Київ, 31 серпня 2001 – Історія менонітів – самобутньої етнонаціональної групи і водночас соціокультурної та релігійної громади голандських вихідців, духовних послідовників протестантського лідера анабаптистів Мено Сименса – одна з маловідомих сторінок. Як сільськогосподарські колоністи, меноніти-емігранти з реґіону Нижньої Вісли з’явилися у щойно завойованому Росією Причорномор’ї наприкінці ХVІІІ - початку XIX ст.
Привілеї, які надавалися поселенцям, вражали кількістю різних вигод. Відомо, що резидент графа Потьомкіна в Прусії Ґеорґ фон Траппе, посилаючися на наказ Катерини ІІ, обіцяв менонітам, що вони будуть жити при “спокійному спадковому і власному володінні наділу землі, який буде їм подаровано”. Саме обіцянка таких земельних пільг уплинула на рішення членів менонітської громади Ґданьська вирушити в Новоросію, тим більше що їхні представники попередньо оглянули наділи землі в Херсонській губернії. Але, очевидно, протидія українських селян спонукала уряд запропонувати переселенцям інші місця – райони Хортиці та Молочної.
Із часом із сільськогосподарської громади меноніти перетворилися на особливе суспільство. Для цього були свої передумови: з давніх часів життя менонітів базувалося на своєрідних демократичних засадах, зокрема традиціях обирати своїх керівників, священників та дияконів, які формально відповідали перед своїми виборцями. Можливість жити в самоізольованих та саморегульованих поселеннях, що складалися з багатьох сіл, давала змогу менонітам поширювати традиційну систему самоврядування в нових місцях, зберегти свої історичні та релігійні засади.
Уже на початок ХХ ст. вони становили невелику релігійну християнсько-пацифістську, відносно заможну громаду. У радянські часи менонітські традиції самоврядування дістали своє останнє відображення в заснуванні та діяльності “Менонітської Спілки”. Завдяки її діяльності ця меншина змогла запобігти неминучому економічному крахові та витримати тиск нового революційного режиму. У середині 20-х років “Менонітська Спілка” завдяки економічним успіхам і допомозі жертвам голоду заслужила найвищу довіру менонітів і згуртувала людей різного віку, статі і соціального стану. Саме солідарність менонітів неодноразово перешкоджала більшовикам нацьковувати їх один на одного. Проте це був лише тимчасовий успіх. Остання група менонітів емігрувала з Радянського Союзу у 1939 р.
Привілеї, які надавалися поселенцям, вражали кількістю різних вигод. Відомо, що резидент графа Потьомкіна в Прусії Ґеорґ фон Траппе, посилаючися на наказ Катерини ІІ, обіцяв менонітам, що вони будуть жити при “спокійному спадковому і власному володінні наділу землі, який буде їм подаровано”. Саме обіцянка таких земельних пільг уплинула на рішення членів менонітської громади Ґданьська вирушити в Новоросію, тим більше що їхні представники попередньо оглянули наділи землі в Херсонській губернії. Але, очевидно, протидія українських селян спонукала уряд запропонувати переселенцям інші місця – райони Хортиці та Молочної.
Із часом із сільськогосподарської громади меноніти перетворилися на особливе суспільство. Для цього були свої передумови: з давніх часів життя менонітів базувалося на своєрідних демократичних засадах, зокрема традиціях обирати своїх керівників, священників та дияконів, які формально відповідали перед своїми виборцями. Можливість жити в самоізольованих та саморегульованих поселеннях, що складалися з багатьох сіл, давала змогу менонітам поширювати традиційну систему самоврядування в нових місцях, зберегти свої історичні та релігійні засади.
Уже на початок ХХ ст. вони становили невелику релігійну християнсько-пацифістську, відносно заможну громаду. У радянські часи менонітські традиції самоврядування дістали своє останнє відображення в заснуванні та діяльності “Менонітської Спілки”. Завдяки її діяльності ця меншина змогла запобігти неминучому економічному крахові та витримати тиск нового революційного режиму. У середині 20-х років “Менонітська Спілка” завдяки економічним успіхам і допомозі жертвам голоду заслужила найвищу довіру менонітів і згуртувала людей різного віку, статі і соціального стану. Саме солідарність менонітів неодноразово перешкоджала більшовикам нацьковувати їх один на одного. Проте це був лише тимчасовий успіх. Остання група менонітів емігрувала з Радянського Союзу у 1939 р.
