Прага, 4 грудня 2001 ― Несподівані повороти в російській політиці щодо України не раз ставили у глухий кут навіть найуважніших міжнародних оглядачів. Спробу пояснити, в чому причина непослідності російського курсу по відношенню до східної сусідки, робить Тор Буккволл, аналітик із Норвезького Інституту Дослідженнь Проблем Оборони. З його висновками, що їх публікує науковий часопис Дослідження Європи та Азії, вас ознайомлюємо.
На думку норвезького дослідника Тора Буккволла, російська політика щодо України впродовж останніх десяти років була парадоксальною. З одного боку, мало проблем в російській політиці так одностайно сприймалися б представникам самих різних політичних течій, як російсько-українські взаємини, а з іншого, незважаючи на цей консенсус, Росія не зуміла створити послідовної політики щодо країни, яку вона називає стратегічним партнером і однією з найважливіших для себе країн.
Причину цього парадоксу аналітик із Норвезького Інституту Дослідженнь Проблем Оборони вбачає у першу чергу в тому, що російська політична еліта впродовж багатьох років не могла усвідомити, що Україна – це окрема, незалежна держава, а не південна область Росії. Настільки сильними були переконання росіян, що вони є одним народом з українцями, що ще у лютому 2000 року 31% з опитаних представників російської політичної та економічної еліти говорили, що «українці – це росіяни, що живуть в Україні». Серед ширшого населення, лише 8% росіян вважають, що стосунки Росії і України повинні базуватися на тих самих умовах, що і стосунки з іншими країнами, такими, як наприклад, Німеччина, чи Франція. За такого сприйняття сусідньої країни, говорить Тор Буккволл, російський істеблішмент не розумів, для чого виробляти окрему політику для країни, яка ось-ось «повернеться» до Росії.
Всупереч поширеній думці про те, що росіяни мають великий вплив на українську політику, норвезький вчений вважає, що насправді вплив Росії весь цей час був дуже обмежений і зводився практично лише енергоносіїв. Інші важелі впливу, такі як особисті зв’язки між політичною та діловою елітою та російську меншину в Україні, російські політичні діячі використовували мало і несистематично.
Сепаратиська карта, яку росіяни почали було розігрувати в Криму, виявилася занадто небезпечною для самої Росії, бо російські політики швидко усвідомили, як мало вони контролюють кримських сепаратистів, і що громадянська війна, яку вони можуть спровокувати, матиме неґативні наслідки і для самої Росії.
Щодо неформальних зв’язків, на яких трималася російсько-українська політика майже весь цей час, то, на думку Тора Букковолла, вони не могли стати базою для послідовної політики, бо по-перше, зводилися лише до президентськиз контактів, а по-друге, дуже залежали від ситуації у самій Росії. Так, українське питання часто використовувалося депутатами Думи для зведення внутрішньопролітичних порахунків, або для того, щоб створити політичну конкуренцію президенту Єльцину, як це робив мер Москви Лужков, виступаючи із кримськими заявами напередодні президентських виборів.
З появою президента Путіна політика Росії щодо України стала стабільнішою, вона більше використовує батіг, ніж пірник і менше залежить від особистих стосунківпрезидентів, вважає норвезький політолог. Головна різниця полягає у тому, що адміністрація Путіна усвідомила, що Україну потрібно трактувати як окрему країну, хоч вони, звичайно, не вважають, що це відокремлення буде постійним. Разом з тим, він зазначає, що і за Путіна політикою щодо України не займається Міністерство Закордонних Справ, а окремі радники, які не завжди обіймають державні посади. На переконання Тора Буккволла, російська політика щодо України надалі буде жорсткішою, а більшому впливу Москви посприяє і більша економічна присутність російського капіталу в Україні.
На думку норвезького дослідника Тора Буккволла, російська політика щодо України впродовж останніх десяти років була парадоксальною. З одного боку, мало проблем в російській політиці так одностайно сприймалися б представникам самих різних політичних течій, як російсько-українські взаємини, а з іншого, незважаючи на цей консенсус, Росія не зуміла створити послідовної політики щодо країни, яку вона називає стратегічним партнером і однією з найважливіших для себе країн.
Причину цього парадоксу аналітик із Норвезького Інституту Дослідженнь Проблем Оборони вбачає у першу чергу в тому, що російська політична еліта впродовж багатьох років не могла усвідомити, що Україна – це окрема, незалежна держава, а не південна область Росії. Настільки сильними були переконання росіян, що вони є одним народом з українцями, що ще у лютому 2000 року 31% з опитаних представників російської політичної та економічної еліти говорили, що «українці – це росіяни, що живуть в Україні». Серед ширшого населення, лише 8% росіян вважають, що стосунки Росії і України повинні базуватися на тих самих умовах, що і стосунки з іншими країнами, такими, як наприклад, Німеччина, чи Франція. За такого сприйняття сусідньої країни, говорить Тор Буккволл, російський істеблішмент не розумів, для чого виробляти окрему політику для країни, яка ось-ось «повернеться» до Росії.
Всупереч поширеній думці про те, що росіяни мають великий вплив на українську політику, норвезький вчений вважає, що насправді вплив Росії весь цей час був дуже обмежений і зводився практично лише енергоносіїв. Інші важелі впливу, такі як особисті зв’язки між політичною та діловою елітою та російську меншину в Україні, російські політичні діячі використовували мало і несистематично.
Сепаратиська карта, яку росіяни почали було розігрувати в Криму, виявилася занадто небезпечною для самої Росії, бо російські політики швидко усвідомили, як мало вони контролюють кримських сепаратистів, і що громадянська війна, яку вони можуть спровокувати, матиме неґативні наслідки і для самої Росії.
Щодо неформальних зв’язків, на яких трималася російсько-українська політика майже весь цей час, то, на думку Тора Букковолла, вони не могли стати базою для послідовної політики, бо по-перше, зводилися лише до президентськиз контактів, а по-друге, дуже залежали від ситуації у самій Росії. Так, українське питання часто використовувалося депутатами Думи для зведення внутрішньопролітичних порахунків, або для того, щоб створити політичну конкуренцію президенту Єльцину, як це робив мер Москви Лужков, виступаючи із кримськими заявами напередодні президентських виборів.
З появою президента Путіна політика Росії щодо України стала стабільнішою, вона більше використовує батіг, ніж пірник і менше залежить від особистих стосунківпрезидентів, вважає норвезький політолог. Головна різниця полягає у тому, що адміністрація Путіна усвідомила, що Україну потрібно трактувати як окрему країну, хоч вони, звичайно, не вважають, що це відокремлення буде постійним. Разом з тим, він зазначає, що і за Путіна політикою щодо України не займається Міністерство Закордонних Справ, а окремі радники, які не завжди обіймають державні посади. На переконання Тора Буккволла, російська політика щодо України надалі буде жорсткішою, а більшому впливу Москви посприяє і більша економічна присутність російського капіталу в Україні.
