Прага, 22 червня 2001 - Україна приймає на своїй території одну з найвизначніших постатей 20 століття, достойного гостя з Вічного міста папу римського Івана Павла ІІ. Поруч з абсолютною більшістю української громадськості, яка до візиту Івана Павла ІІ ставиться наскрізь позитивно є незначна, але дуже криклива меншість, яка неприховує свого роздратування, ба навіть обурення і проти приїзду до України Папи римського безбожно протестує. Очолюють цю меншість священослужителі УПЦ, що підпорядкована московській патріархії. Дехто з них відкрито обзиває Папу “ворогом” українського народу, запідозрюючи його в “злодійських” намірах – “красти православні душі”. З такими слабодухами, як це – на перший погляд - не парадоксально, солідарізуєтьтся верхівка КПУ та інші ностальгіки за радянським минулим з лівого табору, релігією яких ще вчора була сліпа ненависть. Звісно, це явище - також складова нинішньої української дійсності.
Спочатку дозвольте розказати дещо про так званого “злодія”. Підвечір 22 жовтня 1978 року в Римі. На площі св. Петра багато римлян, чимало паломників з різних країн і принагідних туристів, які чекають на появу білого диму з комина Сікстинської каплиці. Сталося! З балкона базиліки св. Петра до зібраних промовляє щойно обраний Pontifex maximus, (будівничий мостів) краківський кардинал Карол Войтила, від кількох хвилин новий глава Католицької церкви - папа Іван Павло ІІ. До присутніх він звертається словами: "Не бійтеся!”
Дуже доречно! В історії Католицької церкви такого ще не було, щоб папою став слов’янин та ще й громадянин комуністичної держави. Римляни, давно не призвичаєні до такої несподіванки, дещо пригломшені. Більшість присутніх на площі сприймають цю новину з ентузіазмом.
Кілька років пізніше Іван Павло ІІ пояснив, що його заклик “Не бійтеся!” це слова І. Христа, промовлені ним після свого воскресіння до зневірених і переляканих учнів-апостолів.
“Ми не повинні боятися правди про самих себе” і намагаймося “перемагати страх у глобальній ситуації сучасного світу” сказав згодом Іван Павло ІІ про свій перший виступ як понтифіка.
Щоправда, слова “Не бійтеся!” не на жарт налякали лідерів комуністичних держав. Ще б пак! Папою став громадянин комуністичної Польщі. Це був для комуністичних ватажків виклик. Місяць після першої подорожі Івана Павла Другого на батьківщину, до Східного Берліна скликано в липні 1979 року нараду зірок від ідеології країн соціалістичного блоку, на якій з великим занепокоєнням констатовано нові віяння в Католицькій церкві й обмірковано “что дєлать”.
Але це вже історія.
Підсумовуючи 22 річний понтифікат, що триває Івана Павла ІІ можна твердити, що він залишився вірним девізу: “не бійтеся”. Про це найкраще свідчать його численні подорожі по країнах усіх континентів, зустрічі з віруючими різних конфесій під гаслом ІІ Ватиканського собору: те що єднає нас, більше від того, що нас розділює.
З приходом на престол св. Петра папи Івана Павла ІІ Католицька церква перестала бути статичною і набрала рис “подорожуючої церкви” яка, згідно з переданням Євангелії, заснована самим Ісусом Христом, проте несе відбиток світу цього. Очолив це “паломництво” Церкви сам понтифік, всюди під час своїх візитів наголошуючи на Правдах Євангелії, поважаючи при цьому інші конфесії, чого відчутно бракувало Католицькій церкві в минулому.
Не злякалися зустрічі з Папою, наприклад, мусульманська молодь у Марокко (1985р) дискутуючи з ним про проблеми віри в єдиного Бога. Представники протестантських церков у Камеруні під час зустрічі там з Іваном Павлом ІІ заявили: “ми знаємо, що ми поділені, але не знаємо для чого”. (Навряд чи задовільну відповідь на таке запитання знають віруючі християнських церков і в Україні).
Кульмінацією практичного втілення слів Христа “не бійтеся!” в діяльності Папи римського - пам”ятаєте його слова “не бійтеся правди про самих себе”- можна вважати визнання провин христитян-католиків під час урочистої Літургії у Ватикані 12 березня 2000 року. Понтифік визнав провини католиків і просив прощення за заподіяне під час інквізіції, за спалення Яна Гуса тощо.
Італійська газета “Стампа” схарактеризувала цю Mea Culpa як “коперніковою революцією” у поведінці Католицької церкви. “Ця подія в історії Церкви безпрецедентна, яка сприяє, щоб ми остерігалися помилок у майбутньому і щоб через сто років не доводилося б публікувати аналогічний документ про погану поведінку Церкви у 21 столітті”, зазначив польський католицький богослов у газеті “Super Expres”.
Згодом мас-медія всього світу облетів знимок, як старістю, недугами і турботами згорблений Папа молиться у Стіни плачу в Єрусалимі. А в музеї Яд Вашем Іван Павло ІІ скаже:
“Як єпископ Рима і наслідник апостола Петра запевняю єврейській народ, що Католицька церква, яка керується євангельським законом правди і любови є глибоко засмучена ненавістю, актами переслідувань, проявами антисемітизму супроти євреїв, яких християни допускаються будь-коли і будь-де у світі. Будуймо нове майбутнє, в якому християни не матимуть жодних антиєврейських почуттів, а євреї -жодних антихристиянських, де пануватиме взаємоповага тих, які хвалять єдиного Сотворителя і Господа”...
Слід нагадати і про короткотривалий візит Папи до Греції на початку травня цього року, (який, щоправда, не обійшовся без протестів) , зокрема ж публічне вибачення за гріхи католиків перед православними греками (за пограбування Константинополя хрестоносцями 1204 р. і за хрестові походи на Візантію взагалі), висловлене Іваном Павлом ІІ під час зустрічі з архиєпископом Афін і всієї Елади Христодулом.
У спільній декларації, серед іншого, мовиться:
“Ми осуджуємо всі пряві насильства, прозелітизму і фанатизму в ім’я релігії. Ми особливо настоюємо на тому, що відносини між християнами, у всіх їх проявах, повинні характеризуватися чесністю, розсудливістю і знанням обставин, котрі викликають питання”.
Реакція на це представників Російської православної церкви була дуже стриманою. Патріарх Алєксей ІІ заявив, що йдеться лише про декларацію і “треба подивитися як це прощення проявлятиметься на практиці”. Звісно, можна і так сказати - що це лише слова вибачення і прохання прощення. Слід однак віддати належне цьому кроку, відповідно оцінити простягнену руку глави Католицької церкви до примирення. Практичні результати такого кроку мали б проявитися в майбутньому, якщо для цього існуватиме добра воля. Але для примирення, як відомо, потрібна добра воля ДВОХ сторін.
Російська православна церква не може далі займати позицію, начебто каятися є за що лише одній стороні, одній конфесії – Католицькій церкві, в тому числі й за випадки насильного захоплення храмів РПЦ греко-католиками в Західній Україні на початку 90 років, що є чи не найголовнішим, постійно повторюваним аргументом керівництва РПЦ, чому вона противіться візиту Папи римського до України.
Історія діяльності Російської православної церкви як одного з трьох китів, на яких трималося російське самодержавіє не позбавлена трагічних сторінок і вони також потребують переосмислення з боку нинішнього керівництва РПЦ. Це, наприклад, мовчазне потурання руйнуванню мусулманських святинь у Казанській губернії, де до середини 18 ст. за двадцять років із 536 мечетей було знищено 418. Це й місіонерська діяльність РПЦ серед народів Сибіру і на Кавказі, продиктована насамперед внутрішньою і зовнішньою політикою імперії Романових.
Підкреслюючи роль церкви у русифікації завойованих народів імперії, єпископ РПЦ Веніамін писав: “Православ’я повинно вести боротьбу не просто з чужою вірою, а й з чужими національністю, звичаями і звичками”.
Щоправда, був російський богослов, учень українського філософа Памфілія Юркевича – Володимир Соловйов, який думав в інших категоріях. У праці “Русская идея” він писав:
“Щоб зберегти й проявити християнський характер Росії, нам потрібно остаточно відректися від фальшивого божества нашого віку і принести в жертву правдивому Богу наш національний егоїзм… Тиранічна русифікація, тісно пов’язана із ще тиранічнішим нищенням греко-уніатської церкви, являє собою воістину національний гріх, що важким тягарем лежить на совісті Росії і який паралізує її моральні сили…Не можна безкарно написати на своєму знамени свободу слов”янським та іншим народам, віднімаючи в той же час національну свободу у поляків, релігійну свободу в уніатів і російських роскольників, громадянські права в євреїв".
Так писав Соловйов наприкінці минулого століття.
Не будемо тут докладно зупинятися над політикою РПЦ на українських землях, бо про це в останні роки опубліковано чимало грунтовних праць. Наведу лише слова В.І. Вернадського, що “з найбільшим озлобленням українська національна ідея переслідувалася в церковно-релігійній та шкільній літератури”.
Безперечно позиції УПЦ-МП на Західній Україні, яку московський патріарх Алєксей ІІ, виходячи, мабуть, з результатів пакту Молотова-Ріббентропа вважає “канонічною територією” РПЦ відчутно похитнулися. Так, у Львівській єпархії із понад 1000 приходів УПЦ-МП залишилося нині півсотні. На початку 90 років не обійшлося і без актів насильного захоплення храмів греко-католиками, чого не слід виправдовувати.
Це, власне, доводить, якою чутливою є історична пам’ять на образи і приниження в минулому, якщо їх не лікувати відвертою дискусією і готовністю визнати за собою помилки і факти нехристиянської поведінки. Однак, керівництво РПЦ далі мовчить про те, хто і яким способом захопив храми греко-католиків на Західній Україні 1946 року. Хто мовчазно, (якщо не із задоволенням) сприйняв арешти єпископів і священників УГКЦ, переслідування і примусове навертання віруючих “на віру предків”.
Про те, що співжиття між греко-католиками і православними в Галичині є далеко не безхмарним визнав і єписком УГКЦ Л. Гузар на сторінках газети "День” (17.11.2000) і уточнив:
“Неприязнь посилюється не прагненням розв’язати проблеми спірних церков, а бажанням Православної церкви, залежної від Московського Патріархату, відновити свою силу в Західній Україні. У жодному разі тут не може бути мови про переслідування. Ця ситуація добре відома у московських ієрархічних колах, які обмежуються загальними звинуваченнями, що ніколи не грунтуються на конкретних фактах і продовжують спиратися на давно розв”язані колишні конфлікти”.
Отже потрібен діалог партнерів, що себе взаємно поважають і собі довіряють. На жаль, головною перешкодою такого діалогу є саме недовір’я, зокрема коли один із партнерів, як це було торік у липні під час чергової сесії католицько-православного діалогу в Балтиморі (США) домагається визнати “ненормальність” існування унітської церкви.
Така вимога, висунена на порозі 3 тисячоліття веде в глухий кут. Абсурдним було б нині наполягати на “ненормальності” існування, наприклад, численних протестантських деномінацій чи далі вважати “ненормальністю” самопроголошення себе 1589р. Московською митрополією - патріархатом. Куди може вести такий фундаменталізм, демонструють афганські мулли, оголосивши існування матеріальних свідків-пам’яток культури буддизму на території Афганістану “ненормальним” і зруйнувавши їх.
Дуже неоднозначною, з точки зору християнського вчення є поведінка РПЦ щодо воєнних операцій у Чечні. Торік 30 січня, відправивши подячний молебень за російські війська, що воюють у Чечні патріарх московський Алєксей ІІ заявив, що в російській державі і церкві “общие задачи: зто нравственное здоровье нашего общества, сохранение мира в России, преодоление межнациональних и прочих конфликтов”. Проте, кровопролиття в Чечні, це не лише війна з терористами, вона давно має ознаки громадянської війни.
Скоріше чи пізніше керівництво РПЦ буде змушене самокритично переосмислити минуле і сучасне діяльності своєї церкви в інтересі своїх же віруючих і, аналогічно як це вчинив Папа римський від імені католиків, визнати також і свої провини, пояснити допитливому віруючому, напариклад, які причини мав російський глибоко віруючий православний філософ М. Бердяєв стверджуючи у праці “Судьба Росси”, що “Московська церква насичена московським шовинізмом від гори до споду і в минулому і сучасному”.
Це й питання поведінки РПЦ за часів СРСР, коли вона потурала процесам суцільного одержавлення духовно-релігійного життя в країні, а за часів панування Брежнєва деякі її представники виконували агентурну роботу атеїстичного режиму “у боротьбі за мир в усьому світі”. Сучасний український релігіознавець Колодний кілька років тому написав:
“Якщо у вітчизняному православ’ї не відбудеться докорінна зміна в усьому на подобу аджорнаменто в католицизмі, якщо воно не знайде внутрішні чинники вирішення своїх колізій і здолання своїх доцентричних прагнень, не навчиться жити в умовах демократичного суспільства, то за два-три покоління на теренах України воно стане тупиковою конфесією”.
Над цим варто замислитися керівництву всіх православних церков в Україні. Сказано це насамперед на адресу тих ієрархів РПЦ і УПЦ-МП, які вважають розвал СРСР “гріхом” , як про це заяавив на московській слов”янській тусовці митрополит Смоленський і Калінінградський Кирилл, забуваючи, що не святе це діло плакати ієрарху над розвалом комуно-атеїстичної імперії. Його ж російські однодумці в рясах і в краватках в той сам час закликають до інтеграції східного слов”янства в межах “історичної Росії” .
Сказано це і до тих священників Української православної церкви московського патріархату, які вважають, що папа Іван Павло ІІ приїжджає до України “как вор православньіх человеческих душ”, який “раздавая подарки постарается обратить представителей молодого поколения в католичество” (Время МН. 8.6.2001).
Яким глибоким мусить бути недовір’я ченця-священика Києво-Печерської Лаври до української молоді якщо він так про неї висловлюється в мікрофон журналісту. І хто ж, як не Церква несе за це свою велику частку відповідальності?
В контексті галасливих протестів напередодні приїзду римського понтифіка до України заслогувує на увагу й неабияка активність, сказати б, “навколоцерковних” елементів і ще більше – антирелігійної сили з принципу – віруючих “ленінської конфесії”, що стали добровільними помічниками московського режисера. Йдеться про різні угруповання, братства, партійки, невідому ближче “Організацію радянських патріотів України” тощо. Усі вони в полоні радянського минулого, в якому, за словами білоруського письменника В. Бикова: головною емоційною силою, своєрідною національною релігією була ненависть.
“Будучи не в стані винайти щось путяще, ми з упертістю маньяків відкидаємо не лише західній побут, стиль життя, культуру, а разом з тим і здоровий глузд, що лежить в основі всіх економічних здобутків Заходу”, констатував білоруський класик 1990 року.
Стосовно комуністів, то лідер КПУ Симоненко вже давно заявив, що візит Папи до України небажаний.
Симоненка з усією категорічністю підтримує його партійний однодумець, народний депутат України, голова Українського видділення міжнародного фонду єдності православних народів Катерина Самойлик, Павло Баулін та іже з ними з ленінського флангу українського політикуму.
З комуністами взагалі-то кумедно, коли вони займають становище щодо релігійно-церковного питання. У статті “Комуністи про церкву та її роль у житті сучасної України”, опублікованій в “Голосі України” 26 травня 1999р. П. Симоненко поділив конфесії на “добрі” і “погані”. Греко-католиків назвав “зрадниками”, віруючих УПЦ-КП – “розкольниками” й ствердив, що єдиною справжньою вітчизняною церквою є УПЦ, що підпорядкована московському патріарху. Наприкінці статті її автор не забув нагадати, що КПУ все таки дотримується маркситської мудрості, що “релігя опіум народу”.
Таким чином лідер комуністів України Симоненко окремі конфесії засудив як “шкідливий опіум” , а УПЦ-МП визнав “канонічним” і “корисним опіумом”, геть знехтувавши “єдиноправильним” вченням учителя всіх часів і народів Леніна , що релігія – “невьіразимейшая мерзость”, в тому числі, треба так розуміти - і “кокетничание” КПУ з “боженьком” чи пак - “канонічним опіумом”.
На щастя, таке горе-вчення , за словами Сергія Аверінцева “неподдельная интонация святоши Ада” вже не визначає нині хід історії України, народ якої нині вітає на своїй землі папу римського Івана Павла ІІ. Він прибув сюди як глава держави Ватикан і як паломник-пастир своїх віруючих католиків. Може він, позначений вже віком, недугами і турботами знову, як тоді, 22 жовтня 1978 року на площі св. Петра в Римі, під час свого першого звернення до віруючих і невіруючих повторить слова Христа:“Не бійтеся!” Може Папа скаже українцям: “Не бійтеся правди про самих себе”?
Навіть якщо він цього не скаже, є очевидним, що шукання і знання правди, якою гіркою вона б не була, про самих себе як народу є основною передумовою формування здорової національної гідності, здорового розвитку держави і запорукою того, що тоталітарне минуле в жодній подобі на землях України вже ніколи не повториться.
Спочатку дозвольте розказати дещо про так званого “злодія”. Підвечір 22 жовтня 1978 року в Римі. На площі св. Петра багато римлян, чимало паломників з різних країн і принагідних туристів, які чекають на появу білого диму з комина Сікстинської каплиці. Сталося! З балкона базиліки св. Петра до зібраних промовляє щойно обраний Pontifex maximus, (будівничий мостів) краківський кардинал Карол Войтила, від кількох хвилин новий глава Католицької церкви - папа Іван Павло ІІ. До присутніх він звертається словами: "Не бійтеся!”
Дуже доречно! В історії Католицької церкви такого ще не було, щоб папою став слов’янин та ще й громадянин комуністичної держави. Римляни, давно не призвичаєні до такої несподіванки, дещо пригломшені. Більшість присутніх на площі сприймають цю новину з ентузіазмом.
Кілька років пізніше Іван Павло ІІ пояснив, що його заклик “Не бійтеся!” це слова І. Христа, промовлені ним після свого воскресіння до зневірених і переляканих учнів-апостолів.
“Ми не повинні боятися правди про самих себе” і намагаймося “перемагати страх у глобальній ситуації сучасного світу” сказав згодом Іван Павло ІІ про свій перший виступ як понтифіка.
Щоправда, слова “Не бійтеся!” не на жарт налякали лідерів комуністичних держав. Ще б пак! Папою став громадянин комуністичної Польщі. Це був для комуністичних ватажків виклик. Місяць після першої подорожі Івана Павла Другого на батьківщину, до Східного Берліна скликано в липні 1979 року нараду зірок від ідеології країн соціалістичного блоку, на якій з великим занепокоєнням констатовано нові віяння в Католицькій церкві й обмірковано “что дєлать”.
Але це вже історія.
Підсумовуючи 22 річний понтифікат, що триває Івана Павла ІІ можна твердити, що він залишився вірним девізу: “не бійтеся”. Про це найкраще свідчать його численні подорожі по країнах усіх континентів, зустрічі з віруючими різних конфесій під гаслом ІІ Ватиканського собору: те що єднає нас, більше від того, що нас розділює.
З приходом на престол св. Петра папи Івана Павла ІІ Католицька церква перестала бути статичною і набрала рис “подорожуючої церкви” яка, згідно з переданням Євангелії, заснована самим Ісусом Христом, проте несе відбиток світу цього. Очолив це “паломництво” Церкви сам понтифік, всюди під час своїх візитів наголошуючи на Правдах Євангелії, поважаючи при цьому інші конфесії, чого відчутно бракувало Католицькій церкві в минулому.
Не злякалися зустрічі з Папою, наприклад, мусульманська молодь у Марокко (1985р) дискутуючи з ним про проблеми віри в єдиного Бога. Представники протестантських церков у Камеруні під час зустрічі там з Іваном Павлом ІІ заявили: “ми знаємо, що ми поділені, але не знаємо для чого”. (Навряд чи задовільну відповідь на таке запитання знають віруючі християнських церков і в Україні).
Кульмінацією практичного втілення слів Христа “не бійтеся!” в діяльності Папи римського - пам”ятаєте його слова “не бійтеся правди про самих себе”- можна вважати визнання провин христитян-католиків під час урочистої Літургії у Ватикані 12 березня 2000 року. Понтифік визнав провини католиків і просив прощення за заподіяне під час інквізіції, за спалення Яна Гуса тощо.
Італійська газета “Стампа” схарактеризувала цю Mea Culpa як “коперніковою революцією” у поведінці Католицької церкви. “Ця подія в історії Церкви безпрецедентна, яка сприяє, щоб ми остерігалися помилок у майбутньому і щоб через сто років не доводилося б публікувати аналогічний документ про погану поведінку Церкви у 21 столітті”, зазначив польський католицький богослов у газеті “Super Expres”.
Згодом мас-медія всього світу облетів знимок, як старістю, недугами і турботами згорблений Папа молиться у Стіни плачу в Єрусалимі. А в музеї Яд Вашем Іван Павло ІІ скаже:
“Як єпископ Рима і наслідник апостола Петра запевняю єврейській народ, що Католицька церква, яка керується євангельським законом правди і любови є глибоко засмучена ненавістю, актами переслідувань, проявами антисемітизму супроти євреїв, яких християни допускаються будь-коли і будь-де у світі. Будуймо нове майбутнє, в якому християни не матимуть жодних антиєврейських почуттів, а євреї -жодних антихристиянських, де пануватиме взаємоповага тих, які хвалять єдиного Сотворителя і Господа”...
Слід нагадати і про короткотривалий візит Папи до Греції на початку травня цього року, (який, щоправда, не обійшовся без протестів) , зокрема ж публічне вибачення за гріхи католиків перед православними греками (за пограбування Константинополя хрестоносцями 1204 р. і за хрестові походи на Візантію взагалі), висловлене Іваном Павлом ІІ під час зустрічі з архиєпископом Афін і всієї Елади Христодулом.
У спільній декларації, серед іншого, мовиться:
“Ми осуджуємо всі пряві насильства, прозелітизму і фанатизму в ім’я релігії. Ми особливо настоюємо на тому, що відносини між християнами, у всіх їх проявах, повинні характеризуватися чесністю, розсудливістю і знанням обставин, котрі викликають питання”.
Реакція на це представників Російської православної церкви була дуже стриманою. Патріарх Алєксей ІІ заявив, що йдеться лише про декларацію і “треба подивитися як це прощення проявлятиметься на практиці”. Звісно, можна і так сказати - що це лише слова вибачення і прохання прощення. Слід однак віддати належне цьому кроку, відповідно оцінити простягнену руку глави Католицької церкви до примирення. Практичні результати такого кроку мали б проявитися в майбутньому, якщо для цього існуватиме добра воля. Але для примирення, як відомо, потрібна добра воля ДВОХ сторін.
Російська православна церква не може далі займати позицію, начебто каятися є за що лише одній стороні, одній конфесії – Католицькій церкві, в тому числі й за випадки насильного захоплення храмів РПЦ греко-католиками в Західній Україні на початку 90 років, що є чи не найголовнішим, постійно повторюваним аргументом керівництва РПЦ, чому вона противіться візиту Папи римського до України.
Історія діяльності Російської православної церкви як одного з трьох китів, на яких трималося російське самодержавіє не позбавлена трагічних сторінок і вони також потребують переосмислення з боку нинішнього керівництва РПЦ. Це, наприклад, мовчазне потурання руйнуванню мусулманських святинь у Казанській губернії, де до середини 18 ст. за двадцять років із 536 мечетей було знищено 418. Це й місіонерська діяльність РПЦ серед народів Сибіру і на Кавказі, продиктована насамперед внутрішньою і зовнішньою політикою імперії Романових.
Підкреслюючи роль церкви у русифікації завойованих народів імперії, єпископ РПЦ Веніамін писав: “Православ’я повинно вести боротьбу не просто з чужою вірою, а й з чужими національністю, звичаями і звичками”.
Щоправда, був російський богослов, учень українського філософа Памфілія Юркевича – Володимир Соловйов, який думав в інших категоріях. У праці “Русская идея” він писав:
“Щоб зберегти й проявити християнський характер Росії, нам потрібно остаточно відректися від фальшивого божества нашого віку і принести в жертву правдивому Богу наш національний егоїзм… Тиранічна русифікація, тісно пов’язана із ще тиранічнішим нищенням греко-уніатської церкви, являє собою воістину національний гріх, що важким тягарем лежить на совісті Росії і який паралізує її моральні сили…Не можна безкарно написати на своєму знамени свободу слов”янським та іншим народам, віднімаючи в той же час національну свободу у поляків, релігійну свободу в уніатів і російських роскольників, громадянські права в євреїв".
Так писав Соловйов наприкінці минулого століття.
Не будемо тут докладно зупинятися над політикою РПЦ на українських землях, бо про це в останні роки опубліковано чимало грунтовних праць. Наведу лише слова В.І. Вернадського, що “з найбільшим озлобленням українська національна ідея переслідувалася в церковно-релігійній та шкільній літератури”.
Безперечно позиції УПЦ-МП на Західній Україні, яку московський патріарх Алєксей ІІ, виходячи, мабуть, з результатів пакту Молотова-Ріббентропа вважає “канонічною територією” РПЦ відчутно похитнулися. Так, у Львівській єпархії із понад 1000 приходів УПЦ-МП залишилося нині півсотні. На початку 90 років не обійшлося і без актів насильного захоплення храмів греко-католиками, чого не слід виправдовувати.
Це, власне, доводить, якою чутливою є історична пам’ять на образи і приниження в минулому, якщо їх не лікувати відвертою дискусією і готовністю визнати за собою помилки і факти нехристиянської поведінки. Однак, керівництво РПЦ далі мовчить про те, хто і яким способом захопив храми греко-католиків на Західній Україні 1946 року. Хто мовчазно, (якщо не із задоволенням) сприйняв арешти єпископів і священників УГКЦ, переслідування і примусове навертання віруючих “на віру предків”.
Про те, що співжиття між греко-католиками і православними в Галичині є далеко не безхмарним визнав і єписком УГКЦ Л. Гузар на сторінках газети "День” (17.11.2000) і уточнив:
“Неприязнь посилюється не прагненням розв’язати проблеми спірних церков, а бажанням Православної церкви, залежної від Московського Патріархату, відновити свою силу в Західній Україні. У жодному разі тут не може бути мови про переслідування. Ця ситуація добре відома у московських ієрархічних колах, які обмежуються загальними звинуваченнями, що ніколи не грунтуються на конкретних фактах і продовжують спиратися на давно розв”язані колишні конфлікти”.
Отже потрібен діалог партнерів, що себе взаємно поважають і собі довіряють. На жаль, головною перешкодою такого діалогу є саме недовір’я, зокрема коли один із партнерів, як це було торік у липні під час чергової сесії католицько-православного діалогу в Балтиморі (США) домагається визнати “ненормальність” існування унітської церкви.
Така вимога, висунена на порозі 3 тисячоліття веде в глухий кут. Абсурдним було б нині наполягати на “ненормальності” існування, наприклад, численних протестантських деномінацій чи далі вважати “ненормальністю” самопроголошення себе 1589р. Московською митрополією - патріархатом. Куди може вести такий фундаменталізм, демонструють афганські мулли, оголосивши існування матеріальних свідків-пам’яток культури буддизму на території Афганістану “ненормальним” і зруйнувавши їх.
Дуже неоднозначною, з точки зору християнського вчення є поведінка РПЦ щодо воєнних операцій у Чечні. Торік 30 січня, відправивши подячний молебень за російські війська, що воюють у Чечні патріарх московський Алєксей ІІ заявив, що в російській державі і церкві “общие задачи: зто нравственное здоровье нашего общества, сохранение мира в России, преодоление межнациональних и прочих конфликтов”. Проте, кровопролиття в Чечні, це не лише війна з терористами, вона давно має ознаки громадянської війни.
Скоріше чи пізніше керівництво РПЦ буде змушене самокритично переосмислити минуле і сучасне діяльності своєї церкви в інтересі своїх же віруючих і, аналогічно як це вчинив Папа римський від імені католиків, визнати також і свої провини, пояснити допитливому віруючому, напариклад, які причини мав російський глибоко віруючий православний філософ М. Бердяєв стверджуючи у праці “Судьба Росси”, що “Московська церква насичена московським шовинізмом від гори до споду і в минулому і сучасному”.
Це й питання поведінки РПЦ за часів СРСР, коли вона потурала процесам суцільного одержавлення духовно-релігійного життя в країні, а за часів панування Брежнєва деякі її представники виконували агентурну роботу атеїстичного режиму “у боротьбі за мир в усьому світі”. Сучасний український релігіознавець Колодний кілька років тому написав:
“Якщо у вітчизняному православ’ї не відбудеться докорінна зміна в усьому на подобу аджорнаменто в католицизмі, якщо воно не знайде внутрішні чинники вирішення своїх колізій і здолання своїх доцентричних прагнень, не навчиться жити в умовах демократичного суспільства, то за два-три покоління на теренах України воно стане тупиковою конфесією”.
Над цим варто замислитися керівництву всіх православних церков в Україні. Сказано це насамперед на адресу тих ієрархів РПЦ і УПЦ-МП, які вважають розвал СРСР “гріхом” , як про це заяавив на московській слов”янській тусовці митрополит Смоленський і Калінінградський Кирилл, забуваючи, що не святе це діло плакати ієрарху над розвалом комуно-атеїстичної імперії. Його ж російські однодумці в рясах і в краватках в той сам час закликають до інтеграції східного слов”янства в межах “історичної Росії” .
Сказано це і до тих священників Української православної церкви московського патріархату, які вважають, що папа Іван Павло ІІ приїжджає до України “как вор православньіх человеческих душ”, який “раздавая подарки постарается обратить представителей молодого поколения в католичество” (Время МН. 8.6.2001).
Яким глибоким мусить бути недовір’я ченця-священика Києво-Печерської Лаври до української молоді якщо він так про неї висловлюється в мікрофон журналісту. І хто ж, як не Церква несе за це свою велику частку відповідальності?
В контексті галасливих протестів напередодні приїзду римського понтифіка до України заслогувує на увагу й неабияка активність, сказати б, “навколоцерковних” елементів і ще більше – антирелігійної сили з принципу – віруючих “ленінської конфесії”, що стали добровільними помічниками московського режисера. Йдеться про різні угруповання, братства, партійки, невідому ближче “Організацію радянських патріотів України” тощо. Усі вони в полоні радянського минулого, в якому, за словами білоруського письменника В. Бикова: головною емоційною силою, своєрідною національною релігією була ненависть.
“Будучи не в стані винайти щось путяще, ми з упертістю маньяків відкидаємо не лише західній побут, стиль життя, культуру, а разом з тим і здоровий глузд, що лежить в основі всіх економічних здобутків Заходу”, констатував білоруський класик 1990 року.
Стосовно комуністів, то лідер КПУ Симоненко вже давно заявив, що візит Папи до України небажаний.
Симоненка з усією категорічністю підтримує його партійний однодумець, народний депутат України, голова Українського видділення міжнародного фонду єдності православних народів Катерина Самойлик, Павло Баулін та іже з ними з ленінського флангу українського політикуму.
З комуністами взагалі-то кумедно, коли вони займають становище щодо релігійно-церковного питання. У статті “Комуністи про церкву та її роль у житті сучасної України”, опублікованій в “Голосі України” 26 травня 1999р. П. Симоненко поділив конфесії на “добрі” і “погані”. Греко-католиків назвав “зрадниками”, віруючих УПЦ-КП – “розкольниками” й ствердив, що єдиною справжньою вітчизняною церквою є УПЦ, що підпорядкована московському патріарху. Наприкінці статті її автор не забув нагадати, що КПУ все таки дотримується маркситської мудрості, що “релігя опіум народу”.
Таким чином лідер комуністів України Симоненко окремі конфесії засудив як “шкідливий опіум” , а УПЦ-МП визнав “канонічним” і “корисним опіумом”, геть знехтувавши “єдиноправильним” вченням учителя всіх часів і народів Леніна , що релігія – “невьіразимейшая мерзость”, в тому числі, треба так розуміти - і “кокетничание” КПУ з “боженьком” чи пак - “канонічним опіумом”.
На щастя, таке горе-вчення , за словами Сергія Аверінцева “неподдельная интонация святоши Ада” вже не визначає нині хід історії України, народ якої нині вітає на своїй землі папу римського Івана Павла ІІ. Він прибув сюди як глава держави Ватикан і як паломник-пастир своїх віруючих католиків. Може він, позначений вже віком, недугами і турботами знову, як тоді, 22 жовтня 1978 року на площі св. Петра в Римі, під час свого першого звернення до віруючих і невіруючих повторить слова Христа:“Не бійтеся!” Може Папа скаже українцям: “Не бійтеся правди про самих себе”?
Навіть якщо він цього не скаже, є очевидним, що шукання і знання правди, якою гіркою вона б не була, про самих себе як народу є основною передумовою формування здорової національної гідності, здорового розвитку держави і запорукою того, що тоталітарне минуле в жодній подобі на землях України вже ніколи не повториться.
