Прага, 10 січня 2002 – Після хрущовської відлиги нові керівники СРСР діяли на підставі оновлених Брежнєвим принципів тоталітаризму. Цей комуністичний діяч був зобов’язаний своїм владним піднесенням тодішнім ретроградам з КГБ типу Семичасного, котрі мріяли відновити всесилля свого відомства у суспільстві. Вони вважали за негайне збити хвилю вільнодумства, породжену ілюзіями хрущовської критики деяких рис сталінізму, бо бачили у пробудженні суспільної свідомості, особливо – в національних республіках, пряму загрозу пануванню комуністичного ордену в його багатонаціональному заповіднику під назвою СРСР.
Я пам’ятаю слова мого дідуня Дмитра в дні приходу до влади « несвятої трійці », як він називав Бержнєва – Підгорного і Косигіна. Навчений досвідом різних політичних часів, дід зауважив, що «ці дядьки м’ягко стелять, та мулько буде сидіти»… Мені це довелося відчути за кілька років, коли я став студентом університету.
Якраз на початку 1972-го я закінчував другий курс історичного в Ужгороді і ніколи не забуду слова багаторічного політичного в’язня Наума Межберга, колишнього декана історико-філологічного факультету Київсього університету, котрий опинився у ролі простого викладача на Закарпатті. Так от, Межберг розпочинав перед нашим курсом чи не кожну свою лекцію з питань громадянської війни в СРСР словами «Молоді люди, читайте газети!». А ми вже знали, що він став жертвою репресій 30-х саме тому, що одного ранку, не заглянувши в газету, назвав чи то Якіра, чи ще якогось більшовицького діяча тих часів, на лекції для студентів Київського університету «визначним партійним діячем», а в ранковій пресі того було вже названо «ворогом народу»… Наумові Межбергу така помилка коштували 18 років таборів і позбавлення всіх заслуг і прав. Для нас же його гасло звучало, як попередження про нові репресії і вони не забарилися. Для закарпатців тоді вже було відоме слово «українські буржуазні націоналісти», чи «уніатські недобитки»,чи ще якісь «прислужники імперіалізму», «антирадянщики». Чули вони про Юрія Бадзя, Йосипа Терелю, Валентина Мороза та інших національно орієнтованих дисидентів. Судові процеси кінця 60-початку 70 над інакомислячими в Україні були організовані тодішнім главою Компартії республіки Володимиром Щербицьким, котрий був з одного з Бержнєвим «дніпропетровського комуністичного ядра». Щербицькому в Україні допомагали – головний партійний ідеолог – Маланчук і глава республіканського КГБ – Федорчук. Чи не більша половина лекційних курсів на історичному факультеті, та й на інших, в університеті, присвячувалися боротьбі з буржуазною ідеологією, а особливо – з українським буржуазним націоналізмом.
За найменшу підозру у симпатії до дисидентів, чи до українських борців за свободу, моїх однокурсників не лише тягали на «профілактику» в партком чи бюро комсомолу але й виганяли з студентського гуртожитку, а це у багатьох випадках було рівносильно виключенню з лав студентів, чи й виключали з університету. Я пам’ятаю, як нам, в кімнату студентського гуртожитку, КГБ підкинуло репринтний варіант початку «Архіпелаг Гулаг» Солженіцина, як обвинувачували в українському буржуазному націоналізмі мого однокурсника Петра Продивуса, чи робили труси в кімнаті поета Дмитра Креміня. Наді мною також нависла загроза виключення у 1972, коли розпочався судовий процес над Василем Стусом, бо КГБ брало «на замітку» всіх знайомих, родичів Василя, його земляків і таке інше. Пам’ятаю, як мене викликав декан і розпитував, ким я доводжуся Стусам, чи чув я щось про нього в моєму рідному селі Рахнівці. Потім були й прямі погрози про виключення, бо на деяких лекціях я і мої однокурсники насмілилися критично відгукуватися на ідеологічне засилля, на арешти і репресії. Пам’ятаю, як я їздив весною до Рахнівки і чув від свого двоюрідного діда Панаса Миронюка про судовий процес над Стусом. Пізніше, в кінці літа 1972 нас, кількох студентів неодноразово викликали до КГБ, ніби-то у справі перевитрати якихось коштів у студентському будівельному загоні але питання були переважно про самвидав, про поезії Дмитра Креміня, про Василя Стуса, про читання забороненої літератури та інше. Для багатьох всі ці допити вилилися у виключення з університету чи з гуртожитку, чи насильним переведенням на заочну форму навчання. Той час відкрив нам очі на всі «перевага радянської демократії», кожний натовп котрої кишів тоді доносчиками і прислужниками репресивної системи…
Я пам’ятаю слова мого дідуня Дмитра в дні приходу до влади « несвятої трійці », як він називав Бержнєва – Підгорного і Косигіна. Навчений досвідом різних політичних часів, дід зауважив, що «ці дядьки м’ягко стелять, та мулько буде сидіти»… Мені це довелося відчути за кілька років, коли я став студентом університету.
Якраз на початку 1972-го я закінчував другий курс історичного в Ужгороді і ніколи не забуду слова багаторічного політичного в’язня Наума Межберга, колишнього декана історико-філологічного факультету Київсього університету, котрий опинився у ролі простого викладача на Закарпатті. Так от, Межберг розпочинав перед нашим курсом чи не кожну свою лекцію з питань громадянської війни в СРСР словами «Молоді люди, читайте газети!». А ми вже знали, що він став жертвою репресій 30-х саме тому, що одного ранку, не заглянувши в газету, назвав чи то Якіра, чи ще якогось більшовицького діяча тих часів, на лекції для студентів Київського університету «визначним партійним діячем», а в ранковій пресі того було вже названо «ворогом народу»… Наумові Межбергу така помилка коштували 18 років таборів і позбавлення всіх заслуг і прав. Для нас же його гасло звучало, як попередження про нові репресії і вони не забарилися. Для закарпатців тоді вже було відоме слово «українські буржуазні націоналісти», чи «уніатські недобитки»,чи ще якісь «прислужники імперіалізму», «антирадянщики». Чули вони про Юрія Бадзя, Йосипа Терелю, Валентина Мороза та інших національно орієнтованих дисидентів. Судові процеси кінця 60-початку 70 над інакомислячими в Україні були організовані тодішнім главою Компартії республіки Володимиром Щербицьким, котрий був з одного з Бержнєвим «дніпропетровського комуністичного ядра». Щербицькому в Україні допомагали – головний партійний ідеолог – Маланчук і глава республіканського КГБ – Федорчук. Чи не більша половина лекційних курсів на історичному факультеті, та й на інших, в університеті, присвячувалися боротьбі з буржуазною ідеологією, а особливо – з українським буржуазним націоналізмом.
За найменшу підозру у симпатії до дисидентів, чи до українських борців за свободу, моїх однокурсників не лише тягали на «профілактику» в партком чи бюро комсомолу але й виганяли з студентського гуртожитку, а це у багатьох випадках було рівносильно виключенню з лав студентів, чи й виключали з університету. Я пам’ятаю, як нам, в кімнату студентського гуртожитку, КГБ підкинуло репринтний варіант початку «Архіпелаг Гулаг» Солженіцина, як обвинувачували в українському буржуазному націоналізмі мого однокурсника Петра Продивуса, чи робили труси в кімнаті поета Дмитра Креміня. Наді мною також нависла загроза виключення у 1972, коли розпочався судовий процес над Василем Стусом, бо КГБ брало «на замітку» всіх знайомих, родичів Василя, його земляків і таке інше. Пам’ятаю, як мене викликав декан і розпитував, ким я доводжуся Стусам, чи чув я щось про нього в моєму рідному селі Рахнівці. Потім були й прямі погрози про виключення, бо на деяких лекціях я і мої однокурсники насмілилися критично відгукуватися на ідеологічне засилля, на арешти і репресії. Пам’ятаю, як я їздив весною до Рахнівки і чув від свого двоюрідного діда Панаса Миронюка про судовий процес над Стусом. Пізніше, в кінці літа 1972 нас, кількох студентів неодноразово викликали до КГБ, ніби-то у справі перевитрати якихось коштів у студентському будівельному загоні але питання були переважно про самвидав, про поезії Дмитра Креміня, про Василя Стуса, про читання забороненої літератури та інше. Для багатьох всі ці допити вилилися у виключення з університету чи з гуртожитку, чи насильним переведенням на заочну форму навчання. Той час відкрив нам очі на всі «перевага радянської демократії», кожний натовп котрої кишів тоді доносчиками і прислужниками репресивної системи…
