Київ, 15 січня 2001 - Нещодавно Україна передала Німеччині колекцію Берлінської академії співу, більше відому як архів Баха. Майже дворічні дискусії в українських засобах масової інформації довкола цього питання не зуміли відвернути подібного сценарію. Такий крок українського уряду, що готувався в умовах секретності, викликав нову хвилю публікацій та заяв і, здебільшого, негативну реакцію. Наприклад, фракція Соціалістичної партії України, оцінюючи згадану колекцію в 10 мільярдів доларів, заявила, що влада “і далі торгує пам”яттю своїх загиблих батьків, щоб в очах заходу якимось чином виправити своє добряче зіпсоване реноме, думаючи, що справа Гонгадзе і плівки Мельниченка швидше забудуться”.
А міністр культури та мистецтв Юрій Богуцький зазначив, що “ми в усній формі заявили німецькій стороні, що Україна більше не розглядатиме пропозиції Німеччини щодо повернення культурних цінностей, поки вона не дасть чіткої і ясної відповіді на наші пропозиції про повернення наших культурних цінностей в Україну”.
Сьогодні ми подаємо два погляди на цю проблему. Нагадаю, що архів Баха – це унікальне зібрання рукописів і першодруків західноєвропейських композиторів 16-19 століть, яке зберігалося в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва в Києві. В цій колекції були єдині в Україні автографи Баха і Гете, невідомі партитури Генделя, Гайдна, Моцарта. Усього передано 5 119 справ. В Україні залишилися тільки приблизно 30 одиниць зі згаданої колекції – твори Бортнянського, Березовського, Дворжака.
Я запитав у кандидата історичних наук, керівника Центру досліджень проблем повернення та реституції культурних цінностей при Інституті історії НАН України Сергія Кота, наскільки була законною передача архіву Баха Німеччині.
Говорить Сергій Кот:
“У цій справі є дві сторони. Сам по собі факт повернення архіву Баха – це об’єктивна реальність, яка рано чи пізно відбулася б. Слід визнати чесно, що ці документи ніколи не були власністю України, вони мали свого законного власника у Німеччині. Інша річ, що стільки незрозумілостей навколо самої справи. Умови передачі могли бути більш вигідними для України”.
Сергій Кот вважає, що акт повернення відповідає принципам міжнародного права, українському законодавству і тенденціям, які панують сьогодні у світі.
З цим не погоджується молодий дослідник-архівіст, головний бібліограф Національної парламентської бібліотеки України Степан Захаркін:
“Ця акція була відверто протизаконною. Як відомо, трофейні фонди німецького походження зберігаються в Україні на підставі рішень кримської конференції глав-держав переможців у Другій світовій війні. Законний статус цих фондів гарантований 14 статтею Закону України “Про вивезення , ввезення і повернення культурних цінностей”, яка трактує трофейні фонди як часткову компенсацію збитків українських культурних цінностей упродовж Другої світової війни”.
До речі, Україна – не виняток. Наприклад, Греція вже майже півстоліття домагається повернення таких відомих шедеврів, як Венера Мілоська та Джоконда, що зберігаються в Луврі. А Італія воліла б повернути собі “Сікстинську мадонну”, виставлену в Дрезденській картинній галереї.
На моє запитання, чи не здається, що між Україною і Німеччиною у цій справі спостерігається гра в одні ворота, Сергій Кот відповів так: “На жаль, ми програємо Німеччині, яка має потужну фінансову базу, на неї працюють цілі наукові інститути, які досліджують обставини переміщення німецьких культурних цінностей на терени країн колишнього Радянського Союзу. Вони знають, “де що лежить” німецького в Україні, а українці – не знають нічого щодо своїх цінностей у Німеччині”.
На закінчення я запитав, які перспективи українсько-німецького реституційного діалогу щодо трофейних фондів.
Говорить Сергій Кот:
“Ми приречені на діалог, єдине, що треба зробити все, щоб цей діалог не був одностороннім, а був би діалогом, де українці переслідували б свої інтереси”.
А міністр культури та мистецтв Юрій Богуцький зазначив, що “ми в усній формі заявили німецькій стороні, що Україна більше не розглядатиме пропозиції Німеччини щодо повернення культурних цінностей, поки вона не дасть чіткої і ясної відповіді на наші пропозиції про повернення наших культурних цінностей в Україну”.
Сьогодні ми подаємо два погляди на цю проблему. Нагадаю, що архів Баха – це унікальне зібрання рукописів і першодруків західноєвропейських композиторів 16-19 століть, яке зберігалося в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва в Києві. В цій колекції були єдині в Україні автографи Баха і Гете, невідомі партитури Генделя, Гайдна, Моцарта. Усього передано 5 119 справ. В Україні залишилися тільки приблизно 30 одиниць зі згаданої колекції – твори Бортнянського, Березовського, Дворжака.
Я запитав у кандидата історичних наук, керівника Центру досліджень проблем повернення та реституції культурних цінностей при Інституті історії НАН України Сергія Кота, наскільки була законною передача архіву Баха Німеччині.
Говорить Сергій Кот:
“У цій справі є дві сторони. Сам по собі факт повернення архіву Баха – це об’єктивна реальність, яка рано чи пізно відбулася б. Слід визнати чесно, що ці документи ніколи не були власністю України, вони мали свого законного власника у Німеччині. Інша річ, що стільки незрозумілостей навколо самої справи. Умови передачі могли бути більш вигідними для України”.
Сергій Кот вважає, що акт повернення відповідає принципам міжнародного права, українському законодавству і тенденціям, які панують сьогодні у світі.
З цим не погоджується молодий дослідник-архівіст, головний бібліограф Національної парламентської бібліотеки України Степан Захаркін:
“Ця акція була відверто протизаконною. Як відомо, трофейні фонди німецького походження зберігаються в Україні на підставі рішень кримської конференції глав-держав переможців у Другій світовій війні. Законний статус цих фондів гарантований 14 статтею Закону України “Про вивезення , ввезення і повернення культурних цінностей”, яка трактує трофейні фонди як часткову компенсацію збитків українських культурних цінностей упродовж Другої світової війни”.
До речі, Україна – не виняток. Наприклад, Греція вже майже півстоліття домагається повернення таких відомих шедеврів, як Венера Мілоська та Джоконда, що зберігаються в Луврі. А Італія воліла б повернути собі “Сікстинську мадонну”, виставлену в Дрезденській картинній галереї.
На моє запитання, чи не здається, що між Україною і Німеччиною у цій справі спостерігається гра в одні ворота, Сергій Кот відповів так: “На жаль, ми програємо Німеччині, яка має потужну фінансову базу, на неї працюють цілі наукові інститути, які досліджують обставини переміщення німецьких культурних цінностей на терени країн колишнього Радянського Союзу. Вони знають, “де що лежить” німецького в Україні, а українці – не знають нічого щодо своїх цінностей у Німеччині”.
На закінчення я запитав, які перспективи українсько-німецького реституційного діалогу щодо трофейних фондів.
Говорить Сергій Кот:
“Ми приречені на діалог, єдине, що треба зробити все, щоб цей діалог не був одностороннім, а був би діалогом, де українці переслідували б свої інтереси”.
