Прага, 3 травня, 2003 року.
Ірина Халупа
Говорить радіо «Свобода». Вітаємо Вас дорогі слухачі і пропонуємо послухати передачу «30 хвилин у різних вимірах».
Сьогодні в програмі – культурно-модний колаж. Ви почуєте: Діагноз – Україна - Новий альбом авторських пісень Олександра Смика; зустріч дня святого Юрія та дня міста Львова – знову разом; унікальні фонди Кам’янець-Подільського архіву знищені нещадним вогнем; пограбування іракських музеїв – втрата для всього людства.
Все це та більше – сьогодні в передачі «30 хвилин у різних вимірах» в українській програмі радіо «Свобода»
У ці весняні дні знову звертаємося до теми Воскресіння та відновлення. Сприймаючи біблійну розповідь як чудо, ми часто не бачимо чудесного поруч. А воно відбувається. Така дивовижна річ нещодавно сталася у творчому та справжньому фізичному житті поета і барда Олександра Смика. Про один з таких моментів – розповідь журналістки Валентини Одарченко.
Валентина Одарченко
“Найважче в цьому світі лишитися самим собою. Не дай, боже, зневіритися чи втратити відчуття любові. Цінності Буття визначаються Часом Володіння будь-чим. Головне – прийти до цього вчасно”. Це слова з передмови до книги поезій рівнянина Олександра Смика, котрий вважає, що йому пощастило жити в час українського духовного ренесансу.
Водночас, це слова людини, котра ще місяць тому перебувала на грані життя і смерті. Він вижив. І це, на жаль, поодинокий випадок на фоні низки безглуздих смертей до болю знайомих, молодих, талановитих українців.
Кілька тижнів тому поет, прозаїк, відомий український бард Олександр Смик пережив складну операцію на серці. Зустріч з ним була не менш радісною, ніж несподіваною. А ще – подвійною, бо Олександр поставив собі паралельний лікарському діагноз. Це “Діагноз – Україна”. Саме таку назву має альбом авторських пісень, записаних в столиці на студії “Інтер-мюзик”.
Свого часу пісня була його словесним гріхом. Той гріх під назвою “Тяжіння скутої ріки” читали й перечитували, потайки озираючись, земляки. Тоді писав: “в мені усе розгоєне... Болить... Вже серце як скоринка. Вже тіло-як тріска...” Не боявся сказати хуліганисто-гостро, викристалізовуючи серед словесної іронії безмежну любов до життя, рідних, друзів, батьківщини... Далі – власні постановки, п’єси, переклади, пісні, фестивалі, реалізація музичних проектів, численні публікації в періодиці, журналістська, редакторська практика, видання книг... Згодом – вихід Сашкового альбому “Червоне і чорне” у виконанні популярних українських співаків.
Він багато звертається до душі – власної, чужої , української... Може, тому заболіла саме вона. Але завдяки майстерності польських лікарів, а може, й власному великому бажанню втримати цей світ у своїх очах - витримав, і тепер мусить міцнішати.
(Маленька Батьківщина) Атланти витримали небо, І Богом бережені ми, Коли хтось над проваллям – треба Іти йому навперейми, Минає час лукавих істин Випробувань наглянув час І коли ніж поночі блисне Нехай добро врятує нас, –
писав Олександр Смик в одному зі своїх віршів.
Здається, він вірить в ці істини й донині – менестрель за покликом, котрий, переживши величезний особистий стрес під час минулих парламентських виборів, зміг лишитись і поетом, і громадянином. Зміг лишитися живим.
Ірина Халупа
Вперше цього року 3- 4 травня, а не у вересні, львів’яни святкують день свого міста. Адже споконвіку Львів має свого покровителя - Святого Юрія, якого українська церква вшановує 6 травня. Ще внук короля Данила Галицького, засновника Львова, король Юрій 1, збудував на горі храм і назвав його іменем свого патрона і міста—Святого Юрія. Відтоді львів’яни відзначали свято міста саме на день Святого Юрія. Але радянська влада приурочила це свято до 17 вересня, так званого, золотого вересня.
У ці хвилини, коли наша програма в ефірі, львівські вулиці багатолюдні, чути джаз, сміх і висловлюються сподівання, що відродження традиції оживить місто. Галина Терещук розповідає докладніше.
Галина Терещук
Святий Юрій помер за віру мученицькою смертю у 304 році. Він є покровителем Канади, Німеччини, Португалії, Греції, Грузії та інших країн, патроном пласнунів скаутів. А ще святий Юрій – небесний опікун Львова. Саме ж місто, немов розкинулось біля підніжжя Святоюрського Собору.
Втім, на яких підставах можна пишатися містом Лева? Газета Поступ опублікувала 70 таких підстав. Зокрема, за те, що у 1341 році у Львові був відлитий найстаріший дзвін в Україні, який знаходиться у церкві Святого Юра, вперше у 1490 році в Україні на львівській ратуші встановлений годинник з мелодійним боєм. У ХІУ-ХУІІ століттях у Львові мешкало удвічі більше людей, аніж у Києві. Саме у Львові заснований найстаріший парк в Україні – Єзуїтський, нині Івана Франка. Іван Федоров надрукував тут першу в Україну книгу “Апостол”. Міська пошта була засновано італійцем Робертом Бандінеллі у Львові. А ще тут були збудовані перші в Україні пивоварня, міський постійно діючий театр, регулярний громадський транспорт. Львів першим у світі освічували гасові лампи. Згадаймо також про кінну станцію швидкої медичної допомоги, створену саме у Львові.
Місто Лева було єдиним містом в Європі, де знаходились резиденції трьох архиєпископів- римо-католицького, греко- католицького, вірмено–католицького. До того ж, саме у Львові у 90- роках 20 століття відбувались найбільші демонстрації.
На день міста вперше для Львів’ян відчинені ворота в подвір’ї міської Ратуші. Там представлена виставка львівського художника Володимира Костирка “Обличчя Львова”. Це збірка доволі абстрактних портретів пересічних львів’ян.
Я попросила Маркіяна Іващишина, одного з організаторів акцій до дня Львова, директора культурно-мистецького центру “Дзига” змалювати кількома словами сучасне обличчя Львова
Маркіян Іващишин
У мене був би порожній листок. Обличчя Львова ще ніхто не знає. Не знаємо і ми його, на жаль. Мені видається, що місто змінюється від найвищих до найнижчих. Навіть маленькі львів’яни уже чуються європейцями. Я залишаю білий листок з надією, що все змінюватиметься на краще.
Галина Терещук
Генерального консула Республіки Польща у Львові Кшиштофа Савіцького я теж зустріла у подвір’ї Ратуші. Він намалював обличчя Львова за допомогою сміху. За словами пана Кшиштофа Савіцького, і він особисто, і інші поляки сподівалися, що комунізм у Львові вийде із городян значно швидше. Але насправді це не так. Обличчя міста є доволі хаотичним і незібраним. А Львів це справжня перлина в Європі і подібного міста в Україні немає. Просто державі треба дбати про цю перлину і її берегти. Такої думки польський дипломат про сучасне обличчя Львова.
Відтак у ці дні вуличні вистави, музика, мистецькі ярмарки, виставки фотографій, джазовий фестиваль, гості з Польщі, США , української столиці і звісно самі господарі міста малюють Львів таким, яким вони його бачать.
Ірина Халупа
Продовжуючи львівську тему, послухайте пісеньку 30-их років «Тілько ві Львові», у виконанні Віктора Морозова та його батярської групи.
Щороку 18 квітня у світі відзначають Всесвітній день охорони пам’яток історії та культури, запроваджений рівно 20 років тому. За вісім днів до цієї круглої дати в Україні сталася, за висловом голови Комітету Верховної Ради України з питань культури та духовності Леся Танюка, гуманітарна катастрофа європейського масштабу. 10 квітня вогнем були майже повністю знищені унікальні фонди Кам’янець-Подільського архіву.
Тему продовжує наш київський оглядач Тарас Марусик.
Тарас Марусик
Пожежа і гасіння її тривали понад шість годин. Унаслідок цього вогнем і водою, за попередніми даними Державного комітету архівів України, знищено 70% документів. Решта 30% пошкоджені. Їх тепер намагаються врятувати різними способами – просушуванням у спеціально обладнаних на місці камерах, глибоким заморожуванням документів. Усього таким способом заморожено понад 10 тисяч умовних одиниць зберігання.
В Кам’янці-Подільському зберігалися 5 найцінніших фондів з історії Подільської губернії загальною кількістю майже 102 тисячі одиниць зберігання: “Подільське губернське в селянських справах присутствіє”, “Подільська казенна палата”, “Канцелярія Подільського губернатора”, “Кам’янець-Подільська міська управа” і “Подільський військовий губернатор”. Ці документи відносилися до кінця 18 – початку 20 століть і були частиною Національного архівного фонду України.
Цікаво, що в 1990 році Хмельницька обласна рада ухвалила рішення перемістити фонди архіву в обласний центр, у новозбудовану спеціалізовану споруду, однак найціннішу частину залишили на місці. А в 1998 році Францисканський костел, де розміщувалися фонди, передали у власність Кам’янець-Подільському єпархіальному управлінню Української православної церкви Московського патріархату.
У лютому цього року державний пожежний нагляд міста прийняв постанову вжити запобіжних заходів, внаслідок чого чотири приміщення архіву були опломбовані, а на директора архіву був накладений штраф. За день до катастрофічної пожежі, 9 квітня, Держкомархів видав наказ про зупинення діяльності Кам’янець-Подільського міського архіву, однак катастрофи уникнути вже не вдалося.
Те, що сталося в Кам’янці-Подільському, прокоментував для радіо “Свобода” голова Комітету Верховної Ради України з питань культури та духовності Лесь Танюк.
Лесь Танюк
Це катастрофа, все таки, загально європейського масштабу, навіть не українського. Я вже говорив, що після того, як Погружальський підпалив наукову бібліотеку в 60-ті роки і після Чорнобиля, це третій такий акт по значущості для всієї громадськості Європи: згоріли абсолютно унікальні документи, яких не можна відновити. Сьогодні нам і Польща претензії пред’являє, що ми не передали їм свого часу рукописних документів і інші музейні заклади. Це справді унікальна річ, яку відновити не можна.
Ми сьогодні вже знаємо і причину. Причина в тому, що ці заклади повернули чомусь Московській Патріархії, це, наприклад, Францисканський собор. Не відомо з яких причин його було передано не францисканцям і не комусь іншому, а саме Московській Патріархії. Там на першому поверсі зробили дві пічки-буржуйки, книжки переплітали і друкували і, очевидно, іскри з цих «буржуйок» потрапили на другий поверх і запалили. Де ж це видано, щоб під такими унікальними творами самодіяльні майстри робили печі-буржуйки? Це просто не реально, не можливо!
Ці священики, коли побачили, що горить, вони не викликали пожежної команди. Вони почали самі гасити і лише через 50 хвилин після того викликали пожежну команду. Приїхали пожежники, виявилося, що у них драбини немає, і так далі, і так далі. Чомусь звинувачують саме міську владу, хоча обласна влада цю передачу здійснила.
На мою думку, це і є результат того, про що ми попереджали, коли били в дзвони тривоги в парламенті. Якщо ситуація з заповідниками не зміниться, якщо уряд не буде розуміти ваги і цінності цих речей, то Україну чекає дуже злиденне майбутнє.
Ірина Халупа
Горіли безцінні речі не лише в Кам’янці Подільському цими днями. В Іраку за цей минулий місяць, також було знищено чи викрадено безліч надзвичайно дорогоцінних речей.
Переможцеві належить здобич – кажуть. Хто виграв війну в Іраку? Перестарілі радянські танки, гранатомети десятилітньої давнини, антикварні автомати – звичайно, вони не можуть конкурувати з потужною американською та британською воєнною машиною. Отже, переможцями в даній ситуації є коаліційні війська, американці, британці та австралійці. Але вони не хочуть здобичі, ну, може, один бронзовий палець або вухо Саддама на згадку. В Іраку самі іракці вирішили забрати здобич для себе. Наприкінці війни відбулося масове грабування музеїв, від чого всі ми стали біднішими.
Це навіть не грабування, а спустошення. Нідаль Амін, заступник директора Національного Музею в Багдаді стояла з сльозами на очах над розбитими клаптиками статуї вавілонсього короля Мансура. Це зображення збереглося 3,700 років. Цими днями його розбили грабіжники.
Вони майже нічого не залишили в музеї. Журналісти, що відвідали музей минулої суботи, описують розбиті скляні шафи й полиці, на підлозі розбита кераміка та скульптури. Вавілонська, Шумерська, Ассирійська, Аккадська - це лише маленький перелік культур, які були розташовані на території нинішнього Іраку, культур, безцінні пам’ятки яких, зберігалися в Багдадському Національному Музеї. Серед експонатів алебастрова ваза, на якій зображена процесія, що входить до святині. Це перше в історії ритуальне зображення викарбував невідомий майстер 5 тисяч років тому. Біла дама – це ще один безцінний експонат – кам’яне обличчя жінки, на перший погляд, виконане в класичному грецькому стилі, але насправді білій дамі 5 з половиною тисяч років. Все це та багато більше - розкрадене або зруйноване.
Вигравши війну, важко керувати миром. Народний гнів вилився на вулиці Багдада, люди грабували все, від кондиціонерів до архітектурних пам’яток, не усвідомивши, що грабують вони самі себе. Генеральний директор ЮНЕСКО Коїчіро Матсуура закликав США та Великобританію вжити негайних заходів , щоб зберегти історичну спадщину Іраку. У листі, відправленому минулої п’ятниці, пан Матсуура вимагає військової охорони усім іракським музеям. Він також звернувся до сусідів Іраку, до міжнародної поліції та митників з проханням не дозволяти перевозити через кордон викрадені пам’ятки.
Сполучені Штати були попереджені науковцями та представниками ЮНЕСКО про такі можливі проблеми, враховуючи досвід першої війни в Перській Затоці, коли пропало понад 4,000-і музейних експонатів.
Передбачаючи можливе грабування, співробітники Національного Музею спакували найцінніші експонати та заховали їх у підземних сховищах будинку. Але грабіжники порозбивали всі замки до підвалів та порозносили все, що змогли. Тепер ходять чутки про те, що таке масове грабування не могло статися без змови співробітників музею.
Тим часом у декількох мечетях мулли дали наказ повернути пограбоване. Мечеті почали наповнюватися матрацами, колесами, стільцями, медичною технікою. Музейних пам’яток, поки що, ніхто ще не повернув.
Від того часу, як цей матеріал був написаним, таки почали повертати деякі викрадені пам’ятки. Виявилось також, що багато безцінних експонатів заховали в підвалах Центрального банку Іраку. Хоча банк обстріляли артилерією, склепи ймовірно залишилися непошкодженими. Люди приносять мистецькі пам’ятки назад пояснюючи, що забрали їх для збереження.
Ця сумна історія пограбування колиски цивілізації, перетворюється на своєрідний детектив. Викрадені музейні експонати приносять великі гроші на легальних і нелегальних аукціонах. Багато хто готовий заплатити щедро за статуетку чи золоту шумерську ліру якій більше дві тисячі років.
ЮНЕСКО та Британський Музей ухвалили різні заходи, щоб не допустити продажі безцінних іракських історичних пам’яток. До Іраку приїдуть спеціалісти, щоб скласти точний список пограбованих об’єктів. Голова Іракської Ради Античностей Джаббір Халіл, признається, він сам не знає скільки було пограбовано.
Тим часом багато говорять про те, що грабіжники знали точно, що брати. А забрали вони малі, але безцінні пам’ятки. Серед них, золота ліра шумерського періоду з міста Ур, вироблена дві з половиною тисяча років тому, мідяна маска аккадського короля з міста Ніневія. Невідомий майстер створив її 4 тисячі років тому.
З американського боку цією справою займається полковник Міатю Богданос. Іракська сторона дала йому список об’єктів, які були викрадені. Ïх 29, а четверо із них вже віднайдено.
Велика проблема полягає в тому, що Ірак не має повного реєстру своїх античних цінностей. Є різні списки, один і тут, другий там, але немає центрального комп’ютерного обліку. Але, надія, як кажуть вмирає остання і всі мають велику надію, що коли будуть відчинені усі сховища та підвали, безцінні пам’ятки вироблені іракськими предками знайдуться непошкодженими.
І на закінчення, музичний матеріал. Ще одну перемогу здобула вокальна школа України. Нещодавно на міжнародному вокальному конкурсі «Францис Вінас» в Барселоні, вкотре виграла Україна. Про це в розповіді нашого музичного оглядача Лесі Олійник. Але спочатку послухайте цей неповторний голос.
Лунає голос співака...
Леся Олійник
Переконана, що цей дивовижний спів, Ви сприймете як жіноче сопрано. Але, насправді, цей голос належить не жінці, а привабливому мужнього вигляду юнаку. Розмовляє він красивим чоловічим баритоном. Діапазон його голосу сягає трьох октав. Запам’ятайте прізвище володаря цього голосу - Юрій Міненко. Можливо колись це ім’я стане відоме усьому світу і ми будемо гордитися, що є його співвітчизниками.
Такий голос називають сопраніно, або контр-тенор, або альтіно. На конкурсі у Барселоні Юрій отримав премію на звання кращий контр-тенор. До цього юнак мав ще кілька перемог на українських та міжнародних вокальних змаганнях.
Такі голоси, як у Юрія Міненка - надзвичайна рідкість. В Україні за останній час такі голоси належали лише кільком професіональним співака, серед яких Ігор Іщук, Олег Рябець, Василь Сліпак. Хоч контр-альтіно в Україні не така вже й рідкість. Просто володарі їх, як правило, аматори.
Феномен таких голосів у їх природності, адже ще два століття тому сопраніно продукували штучним варварським шляхом - через кастрацію. До речі, на сьогодні ще існують рудименти цієї практики. В різних країнах світу співають кастрати. Наскільки мені відомо, їх усього три. Один із них - українець, він працює у Ліонській опері.
Юрій Міненко народився на Житомирщині в місті Радомишль. Батько - водій автобусів, мати - економіст за фахом, але її рід завжди був музично обдарованим. Юрко почав співати з 8 років у місцевому хорі. Навчався у дитячій музичній школі, а потім закінчив Житомирське музичне училище, як диригент хормейстер. Уже тоді його голос використовували залежно від репертуару і як баритон, і як альт, і як тенор. Після закінчення училища Юрій обрав не Київську, а Одеську консерваторію з тієї причини, що в столичну консерваторію потрапити було набагато складніше. Поступав Юрій як баритон, бо, виявляється, в консерваторії не має такої вузької спеціалізації, як навчання альтіно. Нині він студент четвертого курсу Одеської консерваторії. В його репертуарі музика Генделя, Глюка, Белліні, Россіні написана спеціально для такого голосу. Попереду у Юрія великі творчі плани, нові твори, нові конкурси. Щасти тобі, Юрію.
Ірина Халупа
На цьому дорогі слухачі закінчуємо передачу «30 хвилин у різних вимірах». Я, прощаюсь з Вами до наступного тижня і бажаю Вам ясної погоди на душі. Говорить радіо «Свобода».
Ірина Халупа
Говорить радіо «Свобода». Вітаємо Вас дорогі слухачі і пропонуємо послухати передачу «30 хвилин у різних вимірах».
Сьогодні в програмі – культурно-модний колаж. Ви почуєте: Діагноз – Україна - Новий альбом авторських пісень Олександра Смика; зустріч дня святого Юрія та дня міста Львова – знову разом; унікальні фонди Кам’янець-Подільського архіву знищені нещадним вогнем; пограбування іракських музеїв – втрата для всього людства.
Все це та більше – сьогодні в передачі «30 хвилин у різних вимірах» в українській програмі радіо «Свобода»
У ці весняні дні знову звертаємося до теми Воскресіння та відновлення. Сприймаючи біблійну розповідь як чудо, ми часто не бачимо чудесного поруч. А воно відбувається. Така дивовижна річ нещодавно сталася у творчому та справжньому фізичному житті поета і барда Олександра Смика. Про один з таких моментів – розповідь журналістки Валентини Одарченко.
Валентина Одарченко
“Найважче в цьому світі лишитися самим собою. Не дай, боже, зневіритися чи втратити відчуття любові. Цінності Буття визначаються Часом Володіння будь-чим. Головне – прийти до цього вчасно”. Це слова з передмови до книги поезій рівнянина Олександра Смика, котрий вважає, що йому пощастило жити в час українського духовного ренесансу.
Водночас, це слова людини, котра ще місяць тому перебувала на грані життя і смерті. Він вижив. І це, на жаль, поодинокий випадок на фоні низки безглуздих смертей до болю знайомих, молодих, талановитих українців.
Кілька тижнів тому поет, прозаїк, відомий український бард Олександр Смик пережив складну операцію на серці. Зустріч з ним була не менш радісною, ніж несподіваною. А ще – подвійною, бо Олександр поставив собі паралельний лікарському діагноз. Це “Діагноз – Україна”. Саме таку назву має альбом авторських пісень, записаних в столиці на студії “Інтер-мюзик”.
Свого часу пісня була його словесним гріхом. Той гріх під назвою “Тяжіння скутої ріки” читали й перечитували, потайки озираючись, земляки. Тоді писав: “в мені усе розгоєне... Болить... Вже серце як скоринка. Вже тіло-як тріска...” Не боявся сказати хуліганисто-гостро, викристалізовуючи серед словесної іронії безмежну любов до життя, рідних, друзів, батьківщини... Далі – власні постановки, п’єси, переклади, пісні, фестивалі, реалізація музичних проектів, численні публікації в періодиці, журналістська, редакторська практика, видання книг... Згодом – вихід Сашкового альбому “Червоне і чорне” у виконанні популярних українських співаків.
Він багато звертається до душі – власної, чужої , української... Може, тому заболіла саме вона. Але завдяки майстерності польських лікарів, а може, й власному великому бажанню втримати цей світ у своїх очах - витримав, і тепер мусить міцнішати.
(Маленька Батьківщина) Атланти витримали небо, І Богом бережені ми, Коли хтось над проваллям – треба Іти йому навперейми, Минає час лукавих істин Випробувань наглянув час І коли ніж поночі блисне Нехай добро врятує нас, –
писав Олександр Смик в одному зі своїх віршів.
Здається, він вірить в ці істини й донині – менестрель за покликом, котрий, переживши величезний особистий стрес під час минулих парламентських виборів, зміг лишитись і поетом, і громадянином. Зміг лишитися живим.
Ірина Халупа
Вперше цього року 3- 4 травня, а не у вересні, львів’яни святкують день свого міста. Адже споконвіку Львів має свого покровителя - Святого Юрія, якого українська церква вшановує 6 травня. Ще внук короля Данила Галицького, засновника Львова, король Юрій 1, збудував на горі храм і назвав його іменем свого патрона і міста—Святого Юрія. Відтоді львів’яни відзначали свято міста саме на день Святого Юрія. Але радянська влада приурочила це свято до 17 вересня, так званого, золотого вересня.
У ці хвилини, коли наша програма в ефірі, львівські вулиці багатолюдні, чути джаз, сміх і висловлюються сподівання, що відродження традиції оживить місто. Галина Терещук розповідає докладніше.
Галина Терещук
Святий Юрій помер за віру мученицькою смертю у 304 році. Він є покровителем Канади, Німеччини, Португалії, Греції, Грузії та інших країн, патроном пласнунів скаутів. А ще святий Юрій – небесний опікун Львова. Саме ж місто, немов розкинулось біля підніжжя Святоюрського Собору.
Втім, на яких підставах можна пишатися містом Лева? Газета Поступ опублікувала 70 таких підстав. Зокрема, за те, що у 1341 році у Львові був відлитий найстаріший дзвін в Україні, який знаходиться у церкві Святого Юра, вперше у 1490 році в Україні на львівській ратуші встановлений годинник з мелодійним боєм. У ХІУ-ХУІІ століттях у Львові мешкало удвічі більше людей, аніж у Києві. Саме у Львові заснований найстаріший парк в Україні – Єзуїтський, нині Івана Франка. Іван Федоров надрукував тут першу в Україну книгу “Апостол”. Міська пошта була засновано італійцем Робертом Бандінеллі у Львові. А ще тут були збудовані перші в Україні пивоварня, міський постійно діючий театр, регулярний громадський транспорт. Львів першим у світі освічували гасові лампи. Згадаймо також про кінну станцію швидкої медичної допомоги, створену саме у Львові.
Місто Лева було єдиним містом в Європі, де знаходились резиденції трьох архиєпископів- римо-католицького, греко- католицького, вірмено–католицького. До того ж, саме у Львові у 90- роках 20 століття відбувались найбільші демонстрації.
На день міста вперше для Львів’ян відчинені ворота в подвір’ї міської Ратуші. Там представлена виставка львівського художника Володимира Костирка “Обличчя Львова”. Це збірка доволі абстрактних портретів пересічних львів’ян.
Я попросила Маркіяна Іващишина, одного з організаторів акцій до дня Львова, директора культурно-мистецького центру “Дзига” змалювати кількома словами сучасне обличчя Львова
Маркіян Іващишин
У мене був би порожній листок. Обличчя Львова ще ніхто не знає. Не знаємо і ми його, на жаль. Мені видається, що місто змінюється від найвищих до найнижчих. Навіть маленькі львів’яни уже чуються європейцями. Я залишаю білий листок з надією, що все змінюватиметься на краще.
Галина Терещук
Генерального консула Республіки Польща у Львові Кшиштофа Савіцького я теж зустріла у подвір’ї Ратуші. Він намалював обличчя Львова за допомогою сміху. За словами пана Кшиштофа Савіцького, і він особисто, і інші поляки сподівалися, що комунізм у Львові вийде із городян значно швидше. Але насправді це не так. Обличчя міста є доволі хаотичним і незібраним. А Львів це справжня перлина в Європі і подібного міста в Україні немає. Просто державі треба дбати про цю перлину і її берегти. Такої думки польський дипломат про сучасне обличчя Львова.
Відтак у ці дні вуличні вистави, музика, мистецькі ярмарки, виставки фотографій, джазовий фестиваль, гості з Польщі, США , української столиці і звісно самі господарі міста малюють Львів таким, яким вони його бачать.
Ірина Халупа
Продовжуючи львівську тему, послухайте пісеньку 30-их років «Тілько ві Львові», у виконанні Віктора Морозова та його батярської групи.
Щороку 18 квітня у світі відзначають Всесвітній день охорони пам’яток історії та культури, запроваджений рівно 20 років тому. За вісім днів до цієї круглої дати в Україні сталася, за висловом голови Комітету Верховної Ради України з питань культури та духовності Леся Танюка, гуманітарна катастрофа європейського масштабу. 10 квітня вогнем були майже повністю знищені унікальні фонди Кам’янець-Подільського архіву.
Тему продовжує наш київський оглядач Тарас Марусик.
Тарас Марусик
Пожежа і гасіння її тривали понад шість годин. Унаслідок цього вогнем і водою, за попередніми даними Державного комітету архівів України, знищено 70% документів. Решта 30% пошкоджені. Їх тепер намагаються врятувати різними способами – просушуванням у спеціально обладнаних на місці камерах, глибоким заморожуванням документів. Усього таким способом заморожено понад 10 тисяч умовних одиниць зберігання.
В Кам’янці-Подільському зберігалися 5 найцінніших фондів з історії Подільської губернії загальною кількістю майже 102 тисячі одиниць зберігання: “Подільське губернське в селянських справах присутствіє”, “Подільська казенна палата”, “Канцелярія Подільського губернатора”, “Кам’янець-Подільська міська управа” і “Подільський військовий губернатор”. Ці документи відносилися до кінця 18 – початку 20 століть і були частиною Національного архівного фонду України.
Цікаво, що в 1990 році Хмельницька обласна рада ухвалила рішення перемістити фонди архіву в обласний центр, у новозбудовану спеціалізовану споруду, однак найціннішу частину залишили на місці. А в 1998 році Францисканський костел, де розміщувалися фонди, передали у власність Кам’янець-Подільському єпархіальному управлінню Української православної церкви Московського патріархату.
У лютому цього року державний пожежний нагляд міста прийняв постанову вжити запобіжних заходів, внаслідок чого чотири приміщення архіву були опломбовані, а на директора архіву був накладений штраф. За день до катастрофічної пожежі, 9 квітня, Держкомархів видав наказ про зупинення діяльності Кам’янець-Подільського міського архіву, однак катастрофи уникнути вже не вдалося.
Те, що сталося в Кам’янці-Подільському, прокоментував для радіо “Свобода” голова Комітету Верховної Ради України з питань культури та духовності Лесь Танюк.
Лесь Танюк
Це катастрофа, все таки, загально європейського масштабу, навіть не українського. Я вже говорив, що після того, як Погружальський підпалив наукову бібліотеку в 60-ті роки і після Чорнобиля, це третій такий акт по значущості для всієї громадськості Європи: згоріли абсолютно унікальні документи, яких не можна відновити. Сьогодні нам і Польща претензії пред’являє, що ми не передали їм свого часу рукописних документів і інші музейні заклади. Це справді унікальна річ, яку відновити не можна.
Ми сьогодні вже знаємо і причину. Причина в тому, що ці заклади повернули чомусь Московській Патріархії, це, наприклад, Францисканський собор. Не відомо з яких причин його було передано не францисканцям і не комусь іншому, а саме Московській Патріархії. Там на першому поверсі зробили дві пічки-буржуйки, книжки переплітали і друкували і, очевидно, іскри з цих «буржуйок» потрапили на другий поверх і запалили. Де ж це видано, щоб під такими унікальними творами самодіяльні майстри робили печі-буржуйки? Це просто не реально, не можливо!
Ці священики, коли побачили, що горить, вони не викликали пожежної команди. Вони почали самі гасити і лише через 50 хвилин після того викликали пожежну команду. Приїхали пожежники, виявилося, що у них драбини немає, і так далі, і так далі. Чомусь звинувачують саме міську владу, хоча обласна влада цю передачу здійснила.
На мою думку, це і є результат того, про що ми попереджали, коли били в дзвони тривоги в парламенті. Якщо ситуація з заповідниками не зміниться, якщо уряд не буде розуміти ваги і цінності цих речей, то Україну чекає дуже злиденне майбутнє.
Ірина Халупа
Горіли безцінні речі не лише в Кам’янці Подільському цими днями. В Іраку за цей минулий місяць, також було знищено чи викрадено безліч надзвичайно дорогоцінних речей.
Переможцеві належить здобич – кажуть. Хто виграв війну в Іраку? Перестарілі радянські танки, гранатомети десятилітньої давнини, антикварні автомати – звичайно, вони не можуть конкурувати з потужною американською та британською воєнною машиною. Отже, переможцями в даній ситуації є коаліційні війська, американці, британці та австралійці. Але вони не хочуть здобичі, ну, може, один бронзовий палець або вухо Саддама на згадку. В Іраку самі іракці вирішили забрати здобич для себе. Наприкінці війни відбулося масове грабування музеїв, від чого всі ми стали біднішими.
Це навіть не грабування, а спустошення. Нідаль Амін, заступник директора Національного Музею в Багдаді стояла з сльозами на очах над розбитими клаптиками статуї вавілонсього короля Мансура. Це зображення збереглося 3,700 років. Цими днями його розбили грабіжники.
Вони майже нічого не залишили в музеї. Журналісти, що відвідали музей минулої суботи, описують розбиті скляні шафи й полиці, на підлозі розбита кераміка та скульптури. Вавілонська, Шумерська, Ассирійська, Аккадська - це лише маленький перелік культур, які були розташовані на території нинішнього Іраку, культур, безцінні пам’ятки яких, зберігалися в Багдадському Національному Музеї. Серед експонатів алебастрова ваза, на якій зображена процесія, що входить до святині. Це перше в історії ритуальне зображення викарбував невідомий майстер 5 тисяч років тому. Біла дама – це ще один безцінний експонат – кам’яне обличчя жінки, на перший погляд, виконане в класичному грецькому стилі, але насправді білій дамі 5 з половиною тисяч років. Все це та багато більше - розкрадене або зруйноване.
Вигравши війну, важко керувати миром. Народний гнів вилився на вулиці Багдада, люди грабували все, від кондиціонерів до архітектурних пам’яток, не усвідомивши, що грабують вони самі себе. Генеральний директор ЮНЕСКО Коїчіро Матсуура закликав США та Великобританію вжити негайних заходів , щоб зберегти історичну спадщину Іраку. У листі, відправленому минулої п’ятниці, пан Матсуура вимагає військової охорони усім іракським музеям. Він також звернувся до сусідів Іраку, до міжнародної поліції та митників з проханням не дозволяти перевозити через кордон викрадені пам’ятки.
Сполучені Штати були попереджені науковцями та представниками ЮНЕСКО про такі можливі проблеми, враховуючи досвід першої війни в Перській Затоці, коли пропало понад 4,000-і музейних експонатів.
Передбачаючи можливе грабування, співробітники Національного Музею спакували найцінніші експонати та заховали їх у підземних сховищах будинку. Але грабіжники порозбивали всі замки до підвалів та порозносили все, що змогли. Тепер ходять чутки про те, що таке масове грабування не могло статися без змови співробітників музею.
Тим часом у декількох мечетях мулли дали наказ повернути пограбоване. Мечеті почали наповнюватися матрацами, колесами, стільцями, медичною технікою. Музейних пам’яток, поки що, ніхто ще не повернув.
Від того часу, як цей матеріал був написаним, таки почали повертати деякі викрадені пам’ятки. Виявилось також, що багато безцінних експонатів заховали в підвалах Центрального банку Іраку. Хоча банк обстріляли артилерією, склепи ймовірно залишилися непошкодженими. Люди приносять мистецькі пам’ятки назад пояснюючи, що забрали їх для збереження.
Ця сумна історія пограбування колиски цивілізації, перетворюється на своєрідний детектив. Викрадені музейні експонати приносять великі гроші на легальних і нелегальних аукціонах. Багато хто готовий заплатити щедро за статуетку чи золоту шумерську ліру якій більше дві тисячі років.
ЮНЕСКО та Британський Музей ухвалили різні заходи, щоб не допустити продажі безцінних іракських історичних пам’яток. До Іраку приїдуть спеціалісти, щоб скласти точний список пограбованих об’єктів. Голова Іракської Ради Античностей Джаббір Халіл, признається, він сам не знає скільки було пограбовано.
Тим часом багато говорять про те, що грабіжники знали точно, що брати. А забрали вони малі, але безцінні пам’ятки. Серед них, золота ліра шумерського періоду з міста Ур, вироблена дві з половиною тисяча років тому, мідяна маска аккадського короля з міста Ніневія. Невідомий майстер створив її 4 тисячі років тому.
З американського боку цією справою займається полковник Міатю Богданос. Іракська сторона дала йому список об’єктів, які були викрадені. Ïх 29, а четверо із них вже віднайдено.
Велика проблема полягає в тому, що Ірак не має повного реєстру своїх античних цінностей. Є різні списки, один і тут, другий там, але немає центрального комп’ютерного обліку. Але, надія, як кажуть вмирає остання і всі мають велику надію, що коли будуть відчинені усі сховища та підвали, безцінні пам’ятки вироблені іракськими предками знайдуться непошкодженими.
І на закінчення, музичний матеріал. Ще одну перемогу здобула вокальна школа України. Нещодавно на міжнародному вокальному конкурсі «Францис Вінас» в Барселоні, вкотре виграла Україна. Про це в розповіді нашого музичного оглядача Лесі Олійник. Але спочатку послухайте цей неповторний голос.
Лунає голос співака...
Леся Олійник
Переконана, що цей дивовижний спів, Ви сприймете як жіноче сопрано. Але, насправді, цей голос належить не жінці, а привабливому мужнього вигляду юнаку. Розмовляє він красивим чоловічим баритоном. Діапазон його голосу сягає трьох октав. Запам’ятайте прізвище володаря цього голосу - Юрій Міненко. Можливо колись це ім’я стане відоме усьому світу і ми будемо гордитися, що є його співвітчизниками.
Такий голос називають сопраніно, або контр-тенор, або альтіно. На конкурсі у Барселоні Юрій отримав премію на звання кращий контр-тенор. До цього юнак мав ще кілька перемог на українських та міжнародних вокальних змаганнях.
Такі голоси, як у Юрія Міненка - надзвичайна рідкість. В Україні за останній час такі голоси належали лише кільком професіональним співака, серед яких Ігор Іщук, Олег Рябець, Василь Сліпак. Хоч контр-альтіно в Україні не така вже й рідкість. Просто володарі їх, як правило, аматори.
Феномен таких голосів у їх природності, адже ще два століття тому сопраніно продукували штучним варварським шляхом - через кастрацію. До речі, на сьогодні ще існують рудименти цієї практики. В різних країнах світу співають кастрати. Наскільки мені відомо, їх усього три. Один із них - українець, він працює у Ліонській опері.
Юрій Міненко народився на Житомирщині в місті Радомишль. Батько - водій автобусів, мати - економіст за фахом, але її рід завжди був музично обдарованим. Юрко почав співати з 8 років у місцевому хорі. Навчався у дитячій музичній школі, а потім закінчив Житомирське музичне училище, як диригент хормейстер. Уже тоді його голос використовували залежно від репертуару і як баритон, і як альт, і як тенор. Після закінчення училища Юрій обрав не Київську, а Одеську консерваторію з тієї причини, що в столичну консерваторію потрапити було набагато складніше. Поступав Юрій як баритон, бо, виявляється, в консерваторії не має такої вузької спеціалізації, як навчання альтіно. Нині він студент четвертого курсу Одеської консерваторії. В його репертуарі музика Генделя, Глюка, Белліні, Россіні написана спеціально для такого голосу. Попереду у Юрія великі творчі плани, нові твори, нові конкурси. Щасти тобі, Юрію.
Ірина Халупа
На цьому дорогі слухачі закінчуємо передачу «30 хвилин у різних вимірах». Я, прощаюсь з Вами до наступного тижня і бажаю Вам ясної погоди на душі. Говорить радіо «Свобода».
