Київ, 5 березня 2004 року.
Надія Степула
Час прокидання – цвітіння і проростання, час надій і світлі лови щодня довших променів сонця. – Весна! Час оновлених сюжетів!
На хвилях радіо СВОБОДА звучить радіожурнал СЮЖЕТИ, дорогі слухачі! Я – автор і ведуча, Надія Степула, тішуся цим часом - бути з Вами.
П’ять тисяч книг було розглянуто журі на рейтинговій акції “Книжка року”. Переможці в десяти номінаціях засвідчили: читати буде що.
Із сюжетом про це – Інна Набока.
Інна Набока
У номінації "Хрестоматія" серед художньої класики кращою була визнана збірка поезій Василя Стуса "Палімпсест" видавництва "Факт". На думку критиків, вона має всі ознаки "канонічного" вибраного, а її наклад – 12 тисяч примірників – рідкісне явище для української книжки сьогодні.
Найгостріша конкуренція точилася у номінації "Красне письменство". І це зовсім не дивно, бо тут були представлені нові книжки Андруховича, Забужко, Винничука, Прохаська, Жадана. Переміг провокативний роман метра сучукрліту Юрія Винничука "Мальва Ланда". (Львів. "Піраміда"). У номінації "Голоси" лавреатами стали одразу дві книжки Івано-Франківської "Лілеї-НВ": серед поезії – вишукана збірка Олега Лишеги "Снігові і вогню", а серед есеїстики - книжка молодого чернівецького літерата Олександра Бойченка "Щось на кшталт шотакуа". У актуальній номінації "Політлікнеп", де представлено суспільствознавство, першість здобули "Дві України: реальні межі, віртуальні війни" Миколи Рябчука від "Критики" та "Роздуми над сплюндрованим століттям" знаного англійського історика Роберта Конквеста київських "Основ". І якщо Рябчук аналізує проблеми державонацієтворення й становлення громадянського суспільства в постсовєтській Україні, британський дослідник заглиблюється у невирішені проблеми людської цивілізації. Знаковий тандем...
Одна з найрезонансніщих номінацій – "Минувщина". У підномінації "Давня історія" кращою визнана фундаментальна збірка "Переяславська Рада 1654 року. Історіографія та дослідження", видана "Смолоскипом". А серед книжок, присвячених історії новітній, це - "Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки" Данила Яневського, Київ"Дух і літера".
У номінаці "Обрії" перемогла енциклопедія "Українска міфологія", (Київ."Либідь"). Цікаво, що створили її не академічні інститути і колективи, а одна єдина людина – Валерій Войтович. Серед публікацій та мемуарів (номінація "Постаті") кращою названі "Спогади" Євгена Чикаленка.
Не можливо не відзначити і такі шедеври поліграфії, як "Казки Туманного Альбіону" від А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ ("Дитяче свято") та "Український літопис вбрання" Зінаїди Васіної, видавництво "Мистецтво" ("Візитівка").
І нарешті – головна нагорода акції – Гран-прі. Книжкою року експерти визнали унікальне дослідження видатного мовознавця і критика Юрія Шевельова "Історична фонологія української мови", видане харківським видавництвом "Акта".
Надія Степула:
Говорить радіо “Свобода”. В ефірі – радіожурнал СЮЖЕТИ.
“Театр повчає нас так, як не під силу навіть грубезним книгам”, - сказав якось Вольтер. Інша річ, що будь-який сюжет, явлений на сцені, починає жити спершу в п’єсі. Класика не сходить зі сцен віками. Але й нові драми та фарси пробиваються під сяючі вогні рампи.
Чи готові нині театри в Україні до нової драматургії? – Викладач театрального інституту імені Карпенка-Карого Леся Волошин висловлює думку, що – не готові. І ось як відстоює цю спірну, очевидно, сентенцію.
Леся Волошин
Театр не готовий зараз до сприйняття таких п’єс, не дивлячись на те, що зараз в самому Києві йде близько 20 п’єс за творами сучасних драматургів. Це не говорить про те, що це є постановки успішні.
Навпаки. Дуже часто, як це відбувається в тому ж театрі Івана Франка, коли взяли п’єсу Олександра Денисенка “Оксана”. П’єса написана про останні дні Тараса Шевченка. І зробили з неї якусь потвору, забравши з п’єси все те, на чому вона базувалася.
Тобто Олександр Денисенко писав історію життя самотньої старої, дуже нещасливої людини. Не дивлячись на те, що ця людина вже була визнана, як український геній, жила вона в Петербурзі, не мала зовсім ніяких зв’язків із своєю Батьківщиною і шукала серед петербурзьких повій дівчину Оксану, перше своє кохання.
В театрі Івана Франка з цією п’єсою вихолостили все те людське, що було і побудували схематичну виставу, яка, з одного боку, нібито і говорить про Шевченка, а з іншого боку, вона, може і непогана, я не говорю, що це погана вистава. Я говорю, що це вистава поставлена по зовсім іншій п’єсі. Режисер переписав п’єсу наново.
Те саме було на декілька років раніше з п’єсою Максима Курочкіна “Стальова воля”, яку в Молодому театрі поставив Моісеїв. Перед прем’єрою Моісеїв сказав, що він і сам не зрозумів про що ця п’єса. Але була гарна ця постановка і він її поставив.
Поставив так, що через півроку п’єса зійшла. Вона не користувалася ніякою популярністю, не дивлячись на те, що “Стальова п’єса” Курочкіна дуже глибока, дуже об’ємна п’єса.
І так відбувається майже завжди. Чому так? Через те, що в театрі є люди старої формації, вони формувалися в інших умовах, як особистості, формувалися там в 70-80-ті роки.
Вони формувалися в іншій театральній естетиці. І з цим нічого не можна зробити, вони ставлять так, як вважають потрібне.
Сучасна українська п’єса базується принципово на інших естетичних засадах, якщо брати цю п’єсу, потрібно брати і читати її глибоко, шукати відповіді в ній, а не привносити її ззовні. Тільки в такому випадку вона заграє.
Надія Степула
Полотна мандрують, як люди, світом. Іноді вирушають у дорогу з автором, а вертаються – уже без нього. Як 148 творів Василя Кричевського, одного з найпримітніших українських митців ХХ століття. Його роботи вернулися до України з Венесуели. Сюжет про це підготувала Леся Олійник.
Леся Олійник
Василь Кричевський увійшов у історію культури як новатор у царині архітектури і малярства, графіки та декоративного мистецтва, сценографії й оформлення кінофільмів, як мистецтвознавець і педагог, співзасновник Української академії мистецтва, професор і керівник вищих художніх шкіл Києва, Миргорода, Львова. Саме Василю Кричевському випало створити Великий та Малий герби Української Народної Республіки, які нині відроджені в державному (Малому) гербі незалежної України.
Споруджений ним у Полтаві будинок губернського земства започаткував український архітектурний стиль і став символом націнального відродження початку ХХ століття. Василь Кричевський є також фундатором української книжкової графіки ХХ століття.
Сімдесят років життя й творчості митця пов’язані з Україною. Більшість його творів народилась у Києві. Тут, для театра Миколи Садовського він оформив вистави “Тарас Бульба”, “Ревізор”, “Сава Чалий”, “Богдан Хмельницький”, а також відому кінострічку “Звенигора” Олександра Довженка та перший український кольоровий фільм “Сорочинський ярмарок”.
У 1943 році Василь Кричевський з родиною залишив окуповану столицю і попрямував на Захід. Спочатку він працював у Львові під покровом митрополита Андрея Шептицького, потім потрапив до Парижа, а з 1948-го перебрався місто Каракас. Тут митець жив і творив до останніх днів, не доживши двох місяців до свого 80-ліття. Значна частина доробку Василя Кричевського знищено 1918 року під час бомбардування будинку Грушевського, в якому мешкав художник, а також в роки Другої світової війни. Ще до недавно творів Кричевського було обмаль в Україні. Більшість доробку зберігалося за океаном – у родині митця, у приватних колекціях.
Понад 300 робіт Василя Кричевського знаходилися в експозиції та фондах Українського музею в Нью-Йорку. І ось нині вони повернулися в Україну, щоб стати надбанням національного мистецтва на батьківщині її великого сина - Василя Кричевського.
Надія Степула
Національна премія України імені Тараса Шевченка найпрестижніша і традиційно вручається у Шевченкові березневі дні.
Обговорюють претендентів спочатку так звані “широкі кола громадськості”, - у перекладі з полісемії на посутність це означає “вузькі кола тих, хто ще цікавиться літературою в заполітизованому українському суспільстві”. – Після оголошення премійованих щасливців премія – теж уже традиційно – викликає більше суперечок і нарікань, аніж простої можливості привітати колегу по перу з успіхом. Мабуть, суперництво і в літературі, як у бізнесі та коханні, розділяє більше, ніж об’єднує...
Цього року премія присуджена поетові Василеві Слапчуку. “То все є грою”, - вважає він, окреслюючи стан творчості як такий, коли ніби “нема минулого і нема майбутнього”.
У поета, який в минулому має пекло війни в Афганістані, у теперішнім часі – високо поціновану поезію і нові творчі починання у прозі, майбутнє, сподіваймося, буде.
Мій колега Павло Вольвач відшукав “волинського самітника”, як кажуть про Василя Слапчука, у Луцьку.
Павло Вольвач
Василю, ставлення до Шевченківської премії зараз досить таки неоднозначне: від повного неприйняття до якогось пієтету. Як ти сприйняв звістку про присудження тобі цієї найпрестижнішої, найголовнішої премії держави?
Василь Слапчук
Я таки пригальмований в таких випадках. Як правило, я спокійно реагую на радість, але й на печаль. Це така філософія вже, котра може в мені сформувалася, щоб тримати себе в такій рівновазі.
Це я для мене найвища відзнака в Україні і все. Більше, ніж звістка в мене лишилося таке розуміння про нагороди. Було дуже, на мою думку, багато солдатів достойних нагород, і вони їх, тих нагород, не мали.
А були хлопці, котрі сиділи чи в штабі, чи земляків мали в штабі, і вони ті нагороди отримували. То я вже тоді знав, що не треба чекати справедливості.
Це суб’єктивно. Для мене значить, що ця нагорода в мене є, чи буде і все. Я намагаюся будувати себе. Розумієш, щоб цінували в мені не те, що на мене чіпляється, а те, що я сам собою значу.
В мене немає, я не хочу входити в конфлікт, в такий великий конфлікт з державою. В мене є багато претензій до цієї держави, але розумію, що вони повинні бути виважені.
А тут гра, то все є гра, так. Якщо я в ту гру вже граюся, дала мені держава, але я не мушу тій державі, щось ще в свою чергу повернути, так? Ми ж не подарунками обмінюємось.
Павло Вольвач
Василю, як писав, чи зазначав, здається, Еліот, що будь-яка нагорода – це похорони для митця, щось в такому дусі. В цьому плані, як ти ставишся, дивишся на свою подальшу творчість, тобто чи не стане це, не дай Боже, якоюсь рискою під твоєю творчістю, після чого ти вже писати не будеш прагнути, почиваючи на лаврах?
Василь Слапчук
Власне, ручатись ні за що не можна. Але похорони, це добре сказано, власне, що це похорони, але ... пише, що всі ми померли в Христі, так, щоб в воскресінні жити.
Власне, і письменницькій братії, де також можна померти, тут таки для чогось одного. Ми кожного дня помираємо і народжуємося. Я живу в короткому часі тепер, тобто, якби нема минулого, і нема майбутнього. Є ось тепер.
Для мене важливий робочий мій стан, це єдине, за що я чіпляюся. Зараз я пишу прозу. Я намагаюся працювати, працювати і не відволікатися на все це. Шарпанини багато зараз.
Надія Степула
Пане Василю, скажіть, будь ласка, що вам зараз пишеться? І прочитайте щось.
Василь Слапчук
Зараз в мене в руках, над чим я працюю, афганська тема. І мені з одного боку і не хотілося. Власне, так, якщо трошки про теперішнє і про минуле.
Щоразу мацаю рукою, Від страху в боці коле. Без зброї почуваю себе голим, Почуваю себе мішенню. Відчуваю муку, Хоч би гранату в кишеню, Або багнета в руку. Боюся задрімати, Жити боюсь безборонним. Дайте мені автомата, Хоча б з одним патроном.
Надія Степула
Шановні слухачі, на хвилях радіо “Свобода” завершує своє звучання радіожурнал СЮЖЕТИ. Фрагмент із Кантати Миколи Лисенка на слова Тараса Шевченка “Б’ють пороги” нагадає про те, що сюжети людського життя іноді позначені вічністю. - Як сюжет життя Тараса Шевченка, якому цієї весни минає сто дев’яносто літ. кантата
Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав, шановні слухачі, дякую за увагу. З вами була автор і ведуча – я, Надія Степула. Мені допомагала звукорежисер Наталя Антонечко.
Шукайте світлі сюжети, знаходьте в сюжетах себе! Говорить радіо “Свобода”!
Надія Степула
Час прокидання – цвітіння і проростання, час надій і світлі лови щодня довших променів сонця. – Весна! Час оновлених сюжетів!
На хвилях радіо СВОБОДА звучить радіожурнал СЮЖЕТИ, дорогі слухачі! Я – автор і ведуча, Надія Степула, тішуся цим часом - бути з Вами.
П’ять тисяч книг було розглянуто журі на рейтинговій акції “Книжка року”. Переможці в десяти номінаціях засвідчили: читати буде що.
Із сюжетом про це – Інна Набока.
Інна Набока
У номінації "Хрестоматія" серед художньої класики кращою була визнана збірка поезій Василя Стуса "Палімпсест" видавництва "Факт". На думку критиків, вона має всі ознаки "канонічного" вибраного, а її наклад – 12 тисяч примірників – рідкісне явище для української книжки сьогодні.
Найгостріша конкуренція точилася у номінації "Красне письменство". І це зовсім не дивно, бо тут були представлені нові книжки Андруховича, Забужко, Винничука, Прохаська, Жадана. Переміг провокативний роман метра сучукрліту Юрія Винничука "Мальва Ланда". (Львів. "Піраміда"). У номінації "Голоси" лавреатами стали одразу дві книжки Івано-Франківської "Лілеї-НВ": серед поезії – вишукана збірка Олега Лишеги "Снігові і вогню", а серед есеїстики - книжка молодого чернівецького літерата Олександра Бойченка "Щось на кшталт шотакуа". У актуальній номінації "Політлікнеп", де представлено суспільствознавство, першість здобули "Дві України: реальні межі, віртуальні війни" Миколи Рябчука від "Критики" та "Роздуми над сплюндрованим століттям" знаного англійського історика Роберта Конквеста київських "Основ". І якщо Рябчук аналізує проблеми державонацієтворення й становлення громадянського суспільства в постсовєтській Україні, британський дослідник заглиблюється у невирішені проблеми людської цивілізації. Знаковий тандем...
Одна з найрезонансніщих номінацій – "Минувщина". У підномінації "Давня історія" кращою визнана фундаментальна збірка "Переяславська Рада 1654 року. Історіографія та дослідження", видана "Смолоскипом". А серед книжок, присвячених історії новітній, це - "Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки" Данила Яневського, Київ"Дух і літера".
У номінаці "Обрії" перемогла енциклопедія "Українска міфологія", (Київ."Либідь"). Цікаво, що створили її не академічні інститути і колективи, а одна єдина людина – Валерій Войтович. Серед публікацій та мемуарів (номінація "Постаті") кращою названі "Спогади" Євгена Чикаленка.
Не можливо не відзначити і такі шедеври поліграфії, як "Казки Туманного Альбіону" від А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ ("Дитяче свято") та "Український літопис вбрання" Зінаїди Васіної, видавництво "Мистецтво" ("Візитівка").
І нарешті – головна нагорода акції – Гран-прі. Книжкою року експерти визнали унікальне дослідження видатного мовознавця і критика Юрія Шевельова "Історична фонологія української мови", видане харківським видавництвом "Акта".
Надія Степула:
Говорить радіо “Свобода”. В ефірі – радіожурнал СЮЖЕТИ.
“Театр повчає нас так, як не під силу навіть грубезним книгам”, - сказав якось Вольтер. Інша річ, що будь-який сюжет, явлений на сцені, починає жити спершу в п’єсі. Класика не сходить зі сцен віками. Але й нові драми та фарси пробиваються під сяючі вогні рампи.
Чи готові нині театри в Україні до нової драматургії? – Викладач театрального інституту імені Карпенка-Карого Леся Волошин висловлює думку, що – не готові. І ось як відстоює цю спірну, очевидно, сентенцію.
Леся Волошин
Театр не готовий зараз до сприйняття таких п’єс, не дивлячись на те, що зараз в самому Києві йде близько 20 п’єс за творами сучасних драматургів. Це не говорить про те, що це є постановки успішні.
Навпаки. Дуже часто, як це відбувається в тому ж театрі Івана Франка, коли взяли п’єсу Олександра Денисенка “Оксана”. П’єса написана про останні дні Тараса Шевченка. І зробили з неї якусь потвору, забравши з п’єси все те, на чому вона базувалася.
Тобто Олександр Денисенко писав історію життя самотньої старої, дуже нещасливої людини. Не дивлячись на те, що ця людина вже була визнана, як український геній, жила вона в Петербурзі, не мала зовсім ніяких зв’язків із своєю Батьківщиною і шукала серед петербурзьких повій дівчину Оксану, перше своє кохання.
В театрі Івана Франка з цією п’єсою вихолостили все те людське, що було і побудували схематичну виставу, яка, з одного боку, нібито і говорить про Шевченка, а з іншого боку, вона, може і непогана, я не говорю, що це погана вистава. Я говорю, що це вистава поставлена по зовсім іншій п’єсі. Режисер переписав п’єсу наново.
Те саме було на декілька років раніше з п’єсою Максима Курочкіна “Стальова воля”, яку в Молодому театрі поставив Моісеїв. Перед прем’єрою Моісеїв сказав, що він і сам не зрозумів про що ця п’єса. Але була гарна ця постановка і він її поставив.
Поставив так, що через півроку п’єса зійшла. Вона не користувалася ніякою популярністю, не дивлячись на те, що “Стальова п’єса” Курочкіна дуже глибока, дуже об’ємна п’єса.
І так відбувається майже завжди. Чому так? Через те, що в театрі є люди старої формації, вони формувалися в інших умовах, як особистості, формувалися там в 70-80-ті роки.
Вони формувалися в іншій театральній естетиці. І з цим нічого не можна зробити, вони ставлять так, як вважають потрібне.
Сучасна українська п’єса базується принципово на інших естетичних засадах, якщо брати цю п’єсу, потрібно брати і читати її глибоко, шукати відповіді в ній, а не привносити її ззовні. Тільки в такому випадку вона заграє.
Надія Степула
Полотна мандрують, як люди, світом. Іноді вирушають у дорогу з автором, а вертаються – уже без нього. Як 148 творів Василя Кричевського, одного з найпримітніших українських митців ХХ століття. Його роботи вернулися до України з Венесуели. Сюжет про це підготувала Леся Олійник.
Леся Олійник
Василь Кричевський увійшов у історію культури як новатор у царині архітектури і малярства, графіки та декоративного мистецтва, сценографії й оформлення кінофільмів, як мистецтвознавець і педагог, співзасновник Української академії мистецтва, професор і керівник вищих художніх шкіл Києва, Миргорода, Львова. Саме Василю Кричевському випало створити Великий та Малий герби Української Народної Республіки, які нині відроджені в державному (Малому) гербі незалежної України.
Споруджений ним у Полтаві будинок губернського земства започаткував український архітектурний стиль і став символом націнального відродження початку ХХ століття. Василь Кричевський є також фундатором української книжкової графіки ХХ століття.
Сімдесят років життя й творчості митця пов’язані з Україною. Більшість його творів народилась у Києві. Тут, для театра Миколи Садовського він оформив вистави “Тарас Бульба”, “Ревізор”, “Сава Чалий”, “Богдан Хмельницький”, а також відому кінострічку “Звенигора” Олександра Довженка та перший український кольоровий фільм “Сорочинський ярмарок”.
У 1943 році Василь Кричевський з родиною залишив окуповану столицю і попрямував на Захід. Спочатку він працював у Львові під покровом митрополита Андрея Шептицького, потім потрапив до Парижа, а з 1948-го перебрався місто Каракас. Тут митець жив і творив до останніх днів, не доживши двох місяців до свого 80-ліття. Значна частина доробку Василя Кричевського знищено 1918 року під час бомбардування будинку Грушевського, в якому мешкав художник, а також в роки Другої світової війни. Ще до недавно творів Кричевського було обмаль в Україні. Більшість доробку зберігалося за океаном – у родині митця, у приватних колекціях.
Понад 300 робіт Василя Кричевського знаходилися в експозиції та фондах Українського музею в Нью-Йорку. І ось нині вони повернулися в Україну, щоб стати надбанням національного мистецтва на батьківщині її великого сина - Василя Кричевського.
Надія Степула
Національна премія України імені Тараса Шевченка найпрестижніша і традиційно вручається у Шевченкові березневі дні.
Обговорюють претендентів спочатку так звані “широкі кола громадськості”, - у перекладі з полісемії на посутність це означає “вузькі кола тих, хто ще цікавиться літературою в заполітизованому українському суспільстві”. – Після оголошення премійованих щасливців премія – теж уже традиційно – викликає більше суперечок і нарікань, аніж простої можливості привітати колегу по перу з успіхом. Мабуть, суперництво і в літературі, як у бізнесі та коханні, розділяє більше, ніж об’єднує...
Цього року премія присуджена поетові Василеві Слапчуку. “То все є грою”, - вважає він, окреслюючи стан творчості як такий, коли ніби “нема минулого і нема майбутнього”.
У поета, який в минулому має пекло війни в Афганістані, у теперішнім часі – високо поціновану поезію і нові творчі починання у прозі, майбутнє, сподіваймося, буде.
Мій колега Павло Вольвач відшукав “волинського самітника”, як кажуть про Василя Слапчука, у Луцьку.
Павло Вольвач
Василю, ставлення до Шевченківської премії зараз досить таки неоднозначне: від повного неприйняття до якогось пієтету. Як ти сприйняв звістку про присудження тобі цієї найпрестижнішої, найголовнішої премії держави?
Василь Слапчук
Я таки пригальмований в таких випадках. Як правило, я спокійно реагую на радість, але й на печаль. Це така філософія вже, котра може в мені сформувалася, щоб тримати себе в такій рівновазі.
Це я для мене найвища відзнака в Україні і все. Більше, ніж звістка в мене лишилося таке розуміння про нагороди. Було дуже, на мою думку, багато солдатів достойних нагород, і вони їх, тих нагород, не мали.
А були хлопці, котрі сиділи чи в штабі, чи земляків мали в штабі, і вони ті нагороди отримували. То я вже тоді знав, що не треба чекати справедливості.
Це суб’єктивно. Для мене значить, що ця нагорода в мене є, чи буде і все. Я намагаюся будувати себе. Розумієш, щоб цінували в мені не те, що на мене чіпляється, а те, що я сам собою значу.
В мене немає, я не хочу входити в конфлікт, в такий великий конфлікт з державою. В мене є багато претензій до цієї держави, але розумію, що вони повинні бути виважені.
А тут гра, то все є гра, так. Якщо я в ту гру вже граюся, дала мені держава, але я не мушу тій державі, щось ще в свою чергу повернути, так? Ми ж не подарунками обмінюємось.
Павло Вольвач
Василю, як писав, чи зазначав, здається, Еліот, що будь-яка нагорода – це похорони для митця, щось в такому дусі. В цьому плані, як ти ставишся, дивишся на свою подальшу творчість, тобто чи не стане це, не дай Боже, якоюсь рискою під твоєю творчістю, після чого ти вже писати не будеш прагнути, почиваючи на лаврах?
Василь Слапчук
Власне, ручатись ні за що не можна. Але похорони, це добре сказано, власне, що це похорони, але ... пише, що всі ми померли в Христі, так, щоб в воскресінні жити.
Власне, і письменницькій братії, де також можна померти, тут таки для чогось одного. Ми кожного дня помираємо і народжуємося. Я живу в короткому часі тепер, тобто, якби нема минулого, і нема майбутнього. Є ось тепер.
Для мене важливий робочий мій стан, це єдине, за що я чіпляюся. Зараз я пишу прозу. Я намагаюся працювати, працювати і не відволікатися на все це. Шарпанини багато зараз.
Надія Степула
Пане Василю, скажіть, будь ласка, що вам зараз пишеться? І прочитайте щось.
Василь Слапчук
Зараз в мене в руках, над чим я працюю, афганська тема. І мені з одного боку і не хотілося. Власне, так, якщо трошки про теперішнє і про минуле.
Щоразу мацаю рукою, Від страху в боці коле. Без зброї почуваю себе голим, Почуваю себе мішенню. Відчуваю муку, Хоч би гранату в кишеню, Або багнета в руку. Боюся задрімати, Жити боюсь безборонним. Дайте мені автомата, Хоча б з одним патроном.
Надія Степула
Шановні слухачі, на хвилях радіо “Свобода” завершує своє звучання радіожурнал СЮЖЕТИ. Фрагмент із Кантати Миколи Лисенка на слова Тараса Шевченка “Б’ють пороги” нагадає про те, що сюжети людського життя іноді позначені вічністю. - Як сюжет життя Тараса Шевченка, якому цієї весни минає сто дев’яносто літ. кантата
Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав, шановні слухачі, дякую за увагу. З вами була автор і ведуча – я, Надія Степула. Мені допомагала звукорежисер Наталя Антонечко.
Шукайте світлі сюжети, знаходьте в сюжетах себе! Говорить радіо “Свобода”!
