Київ, 31 січня 2002 - Українське державне радіо з сьогоднішнього ранку чимало передач присвятило героїзму оборонців Крут від більшовицьких військ 30 січня 1918 року. І це справедливо. Але, видається, значно важливіше вести мову про уроки Крут. Тому, що вони досі навряд чи засвоєні значною частиною українського суспільства і власне політичної еліти.
Коли на початку 1918 року російський більшовицький уряд Леніна-Троцького розправився з демократичними силами самої Росії, розігнавши у Петрограді Установчі збори і розстрілявши робітничі демонстрації протесту, він послав війська приборкувати непокірні народи колишньої імперії - фінів, чеченців, узбеків, і в першу чергу - українців. Адже, як неодноразово визнавав сам Ленін, без негайного захоплення українського хліба, вугілля, металу перспективи майбутнього світового панування більшовизму стають примарними. Не менш вагомим чинником, очевидно, був сам факт існування демократичної України поряд із тоталітарною червоною Росією.
На перший погляд, жодних шансів завоювати Україну більшовики не мали. Їх підтримували тільки 10% населення українських губерній (цифра, засвідчена виборами до Установчих Зборів). Більшість членів маріонеткового харківського уряду "радянської України" складали етнічні неукраїнці - більшовики просто не змогли зі складу своєї партії знайти для заміщення посад у цьому квазіуряді достатньо людей з українськими прізвищами. А військо під орудою Михайла Муравйова, яке наступало на Київ, мало у своєму складі тільки 6,5 тисяч чоловік - порошинка у порівнянні з кількома мільйонами українських солдатів, котрі заявили про свою вірність Центральній Раді восени 1917 року. І все ж, коли більшовики підійшли до Києва, знайшлося тільки 300 курсантів старшинської школи, студентів та гімназистів, аби створити оборонний рубіж під Крутами.
Чому ж так сталося? По-перше, Центральна Рада не проводила рішучої політики як у царині будівництва національної держави, так і в розв’язанні гострих соціальних проблем. По-друге, вже після приходу більшовиків до влади в Росії український уряд розпустив боєздатні українські частини, повністю покладаючись на те, що, мовляв, світова громадськість не допустить аґресії проти України. По-третє, цей уряд не довіряв кадровим українським військовикам, колишнім царським офіцерам, підозрюючи їх у бонапартистських нахилах. По-четверте, більшовики, вже почавши загарбання українських територій, мали змогу леґально вести шалену друковану й усну пропаґанду на всій території, номінально підпорядкованій Центральній Раді, навіть у самому Києві; іншими словами, інформаційний простір України контролювався ззовні. Нарешті, як своєрідну "п’яту колону" більшовики нерідко могли використовувати представників етнічних меншин - мовляв, не потрібна вам ніяка Україна, краще хоча і червона, але ж Росія.
Чи засвоєні наразі уроки Крут? Комуністи - спадкоємці партії, яка знищила людей істотно більше, ніж нацисти - вільно діють в Україні. Реальну боєзданість українського війська засвідчують два ракетних скандали. А соціально-економічні реформи часом рухаються за методом "крок уперед, два кроки назад".
Коли на початку 1918 року російський більшовицький уряд Леніна-Троцького розправився з демократичними силами самої Росії, розігнавши у Петрограді Установчі збори і розстрілявши робітничі демонстрації протесту, він послав війська приборкувати непокірні народи колишньої імперії - фінів, чеченців, узбеків, і в першу чергу - українців. Адже, як неодноразово визнавав сам Ленін, без негайного захоплення українського хліба, вугілля, металу перспективи майбутнього світового панування більшовизму стають примарними. Не менш вагомим чинником, очевидно, був сам факт існування демократичної України поряд із тоталітарною червоною Росією.
На перший погляд, жодних шансів завоювати Україну більшовики не мали. Їх підтримували тільки 10% населення українських губерній (цифра, засвідчена виборами до Установчих Зборів). Більшість членів маріонеткового харківського уряду "радянської України" складали етнічні неукраїнці - більшовики просто не змогли зі складу своєї партії знайти для заміщення посад у цьому квазіуряді достатньо людей з українськими прізвищами. А військо під орудою Михайла Муравйова, яке наступало на Київ, мало у своєму складі тільки 6,5 тисяч чоловік - порошинка у порівнянні з кількома мільйонами українських солдатів, котрі заявили про свою вірність Центральній Раді восени 1917 року. І все ж, коли більшовики підійшли до Києва, знайшлося тільки 300 курсантів старшинської школи, студентів та гімназистів, аби створити оборонний рубіж під Крутами.
Чому ж так сталося? По-перше, Центральна Рада не проводила рішучої політики як у царині будівництва національної держави, так і в розв’язанні гострих соціальних проблем. По-друге, вже після приходу більшовиків до влади в Росії український уряд розпустив боєздатні українські частини, повністю покладаючись на те, що, мовляв, світова громадськість не допустить аґресії проти України. По-третє, цей уряд не довіряв кадровим українським військовикам, колишнім царським офіцерам, підозрюючи їх у бонапартистських нахилах. По-четверте, більшовики, вже почавши загарбання українських територій, мали змогу леґально вести шалену друковану й усну пропаґанду на всій території, номінально підпорядкованій Центральній Раді, навіть у самому Києві; іншими словами, інформаційний простір України контролювався ззовні. Нарешті, як своєрідну "п’яту колону" більшовики нерідко могли використовувати представників етнічних меншин - мовляв, не потрібна вам ніяка Україна, краще хоча і червона, але ж Росія.
Чи засвоєні наразі уроки Крут? Комуністи - спадкоємці партії, яка знищила людей істотно більше, ніж нацисти - вільно діють в Україні. Реальну боєзданість українського війська засвідчують два ракетних скандали. А соціально-економічні реформи часом рухаються за методом "крок уперед, два кроки назад".
