Київ, 20 червня 2001 - Відновлення Київської православної митрополії у жовтні 1620 року започаткувало паралельне існування двох українських церков – православної та греко-католицької. А вже через кілька років ієрархи обох церков дійшли згоди про неприродність розколу, усвідомлюючи себе, за словами богослова Касіяна Саковича, «дітьми одного отця, синами однієї матері». Греко-католицький митрополит Йосиф-Вельямин Рутський розпочав переговори з православним митрополитом Йовом Борецьким про об’єднання в єдиний патріархат, номінально підпорядкований Риму. Очолити патріархат мав тодішній архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Ідею об’єднання церков підтримало реєстрове козацтво на чолі з гетьманом Михайлом Дорошенком.
У лютому 1629 року польський Сейм ухвалив постанову про «заспокоєння релігії», якою призначив на жовтень об’єднавчий собор у Львові. Перед тим влітку мали відбутися окремі синоди: греко-католицький у Володимирі, а православний – у Києві. 28 лютого цю постанову було підтверджено королівським універсалом.
Проте 29 квітня група українських шляхтичів, які служили у польському війську під Мальборком, виступила з письмовим протестом проти об’єднання церков. А за десять днів до Київського собору представники православної шляхти та протестантів у Братській церкві на київському Подолі також заявили про свою незгоду з проведенням собору.
Київський собор відкрився наприкінці червня у церкві Успіння на Подолі і тривав чотири дні. Серед п’ятисот учасників були представники духовенства, королівської адміністрації, шляхти, реєстрового козацтва та Запорозької Січі. Запорожці оточили церкву, втручалися у ведення засідань і погрожували прихильникам об’єднання. В останній день собору представники шляхти не з’явилися на засідання, ніхто з присутніх не погодився їхати делегатом до Львова, і рішення про об’єднання церков ухвалене не було.
Натомість таке рішення ухвалив греко-католицький собор у Володимирі. 18 жовтня його делегати прибули до Львова, але за відсутності православних об’єднавчий собор не відбувся.
У лютому 1629 року польський Сейм ухвалив постанову про «заспокоєння релігії», якою призначив на жовтень об’єднавчий собор у Львові. Перед тим влітку мали відбутися окремі синоди: греко-католицький у Володимирі, а православний – у Києві. 28 лютого цю постанову було підтверджено королівським універсалом.
Проте 29 квітня група українських шляхтичів, які служили у польському війську під Мальборком, виступила з письмовим протестом проти об’єднання церков. А за десять днів до Київського собору представники православної шляхти та протестантів у Братській церкві на київському Подолі також заявили про свою незгоду з проведенням собору.
Київський собор відкрився наприкінці червня у церкві Успіння на Подолі і тривав чотири дні. Серед п’ятисот учасників були представники духовенства, королівської адміністрації, шляхти, реєстрового козацтва та Запорозької Січі. Запорожці оточили церкву, втручалися у ведення засідань і погрожували прихильникам об’єднання. В останній день собору представники шляхти не з’явилися на засідання, ніхто з присутніх не погодився їхати делегатом до Львова, і рішення про об’єднання церков ухвалене не було.
Натомість таке рішення ухвалив греко-католицький собор у Володимирі. 18 жовтня його делегати прибули до Львова, але за відсутності православних об’єднавчий собор не відбувся.
