Київ, 2 квітня 2004 року.
Надія Степула
Вітаю вас, шановні слухачі!
На хвилях радіо “Свобода” СЮЖЕТИ. – Радіожурнал, якого Ви чекали...
З вами – автор і ведуча, - я, Надія Степула.
“Сідаймо в човен. Поїдемо в подорож довкола наших сердець. Може, відкриємо нову, незнану землю”. – Ці слова Богдана –Ігоря Антонича написані такого ж квітневого дня, як нині. Тільки - в іншім столітті, - 1932-го року.
За ці сімдесят два роки сталося немало. - У вічність канули сюжети, повні сліз і крові. Тишею стали забуті мелодії. Спопеліли дивні пристрасті. Скинуті з п’єдесталів одні пам’ятники і поставлені – інші. Народилися нові люди.
З’явилися нові держави. Постала незалежна Україна.
Автор кількох книг та численних публікацій у пресі, поет, прозаїк, політолог Микола Рябчук написав книгу “Дві України: реальні межі, віртуальні війни”.
У рамках проекту “Науки при каві” не так давно відбулася зустріч автора зі студентами Києво-Могилянської бізнес-школи у Києві. Микола Рябчук тоді поділився не тільки думками про “дві основні візії українського майбутнього”. А й – про ту “третю” Україну, за яку, на його погляд, “мають змагатися дві інші”. Поділився він і самоусвідомленням, “наскільки місткою й проникливою, а водночас – пласкою і небезпечною може бути ця метафора”.
Книга Миколи Рябчука прочитується непросто і неоднозначно. Про це свідчить багатосюжетне обговорення , що розгортається навколо неї.
Пропоную вам, шановні слухачі радіо “Свобода”, кілька сюжетів. Самого автора почуємо наприкінці дискусії на сторінках нашого радіожурналу, а спершу – сюжет від Сергія Грабовського, кандидата філософських наук, заступника редактора журналу “Сучасність”.
Сергій Грабовський
Микола Рябчук, один із небагатьох українських дослідників, котрий у вивченні культурних, це найперше, політичних та соціальних процесів на посткомуністичних теренах прагне відходити, так би мовити, від одномірних теоретичних схем.
Відтак, українське суспільство постає у його книгах, а йдеться вже третю звану “2 України”, одночасно і як постколоніальне, і як постсовєцьке, як власне посткомуністичне, як малоросійське, тобто ґрунтоване на внутрішньоукраїнський 350-тилітній післяпереяславській історії.
Об’єктивність питомо українського погляду на речі, його одночасна безстрашність у висновках щодо української реальності, ось засади, на яких стоїть Микола Рябчук.
Його тексти, що вони виходять друком упродовж останніх 15 років є демонстративною відмовою від тієї методології і стилістики, що її сам Рябчук вважає криптосовєцькою і притаманною більшості, так званих, україномовних інтелектуалів.
Проте ці настанови сам Микола Рябчук не завжди реалізує у власних же текстах. Насамперед, йдеться про те, що сам автор часом лякається своїх висновків і зупиняється перед найголовнішим. От і книга “2 України” демонструє таку непослідовність.
Візьмімо річ засадничу, характеристику Миколою Рябчуком чинного в Україні олігархічного режиму. Автор “2 Україн” називає його явищем суто малоросійським. Тим часом, якщо зважити на класичні описання феномену малоросійства Євгеном Маланюком, поминути їх неможливо, автор мусить, або мовчки погодитися з ними, або заперечити.
Так от, якщо зважити на ці класичні описання, зрозуміло, що йдеться про своєрідний і давній різновид українства. Коли зберігається властиво етнографічна розспівана, витанцювана, розкохана і щедро присмачена галушками складова української культури.
А натомість заперечується найважливіша, суто політична складова цієї культури традиційно спрямована на унезалеження України. Малоросійство – це феномен, який росте на українському етнічному і етнографічному грунті. Тим часом міста Півдня і Сходу України у середовищі, яких постали майже всі олігархи теперішньої України і значна частина її керманичів де-факто позбавлені, навіть етнографічної складової української визначеності.
А Микола Рябчук стверджує, що олігархічно-бюрократичній верхівці теперішньої України притаманна певна політична самодостатність. Тим часом, як самодостатність соціокультурна і ментальна відсутні, включно із любов’ю не до галушок та оковитої, а до пельменів і коньяку Генесі.
Отож ідеться про явище складніше за традиційне малоросійство. Останнє, втілене в постатях Вєрки Сердючки чи Петра Симоненка швидше є обслугою новітнього панівного класу, який створив за Миколою Рябчиком таку собі шантажистську державу.
І знову, чи не боїться автор “2 Україн” зробити належні висновки і чи не взяти йому приклад, скажімо, з білоруса Андрія Санникова, котрий відверто говорить про ствердження на постсовєцьких теренах у чотирикутнику, так званого, ЄЕПу неототалітарних держав ХХІ століття.
І ще одне логічне запитання до Миколи Рябчука: чи не час перестати озиратися на переважну більшість західних авторитетів? Адже, навіть один з проникливих знавців постсовєцького простору Джордж Сорос 1992 року вважав перемогу демократії в Росії повною і остаточною.
Надія Степула
Ще один сюжет – від історика Віталія Пономарьова.
Віталій Пономарьов
Микола Рябчук не є відкривачем двох основних груп в українському суспільстві
“2 України” протилежні у всьому – аж до побутових звичок: “бюрґерських” на Заході та пролетарських на Сході. Проте у реальному суспільстві ці 2 моделі є радше полюсами, між якими перебуває пасивна більшість населення. Саме вона є адресатом послань обох “Україн”, об’єктом їхніх пропаґандистських зусиль і винагородою в їхньому змаганні.
Відтак, Україна є не тереном конфлікту цивілізацій чи протистояння минулого і майбутнього, а радше зоною їхнього контакту. За словами автора, “2 України” проникли, просочилися одна в одну”, співіснуючи у кожній точці української території та в кожній оселі. І кордон між світами та культурами пролягає не по Збручу або Дніпру – він у головах людей. Саме там співіснують Грушевський та Щербицький, пам’ять про Крути і день “захисника вітчизни”.
Власне, розвиток України і полягає у подоланні цієї двоїстості, витворенні з неї “українськості” – тобто, політичної та культурної ідентичності спільноти, яка є і модерною нацією, і громадянським суспільством.
У цьому сюжеті в Рябчука присутній ще один персонаж – влада, яка свідомо підтримує стан суспільної шизофренії, оскільки не зацікавлена у зростанні соціальної солідарності.
І книга “2 України” – це не тільки аналіз способів маніпуляціії суспільством, якими держава намагається загальмувати перетворення пострадянських індивідуумів на українських громадян. Це ще і наголошення на (цитата) “можливості та необхідності протидіяти описаним “технологіям”.
Надія Степула
А тепер послухаємо і самого автора – Миколу Рябчука.
Микола Рябчук
Властиво, моя книга називається не “2 України”, а вона має ще й підзаголовок. Цей підзаголовок, він не менш важливий, ніж заголовок. Підзаголовок звучить: “Реальні межі, віртуальні війни”.
Властиво, на початку я планував дати підзаголовок “Плекання амбівалентності”. І ця назва здається мені ще більш концептуальною, але я мусив застосувати його якоюсь мірою до картинки, яку я вибрав собі на обкладинку роботи Володимира Костика. Я дуже люблю цього художника, хоч концептуально не погоджуюся.
В кожнім разі, назва не повинна нікого обманювати, тому що вона має, радше, такий, сказати б, провокативно-полемічний характер. Тобто, я зовсім не належу, до тих, хто намагається ділити Україну на дві частини.
Мені йшлося про інше, скоріше, навпаки, про протилежне, про полеміку з тими, хто ділить цю країну, хто намагається поглибити розкол країни, хто провокує і плекає недовіру однієї частини людей до інших. Зрозуміло, що прихильники цих віртуальних воєн вони перебувають насамперед у таборі української влади.
Тим часом, коли говорити про “2 України” в концептуальнішому плані, то треба було б визнати, що вони існують, скоріше, у людських головах. Тобто, чому я вживаю цей термін амбівалентність, як орієнтація на взаємовиключені і несумісні цінності , тому що саме цей термін дуже точно відбиває характер і сутність постсовєцького суспільства. Власне, він відбиває ту шизофренію, яка коїться у людських головах. І от саме в людських головах “2 України”, безумовно, існує.
Тобто існує одночасно Україна-незалежна, яка прагне стати європейською, яка намагається збудувати справді ринкову економіку, правову державу, інтегруватися в НАТО і в ЄС. Тобто поводитися, як нормальна країна, нормальне цивілізоване суспільство.
І є Україна-совєцька, і вона також живе в людських головах. Україна, яка досі живе якимись мареннями про Совєцький Союз, про якесь східно-слов’янське братерство, про якесь нове об’єднання України, Росії і Білорусії, та ще й може й Казахстану, а чому і не Таджикистану.
Є от два різних проекти, сказати б, держави Україна, два різні уявлення про минуле України та її майбутнє, що особливо важливо, майбутнє. І, власне, ці проекти видаються мені абсолютно несумісними і їхнє співіснування в головах, а дуже часто в тих самих головах наших урядовців, видається мені ознакою шизофренії, або ж якоюсь хитрістю, яка покликана містифікувати реальний стан справ. Про це і йдеться в моїй книжці.
Тобто я намагаюся в книжці з’ясувати якою мірою ця амбівалентність, ця шизофренія є, з одного боку, наслідком попереднього розвитку України, а якою мірою вона є уже продуктом цілеспрямованої діяльності владних еліт.
Надія Степула
... Чи то Едмон де Гонкур, чи Жюль де Гонкур, - котрийсь із відомих братів-письменників, чиїм іменем названа одна з престижних літературних премій, сказав якось, що “ У провінції - і дощ є розвагою”...
Ці слова стосуються передусім французької провінції 19 століття. Але й - будь-якої іншої теж. Відтоді спливло немало вод і в Сені, і в Дніпрі, Дністрі чи Стугні.
Сьогодні плеса українських провінційних рік відбивають у дзеркалах своїх вод життя безлічі міст і містечок, подекуди старших навіть від столиці.
Там теж нуртують сюжети. Гарний привід почути кращі з них буде в рубриці “ПРОВІНЦІЙНІ СЮЖЕТИ”. Сьогодні ця рубрика дебютує в нашому радіожурналі. І розпочинається сюжетиком з Конотопа. Говорить віце-мер міста Конотопа і хрещена мати фестивалю “Конотопська відьма” Тетяна Токарєва.
Тетяна Токарєва
У нас є три таких позиції навколо яких ми зараз і працюємо. Перше, це відоме ім’я Казиміра Малевича, який є основоположником супрематизму і це світове ім’я. Він написав у місті Конотопі перші картини і жив у нас.
Лишилося його місце, де він проживав. Ми застановляємо хату-садибу Казиміра Малевича. Навкруги цього вже 2 роки поспіль проводимо фестиваль Казиміра Малевича. Це фестиваль за участю художників України в цілому, які сподвижники супрематизму. Це така нова форма, яка приваблює наше місто і ми далі йдемо у цьому плані. Це перше.
Друге. Як знаєте, що у місті Конотопі була написана Квіткою-Основ’яненком “Конотопська відьма”. І навкруги цього ми започаткували фестиваль “Конотопська відьма запрошує”.
Він має статус обласного фестивалю. Це фестиваль жіночого гумору. Навкруги цього в нас є декілька легенд, які ми внесли в золоте кільце Конотопу і створили місця у місці, пов’язані з цим.
Іще ми знайшли у просторі європейському два міста, які давно з ім’ям відьми пов’язують свої місцеві здобутки і таке інше. Це Баварія, місто Капельродик. У них і музеї відьми і є такі цікаві сувеніри, різні відмачьки. І вони вважають, що це оберіг міста. У нас є з різних міст Європи десь, мабуть, близько 10, різні їхні сувенірні вироби, це як оберіг міста.
Капельродик і місто Мулєн, Франція. Там є теж виставка і музей відьом. І третє ще ім’я, це генерал Драгомиров, герой Шибки Болгарії. Навкруги цього теж у нас розкручується наша програма.
Надія Степула
Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав. Дякую за увагу, дорогі слухачі. З вами була автор і ведуча – я, Надія Степула. Мені допомагала звукорежисер Наталя Антоненко.
Нехай вам таланить на щасливі сюжети! До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
