Київ, 27 січня 2004 - Завершення року Росії в Україні було відзначене, крім іншого, і пишними церковними урочистостями. Президенти України і Росії взяли участь у молебні в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври, Володимир Путін зустрівся з архієреями Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом і нагородив орденами трьох її ієрархів.
Виступаючи в Києво-Печерській Лаврі, Володимир Путін говорив про князя Володимира, про історичну роль Києво-Печерської Лаври і обіцяв, що росіяни ніколи не забудуть, звідки поширилося на їхні землі хрещення. Він зазначив, що церковна єдність є дуже важливою складовою єдності російського й українського народів. Як і колись Борис Єльцин, нинішній російський президент підкреслив : “Можливо, це те з небагато чого, що залишилося єдиним, те, що ми повинні з особливою увагою зберігати, те, що ми повинні зберегти на майбутнє для наших дітей і онуків”.
Навряд чи прагнення до церковної єдності може викликати протести з боку щирих християн. Перебувати в духовному, молитовному, євхаристійному єднанні з одновірними церквами – святий обов’язок православних , за це, зрештою, щодня підносять вони свої молитви Богові. Але, на жаль, для відносин між Українською православною церквою в єдності з Московським патріархатом і Руською православною церквою слово “єдність” не є найбільш адекватним. Більш зрозуміло вони окреслюються, як відносини зверхності й підпорядкування. З такою єдністю дуже багато православних в Україні не можуть змиритися. Тим паче, що саму можливість іншої єдності - у вірі й спільному свідченні, а не в політико-адміністративній підлеглості – Москва нині відкидає рішучіше, ніж будь-коли за останнє десятиліття. Так зване “політичне православ’я” стало визначним чинником державної політики Росії. Газети і коментатори, які ще недавно вважалися цілком притомними, запевняють публіку, що без сакралізації імперія ніколи не повернеться на одну шосту частину суходолу, а сакралізація Російської імперії неможлива поза Православ’ям. В рамках політико-православного проекту і за вирішальної участі президента Путіна вже здійснюється об’єднання Руської православної церкви Московського патріархату з принаймні частиною Російської закордонної православної церкви. Об’єднання, зауважмо, дуже прикметне. Адже закордонна церква, по-перше, вважалася і досі вважається православною повнотою неканонічною, а, по-друге, об’єднання здійснюється на етнічній, а не на Помісній основі. Ще більшої прикметності цьому процесові надає безкомпромісний спротив з боку Московської патріархії будь-яким контактам між православними в Україні і в українській діаспорі. Церковне священоначалля не квапиться з оприлюдненням подальших об’єднавчих планів. Але скидається, що голоси щодо більшої єдності з Московською патріархією, стосовно ліквідації всіх цих “незалежностей”, які лунають з деяких єпархій УПЦ, навряд чи є спонтанними.
“Ми забули про гасло “Навіки разом”, - виснував один з учасників зустрічі президентів Кучми і Путіна з архієреями. “Єдність потрібна, щоб подолати всесвітнє зло, яке насувається на нас”, - підтвердив інший.
Виступаючи в Києво-Печерській Лаврі, Володимир Путін говорив про князя Володимира, про історичну роль Києво-Печерської Лаври і обіцяв, що росіяни ніколи не забудуть, звідки поширилося на їхні землі хрещення. Він зазначив, що церковна єдність є дуже важливою складовою єдності російського й українського народів. Як і колись Борис Єльцин, нинішній російський президент підкреслив : “Можливо, це те з небагато чого, що залишилося єдиним, те, що ми повинні з особливою увагою зберігати, те, що ми повинні зберегти на майбутнє для наших дітей і онуків”.
Навряд чи прагнення до церковної єдності може викликати протести з боку щирих християн. Перебувати в духовному, молитовному, євхаристійному єднанні з одновірними церквами – святий обов’язок православних , за це, зрештою, щодня підносять вони свої молитви Богові. Але, на жаль, для відносин між Українською православною церквою в єдності з Московським патріархатом і Руською православною церквою слово “єдність” не є найбільш адекватним. Більш зрозуміло вони окреслюються, як відносини зверхності й підпорядкування. З такою єдністю дуже багато православних в Україні не можуть змиритися. Тим паче, що саму можливість іншої єдності - у вірі й спільному свідченні, а не в політико-адміністративній підлеглості – Москва нині відкидає рішучіше, ніж будь-коли за останнє десятиліття. Так зване “політичне православ’я” стало визначним чинником державної політики Росії. Газети і коментатори, які ще недавно вважалися цілком притомними, запевняють публіку, що без сакралізації імперія ніколи не повернеться на одну шосту частину суходолу, а сакралізація Російської імперії неможлива поза Православ’ям. В рамках політико-православного проекту і за вирішальної участі президента Путіна вже здійснюється об’єднання Руської православної церкви Московського патріархату з принаймні частиною Російської закордонної православної церкви. Об’єднання, зауважмо, дуже прикметне. Адже закордонна церква, по-перше, вважалася і досі вважається православною повнотою неканонічною, а, по-друге, об’єднання здійснюється на етнічній, а не на Помісній основі. Ще більшої прикметності цьому процесові надає безкомпромісний спротив з боку Московської патріархії будь-яким контактам між православними в Україні і в українській діаспорі. Церковне священоначалля не квапиться з оприлюдненням подальших об’єднавчих планів. Але скидається, що голоси щодо більшої єдності з Московською патріархією, стосовно ліквідації всіх цих “незалежностей”, які лунають з деяких єпархій УПЦ, навряд чи є спонтанними.
“Ми забули про гасло “Навіки разом”, - виснував один з учасників зустрічі президентів Кучми і Путіна з архієреями. “Єдність потрібна, щоб подолати всесвітнє зло, яке насувається на нас”, - підтвердив інший.
