Рим, 8 листопада 2001 – Не далі як учора я розповів про італійську вчительку, яка зняла з класної стіни розп’яття, щоби новоприбулий циганський хлопчак не відчув себе чужим серед католицьких однокласників. Сьогодні ж іще цікавіша новина. В іншому провінційному містечку відділ освіти вирішив скасувати… різдвяне свято. А що заборонити його було б занадто, та й практично неможливо, то Різдво Христове просто перейменували на свято «Радості й надії». Заборонили ж вчителям тільки розповідати про історію Марії і Йосипа. Зняли, звичайно, і привітання з Різдвом, і не дозволили встановлювати фігурні композиції на цей сюжет. А вони в Італії є цілою галуззю фольклорного мистецтва. І якої краси, з якою любов’ю і фантазією зроблено, якої невичерпної різноманітності.
Навіщо це зробили? Та з тієї ж причини, що й наша попередня героїня. Не тому, що вважають релігійну симовліку недоречною в державній установі, а в ім’я гучномовної рівності людської раси, себто дружби народів. Їх у містечку Телґамо неподалік від Бергамо таки немало – на чотири з половиною тисячі населення вісімсот законних і підпільних іміґрантів. Практично з усіх кінців світу, 23 національності. Власне, 24,-гірко кепкує мер Телґамо Лука Ферольді,- бо ми при таких темпах скоро станемо самі національною меншиною. Скажете, що до Різдва ще понад місяць. Так, але цей подвиг місцеві просвітителі звершили вже минулого Різдва, і так спритно, що батьки не встигли отямитись.
Зараз вони обіцяють більше не ловити ґав, і відсвяткують Різдво за віковічними та милими серцю ритуалами й прикрасами. З малям Ісусом, з тайною, з фігурками янголів іс вятих, різдвяними співами і словами «Святе Різдво». Якщо комусь більше подобається радість і надія, - каже мер, - будь ласка, влаштуйте це свято хоч сьогодні, або за тиждень, коли завгодно, але ж не на Різдво! З якої б то радості ми мусили відрікатися від старих звичаїв? Якби так, то наша земля стала б тереном завоювання, а не діалогу. Тим більше, що дітвора – йдеться про початкову школу – не має з діалогом жодних труднощів. Навчаються, бавляться, сваряться, миряться, як усі нормальні діти. Мера підтримує місцевий парох. Діалог, каже, не означає зречення власної особистості.
Католицького священика підтримують і двоє батьків – сенегальців. Від скасування Різдва, кажуть, чи навіть слова «святе» інтеграція швидше не піде. От якби з еміґрантів не брали за помешкання більше від інших, тоді справи б відразу покращали. Однак, хто ж тих темних африканців слухатиме? Радник з освіти стоїть на своєму. Міськрада, каже, надала кошти на освітні проекти, і вчителі з батьками мусить використати ті гроші. Щоб кинути їх на звичайнісінькі різдвяні дарунки біднішим дітям – таке блюзнірство фанатику дружби народів і на думку не йде. Бо дитяча радість від подарунків позбавила б його надії поставити галочку в безрадісній графі кошторису. Під назвою «Радість і надія».
Навіщо це зробили? Та з тієї ж причини, що й наша попередня героїня. Не тому, що вважають релігійну симовліку недоречною в державній установі, а в ім’я гучномовної рівності людської раси, себто дружби народів. Їх у містечку Телґамо неподалік від Бергамо таки немало – на чотири з половиною тисячі населення вісімсот законних і підпільних іміґрантів. Практично з усіх кінців світу, 23 національності. Власне, 24,-гірко кепкує мер Телґамо Лука Ферольді,- бо ми при таких темпах скоро станемо самі національною меншиною. Скажете, що до Різдва ще понад місяць. Так, але цей подвиг місцеві просвітителі звершили вже минулого Різдва, і так спритно, що батьки не встигли отямитись.
Зараз вони обіцяють більше не ловити ґав, і відсвяткують Різдво за віковічними та милими серцю ритуалами й прикрасами. З малям Ісусом, з тайною, з фігурками янголів іс вятих, різдвяними співами і словами «Святе Різдво». Якщо комусь більше подобається радість і надія, - каже мер, - будь ласка, влаштуйте це свято хоч сьогодні, або за тиждень, коли завгодно, але ж не на Різдво! З якої б то радості ми мусили відрікатися від старих звичаїв? Якби так, то наша земля стала б тереном завоювання, а не діалогу. Тим більше, що дітвора – йдеться про початкову школу – не має з діалогом жодних труднощів. Навчаються, бавляться, сваряться, миряться, як усі нормальні діти. Мера підтримує місцевий парох. Діалог, каже, не означає зречення власної особистості.
Католицького священика підтримують і двоє батьків – сенегальців. Від скасування Різдва, кажуть, чи навіть слова «святе» інтеграція швидше не піде. От якби з еміґрантів не брали за помешкання більше від інших, тоді справи б відразу покращали. Однак, хто ж тих темних африканців слухатиме? Радник з освіти стоїть на своєму. Міськрада, каже, надала кошти на освітні проекти, і вчителі з батьками мусить використати ті гроші. Щоб кинути їх на звичайнісінькі різдвяні дарунки біднішим дітям – таке блюзнірство фанатику дружби народів і на думку не йде. Бо дитяча радість від подарунків позбавила б його надії поставити галочку в безрадісній графі кошторису. Під назвою «Радість і надія».
