Київ, 27 червня 2002 - Минулорічний візит Івана Павла ІІ в Україну став по-справжньому визначною подією в житті країни – тому хоча б, що відкрив притлумлені до того тенденції, процеси й символи, а на деякі звичні речі примусив поглянути по-новому. Жодному візитові державних та політичних, не кажучи вже про релігійних діячів не передували такі гарячі дискусії, жоден візит не породжував стільки чуток і жоден – не очікувався так палко одними і не викликав такого неприйняття інших, як подорож Римського архієрея в Україну.
Хроніка узгоджень можливого візиту папи Івана Павла ІІ в Україну склала б грубезний том. Папу то запрошували, то не запрошували, медіа то повідомляли, що понтифік буквально днями служитиме месу на Хортиці, то одностайно відкидали саму можливість його появи в країні. Всі вже остаточно заплуталися в повідомленнях і прогнозах, у заявах на підтримку візиту й протестах проти нього, коли 30 листопада позаминулого року речник Апостольської Столиці оголосив: папа таки їде. Цікаво, що опитування громадської думки виявили у зв’язку з цим зовсім невеликий відсоток байдужих до події. Символіка папського візиту далеко виходила за межі пастирського або звичайного державного. Іван Павло ІІ беззастережно уособлював розрив із радянським минулим і повернення обличчям до Заходу. Для українських католиків він мав стати винагородою за роки принижень і заборон, для української держави – можливістю продемонструвати так званий західний вектор і пом’якшити зовнішньополітичну ізоляцію. Для московського Свято-Данилового монастиря візит також був передовсім символом – він фіксував зміни, які відбулися впродовж десяти років на конфесійній карті колишнього СРСР, реальність виходу з підпілля Греко-Католицької церкви й відходу від Московського патріархату тисяч православних парафій, а також перемогу, за відвертим висловом одного православного єпископа, «мазепинсько-бандерівського» проекту над проектом «малоросійським». Захват католиків обох обрядів і системний спротив Московської патріархії, обережність чиновників і звичайна цікавість обивателя, відверте невдоволення Російської держави і не артикульовані суспільні сподівання створили навколо візиту дійсно унікальну атмосферу. Попри волання клікуш, які до останнього вимагали від Неба скинути додолу папський літак, Іван Павло ступив на українську землю і вітав «Батьківщину віри та діалогу», чиї духовні корені, за його словами, не дивлячись на спокуси беззаконня й корупції, є сильними. Україна побачила знаменитого геопапу, кожний крок і кожне слово якого вимагало від нього самоподолання; але, водночас, і справжнього харизматичного лідера, який наснажує мільйонне зібрання і сам видобуває з нього наснагу.
Що залишив по собі Іван Павло ІІ в Україні? Скидається, що це питання ятрить свідомість католицьких ієрархів країни і зумовлює їхнє дуже помітне прагнення до видимого, матеріального увічнення минулорічного візиту. Хоча мені особисто видається, що утворення нових дієцезій та екзархатів Римо- та Греко-Католицької церков, встановлення пам’ятників у Києві та Львові – не найбільш плідний шлях утримання й розвитку спричиненої візитом хвилі ентузіазму. Власне, кожне суспільство – польське, філіппінське, чилійське чи німецьке – видобувало з візиту папи Івана Павла ІІ “саме себе” і вкладала в цей візит те, що воно хотіло б почути і відчути, виробити й виправити. Вплив особи масштабу Івана Павла ІІ не розкладається на складові, точніше ціле тут неодмінно виявиться незмірно вагомішим за просту суму окремих частин. Звісно, візит дав змогу по-новому відчути те, що так або інакше відчувалося і до нього. Що, наприклад, в Росії дуже важко сприймають українців як окремий народ і що відносини цих двох по-різному, але взаємозалежних спільнот розвиватимуться небезпроблемно не лише через газ, флот і Крим. Що українське суспільство гостро потребує морального авторитету, віри та ідеалів не менше, аніж робочих місць і демократичних процедур.
Та в кожному разі, під час папської прощі в Україну люди відчули себе більш гідними, населення бодай на декаду усвідомило себе народом, хоча який вплив справив візит на найновітнішу історію України, на ті ж, скажімо, вибори 2002 року, сказати неможливо. Є речі, які непідвладні математичному аналізові, речі невимовні, які відчули всі, хто мокнув, але не промок під тією львівською зливою, те, що може в незбагненний спосіб виявитися і через день, і через покоління...
Хроніка узгоджень можливого візиту папи Івана Павла ІІ в Україну склала б грубезний том. Папу то запрошували, то не запрошували, медіа то повідомляли, що понтифік буквально днями служитиме месу на Хортиці, то одностайно відкидали саму можливість його появи в країні. Всі вже остаточно заплуталися в повідомленнях і прогнозах, у заявах на підтримку візиту й протестах проти нього, коли 30 листопада позаминулого року речник Апостольської Столиці оголосив: папа таки їде. Цікаво, що опитування громадської думки виявили у зв’язку з цим зовсім невеликий відсоток байдужих до події. Символіка папського візиту далеко виходила за межі пастирського або звичайного державного. Іван Павло ІІ беззастережно уособлював розрив із радянським минулим і повернення обличчям до Заходу. Для українських католиків він мав стати винагородою за роки принижень і заборон, для української держави – можливістю продемонструвати так званий західний вектор і пом’якшити зовнішньополітичну ізоляцію. Для московського Свято-Данилового монастиря візит також був передовсім символом – він фіксував зміни, які відбулися впродовж десяти років на конфесійній карті колишнього СРСР, реальність виходу з підпілля Греко-Католицької церкви й відходу від Московського патріархату тисяч православних парафій, а також перемогу, за відвертим висловом одного православного єпископа, «мазепинсько-бандерівського» проекту над проектом «малоросійським». Захват католиків обох обрядів і системний спротив Московської патріархії, обережність чиновників і звичайна цікавість обивателя, відверте невдоволення Російської держави і не артикульовані суспільні сподівання створили навколо візиту дійсно унікальну атмосферу. Попри волання клікуш, які до останнього вимагали від Неба скинути додолу папський літак, Іван Павло ступив на українську землю і вітав «Батьківщину віри та діалогу», чиї духовні корені, за його словами, не дивлячись на спокуси беззаконня й корупції, є сильними. Україна побачила знаменитого геопапу, кожний крок і кожне слово якого вимагало від нього самоподолання; але, водночас, і справжнього харизматичного лідера, який наснажує мільйонне зібрання і сам видобуває з нього наснагу.
Що залишив по собі Іван Павло ІІ в Україні? Скидається, що це питання ятрить свідомість католицьких ієрархів країни і зумовлює їхнє дуже помітне прагнення до видимого, матеріального увічнення минулорічного візиту. Хоча мені особисто видається, що утворення нових дієцезій та екзархатів Римо- та Греко-Католицької церков, встановлення пам’ятників у Києві та Львові – не найбільш плідний шлях утримання й розвитку спричиненої візитом хвилі ентузіазму. Власне, кожне суспільство – польське, філіппінське, чилійське чи німецьке – видобувало з візиту папи Івана Павла ІІ “саме себе” і вкладала в цей візит те, що воно хотіло б почути і відчути, виробити й виправити. Вплив особи масштабу Івана Павла ІІ не розкладається на складові, точніше ціле тут неодмінно виявиться незмірно вагомішим за просту суму окремих частин. Звісно, візит дав змогу по-новому відчути те, що так або інакше відчувалося і до нього. Що, наприклад, в Росії дуже важко сприймають українців як окремий народ і що відносини цих двох по-різному, але взаємозалежних спільнот розвиватимуться небезпроблемно не лише через газ, флот і Крим. Що українське суспільство гостро потребує морального авторитету, віри та ідеалів не менше, аніж робочих місць і демократичних процедур.
Та в кожному разі, під час папської прощі в Україну люди відчули себе більш гідними, населення бодай на декаду усвідомило себе народом, хоча який вплив справив візит на найновітнішу історію України, на ті ж, скажімо, вибори 2002 року, сказати неможливо. Є речі, які непідвладні математичному аналізові, речі невимовні, які відчули всі, хто мокнув, але не промок під тією львівською зливою, те, що може в незбагненний спосіб виявитися і через день, і через покоління...
