Київ, 24 серпня 2001 – Павло Филипович народився 2 вересня 1891 року в селі Кайтанівці на Черкащині. Він закінчив Златопільську гімназію, київську Колеґію Павла Галаґана та історико-філологічний факультет Київського університету. По закінченні навчання 1915 року Филипович був залишений при кафедрі як професорський стипендіат, а через два роки став приват-доцентом університету.
Дев’ятнадцяти років Филипович під псевдонімом Зорєв надрукував російською мовою свої перші символістські вірші. 1917 року він почав публікуватися українською мовою і згодом увійшов до неформальної поетичної групи неокласиків. Його поезія заснована на поєднанні класичної європейської спадщини з національною традицією, позначена відчуттям історизму і зорієнтована на людську особистість. Поет вбачав у ній «не вино, не сон і не отруту... / В темній чаші – спокій і вода».
У 20-му та 21-му роках Филипович, рятуючись від голоду в Києві, мешкав у містечку Баришівці на Переяславщині і викладав там у школі. Після повернення до Києва він упродовж одинадцяти років працював в університеті професором новітньої української літератури, а також був науковим співробітником однієї з комісій Академії наук.
У березні 1925 року Филипович уперше був звинувачений більшовиками в відриві від сучасності та захопленні західноєвропейськими поетами. На подібні ідеологічні звинувачення він відповідав дотепними епіграмами, хоча, зрештою, не уникнув написання обов’язкових для того часу віршів про Дніпрельстан.
1933 року Филипович був звільнений із університету, а в серпні 35-го – заарештований за звинуваченням у причетності до націоналістично-терористичної організації і засуджений до страти. Невдовзі смертна кара була замінена десятирічним ув’язненням. Він провів два роки в Соловецькому концтаборі і навіть там перекладав вірші французьких поетів. Павло Филипович був розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох біля Медвеж’єґорська в Карелії на відзначення двадцятої річниці Жовтневого перевороту.
Дев’ятнадцяти років Филипович під псевдонімом Зорєв надрукував російською мовою свої перші символістські вірші. 1917 року він почав публікуватися українською мовою і згодом увійшов до неформальної поетичної групи неокласиків. Його поезія заснована на поєднанні класичної європейської спадщини з національною традицією, позначена відчуттям історизму і зорієнтована на людську особистість. Поет вбачав у ній «не вино, не сон і не отруту... / В темній чаші – спокій і вода».
У 20-му та 21-му роках Филипович, рятуючись від голоду в Києві, мешкав у містечку Баришівці на Переяславщині і викладав там у школі. Після повернення до Києва він упродовж одинадцяти років працював в університеті професором новітньої української літератури, а також був науковим співробітником однієї з комісій Академії наук.
У березні 1925 року Филипович уперше був звинувачений більшовиками в відриві від сучасності та захопленні західноєвропейськими поетами. На подібні ідеологічні звинувачення він відповідав дотепними епіграмами, хоча, зрештою, не уникнув написання обов’язкових для того часу віршів про Дніпрельстан.
1933 року Филипович був звільнений із університету, а в серпні 35-го – заарештований за звинуваченням у причетності до націоналістично-терористичної організації і засуджений до страти. Невдовзі смертна кара була замінена десятирічним ув’язненням. Він провів два роки в Соловецькому концтаборі і навіть там перекладав вірші французьких поетів. Павло Филипович був розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох біля Медвеж’єґорська в Карелії на відзначення двадцятої річниці Жовтневого перевороту.
