Аудіозапис:
Київ, 6 квітня 2004 року.
Надія Шерстюк
На хвилях української служби радіо “Свобода” ви слухаєте передачу “Права людини: українська реальність”. Перед мікрофоном у київській студії Надія Шерстюк. Звукооператор Сергій Балабанов.
Ми вітаємо вас, шановні слухачі!
Сьогодні у програмі до вашої уваги такі теми:
-Пішов з життя письменник і правозахисник Микола Руденко;
-Програма реабілітації колишніх засуджених на Харківщині;
-Захисники засудженого журналіста Руслана Антоника подають скаргу до Європейського суду з прав людини;
-Порушення прав журналістів на Луганщині.
Микола Руденко
Арештували мене 5-го лютого 1977-го року. Натягували на груповий злочин антирадянський. Я відповідав, бо я був головою групи.
Надія Шерстюк
Це було останнє інтерв’ю Миколи Руденка, яке він дав для радіо “Свобода” у жовтні минулого року. А передача, присвячена Українській Гельсинській групі і її керівникові Миколі Руденку, вийшла в ефір 18-го грудня, напередодні його 83 річчя. А 1-го квітня Миколи Руденка не стало. Пропонуємо вам уривок з цієї передачі.
Микола Руденко
Мені було 56. Я вже був пенсіонером. Етапували мене раніше в Київ, але побачення ні з ким не дали, бо я розмовляв з ними не по дружньому, як ви розумієте. Потім на Харків. І вже до Мордовії...
Там було багато дуже чистих людей. Це бандерівців, це лісові брати - прибалти, вони з нами спілкувалися, а ми з ними спілкувалися. Нас не багато було політв’язнів, але ми дуже міцно трималися одне за одного. Як намагалися когось одного скривдити, то піднімався весь табір.
Чому я повстав? Я - письменник. Може, я, якби була свобода слова, можливість писати і друкувати те, що я думаю, то, може б, я і не піднявся.
Порівнювати можливості, що людина могла писати тоді, і що вона може писати сьогодні, то це взагалі не до порівняння. Сьогодні письменник в цьому розумінні вільний. В цьому розумінні свобода слова є в літературній творчості. Інша річ, що порушуються права людини беззаконням державним.
Я налаштований стосовно нашої сучасної держави так точно, як настроєна переважна більшість інтелігенції.
Держава поки що не стала демократичною в європейському розумінні.
Я думаю, що сьогодні все ж таки політв’язнів в тому розумінні, як вони були, їх вже немає. Можливо, вони є в іншому розумінні: коли людину оббрехали, дали їй якийсь кримінал, а за політичні статті не судять, як тоді було.
Надія Шерстюк
Це був уривок передачі, присвяченої керівникові УГГ, письменникові і дисидентові Миколі Руденку, який помер 1-го квітня. Поховали правозахисника на Байковому цвинтарі.
На підставі Кримінально-виконавчого кодексу України, який набув чинності з 1-го січня 2004-го року, при виправно-трудових колоніях створюються дільниці соціальної реабілітації засуджених. На Харківщині таких дільниць чотири.
Про особливості їхньої діяльності розповідає наша харківська кореспондентка Вікторія Маренич.
Вікторія Маренич
В умовах тривалої ізоляції засуджені втрачають соціально-корисні навички, тому їм важко адаптуватися у суспільстві після повернення з місць позбавлення волі. Саме через це і виникла необхідність створення дільниць соціальної реабілітації засуджених.
Дехто вважає, що це повторення вже колись існуючих колоній-поселень.
Проте В.Бутенко, начальник Держдепартаменту з питань виконання покарань у Харківській області, впевнений, що це абсолютно новий крок у системі адаптації засуджених.
По-перше, до таких дільниць потрапляють не ті, хто, умовно кажучи, став на шлях виправлення, а ті, хто вже робить кроки до виправлення. А відтак, має полегшити умови свого перебування в колонії. І це для багатьох засуджених є своєрідним стимулом.
Володимир Бутенко
Друга сторона цього питання – це те, що всі люди, які направляються на ці ділянки, адаптуються до умов суспільства, вільного життя. Тобто, вони перш за все вже розуміють, що треба утримувати сім’ю, те, що раніше за них вирішувала адміністрація.
Вікторія Маренич
Сьогодні на Харківщині створено 4 дільниці соціальної реабілітації засуджених. В них знаходяться 60% людей, які формально підпадають під статтю 101 Кримінально-виконавчого кодексу України, тобто, можуть бути переведеними до таких дільниць. Планується відкриття ще однієї дільниці.
Володимир Бутенко
Людина, яка і утримується в місцях позбавлення волі, і з поліпшеними умовами, яка знаходиться на соціальної реабілітації ділянках, вона ж така, як і всі інші. Потрібно її лікувати і вирішувати побутові проблеми.
Вікторія Маренич
За думкою правознавців, такі кроки реформування системи виконання покарань, як створення дільниць соціальної реабілітації засуджених, є сьогодні вкрай важливими.
Мовить Олександр Букалов, керівник громадської правозахисної організації “Донецький меморіал”.
Олександр Букалов
Вкрай необхідно, тому що в нас й досі колонії іноді називають “виправними”, а насправді, вони там не виправляють людей, а іноді роблять з них гірших. Краще говорити про те, що треба вживати заходів, які були б направлені на соціальне збереження. Ось людина сюди потрапила, і щоб вона там стала не гірше.
Вікторія Маренич
За статистикою 7% напіввільних засуджених українців повертаються із дільниць соціальної реабілітації до колонії. Тобто, не витримують випробувального терміну. На Харківщині цей показник складає 4%.
Надія Шерстюк
У травні минає 4 роки від дня арешту тележурналіста Руслана Антоника. Перебуваючи у матеріальній скруті у Дрогобичі, що на Львівщині, він отримав пропозицію працювати у столиці на Народному телебаченні, готував програму “Воістину відверто”.
19-го травня 2000-го року Руслан Антоник був затриманий за підозрою у вбивстві фахівця з цінних паперів Петра Тичинського, зятя тодішнього працівника Адміністрації Президента.
За свідченням адвокатів, у слідчому ізоляторі 32-річного журналіста піддавали тортурам. Його кинули у камеру до кримінальників, останні з нього жорстоко знущались.
Лише після втручання міністра охорони здоров''я Руслана госпіталізували зі струсом мозку, численними травмами в реанімаційне відділення київської міської лікарні.
Слідчі змусили Руслана підписати самозвинувачувальні документи. Але, прийшовши до тями, у шпиталі він письмово відмовився від власних свідчень.
Як стверджують правозахисники, члени української асоціації Міжнародної амністії, єдиним свідком у суді була розумово відстала людина, що є абсолютно неприпустимим. Руслана Антоника засудили до 13 років ув’язнення.
Наразі він перебуває у Дрогобицькій виправній колонії суворого режиму. Верховний Суд України відхилив його клопотання. А адвокати подали справу на розгляд у Європейській суд з прав людини.
Наша колега Галина Терещук зустрічалась із мамою Руслана Антоника Пелагеєю Антоник.
Галина Терещук
Уже 4 роки Пелагея Антоник не знає сну і спокою. Вона далі бореться за свого сина і покладає надію лише на міжнародний Європейський суд з прав людини.
Жінка звертається у різноманітні правозахисні організації, до народних депутатів і Президента України. Списані кілограми паперу. Пишуть друзі та вчителі Руслана Антоника, священики і колеги по роботі, громадські організації.
Справу журналіста розглянула колегія суддів палати з кримінальних справ Верховного Суду України. Суд відхилив не лише клопотання Руслана Антоника, але й не впустив у зал засідань його адвоката. Засідання відбувалось лише за участю прокурора і суддів.
До вищої судової влади з клопотаннями про перегляд справи звертались і Уповноважена з прав людини Ніна Карпачова, і колишній заступник Генпрокурора Ольга Колінько. “Разом із клопотаннями були надіслані численні докази невинності Руслана Антоника,” -розповідає пані Пелагея Антоник.
Палагея Антоник
Послали всі докази, що там ніяких доказів про те, що син вбив людину, ні зброї, нічого не було. Ми передали касаційну скаргу у міський суд. А міський суд виправдав, сказав, що Руслан неправильно засуджений. Тоді передали до Верховного Суду України, Верховний Суд України навіть не розглядав нас, зворотну сторону.
Я маю ці відповіді, що вони відсилають: тільки те, що Руслан винен, і вони навіть не розглядають. Я зверталася до Колінько Ольги, до всіх депутатів. В нашій державі я правди не знайду.
Галина Терещук
Нагадаю, експертизою Асоціації психіатрів України встановлено, що єдиний свідок у суді, який нібито бачив вбивство, Олександр Волковський є психічно хворою людиною, олігофреном з помірною стадією дебільності. Такі особи взагалі не можуть проходити у судовій справі як свідки.
До того ж численну плутанину можна побачити у вироку Печерського суду Києва. Так на одній сторінці мовиться, що буцімто Руслан був у магазині, а на іншій, що він перебував у парку, де було скоєне вбивство.
До того ж, коли Руслана Антоника доставили в міліцію не був оформлений протокол затримання.
Коли у камері підслідного було жорстоко побито, йому не надали вчасно медичну допомогу.
Після затримання за звинуваченням у вбивстві міліціонери принесли Антонику ніж у камеру, щоб він нарізав собі хліб. Однак Руслан його не доторкнувся.
Суд не взяв до уваги алібі Руслана, що на момент вбивства, що засвідчує чек, він перебував у кафе. Наразі єдиним "пом’якшенням" для Руслана Антоника є те, що його перевели до Дрогобицької в’язниці. Але йому відмовлено у касаційній скарзі про перегляд справи.
Пані Пелагея Антоник показала мені листи, які Руслан написав до дружини вбитого підприємця і матері хворого свідка. У листі до дружини потерпілого, пані Олени Гальчинської Руслан пише: “За що вони стільки часу катують мене, невинну і просту людину, за що мучать мою 60-річну маму, за що зганьбили на усю Україну? Повірте я не знав вашого чоловіка і не міг навіть з ним десь пересікатись. Той, хто вбив вашого чоловіка, розгулює на волі”.
Але цей лист дружина потерпілого не прочитала, бо мама Руслана побоялась, щоб його та її не звинуватили у шантажі.
Надія Шерстюк
Журналісти кримінської газети “Міські вісті”, що на Луганщині, вступили в конфлікт з місцевою районною адміністрацією. Влада відмовила журналістам цього видання в акредитації. А обласне управління з питань преси та інформації у листі, адресованому “Міським вістям”, вказало редакції на те, що журналісти нібито неправильно трактують закон “Про інформацію”.
З подробицями наш луганський кореспондент Василь Соколенко.
Василь Соколенко
Редактор новоствореної кримінської газети “Міські вісті” Ірина Чорнобай направила, як вона вважає, у відповідності з чинним законодавством листа на адресу керівництва районної адміністрації з проханням акредитувати кореспондентів свого видання.
Але районна влада раптом без належної аргументації відмовила журналістам у цьому проханні. Виникла конфліктна ситуація. І тоді журналісти подали позов до суду, а також звернулися до Луганського обласного відділенння Комітету виборців за юридичною допомогою.
Голова відділення комітету Олексій Свєтіков підтримав редакційний колектив і виступив з відповідною заявою у пресі. У ній серед іншого він наголосив, що влада незаконно відмовляє редакції в акредитації. З відповідною кореспонденцією про конфлікт виступили і “Міські вісті”.
На цю публікацію відреагувало і обласне управління з питань преси та інформації. Його керівник Вадим Желєзний зауважив, що журналісти неправильно розуміють інформаційне законодавство.
Згаданий О.Свєтіков на це зауважив: “Нас дуже стривожив цей лист. Керівник обласного управління по суті вказує редакції, як їй оцінювати ті чи інші стосунки, пов’язані з інформаційним законодавством. На наш погляд, мова йде про пряму цензуру”.
Начальник обласного управління з питань преси та інформації Вадим Желєзний не погодився з такою оцінкою: “У нашому листі не ставилася мета якимось чином обмежити діяльність ЗМІ чи окремого журналіста. Ми просто роз’яснили, що, шановна редакція, шановний редакторе, ви сьогодні не уповноважені трактувати закон”.
Після обміну листами, заявами, кореспонденціями, які були оприлюднені, суд приступив до розгляду позивної заяви журналістів.
Після попередньої співбесіди юрист районної адміністрації Наталія Селіщева заявила кореспонденту радіо “Свобода”, що, можливо, до судового процесу справа і не дійде. Адміністрація готова позитивно розглянути прохання журналістів про акредитацію.
У цілковитій правоті редакції впевнений і юрист обласного управління Комітету виборців Ніна Метьолкіна, яка надає правову допомогу редакції “Міських вістей”.
Але тут слід зауважити, що конфлікт між редакцією новоствореною міської газети і районною владою – це, так би мовити, побічний ефект. По суті протистояння спостерігається між керівниками районної та міської гілок влади.
Надія Шерстюк
Це була програма “Права людини: українська реальність”. Її уклала і провела Надія Шерстюк, мені допомагав у київській студії Сергій Балабанов.
Ми з вами прощаємося!
Київ, 6 квітня 2004 року.
Надія Шерстюк
На хвилях української служби радіо “Свобода” ви слухаєте передачу “Права людини: українська реальність”. Перед мікрофоном у київській студії Надія Шерстюк. Звукооператор Сергій Балабанов.
Ми вітаємо вас, шановні слухачі!
Сьогодні у програмі до вашої уваги такі теми:
-Пішов з життя письменник і правозахисник Микола Руденко;
-Програма реабілітації колишніх засуджених на Харківщині;
-Захисники засудженого журналіста Руслана Антоника подають скаргу до Європейського суду з прав людини;
-Порушення прав журналістів на Луганщині.
Микола Руденко
Арештували мене 5-го лютого 1977-го року. Натягували на груповий злочин антирадянський. Я відповідав, бо я був головою групи.
Надія Шерстюк
Це було останнє інтерв’ю Миколи Руденка, яке він дав для радіо “Свобода” у жовтні минулого року. А передача, присвячена Українській Гельсинській групі і її керівникові Миколі Руденку, вийшла в ефір 18-го грудня, напередодні його 83 річчя. А 1-го квітня Миколи Руденка не стало. Пропонуємо вам уривок з цієї передачі.
Микола Руденко
Мені було 56. Я вже був пенсіонером. Етапували мене раніше в Київ, але побачення ні з ким не дали, бо я розмовляв з ними не по дружньому, як ви розумієте. Потім на Харків. І вже до Мордовії...
Там було багато дуже чистих людей. Це бандерівців, це лісові брати - прибалти, вони з нами спілкувалися, а ми з ними спілкувалися. Нас не багато було політв’язнів, але ми дуже міцно трималися одне за одного. Як намагалися когось одного скривдити, то піднімався весь табір.
Чому я повстав? Я - письменник. Може, я, якби була свобода слова, можливість писати і друкувати те, що я думаю, то, може б, я і не піднявся.
Порівнювати можливості, що людина могла писати тоді, і що вона може писати сьогодні, то це взагалі не до порівняння. Сьогодні письменник в цьому розумінні вільний. В цьому розумінні свобода слова є в літературній творчості. Інша річ, що порушуються права людини беззаконням державним.
Я налаштований стосовно нашої сучасної держави так точно, як настроєна переважна більшість інтелігенції.
Держава поки що не стала демократичною в європейському розумінні.
Я думаю, що сьогодні все ж таки політв’язнів в тому розумінні, як вони були, їх вже немає. Можливо, вони є в іншому розумінні: коли людину оббрехали, дали їй якийсь кримінал, а за політичні статті не судять, як тоді було.
Надія Шерстюк
Це був уривок передачі, присвяченої керівникові УГГ, письменникові і дисидентові Миколі Руденку, який помер 1-го квітня. Поховали правозахисника на Байковому цвинтарі.
На підставі Кримінально-виконавчого кодексу України, який набув чинності з 1-го січня 2004-го року, при виправно-трудових колоніях створюються дільниці соціальної реабілітації засуджених. На Харківщині таких дільниць чотири.
Про особливості їхньої діяльності розповідає наша харківська кореспондентка Вікторія Маренич.
Вікторія Маренич
В умовах тривалої ізоляції засуджені втрачають соціально-корисні навички, тому їм важко адаптуватися у суспільстві після повернення з місць позбавлення волі. Саме через це і виникла необхідність створення дільниць соціальної реабілітації засуджених.
Дехто вважає, що це повторення вже колись існуючих колоній-поселень.
Проте В.Бутенко, начальник Держдепартаменту з питань виконання покарань у Харківській області, впевнений, що це абсолютно новий крок у системі адаптації засуджених.
По-перше, до таких дільниць потрапляють не ті, хто, умовно кажучи, став на шлях виправлення, а ті, хто вже робить кроки до виправлення. А відтак, має полегшити умови свого перебування в колонії. І це для багатьох засуджених є своєрідним стимулом.
Володимир Бутенко
Друга сторона цього питання – це те, що всі люди, які направляються на ці ділянки, адаптуються до умов суспільства, вільного життя. Тобто, вони перш за все вже розуміють, що треба утримувати сім’ю, те, що раніше за них вирішувала адміністрація.
Вікторія Маренич
Сьогодні на Харківщині створено 4 дільниці соціальної реабілітації засуджених. В них знаходяться 60% людей, які формально підпадають під статтю 101 Кримінально-виконавчого кодексу України, тобто, можуть бути переведеними до таких дільниць. Планується відкриття ще однієї дільниці.
Володимир Бутенко
Людина, яка і утримується в місцях позбавлення волі, і з поліпшеними умовами, яка знаходиться на соціальної реабілітації ділянках, вона ж така, як і всі інші. Потрібно її лікувати і вирішувати побутові проблеми.
Вікторія Маренич
За думкою правознавців, такі кроки реформування системи виконання покарань, як створення дільниць соціальної реабілітації засуджених, є сьогодні вкрай важливими.
Мовить Олександр Букалов, керівник громадської правозахисної організації “Донецький меморіал”.
Олександр Букалов
Вкрай необхідно, тому що в нас й досі колонії іноді називають “виправними”, а насправді, вони там не виправляють людей, а іноді роблять з них гірших. Краще говорити про те, що треба вживати заходів, які були б направлені на соціальне збереження. Ось людина сюди потрапила, і щоб вона там стала не гірше.
Вікторія Маренич
За статистикою 7% напіввільних засуджених українців повертаються із дільниць соціальної реабілітації до колонії. Тобто, не витримують випробувального терміну. На Харківщині цей показник складає 4%.
Надія Шерстюк
У травні минає 4 роки від дня арешту тележурналіста Руслана Антоника. Перебуваючи у матеріальній скруті у Дрогобичі, що на Львівщині, він отримав пропозицію працювати у столиці на Народному телебаченні, готував програму “Воістину відверто”.
19-го травня 2000-го року Руслан Антоник був затриманий за підозрою у вбивстві фахівця з цінних паперів Петра Тичинського, зятя тодішнього працівника Адміністрації Президента.
За свідченням адвокатів, у слідчому ізоляторі 32-річного журналіста піддавали тортурам. Його кинули у камеру до кримінальників, останні з нього жорстоко знущались.
Лише після втручання міністра охорони здоров''я Руслана госпіталізували зі струсом мозку, численними травмами в реанімаційне відділення київської міської лікарні.
Слідчі змусили Руслана підписати самозвинувачувальні документи. Але, прийшовши до тями, у шпиталі він письмово відмовився від власних свідчень.
Як стверджують правозахисники, члени української асоціації Міжнародної амністії, єдиним свідком у суді була розумово відстала людина, що є абсолютно неприпустимим. Руслана Антоника засудили до 13 років ув’язнення.
Наразі він перебуває у Дрогобицькій виправній колонії суворого режиму. Верховний Суд України відхилив його клопотання. А адвокати подали справу на розгляд у Європейській суд з прав людини.
Наша колега Галина Терещук зустрічалась із мамою Руслана Антоника Пелагеєю Антоник.
Галина Терещук
Уже 4 роки Пелагея Антоник не знає сну і спокою. Вона далі бореться за свого сина і покладає надію лише на міжнародний Європейський суд з прав людини.
Жінка звертається у різноманітні правозахисні організації, до народних депутатів і Президента України. Списані кілограми паперу. Пишуть друзі та вчителі Руслана Антоника, священики і колеги по роботі, громадські організації.
Справу журналіста розглянула колегія суддів палати з кримінальних справ Верховного Суду України. Суд відхилив не лише клопотання Руслана Антоника, але й не впустив у зал засідань його адвоката. Засідання відбувалось лише за участю прокурора і суддів.
До вищої судової влади з клопотаннями про перегляд справи звертались і Уповноважена з прав людини Ніна Карпачова, і колишній заступник Генпрокурора Ольга Колінько. “Разом із клопотаннями були надіслані численні докази невинності Руслана Антоника,” -розповідає пані Пелагея Антоник.
Палагея Антоник
Послали всі докази, що там ніяких доказів про те, що син вбив людину, ні зброї, нічого не було. Ми передали касаційну скаргу у міський суд. А міський суд виправдав, сказав, що Руслан неправильно засуджений. Тоді передали до Верховного Суду України, Верховний Суд України навіть не розглядав нас, зворотну сторону.
Я маю ці відповіді, що вони відсилають: тільки те, що Руслан винен, і вони навіть не розглядають. Я зверталася до Колінько Ольги, до всіх депутатів. В нашій державі я правди не знайду.
Галина Терещук
Нагадаю, експертизою Асоціації психіатрів України встановлено, що єдиний свідок у суді, який нібито бачив вбивство, Олександр Волковський є психічно хворою людиною, олігофреном з помірною стадією дебільності. Такі особи взагалі не можуть проходити у судовій справі як свідки.
До того ж численну плутанину можна побачити у вироку Печерського суду Києва. Так на одній сторінці мовиться, що буцімто Руслан був у магазині, а на іншій, що він перебував у парку, де було скоєне вбивство.
До того ж, коли Руслана Антоника доставили в міліцію не був оформлений протокол затримання.
Коли у камері підслідного було жорстоко побито, йому не надали вчасно медичну допомогу.
Після затримання за звинуваченням у вбивстві міліціонери принесли Антонику ніж у камеру, щоб він нарізав собі хліб. Однак Руслан його не доторкнувся.
Суд не взяв до уваги алібі Руслана, що на момент вбивства, що засвідчує чек, він перебував у кафе. Наразі єдиним "пом’якшенням" для Руслана Антоника є те, що його перевели до Дрогобицької в’язниці. Але йому відмовлено у касаційній скарзі про перегляд справи.
Пані Пелагея Антоник показала мені листи, які Руслан написав до дружини вбитого підприємця і матері хворого свідка. У листі до дружини потерпілого, пані Олени Гальчинської Руслан пише: “За що вони стільки часу катують мене, невинну і просту людину, за що мучать мою 60-річну маму, за що зганьбили на усю Україну? Повірте я не знав вашого чоловіка і не міг навіть з ним десь пересікатись. Той, хто вбив вашого чоловіка, розгулює на волі”.
Але цей лист дружина потерпілого не прочитала, бо мама Руслана побоялась, щоб його та її не звинуватили у шантажі.
Надія Шерстюк
Журналісти кримінської газети “Міські вісті”, що на Луганщині, вступили в конфлікт з місцевою районною адміністрацією. Влада відмовила журналістам цього видання в акредитації. А обласне управління з питань преси та інформації у листі, адресованому “Міським вістям”, вказало редакції на те, що журналісти нібито неправильно трактують закон “Про інформацію”.
З подробицями наш луганський кореспондент Василь Соколенко.
Василь Соколенко
Редактор новоствореної кримінської газети “Міські вісті” Ірина Чорнобай направила, як вона вважає, у відповідності з чинним законодавством листа на адресу керівництва районної адміністрації з проханням акредитувати кореспондентів свого видання.
Але районна влада раптом без належної аргументації відмовила журналістам у цьому проханні. Виникла конфліктна ситуація. І тоді журналісти подали позов до суду, а також звернулися до Луганського обласного відділенння Комітету виборців за юридичною допомогою.
Голова відділення комітету Олексій Свєтіков підтримав редакційний колектив і виступив з відповідною заявою у пресі. У ній серед іншого він наголосив, що влада незаконно відмовляє редакції в акредитації. З відповідною кореспонденцією про конфлікт виступили і “Міські вісті”.
На цю публікацію відреагувало і обласне управління з питань преси та інформації. Його керівник Вадим Желєзний зауважив, що журналісти неправильно розуміють інформаційне законодавство.
Згаданий О.Свєтіков на це зауважив: “Нас дуже стривожив цей лист. Керівник обласного управління по суті вказує редакції, як їй оцінювати ті чи інші стосунки, пов’язані з інформаційним законодавством. На наш погляд, мова йде про пряму цензуру”.
Начальник обласного управління з питань преси та інформації Вадим Желєзний не погодився з такою оцінкою: “У нашому листі не ставилася мета якимось чином обмежити діяльність ЗМІ чи окремого журналіста. Ми просто роз’яснили, що, шановна редакція, шановний редакторе, ви сьогодні не уповноважені трактувати закон”.
Після обміну листами, заявами, кореспонденціями, які були оприлюднені, суд приступив до розгляду позивної заяви журналістів.
Після попередньої співбесіди юрист районної адміністрації Наталія Селіщева заявила кореспонденту радіо “Свобода”, що, можливо, до судового процесу справа і не дійде. Адміністрація готова позитивно розглянути прохання журналістів про акредитацію.
У цілковитій правоті редакції впевнений і юрист обласного управління Комітету виборців Ніна Метьолкіна, яка надає правову допомогу редакції “Міських вістей”.
Але тут слід зауважити, що конфлікт між редакцією новоствореною міської газети і районною владою – це, так би мовити, побічний ефект. По суті протистояння спостерігається між керівниками районної та міської гілок влади.
Надія Шерстюк
Це була програма “Права людини: українська реальність”. Її уклала і провела Надія Шерстюк, мені допомагав у київській студії Сергій Балабанов.
Ми з вами прощаємося!
