Прага, 15 жовтня 2002 – На дванадцятому році своєї незалежності владна Україна так і не спромоглася виправити одну з основних несправедливостей своєї історії – реабілітувати нарешті тих своїх громадян, котрі жертвували своїм життям щоб їхній народ став вільним і не служив загарбницьким режимам. Адже у період 1944 – 1952 років лише за радянською статистикою було репресовано близько 500 тисяч осіб, котрі підозрювалися в участі в українському визвольному русі. Чому сьогоднішня суверенна держава байдужа до долі тих, хто за неї найбільше боровся?
Як зауважують фахівці, історики, юристи, щодо визнання УПА Україну можна поділити на три табори: а/ прихильники повного визнання ветеранів УПА; б/ непримиренних ворогів УПА, які проти будь-якого визнання УПА; в/ «прагматиків», які заради національної злагоди готові визнати тих УПІвців, які воювали лише проти нацистів. І якщо брати активну частину цих таборів, то найбільше серед них прихильників повного визнання ОУН-УПА воюючою стороною. Найменше – непримиренних ворогів УПА і чимало так званих примиренців, котрі щось хочуть визнати, а щось якось замовчати або обійти. Оці «шельменки» і є головною причиною невизнання УПА державою, вони і є також причиною явної недовершеності українського суверенітету і старої звички всякий раз озиратися на те, а що, мовляв, Москва скаже. Допоки українське суспільство не подолає у собі комплекс «шельменківщини» і не зрозуміє що «шпак таки є шпак, а не скворєц» і герої України є герої, не просто ветерани, то до того часу і ветерани УПА і ветерани війни і всі ветерани, пенсіонери цієї держави будуть старцювати під кпини байдужої до них, як і до справжніх національних інтересів, влади.
Щоб стало зрозуміліше, чому влада всіляко жонґлює питанням визнання УПА, прочитаємо пасаж з доповіді президента до 55-річчя визволення України від фашистських окупантів : «головне має залишатися незмінним і несхитним: воля України виросла з дружби, бойового братерства народів, а її державність – з Великої Перемоги 1945-го». Ось тут і головна суперечність і головний парадокс. Бо всім відомо сьогодні, що так звана «дружба народів» - це ідеологічне прикриття імперського панування тоталітарної влади, яка лише силою утримувала багатонаціональний конгломерат під назвою СРСР. Сьогодні у самій Москві вже визнано, що ця влада репресувала не менше 50 мільйонів своїх громадян. А що стосується перемоги 1945-го, то в неї внесли свій вклад і воїни УПА. Але, на жаль, ця перемога продовжила в СРСР майже на пів століття існування тоталітарного режиму. І ось нинішня українська влада лише трішки перелицьовує старі ідеологічні кліше, а все інше залишає «незмінним і несхитним». Цьому є підтвердженням і просте перейменування Дня Радянської Армії, 23 лютого, на День захисника Вітчизни. Визнання УПА стане можливим в Україні лише після усвідомлення більшістю суспільства свого державницького суверенітету, та відмови цього суспільства від старих тоталітарних звичок і кліше, які свідчать про живучість рабської, шельменківської, психології серед частини громадян.
Як зауважують фахівці, історики, юристи, щодо визнання УПА Україну можна поділити на три табори: а/ прихильники повного визнання ветеранів УПА; б/ непримиренних ворогів УПА, які проти будь-якого визнання УПА; в/ «прагматиків», які заради національної злагоди готові визнати тих УПІвців, які воювали лише проти нацистів. І якщо брати активну частину цих таборів, то найбільше серед них прихильників повного визнання ОУН-УПА воюючою стороною. Найменше – непримиренних ворогів УПА і чимало так званих примиренців, котрі щось хочуть визнати, а щось якось замовчати або обійти. Оці «шельменки» і є головною причиною невизнання УПА державою, вони і є також причиною явної недовершеності українського суверенітету і старої звички всякий раз озиратися на те, а що, мовляв, Москва скаже. Допоки українське суспільство не подолає у собі комплекс «шельменківщини» і не зрозуміє що «шпак таки є шпак, а не скворєц» і герої України є герої, не просто ветерани, то до того часу і ветерани УПА і ветерани війни і всі ветерани, пенсіонери цієї держави будуть старцювати під кпини байдужої до них, як і до справжніх національних інтересів, влади.
Щоб стало зрозуміліше, чому влада всіляко жонґлює питанням визнання УПА, прочитаємо пасаж з доповіді президента до 55-річчя визволення України від фашистських окупантів : «головне має залишатися незмінним і несхитним: воля України виросла з дружби, бойового братерства народів, а її державність – з Великої Перемоги 1945-го». Ось тут і головна суперечність і головний парадокс. Бо всім відомо сьогодні, що так звана «дружба народів» - це ідеологічне прикриття імперського панування тоталітарної влади, яка лише силою утримувала багатонаціональний конгломерат під назвою СРСР. Сьогодні у самій Москві вже визнано, що ця влада репресувала не менше 50 мільйонів своїх громадян. А що стосується перемоги 1945-го, то в неї внесли свій вклад і воїни УПА. Але, на жаль, ця перемога продовжила в СРСР майже на пів століття існування тоталітарного режиму. І ось нинішня українська влада лише трішки перелицьовує старі ідеологічні кліше, а все інше залишає «незмінним і несхитним». Цьому є підтвердженням і просте перейменування Дня Радянської Армії, 23 лютого, на День захисника Вітчизни. Визнання УПА стане можливим в Україні лише після усвідомлення більшістю суспільства свого державницького суверенітету, та відмови цього суспільства від старих тоталітарних звичок і кліше, які свідчать про живучість рабської, шельменківської, психології серед частини громадян.
