Прага, 27 листопада 2002 – 905 років тому, у листопаді, в Любечі під Києвом відбувся з’їзд найвпливовіших князів Київської Русі. Йшлося там про збереження величі державної і міцності її у світі. На відміну від сьогодні, тодішня Русь – Україна користувалася доброю славою у Європі і київських політиків у європейських столицях приймали як шанованих гостей. І не лише, як гостей.
Читаєш сьогоднішні заголовки світової преси про Україну і сумно стає. Бо нічого доброго про нинішню владу і політику не пишуть. Сам президент Леонід Кучма аж в Італії виправдовується перед світом про те, що недобру славу його державі створили «певні сили». Але ж ніякі сили не можуть применшити доброї слави країни, якщо вона є. Про це свідчить також історія.
Кажуть, що історичний характер народу зберігається. Можливо воно й так. І чудово було б щоб сила творчого, політичного розуму Русі –України пробудилася на сучасному рівні в українській державі. Адже у Х-ХІ століттях Київ був славним у Європі не лише рекордами Володимира Великого. Він мав понад 60 жінок, а територія його держави була найбільшою у Європі – понад 800 тисяч квадратних кілометрів. Русь-Україна була у світі відома також високоякісними виробами із заліза. Київські замки до воріт і дверей дуже високо цінувалися на всіх європейських ринках, і їх на той час характеризували так, як, для прикладу, найпопулярніші нині вироби відомих електронних фірм на зразок «АЙ БІ ЕМ» чи «Соні». Не кажемо вже про київські емалі, унікальну на той час у Європі обробку металів «черню і зерню», секрет котрої до сьогодні загадковий. На Заході Київ називали «столицею храмів», «золотоверхим», а його князів «володарями Європи». Наприклад, Ярослава Мудрого, котрий правив Київською Руссю у 1019-1054 роках, охрестили на Заході «тестем Європи», бо його дружина була шведською принцесою, доньки Ярослава правили, як королеви, в Угорщині, Франції, Норвегії, а троє його синів одружилися з європейським принцесами. На той час ці шлюби були ознаками особливого міжнародного довір’я, не кажучи вже про воєнні успіхи тодішніх київських правителів. Київ ХІ століття мав один з найдосконаліших у Європі законодавчих кодексів - «Руську Правду»... І що дуже повчально для сучасних українських верхів – політики Києва Х-ХІ століття вважали недостойною, негідною їх слави будь-яку залежність чи запобігливість у своїх діях від чужинців, чи ще гірше – від повчань і тиску з боку сусідніх держав.
Любецький з’їзд князів у листопаді 1097 року зібрався щоб подолати політичну кризу між впливовими князями. І його рішення були не лише успішними але й повчальними. В документах Любецького з’їзду йшлося, насамперед, про єдність всієї держави в умовах наростання зовнішньої небезпеки з боку половців. А також про необхідність розвитку місцевих князівств, зміцнення їхньої економіки. Важливу роль тут відіграли київський князь Святополк Ізяславович, теребовльський – Василько Ростиславич, волинський - Давид Ігоревич, чернігівський – Давид Святославович, новгород - сіверський – Олег Святославович і переяславський – Володимир Всеволодович Мономах. Любецький з’їзд майже на пів – століття відсунув політичний розкол держави – Русі – України. Після нього великим київським князем на довго став Володимир Мономах, котрий прославив державу у військових похода проти половців, а також новими законами на захист низів, міщан, селян. Цьому сприяв «Устав» Мономаха, котрим доповнили тоді «Руську правду». Мономах був відомий, як мислитель, зокрема – автор «Повчання». Один з організаторів Любецького з’їзду, Володимир Мономах, заповідав своїм політичним нащадкам «не забувайте убогих..., не давайте сильному погубити людину». Чи не актуально це звучить сьогодні для київських державних мужів, котрим не завадило б провести саме тепер щось на зразок Любецького з’їзду і подумати над словами його учасників понад 900 –річної давності «коли забуваються Вітчизни своєї діла... і смердів нищать люті тіуни... та вдовицю ображають – приходять правити жорстокі чужинці».
Читаєш сьогоднішні заголовки світової преси про Україну і сумно стає. Бо нічого доброго про нинішню владу і політику не пишуть. Сам президент Леонід Кучма аж в Італії виправдовується перед світом про те, що недобру славу його державі створили «певні сили». Але ж ніякі сили не можуть применшити доброї слави країни, якщо вона є. Про це свідчить також історія.
Кажуть, що історичний характер народу зберігається. Можливо воно й так. І чудово було б щоб сила творчого, політичного розуму Русі –України пробудилася на сучасному рівні в українській державі. Адже у Х-ХІ століттях Київ був славним у Європі не лише рекордами Володимира Великого. Він мав понад 60 жінок, а територія його держави була найбільшою у Європі – понад 800 тисяч квадратних кілометрів. Русь-Україна була у світі відома також високоякісними виробами із заліза. Київські замки до воріт і дверей дуже високо цінувалися на всіх європейських ринках, і їх на той час характеризували так, як, для прикладу, найпопулярніші нині вироби відомих електронних фірм на зразок «АЙ БІ ЕМ» чи «Соні». Не кажемо вже про київські емалі, унікальну на той час у Європі обробку металів «черню і зерню», секрет котрої до сьогодні загадковий. На Заході Київ називали «столицею храмів», «золотоверхим», а його князів «володарями Європи». Наприклад, Ярослава Мудрого, котрий правив Київською Руссю у 1019-1054 роках, охрестили на Заході «тестем Європи», бо його дружина була шведською принцесою, доньки Ярослава правили, як королеви, в Угорщині, Франції, Норвегії, а троє його синів одружилися з європейським принцесами. На той час ці шлюби були ознаками особливого міжнародного довір’я, не кажучи вже про воєнні успіхи тодішніх київських правителів. Київ ХІ століття мав один з найдосконаліших у Європі законодавчих кодексів - «Руську Правду»... І що дуже повчально для сучасних українських верхів – політики Києва Х-ХІ століття вважали недостойною, негідною їх слави будь-яку залежність чи запобігливість у своїх діях від чужинців, чи ще гірше – від повчань і тиску з боку сусідніх держав.
Любецький з’їзд князів у листопаді 1097 року зібрався щоб подолати політичну кризу між впливовими князями. І його рішення були не лише успішними але й повчальними. В документах Любецького з’їзду йшлося, насамперед, про єдність всієї держави в умовах наростання зовнішньої небезпеки з боку половців. А також про необхідність розвитку місцевих князівств, зміцнення їхньої економіки. Важливу роль тут відіграли київський князь Святополк Ізяславович, теребовльський – Василько Ростиславич, волинський - Давид Ігоревич, чернігівський – Давид Святославович, новгород - сіверський – Олег Святославович і переяславський – Володимир Всеволодович Мономах. Любецький з’їзд майже на пів – століття відсунув політичний розкол держави – Русі – України. Після нього великим київським князем на довго став Володимир Мономах, котрий прославив державу у військових похода проти половців, а також новими законами на захист низів, міщан, селян. Цьому сприяв «Устав» Мономаха, котрим доповнили тоді «Руську правду». Мономах був відомий, як мислитель, зокрема – автор «Повчання». Один з організаторів Любецького з’їзду, Володимир Мономах, заповідав своїм політичним нащадкам «не забувайте убогих..., не давайте сильному погубити людину». Чи не актуально це звучить сьогодні для київських державних мужів, котрим не завадило б провести саме тепер щось на зразок Любецького з’їзду і подумати над словами його учасників понад 900 –річної давності «коли забуваються Вітчизни своєї діла... і смердів нищать люті тіуни... та вдовицю ображають – приходять правити жорстокі чужинці».
