки Гоголь походив з гетьмансько-старшинського роду, його батьки й предки закінчували Київсько-Могилянську академію, були козацькими канцеляристами, отже, він мусив мати урядові документи. Він збирав, йому допомагали в цьому дуже. В дитинстві він тільки тим займався, що переписував і читав документи.
Тарас Марусик
А щодо долі цієї “Історії”?
Ярослав Дзира
Офіційно повідомляли, пропагували, що вона має бути написана в чотирьох великих або шести малих томах. Ця реклама дуже велика була. Але яка доля, невідомо. Відомо, що Гоголь свої твори дуже часто знищував, спалював, і ми не знаємо... Суперечки ведуться. Але свої твори оці історичні він ніколи би не написав, якби не мав історичних джерел.
Ви розумієте, звідки він міг взяти дані до історичних творів? Звичайно, що без цього нічого не було б. Звідки він міг постійно писати “Втрачену грамоту”, “Страшну помсту”, “Страшний кабан”, “Гетьман”, “Пленник” та інші? Сюжети звідкись брав... Гоголь якраз нічого не вигадував. Всі його твори мають джерельну основу – або усну, або письмову.
Тарас Марусик
В цьому зв’язку у мене наступне запитання: якими були погляди Гоголя на Давньокиївську державу?
Ярослав Дзира
Він вважав, що Київська Русь була імперією, а ті всі племена вели між собою війни, колотнечі, чвари і так далі. Після татаро-монгол, коли розпалася Київська Русь, він каже, що Україна залишилася племенами чистих полян і деревлян. А ті північні племена змішувалися з угро-фінськими. Це він дуже конкретно пише. І тому на цій території могла б утворитися Українська держава. Так він і пише – “Українська держава”. Але річ у тім, що не було (він пояснює) природного кордону: море чи ліс. І каже, що український народ зберіг би свою державу.
Тарас Марусик
Тобто він таким чином пояснює причини відсутності...
Ярослав Дзира
Відсутності Української держави після татаро-монгольської навали. І саме на цій землі зіткнулися інтереси трьох держав – Росії, Польщі і Кримського ханства. Саме на цій землі народився войовничий, відважний, героїчний, мужній народ, який він називає “козацька нація”, “нація козаків”. І він пише: “Цей народ – це одне із визначних явищ європейської історії, яке, може, одне тільки стримало це спустошливе розлиття двох магометанських народів, що загрожували поглинути Європу.”
Тарас Марусик
З чого це Ви цитуєте?
Ярослав Дзира
Я цитую з його статті “Погляд на історію Малоросії”.
Тарас Марусик
Тобто для нього козацтво – це було плоть від плоті української нації?
Ярослав Дзира
Це той народ, який народився на цій території, на цій землі, скропленій кров’ю і кістками і так далі.
Тарас Марусик
Чому я це запитую, бо відомо сьогодні, що в західній історіографії, в російській історіографії часто термін “козацтво” має дуже розмиті, скажімо так, етнічні критерії.
Ярослав Дзира
В нас воно було споконвіку. Він навіть вважає, що до Київської Русі і за неї були козаки. Він іншого не визнає. Козак – вільний відважний воїн, це є козак. Головний його твір, звичайно, “Тарас Бульба”. Ми знаємо, що без козацтва, без Запорізької Січі немає українського народу. Це Гоголь підкреслював. Є раби, є кріпаки і так далі. А є Запорізька Січ і козаки. Вони організували український народ. Цей дух і зберігся.
Ірина Халупа
В одному з листів Гоголь писав: “Туди, туди, до Києва, він наш. Він не їхній.” Слова промовляють. Отже, яке було ставлення Миколи Гоголя до Москви, Києва та Петербурга? Ярослав Дзира продовжує.
Ярослав Дзира
Гоголь, значить, з цього приводу ділиться своїми думками із своїм знайомими – Михайлом Максимовичем, істориком, Осипом Бодянським. Ось, наприклад, його ставлення до України, до Києва ми знаходимо дуже багато в листах за ’33-43 рік. В одному з листів він просить професора Максимовича покинути Москву. Він пише: (переклад з російської) “Киньте, насправді, кацапів та їдьте у Гетьманщину! Я сам думаю те саме зробити і наступного року поїхати звідси. Дурні ми! Якщо подумати добре – для чого і кому ми всі жертвуємо? Київ! Їдьмо до Києва!”
Він навіть не хоче російської історії викладати. Він каже: “Я збожеволію, якщо викладатиму історію в університеті.” Коли він не повернувся, то в іншому листі він знов закликає Максимовича негайно покинути Москву. Він пише з сарказмом: (переклад з російської) “Закохався в цю стару товсту бабу Москву, від котрої крім щів та матерщини нічого не почуєш.” От маєте ставлення Гоголя до Москви.
А про Україну, про Київ... От, наприклад, навіть до Пушкіна пише: “Я захоплююсь заздалегідь, коли уявляю, як закиплять мої праці в Києві. Там я завершу “Історію України” і напишу загальну історію, котрої в справжньому вигляді й досі немає. На жаль, не тільки в Росії, а й у Європі немає. Скільки назбираю там оповідок, пісень!” Він називає “богоспасаємий наш город Київ”. Тільки про Київ і мріє.
Тарас Марусик
У нашій розмові ми поки що не згадали про період української історії, коли діяв гетьман Іван Мазепа. Очевидно, це ще було досить свіже, навіть в усних переказах. Чи щось відомо про ставлення Миколи Гоголя до цієї історичної постаті?
Ярослав Дзира
Гоголя цікавила історія України не тільки за Київської Русі і козацтва, а ще й доба Руїни і доба скасування гетьманства, русифікації і кріпацтва в Україні. І ось він залишив одну працю, яка досі майже не була відома дослідникам. Я, наприклад, ніде й не зустрічав, щоб хтось цитував або посилався на неї. Називається робота “Роздуми Мазепи”. Він писав її разом із “Тарасом Бульбою”, в один час, коли працював над джерелами з історії України.
І ось слухайте, що він пише. (Переклад з російської) “Така влада, така гігантська сила і могутність навіяли смуток на самобутню державу – Українську гетьманську державу, яка була тільки під протекторатом Росії. Народ, що належав Петрові, здавна принижений рабством, деспотизмом...” Бачите, такі слова в художніх творах ми не знайдемо, а тут розкриваються суспільно-політичні погляди Гоголя.
Слухайте далі: “Ну чого можна було очікувати народові, так відмінному від російських, який дихає свободою і лихим козацтвом, який бажає пожити своїм життям? Йому загрожувала втрата національності, більше чи менше урівняння народу з правом російського самодержавства.” Жоден український історик такої думки не висловлював. Йому погрожувала втрата національності, кріпацтво, рабство. Значить, що робити?
Далі він каже: “Відокремитись, проголосити свою незалежність, проставитись грізній силі деспотизму...” Бачите, як він характеризує російський лад. “Але гетьман був вже літнім і відкинув думки, котрі б бажала здійснити буйна молодість.”
Чому гетьман не хотів піти воювати проти Петра? Бо був вже сивий, старий, енергії вже тієї не було. Але ту ідею він висловлює, що він думав відокремитися і проголосити свою державу. В цій статті вперше знаходимо чітко визначені найголовніші для української науки історичні поняття – “українська нація”, “втрата національності”, “проголошення незалежності”. А також він пише, що українська нація перебувала під протекторатом Росії. Це дуже важливий, дуже цінний документ.
Єдине, що я ще не сказав – за мову. Гоголь дає рецензію на Пушкіна, коли той писав твори про Кавказ. Він каже, що поет і тоді залишається національним, коли він пише про чужі події, чужу історію, але, головне, дивиться на це очима свого народу. Йому здається, що вони так само відчувають, як він. Не мова визначає, а погляди. В той час українська мова була, так би мовити, в загнанні. Значить, погляди письменника на історію, на свій народ.
Ірина Халупа
Навіть у найновіших культурологічних дослідженнях в Україні висловлюються сумніви у тому, чи можна вважати Миколу Гоголя українським письменником? Дехто вважає й сьогодні, що великий характерник здався на милість русифікації і викинув з голови будь-яку думку про українську справу. Але мабуть і сам день народження, 1-ше квітня, свідчить про загадковість натури нащадка козацьких гетьманів, активних учасників Хмельниччини. Бо під прикриттям його сатири глибоко схована містична українська натура.
У світовій літературній критиці існує думка про те, що лише за “Тараса Бульбу” Миколу Гоголя можна вважати полум’яним українським патріотом. А якщо додати знамениті “Вечори на хуторі біля Диканьки”, які мають заворожуючу українську основу, то тоді й бачимо, що і душа, і серце Гоголя завжди залишалися з Україною. І про його таємні наміри помститися Росії за всі кривди й нищення, завдані Україні, можна судити на прикладі багатьох фактів з біографії Миколи Яновського. Василь Зілгалов продовжує.
Василь Зілгалов
Ще у Ніжинському ліцеї Микола Гоголь проходив у поліцейській справі з приводу діяльності таємних товариств. Відомо також, що його родак по матері Василь Лукашевич був і предводителем полтавського дворянства, і очолював таємне товариство, мета котрого була в досягненні автономії України, а за деякими даними – навіть відокремленні її від Росії і утворенні польсько-української федерації. Все це пов’язувалося з походом Наполеона до Росії. Але поразка великого француза призвела й до краху таємних планів українських інсургентів.
Кажуть, що однією з можливих причин смерті Василя Яновського, батька Миколи Васильовича, був страх перед царським обвинуваченням за участь у таємному товаристві Василя Лукашевича. Відомо, що останній не один рік перебував під наглядом і у петропавловській фортеці, а потім під домашнім арештом. Душевний недуг його сина, Платона, котрий навчався з Миколою Гоголем у ніжинському аристократичному ліцеї, також пов’язаний з тяжкою долею батька. Коли знаєш про це детальніше, тоді не такими дивними видаються слова Гоголя зі “Страшної помсти”: “Немає більшого горя для людини, коли вона не може помститися за всі образи і знущання.”
Недарма Микола Васильович відразу ж після закінчення ліцею висловлював побоювання щодо своєї подальшої кар’єри. Перші кроки його в Петербурзі були обережними, можливо, навіть його наївний поетичний і романтичний твір у німецькому стилі був своєрідним “пилом в очі” прискіпливій цензурі, бо під час своєї спроби стати на акторську стежку він читав високому російському сановникові знову ж таки прихований бунтарський твір, уривок з древньогрецької трагедії Софокла “Цар Едіп”, де одними з лейтмотивів є помста ворогам за кривди завдані рідному народові.
Ні фундаментального твору, ні навіть статейки про українську історію не можна було у той час пропхати через рогатки підозріливою російської цензури. Було з чого зійти з розуму, але Микола Гоголь знайшов у собі мужність не лише протистояти натискові хвороби але й мститися ворогові пером вбивчої сатири.
Обставини смерті і поховання українського письменника і характерника, що писав на російсько-українському діалекті власного витвору (ви здогадалися – йдеться про Миколу Гоголя) також оповиті таємницею.
Микола Васильович заповідав не поспішати з його похованням після смерті, бо своєрідністю його хвороби було довготривале заціпеніння і він, боячись, що закопають живцем, наполягав щоб чекали поки не з’являться на тілі явні ознаки розкладу. Але ті, що були поряд з тілом завмерлого Миколи Гоголя у ті дні кінця зими 1852 року в московському домі Толстих, довго чекати не хотіли. Словом обставини смерті й поховання письменника, котрого одні російські інтелектуали вважали і вважають основоположником російської літератури, а інші – цілком чужим для Росії, й до сьогодні викликає чимало запитань.
Навіть ексгумація поховання в 30-і роки ХХ століття викликала чимало пересудів. І варті уваги свідчення її різних учасників у тому, що в склепі де мав бути прах славного автора “Мертвих Душ” та “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, нічого, окрім кільок дивних предметів, зокрема, якихось мідних трубок, не знайшли... Навіть у своїй смерті Гоголь став загадкою для Росії.
Країна без майбутнього, країна мертвих душ – ось якою зобразив Гоголь Росію, імперію що нищила, гнобила його народ. Навіть Пушкін злякався “Мертвих душ”, назвавши їх страшною картиною російського майбутнього, картикартиною безперспективності…
Тому й не дивно, що російський Васілій Розанов кричав на всіх перехрестях: “Ґоґоль нє наш!”, а Микола Куліш, один із знищених московським режимом, українських геніїв, волав навпаки: Гоголь наш! Якось добре сказав Євген Сверстюк, що якби Микола Васильович жив у середині ХХ століття, він обов’язково був би ув’язнений КГБ, як український буржуазний націоналіст.
Ірина Халупа
Отож чий Гоголь, наш. Чи їхній? Мені видається, наш.... Але вирішуйте самі. З вами прощається Ірина Халупа. Говорить радіо “Свобода”! Хай вам щастить!
