– Як визріло ваше рішення шукати притулок за межами Білорусі?
– Після того, як я два місяці був у слідчому ізоляторі Комітету державної безпеки Білорусі, я зробив заяву про те, що проти мене та інших людей у цьому слідчому ізоляторі застосовували тортури. Через два тижні після того Комітет державної безпеки не знав, що зі мною робити, бо ця справа стала дуже резонансною в цілому світі, а також у Білорусі. Після цього вони ухвалили рішення, я про це дізнався від своїх контактів в адміністрації, що було ухвалене рішення змусити мене сказати, що цих тортур не було, що я це все придумав, і що є вже рішення, що я можу повернутися до слідчого ізолятора. Тому я вирішив виїхати з Білорусі. Я виїхав у Росію, з Росії приїхав до Києва, а вже в Києві отримав чеську візу і літаком із Борисполя прилетів до Чехії.
– Як вас прийняли чехи, маю на увазі офіційні органи?
– Офіційні органи прийняли мене як звичайного прохача політичного притулку. Але для мене все було зроблено. Мене привезли у спеціальний центр для втікачів, а вже через тиждень, дуже швидко я отримав офіційний статус і отримав право жити в Празі, в Чеській Республіці.
– Скажіть, як могло статись, що через 20 років після розпаду СРСР громадяни – візьмемо тільки три незалежні країни – України, Білорусі та Росії, одні за політичну і громадську діяльність сидять у тюрмі, інші змушені просити політичного притулку, а треті – їх тисячі – виїжджають на заробітки за кордон?
– Після розпаду Радянського Союзу ситуація в Білорусі не була найкращою, економічна ситуація не була найкращою, а люди дуже хотіли, щоб була нормальною економічна ситуація. Вони були готові сказати, що їм не потрібна демократія, не потрібна свобода слова, тільки щоб була ковбаса, щоб все було гаразд в економічній сфері. Так було 10–15 років. І вже тепер, як вже люди останніх 5–10 років мають цю ковбасу, тоді вони вирішили, що вони вже хочуть більше демократії, вони хочуть впливати на рішення влади, це для них вже дуже потрібна річ. Але також це потрібно для якоїсь частини людей. Для більшості це і тепер не є головним.
– Як ви оцінюєте нинішню ситуацію в Білорусі після останніх великих арештів?
– Дуже важко оцінювати ситуацію, бо я два останні місяці був у тюрмі, у слідчому ізоляторі. Мушу сказати, що дуже тяжко потлумачити, для чого влада цих людей саджає до в’язниць, для чого вона це робить, який сенс в цьому є – це неможливо. Один політолог пояснив: це дуже важко пояснити в категоріях політичної науки, це можна потлумачити тільки в категоріях психіатрії. Справді, це дуже тяжко пояснити, для чого влада це все робить.
– Скажіть, будь ласка, чи ви вже зустрічались у Празі з колишнім міністром економіки України Богданом Данилишиним, який тут теж отримав політичний притулок?
– Ми вже бачились з паном Богданом, ще зустрінемось нормально, щоб поговорити, бо ми були тільки на одній публічній імпрезі. Ще хочемо зустрітися, поговорити, бо маємо спільний статус – статус утікачів у Чеській Республіці. Думаю, що маємо багато спільного.
– А чи можна говорити про якісь спільні проекти з паном Данилишиним?
– Можна говорити про спільні проекти, будемо спільно працювати з українцями. Скажу так: коли я приїхав до Києва, я вже від українського кордону відчув себе у вільній країні. Але пізніше прочитав в українських газетах, що і екс-міністр внутрішніх справ Луценко є в тюрмі, що інші політики також там. Це мені дуже не подобається. Україна стає дуже подібною до Білорусі в цьому сенсі. Є така білорусизація української ситуації, й це мені дуже не подобається. Бо для мене Україна була країною, де все було нормально з правами людини, зі свободою слова. Ці цінності є для мене дуже важливими.
– Чим ви плануєте зайнятись тут, у Чехії, в Празі?
– Я не тільки планую бути в Празі. Я як правник, юрист хочу використати свої знання для того, щоб вирішити питання про ці тортури в Білорусі, вирішити це питання на рівні Організації Об’єднаних Націй, вирішити це питання через міжнародні суди, через міжнародний правничий механізм.
– Ви з нами розмовляєте українською мовою. Де ви вивчили українську, хто вам у цьому допомагав?
– Я ніколи не вивчав української мови. В мене моя бабуся була з Макіївки, з-під Донецька. Думаю, що в теперішній ситуації на Україні я б зробив дуже гарну кар’єру. Мені було тільки п’ять років, коли вона померла. Але завжди я мав дуже багато друзів на Україні – друзів зі Львова, із Західної України, але також із Києва, Чернігова, і це здебільшого були люди українськомовні. Вони розмовляли українською, я розмовляв білоруською, ми дуже добре один одного розуміли. І в результаті мої друзі можуть говорити білоруською, а я можу, я пробую говорити українською.
– Після того, як я два місяці був у слідчому ізоляторі Комітету державної безпеки Білорусі, я зробив заяву про те, що проти мене та інших людей у цьому слідчому ізоляторі застосовували тортури. Через два тижні після того Комітет державної безпеки не знав, що зі мною робити, бо ця справа стала дуже резонансною в цілому світі, а також у Білорусі. Після цього вони ухвалили рішення, я про це дізнався від своїх контактів в адміністрації, що було ухвалене рішення змусити мене сказати, що цих тортур не було, що я це все придумав, і що є вже рішення, що я можу повернутися до слідчого ізолятора. Тому я вирішив виїхати з Білорусі. Я виїхав у Росію, з Росії приїхав до Києва, а вже в Києві отримав чеську візу і літаком із Борисполя прилетів до Чехії.
– Як вас прийняли чехи, маю на увазі офіційні органи?
– Офіційні органи прийняли мене як звичайного прохача політичного притулку. Але для мене все було зроблено. Мене привезли у спеціальний центр для втікачів, а вже через тиждень, дуже швидко я отримав офіційний статус і отримав право жити в Празі, в Чеській Республіці.
– Скажіть, як могло статись, що через 20 років після розпаду СРСР громадяни – візьмемо тільки три незалежні країни – України, Білорусі та Росії, одні за політичну і громадську діяльність сидять у тюрмі, інші змушені просити політичного притулку, а треті – їх тисячі – виїжджають на заробітки за кордон?
– Після розпаду Радянського Союзу ситуація в Білорусі не була найкращою, економічна ситуація не була найкращою, а люди дуже хотіли, щоб була нормальною економічна ситуація. Вони були готові сказати, що їм не потрібна демократія, не потрібна свобода слова, тільки щоб була ковбаса, щоб все було гаразд в економічній сфері. Так було 10–15 років. І вже тепер, як вже люди останніх 5–10 років мають цю ковбасу, тоді вони вирішили, що вони вже хочуть більше демократії, вони хочуть впливати на рішення влади, це для них вже дуже потрібна річ. Але також це потрібно для якоїсь частини людей. Для більшості це і тепер не є головним.
– Як ви оцінюєте нинішню ситуацію в Білорусі після останніх великих арештів?
– Дуже важко оцінювати ситуацію, бо я два останні місяці був у тюрмі, у слідчому ізоляторі. Мушу сказати, що дуже тяжко потлумачити, для чого влада цих людей саджає до в’язниць, для чого вона це робить, який сенс в цьому є – це неможливо. Один політолог пояснив: це дуже важко пояснити в категоріях політичної науки, це можна потлумачити тільки в категоріях психіатрії. Справді, це дуже тяжко пояснити, для чого влада це все робить.
– Скажіть, будь ласка, чи ви вже зустрічались у Празі з колишнім міністром економіки України Богданом Данилишиним, який тут теж отримав політичний притулок?
– Ми вже бачились з паном Богданом, ще зустрінемось нормально, щоб поговорити, бо ми були тільки на одній публічній імпрезі. Ще хочемо зустрітися, поговорити, бо маємо спільний статус – статус утікачів у Чеській Республіці. Думаю, що маємо багато спільного.
– А чи можна говорити про якісь спільні проекти з паном Данилишиним?
– Можна говорити про спільні проекти, будемо спільно працювати з українцями. Скажу так: коли я приїхав до Києва, я вже від українського кордону відчув себе у вільній країні. Але пізніше прочитав в українських газетах, що і екс-міністр внутрішніх справ Луценко є в тюрмі, що інші політики також там. Це мені дуже не подобається. Україна стає дуже подібною до Білорусі в цьому сенсі. Є така білорусизація української ситуації, й це мені дуже не подобається. Бо для мене Україна була країною, де все було нормально з правами людини, зі свободою слова. Ці цінності є для мене дуже важливими.
– Чим ви плануєте зайнятись тут, у Чехії, в Празі?
– Я не тільки планую бути в Празі. Я як правник, юрист хочу використати свої знання для того, щоб вирішити питання про ці тортури в Білорусі, вирішити це питання на рівні Організації Об’єднаних Націй, вирішити це питання через міжнародні суди, через міжнародний правничий механізм.
– Ви з нами розмовляєте українською мовою. Де ви вивчили українську, хто вам у цьому допомагав?
– Я ніколи не вивчав української мови. В мене моя бабуся була з Макіївки, з-під Донецька. Думаю, що в теперішній ситуації на Україні я б зробив дуже гарну кар’єру. Мені було тільки п’ять років, коли вона померла. Але завжди я мав дуже багато друзів на Україні – друзів зі Львова, із Західної України, але також із Києва, Чернігова, і це здебільшого були люди українськомовні. Вони розмовляли українською, я розмовляв білоруською, ми дуже добре один одного розуміли. І в результаті мої друзі можуть говорити білоруською, а я можу, я пробую говорити українською.
